 |
|
Comme on voit sur la blanche au mois de mai la rose
En sa belle jeunesse, en sa premiere fleur,
Rendre le ciel jaloux de…
Угорі, на найвищих гілках, стрибає, щебечучи, пташка, що в промінні сонця, як і вся зелена коливлива крона, здається золотою. Крім перепурхування і співів, чується розлущування насіння, яким птах снідає.
… jaloux de sa vive couleur,
Щось величезне й тепле повисає раптом, мовби насувається живий ніс пароплава, над моїм плечем… Це Платеро, приваблений, вочевидь, лірою Орфея, підходить почитати разом зі мною. Й ми читаємо:
… vive couleur,
Quand l'aube de ses pleurs au point du jour l'a…[9]
Одначе пташка, змушена перетравлювати все надто швидко, ковтає останній склад.
Ронсар, на мить забувши про свій сонет «Quand en songeant ma folâtre j’aсcolle»[10], певно, розреготався в пеклі…
XLIX – ДЯДЬКО З КАРТИНКАМИ
Зненацька тишу містечка розірвав різкий барабанний бій. Далі хрипкий голос зачав уривчасто й монотонно скликати люд. І вулицями уже збігалася й кричала дітвора:
– Дядько з картинками! Картинки! Картинки!
На майдані маленька зелена скринька з рожевими прапорцями в кутках вже очікує на розкладному столику окуляром до сонця. Дядько б’є в бубон. Зграйка діток без грошей, ховаючи руки до кишень чи поза спини, мовчки купчиться довкруж. Аж ось прибігає хлопчик з копійчиною в кулачку. Підійшовши ближче, припадає оком до окуляра…
– Зааараз ви побачите… генерала Пріма… на білім коніііі!.. – знуджено повідомля прибулець і б’є в бубон.
– Порт… Барселони!.. – і знову гупа.
З’являються інші діти, з наготованими мідяками простягають до старого жмені й заворожено дивляться на нього в бажанні купити собі фантазію. А дядько мовить:
– Зараааз побачите… фортецю Гаваааани! – і б’є в бубон.
Платеро, підійшовши оце із сусідською дівчинкою й собачам, аби побачити картинки, просува грайливо свою головешку між дитячих голівок. Дядько й собі жартує:
– А гроші маєш?..
І діти, ті, що без копійки, удавано регочуть, позираючи на старого в боязкому улесливому благанні…
L – КВІТКА НА УЗБІЧЧІ
Яка вона чиста, Платеро, й гарна, ця квітка на взбіччі! Минають її юрмами – бики, кози, коні, люди, – вона ж, ніжна така й кволенька, стоїть пряменько, блакитна й тонюсінька, на одинокім своїм горбочку і непідвладна жодному брудові.
Щодня, як підходили ми до насипу, скорочуючи собі шлях, ти бачив її у траві. Заприязнилася вона з пташкою, яка злітала – чому? – коли ми наближалися. Після дощу чаша її повниться прозорою водою. Вона охоче годує бджілку й тішиться красою на мить присілого на неї метелика.
Квітці цій, Платеро, жити лишилося кілька днів, проте пам’ять про неї буде вічною. Життя її – що день твоєї весни, що весна мого життя… Чого б лишень не віддав я осені, Платеро, в обмін на це божественне квітування, щоби якнайдовше було воно свідченням звичайнісінького нашого.
LI – ЛОРД
Не знаю, Платеро, чи що зможеш ти побачити на цій фотографії. Якось я показував її кільком селянам, та вони на ній нічого не догледіли. Отож, це Лорд, Платеро, цуценя фокстер’єра, про нього я тобі вже розповідав. Поглянь на нього. Оно він – бачиш? – на своїй подушечці в закутку мармурового дворика вигрівається серед горщиків з калачиками на зимовім сонечку.
Бідолашний Лорд! Привіз я його із Севільї, коли вчився там малювати. Був він білий, на світлі майже невидний, округлий, мов жіноче стегно, і кипучий, мов вир водостоку. Тут і там на його шерсті чорними латками застигли метелики. Очі його світилися незмірною шляхетністю. І як натхненно він навіснів! То до запаморочення почне вертітися поміж білими ліліями, що в травні заполонювали все подвір’я й миготіли червоним, блакитним, жовтим од шиб навісу, неначе голуби, як їх малює Дон Каміло… То здереться на дах і спричинить переляканий вереск у пташиних гніздах… Макарія щоранку його купала, і він завжди яскрів, мов бляшані зубці піддашшя проти сонця, Платеро.
Коли помер мій батько, він цілу ніч просидів при домовині. А коли захворіла моя мати, ліг він в узніжжі її ліжка й більше місяця не вставав ні їсти, ні пити…
Одного дня прийшли до мене сказати, що його вкусив скажений пес… Треба було відвести його аж поза фортецю й прив’язати там до помаранчевого дерева, подалі від людей. Той погляд, яким він обернувся з провулка, коли його відводили, жаріє в моєму серці, Платеро, й по досі, наче світло згаслої зірки, яке, іще живе, долає безмір свого болісного небуття… І коли доймають мене фізичні урази, постає переді мною той довгий, мов стежина від життя до вічности, тобто від струмка до сосни на горі, погляд, який залишив Лорд у моїм серці чітким відбитком назавжди.
LII – КОЛОДЯЗЬ
Колодязь!.. Яке, Платеро, глибоке, темнаво-зелене, свіжке і дзвінке це слово! Немовби вгвинчується воно в землю в домовленості зустрічі з прохолодною водою.
