 |
|
LXI – ОЩЕНИЛАСЯ СУКА
Сука, про котру мовлю, Платеро, належить Лобато, стрільцю. З нею ти добре знайомий, бо ми постійно її стрічали, коли йшли на рівнини… Згадав? Така вся золотава й біла, немов захмарене травневе надвечір’я… Привела вона чотирьох щенят, і молочарка Салюд забрала їх до притулку, де помирало дитя, бо Луїс їй сказав, буцім врятує його відвар із цуценят. Тобі ж відомо, як то далеко – від хати Лобато до притулку, коли йти через міст…
Кажуть, Платеро, сука в той день немов здуріла, нишпорила по подвір’ю, вибігала на дорогу, здиралася на насип, обнюхувала перехожих… Коли дзвонилося до вечірні, бачили її біля домен, як сумно вила вона на мішках з вугілля на червоне сонце.
Тобі ж відомо, як то далеко – від вулиці Центральної до мосту… Чотири рази впродовж ночі збігала сука туди й назад, повертаючись зі щеням у зубах, Платеро. А як світало й Лобато відчинив двері, сиділа сука на порозі з усіма цуценятами, що, худі й тремтливі, вчепилися в її рожеві й повні соски, і дивилася щасливо на господаря…
LXII – ВОНА ТА МИ
Ото й вона, Платеро, випадкова, від’їхала – куди? – в тому чорному й висонценому поїзді, що по високому насипу, протинаючи власне біле хмаровиння, побіг на північ.
Ми з тобою стояли внизу серед жовтої й вихвиленої пшениці, забризканої кров’ю маків, яким липень уже починав приміряти попелясті корони. Клуби пари – пам’ятаєш? – підносилися в небо, на мить затьмарювали сонце й квіти і танули…
Білява голівка за темним вуалем!.. Ніби портрет ілюзії в рухливій віконній рамі.
І мо’ подумалося їй: «Ким вони можуть бути – отой чоловік в жалобному й отой сріблистий ослик?»
Та ким же нам бути! Нами… так бо ж, Платеро?
LXIII – ГОРОБЦІ
Порання на Святого Якова обкладене, ніби ватою, білими й сірими хмарами. Всі пішли на месу. В саду лишились тільки горобці, Платеро і я.
Горобці! Під навислим небом, звідки часом сіються дрібні краплі, як перепурхують вони між стеблами, листям та квітами кручених паничів, як цвірінькають, як чубляться-скубуться! Упав один на гілку, злетів за мить, а вона довго ще тремтить; інший присів до калюжки на цямрині за ковточком неба; а той сховався під навіс, де квіти майже сухі й такі яскраві в похмурості дня.
Блаженне птаство без визначених свят! Правдиво вільним, ні про що, крім неодмінних радостей, не сповіщають їм дзвони. Такі в безтурботті щасливі, без того раю-пекла, що так тішить-страхає убогих рабів людських, без різних етик, окрім своєї, без жодного бога, окрім блакиті, – вони браття мені, миле браття.
Мандрують вони без грошей і без валіз; помешкання змінюють, коли захочуть; відчувають вони воду й тому завжди серед зелені, і досить розправити їм крила, як вони вже щасливі; не відають ні понеділків, ні субот; купаються повсюди й повсякчас; і любов у них принагідно-безіменна.
А коли люди – убогі люди! – ідуть у неділю до церкви, позачинявши хати, вони, в радісному вияві неприписуваної любови, влітають раптом зі свіжим веселим щебетом до саду, де якийсь поет, їм добре знаний, і якийсь чулий ослик – ти ж бо зі мною? – дивляться на них по-братерськи.