 |
|
LVI – СВЯТО ТІЛА ГОСПОДНЬОГО
Коли ми входили від саду на Фонтанну, дзвони, що їх ми вже тричі чули біля струмка, гримонули в завершальнім бронзовім скликанні над святковим містечком. Удари здіймалися і здіймалися поміж іскристого й гуркітливого феєрверку, чорного серед дня, та горластої металевої музики.
Вулиця з напередодні вибіленими й наведеними вохрою стінами вся зеленіє, прибрана тополиним гіллям й осокою. Вікна завішані бордовим іранським шовком, жовтогарячим ситцем, блакитним атласом, а там, де жалоба, білосніжною шерстю з чорними стрічками. Аж ось під аркою, що з’єднала крайні будинки, з’являється Хрест із дзеркал, обставлений запаленими свічками й увесь рожевий в надвечір’ї. Суне неквапно процесія. Під малиновим прапором – святий Роке, покровитель пекарів, із духмяною здобою; під зелено-синім прапором – святий Тельмо, покровитель моряків, зі срібним корабликом на долонях; під жовтим прапором – святий Ісідор, покровитель орачів, із яремцем на воли; й інші прапори зі своїми кольорами і святими, а потім свята Анна з порадами маленькій Марії, і брунатний святий Йосип, і вся в блакитнім – Пречиста… Й у кінці під цивільною охороною – Дароносиця, в срібному різьбленні й вивищувана сизою хмариною ладану.
В надвечір’я, що западає над містом, злинає андалузька латинь псалмів. Уже рожеве сонце, здолавши низьким промінням Прирічкову вулицю, стомлено спалахує золотом на священицькім вбранні. Угорі понад вибагряненою вежею в тихій червневій прозорості зависають голуби гірляндами зарум’янілого снігу…
Платеро, прослизаючи в цю щілину тиші, заревів. І в наснаженій дійством чулості голос його, змішаний із дзвонами, з ракетами, з латиною та з музиками Модесто, вим’якшується до за небесного…
LVII – ПРОГУЛЯНКА
Ледь примітними стежками літа, порослими виткою жимолостю, як розкішно гуляється нам! Я читаю, співаю чи складаю вірші небу. Платеро поскубує траву з затіненого боку пагорбів, запилюжені квіти мальв, рудавий щавель. Він раз-у-раз зупиняється, тож я його відпускаю…
Блакитно-бездонна голубінь неба, виповнюючи мої очі захватом, здіймається понад достигаючим мигдалем у позамежжя. Осяяне поле розімліло й мовчить. На річці в безвітрі біле вітрило запливло у вічність. Густий дим пожежі чорними хмарами клубочиться над горами.
Але шлях наш зовсім короткий. Ніби погожа безпорадна днина серед розмаїтого життя. Ні в позависся неба він, ні до замор’я, куди біжить ріка, ні до лиховісного вогню навіть.
З повівами од помаранчевого саду вчувається брязкіт металу біля водогону, і Платеро кричить і радісно брикається. Звичайнісінька щоденна втіха! Витягнувши відро, набираю склянку і п’ю цю текучу прохолоду. Платеро ховається у затінь, занурює у воду губи і хлепче то тут, то там із потічка, де чистіше…
LVIII – ПІВНІ
Не знаю, чим і пояснити цю нудь, Платеро… Нав’язливість черлені й золота, а не чари прапора нашої вітчизни в морі чи в блакиті неба… Хіба що іспанський прапор під синім небом кориди та пристанційна мавританщина від Вельви до Севільї… Несмак червоного й жовтого, як на обкладинках Гальдоса[11], як у вітринах кіосків, як на нікчемних малюнках африканських воєн… Нудь, що завжди викликають у мені колоди гральних карт брязкотом мальованих пік, хромовані портсигари й бляшані монпанс’єрки, наклейки на пляшках вина, шкільні грамоти, шоколадні обгортки…
Як я втрапив туди? Чи мене хто привів? Здається, був зимовий полудень, теплий, ніби кларнет в оркестрі Модесто… Тхнуло перегаром од молодого вина, ковбаси, тютюну… Були присутні депутат, мер і Літрі, товстий і знаменитий тореро з Вельви… Місцем боїв слугувала півням маленька зелена арена; понад нею з-поза дерев’яної колом огорожі тіснилися морди, брезклі, наче нутрощі корів чи свиней, з виряченими в жадобі убогих видовищ п’яними очима. І з очей тих вивергався ґвалт… Робилося душно, й усе змаліло до світу півнів, такого безпорадного.
