 |
|
LXIX – СПІВ ЦВІРКУНА
Платеро і я вже добре вивчили під час наших нічних прогулянок спів цвіркуна.
Зачинається пісня в сутінках нерішуче, тихо, з перебоями. Змінюючи тональності, в самої себе навчаючись, поступово набираючись на силі, піднімається вона в пошуку співзвуччя з місцем і годиною. І коли на зеленім і прозорім небі проблискують зорі, враз сягає ніжної мелодійности одинокого бубонця.
Сутінковий легіт війне свіжістю й умить затихне; розкриваються нічні квіти, розливаючи чисті й божественні пахощі на втуманених луках, небесних та земних. І спів цвіркуна нестямиться, повисає над полем, наче голос самої темені. Не вривається вже й не змовкає. Мовби невтомний водограй розроджується звуками-близнюками в розлунній нічній гармонії.
Благісно спливає час. Немає війни, і міцно спить селянин, бачачи небо у високих глибинах свого сну. Задивлене очі в очі, десь попід обвитими берізкою тинами заблукало в екстаз кохання. Бобове поле, наче в щирій наївній юності, шле містечку духмяну звістку. І хвилюються пшениці, зелені під місяцем, в зітханнях вітру й о другій, й о третій, й о четвертій… Спів цвіркуна захлинувся у власнім звучанні…
Та ось він! Ох, як же ж співає цвіркун на світанку, коли Платеро і я, трохи змерзши, ідемо вже спати білою в росі стежкою! Схилився й місяць, червонаво позіхаючи. Повнею цією заворожена й од зірок сп’янівши, пісня аж розхлюпується в ніжності і навіснінні. Й о цій порі величезні хмари, з утоми темні й печальні, поволі витягують із моря день…
LXX –КОРИДА
Знаєш, Платеро, за чим оце хлопчаки приходили? Запитували, чи відпущу я тебе з ними сьогодні ввечері на відкриття кориди. Та не тривожся. Я їм сказав, щоби про те й не думали…
Всі наче подуріли, Платеро! Містечко аж труситься в передчутті кориди. Зрання біля таверн брязкотить музика; безперестань туди й назад Новою вулицею їдуть карети й вершники. А он у завулку прибирають Канарка, той жовтий повіз, що так подобається дітям і яким повезуть тореро. Спустошуються квітники на подарунки шанувальницям. І бридко дивитися на парубків, що швендяють вулицями в отих сомбреро, блузах, неодмінно з сигарою і від котрих тхне стайнею й самогоном…
Та близько другої, Платеро, коли сонце якнайсамотніше, а день якнайпрозоріший, коли матадори і шанувальниці саме починають вбиратися, ми вийдемо з тобою крізь задню хвіртку і підемо за місто, як і минулоріч…
В оці святкові дні, коли в полі нікого немає, як тут гарно! Хіба який дідусь вийде в сад за лимоном, а чи до криниці по воду… А в містечку вже почалося гульбище, вже здіймаються над ареною музика, оплески, галас; та все те віддаляється і стихає зовсім, поки ми підходимо до моря…
І душа, Платеро, почувається справжнісінькою королевою, володіючи потугою, яку дарує природа кожному, хто того забажає, вдячливо відчувати її сяйливу і вічну красу.
LXXI – ГРОЗА
Моторош. Важко дихати. Холодний піт. Жаске небо душить світанок. (Немає де врятуватися.) Безгомінь… Кохання випарувалося. Нависа провина. Сумління опуска повіки. Всетиша…
І враз – грім, глухий, розлогий, нескінченний, ніби позіх, що триватиме завжди, ніби сиплеться важке каміння на містечко з неба в пустельнім поранні. (Немає куди тікати.) Усе слабке – квіти, птахи – пішло поза життя.
Полохливо страх крізь напіводчинене вікно позира на Бога, осяюваного трагічністю. Там, на сході, між розідраних хмар видніє рожевість, але де вже їй, кволій, здолати пітьму. Вже шоста (хоча здається – четверта), й на розі з’явилась поштова карета, промоклий візниця якої співає, щоби налякати страх. До виноградників швидко проторохтіла порожня підвода.
Благовіст! Між грому ридає він глухо й приземно. Останній Благовіст світу? І хочеться, щоби звуки ці швидше стихли або ж розляглися так дзвінко та й заглушили бурю. І не знаходиш собі місця, й за чимось жалкуєш, і не знаєш, чого хотіти… (Немає де врятуватися.) Зачерствіло серце. Звідусюди голосять діти.
– А як же ж там Платеро, зовсім самотній у беззахисній стайні?