Здавалка
Главная | Обратная связь

LXVI – ГОРИТЬ У ГОРАХ



Зненацьке бемкання!.. Третій удар… четвертий…

– Пожежа!

Полишивши вечерю, зі стисненим серцем кинулися ми до чорного провалля дерев’яних сходів й подерлися в ґвалтовній задушливій тиші на дах.

– Біля Лусени! – кричить, уже згори, Анілья, доки ми піднімаємося в ніч…

Бем, бем, бем, бем! На вулиці – о, скільки повітря! – звуки у дзвінкості тверднуть, закладають вуха, здавлюють серце.

– Велика пожежа… Як горить!..

Атож. На чорнім сосновім овиді далеке полум’я в яскравім обрисі здається нерушним. Це мовби чорна й багряна емаль, як на тому «Полюванні» П’єро ді Козімо[12], де вогонь писано насичено чорним, червоним і білим. Часом спалахувало яскравіше, з’являлися інші відтінки червоного – майже рожевий чи повні, що сходить… Серпнева ніч здійнялася й застигла, і вогонь уже ніби як її неодмінна частка… Падаючи, зірка перебігла півнеба і зникла в сині поза жіночим монастирем… Розчиняюся в собі самім…

Голос Платеро, десь унизу, повертає мене до дійсности… Всі вже зійшли… І в прохолоді (таки – збирати скоро виноград), якою м’яко огорнула мене ніч, відчув я, ніби пройшов повз мене той чоловік, котрий, як думав я в дитинстві, підпалює гори і схожий на Пепе Півня – могерського Оскара Вайльда – уже підстаркуватий, смаглявий, із сивими кучерями, округло женоподібний, вбраний у чорний сурдут та шаровари в білу й коричневу клітинку, кишені котрих мало не репалися від довгих гібралтарських сірників…

LXVII – СТРУМОК

Цей струмок, Платеро, пересохлим руслом якого ось ідемо ми до кінського пасовища, тече в моїй старій вижовклій книзі повз замулену криницю поміж луку з вияскравленими сонцем маками й опалими абрикосами, тече і в моїм пам’ятанні про нього, та вже місцинами віддаленими й, вочевидь, неіснуючими, а тільки гаданими.

Побіля нього, Платеро, дитяча моя уява, вчарована першими відкриттями, яскріла сміхом, мов сонячна кульбабка, коли довідувався я, що струмок Рівнин є тим самим струмком, який перетинає шлях до Сан-Антоніо коло гаю шумливих тополь; що влітку, коли він пересихає, руслом його можна дійти аж сюди; що вирізаний з корку човник, кинутий узимку біля тополь на воду, допливе до гранатів при мості Туги, під яким я ховався, коли гнали биків…

Певно й тобі, Платеро, знана, ота чарівність дитячих фантазій. Все миготить у радісній мінливості, коли бенкетує уява… І находить всевиддя, бачиш і внутрішнє і зовнішнє; в затіні душа переобтяжена буденним, а відкрита сонцю чує вона ґрунт під собою і, ніби квітка, сама проміниться поезію.

LXVIII – НЕДІЛЯ

Поранній святковий дзвін відлунює в небі, то наближаючись, то відпливаючи, ніби склепіння блакиті зробилося суціль кришталевим. І поля, уже змарнілі, неначе золотяться на спадаючих нотах у цій кружливій радості.

Усі, навіть сторожа, пішли до міста дивитися на хресний хід. Ми залишилися одні – Платеро і я. Так тихо, світло, благісно… На високій луці відпускаю Платеро пастися, а сам лягаю під сосною, виповнену птаством, що не тікає, читати. Омар Хайям…

В проміжки між відлунь все настійливіше входять звуки вересневого ранку. Злотаво-чорні оси в’ються довкіл обважнілих стиглих виногрон, і в безперервній метаморфозі барв чи то метелики перетворюються на квіти, а чи квіти спурхують у повітря метеликами. Самотність розростається до прозорості думки.

Коли не коли Платеро кидає їсти й дивиться на мене… Я коли не коли кидаю читати й дивлюсь на Платеро…







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.