І в широкім сонячному струмені, увиразненому майже нерушними хмарами голубуватого диму, бідолашні англійські півні, дві моторошні й відразливі кармінові квітки, засліплені чоловічою ненавистю, дзьобасто зліталися й шматували одне одного вигостреними людською злобою шпорами, жовтими, ніби лимон… а чи отрута. Билися вони без жодного звуку, майже не видні, наче їх і немає…
Але ж я, чому був там я і так мучився? Не знаю… Часом із нескінченною тугою крізь розірвану парусину, що тріпотіла, ніби вітрило на човні, позирав я на величезний помаранч, перетворений сонцем на білу духмяну хмарину… Й розніженій вгадуваними пахощами душі моїй так праглося бути апельсиновим цвітом, чистим вітром, високим сонцем!
…Мене ж ніщо там не тримало, та я не йшов…
LIX – ВЕЧОРОВІСТЬ
Коли сумирні сутінки ще глибше задивляються в себе, таким чарівним постає далеке і ніби згадується ледве знане! Містечко заворожується і собі й затихає в довгій сумливій задумі.
Під освіжливими зорями пахне стигле добірне зерно, насипане на токах – о Соломоне! – невиразними жовтавими пагорками. Тихо наспівують жниварі в сонливій утомі. Удови сидять на ґанках і згадують чоловіків, що сплять так близько, поза подвір’ями. Дітвора бігає поміж тінями, як ото перепурхують з дерева на дерево птахи…
У відсвітах, ще киданих біленими стінами будинків, що ось почнуть червоніти од запалених керосинових ламп, прошмигне враз неясний силует, землистий, мовчазний, зболений – незнаного злидаря? португальця, що йде на вирубки? а мо’ злодія? – несподівана і тривожлива з’ява котрого так контрастує з цією фіолетовою вечоровістю серед втишених знаних речей… Діти ховаються, і з-поза непричинених дверей долинають таємничі шепоти про людей, що «топлять із дітей жир на лікування королівської доньки, хворої на сухоти»…
LX – ШТАМП
Отой-о мав форму годинника, Платеро. Срібна накривка знімалася, і він з’являвся, на фіолетовій од чорнил сукнині вмостившись, ніби на гнізді птах. Скільки щирої здивованості, коли після його дотику до білої долоні вмить з’являвся на моїй руці чіткий ліловий відбиток: «Франсіско Руїс, Могер»!
Як мріяв я мати й собі такого штампа! Знайшовши в нас на піддашші старого карбувального пристрою, змайстрував я таку-сяку печатку зі своїм ім’ям. Але вчитати щось на відтискові од неї було годі. Від отої ж, що була в шкільного мого приятеля по коледжу дона Карлоса, так легко лишалися тут і там, на книзі, на стіні, на тілі, виразні літери: «Франсіско Руїс, Могер».
Якогось дня разом з Аріасом, ювеліром із Севільї, завітав до нашого дому мандрівний торговець письмовим начинням. Яке розмаїття лінійок, компасів, кольорових чорнил, печатей! Будь-яких розмірів та форм! Я зламав свою скарбничку і на знайдене там дуро замовив штамп із моїм ім’ям та назвою містечка. Тиждень очікування, здавалося, не закінчиться ніколи! Як завмирало моє серце, коли прибувала пошта! І як воно опадало, коли за зливою раніше звичного втихали кроки листоноші! Аж одного вечора мені принесли його. Це був невеличкий складаний прилад з олівцем, пером, ініціалами під сургуч, чи знаю я, ще з чим? Натискалася пружина, й висовувався штемпель, новісінький, блискучий.
Чи залишилося що в будинку не проштампованим? Що ще було не моїм? Коли ж хтось просив у мене печатку, так боявся я, щоб вона не зіпсувалась!.. Наступного дня книги, сорочка, сомбреро, чоботи, руки, – все, що ніс я, радий-радісінький, до школи, мало на собі знак: «Хуан Рамон Хіменес, Могер».