Поглянь, смоківниця прикрашає, а водночас розвалює його цямрину. Всередині, куди ще можна дотягнутися рукою, між оброслих мохом цеглин розкрилася синенька квітка з п’янким запахом. Трохи нижче ластівка прилаштувала гніздо. Далі, поза колонадою застиглих тіней, смарагдовий палац й озерце, яке, коли камінь порушує його спокій, сердиться й бурчить. І, нарешті, – небо. (Надходить ніч, і там, на дні, серед мерехтливих зірок палахкотить місяць. Тиша! Пішло життя далекими шляхами. Щонайглибше в колодязь поринає душа. Аж потойбіч сутінок. І здається, ось зараз розтуляться вуста пітьми, володарки всіх таємниць світу. О, лабіринте спокою й чарів, парку тіні й пахощів, ваблива вітальне радости!)
– Повір мені, Платеро, якщо раптом кинуся я в цей колодязь, то не для того, щоби вбитись, а щоб уловити зірку.
Спраглий і нетерпеливий, Платеро заревів. З колодязя метушливо й беззвучно вилетіла наполохана ластівка.
LIII – АБРИКОСИ
Вапнованими, в затіні – бузковими, на сонці – блакитними, суточками Соляного провулка, що впирається у вежу, чорну й облуплену з цього південного боку, всякчас обвітрюваного з моря, бредуть хлопчик і віслюк. Хлопець такий низенький, що його майже не видно під обвислими крисами капелюха, лиш розпросторюється в пісні його серце горянина:
…так важко мені,
що тебе я утратив…
Незагнузданий осел, несучи неважкі корзини з абрикосами, поскубує вигорілу й брудну траву на узбіччі. Хлопчина час од часу ніби спохоплюється – зупиняється серед вулиці, розставляє босі запилюжені ноги, щоби міцніше стояти й набратися од землі твердости для свого підгучненого складеними руркою до вуст долонями голосу, який проте на «о» виказує дитячість:
– Абрикоооси!..
Та й, наче на продаж йому начхати, як висловлюється отець Діас, знову заводить циганські співи:
…я тебе не виню
і не винуватю… –
мимохіть б’ючи лозиною по бруківці…
Пахне щойно спеченим хлібом і горілою сосною від пробіглого провулком вітерцю. Зненацька озивається годинник на вежі гучним басом великого дзвону й передзвоном дрібненьких, означуючи третю. Продзеленчала бубонцями карета на станцію, а на дзвіниці вдарили в дзвони й заграли в сурми, скликаючи на свято й тужачись розбудити розморене спекою містечко. Понад черепицями міниться духмяне осяйне марево, подібне до моря внизу, заколисуваного власними хвилями й одинокою пишнотою.
Хлопчина, знову отямившись, зупиняється й кричить:
– Абрикоооси!..
Платеро не хоче йти. Дивиться й дивиться на хлопчину й обнюхує і чухається об його осла. І, невідомо як порозумівшись, обидва віслюки в лад кивають головами, наче білі ведмеді…
– Ну що ж, Платеро. Я запитаю в хлопця, чи віддасть він мені свого сірого, а ти натомість підеш торгувати абрикосами, гаразд?..
LIV – КОПНЯК
Ми збиралися на хутір до Монтемайора таврувати телят. Під високою сяйливою блакиттю надвечір’я вже отінене бруковане подвір’я повнилося дзвінким перестуком копит і радісним іржанням коней, свіжим сміхом жінок, нетерпеливим гавкотом псів. Платеро теж хвилювався в своєму кутку.
– Послухай-но, любий, ти не підеш із нами; ти ще маленький…
Та він наче сказився, і я мусив прохати Дурка сісти на нього верхи і їхати з нами.
…Як радісно скакати прозористим полем! Сміялися в золоті лимани з відображеними сонцем і закритими млинами в тріснутих плесах. Якщо коні бігли легко і звично, то Платеро мусів весь час наддавати ходу, ніби трамвайчик Ріотінто на підйомах, аби не зостатися з Дурком одним серед шляху. І враз – ніби з пістоля стрелили. Платеро тицьнувся мордою в гладенький круп сірого жеребця, і той відповів миттєвим копняком. Ніхто, здається, того не завважив, та я помітив, що у Платеро з коліна тече кров. Я спішився і з допомогою скіпки й волосіні затулив лопнулу вену, а Дурку наказав, щоби поверталися вони додому.
Неквапно, обидва засмучені, спускалися вони висохлим руслом до містечка, раз у раз озираючись услід гомінкій нашій кавалькаді…
Коли ми повернулися з хутора, я зайшов до Платеро, і був він зажурений і зболений.
– Тож пересвідчився, – зітхнув я, – що тобі не варто бути поміж сторонніх?
LV – АСНОГРАФІЯ
Трапив оце в словнику: АСНОГРАФІЯ – вживається в пер.зн., іронічно, в описах осла.
Бідолашний віслюк! Такий добрий, такий шляхетний, такий проникливий, як і ти! Іронічно… Чому? То ти не заслуговуєш на поважний опис, ти, чий правдивий портрет став би весняною повістиною? То гарну людину слід би називати ослом, а поганого осла – людиною! Іронічно… Про тебе – такого розумного, приятеля старому й малому, струмку й метеликові, сонцю і псові, квітці і місяцю, спокійного і вдумливого, сумливого й щирого, Марка Аврелія луків…
Платеро, все розуміючи, пильно дивиться на мене великими променистими очима, лагідними й твердими, що в них, в опуклих темно-зелених зіницях, палахкотить сонце, малесеньке й іскристе. О, цій кудлатій голові прекрасно відомо, що я віддам йому належне, що я куди ліпший од тих, що укладають словники, майже такий же чулий, як і він!
І на полях книги я дописую: АСНОГРАФІЯ – вживається в переносному значенні, з іронією – ясна річ! – на означення глупаків, що укладають словники.