Здавалка
Главная | Обратная связь

LXXII – ЗБИРАЮТЬ ВИНОГРАД



Так мало, Платеро, прийшло цьогоріч віслюків із виноградом! Даремно афіші великими літерами обіцяють по шість реалів. Де ті віслюки з Лусени, з Альмонте, з Палосу, перевантажені золотою й темною рідиною, наче ми з тобою кров’ю, що в довгих чергах очікували, доки звільниться місце в давильні? Вулицями стікало сусло, розхлюпане жінками й дітьми з великих та маленьких глечиків…

Скільки було тоді радості у винарнях, Платеро, й у винарні Десятинній! Під розлогим, похиленим на черепицю горіхом, співаючи, хазяї розливали у бурдюки свіжий, дзвінкий і вагомий узяток; проходили давильники з оголеними до колін ногами у живій шумі; а коло ґанку бондарі майстрували нові бочки, потопаючи в духмяній стружці… Я входив до Адмірала в одні двері, а виходив, обласканий винарями, ніби крізь інші; різнилися тільки тим вони, що перші радість обіцяли, а крізь другі я її виносив…

У двадцяти давильнях чавилося день і ніч. Скільки веселощів, безумства, палкого оптимізму! Цього ж року, Платеро, вікна скрізь позачинювані, достатнім виявилося одного дворища з двома чи трьома давильниками.

Але ж, Платеро, час бо й до роботи, годі сидіти, склавши руки.

…Нав’ючені осли зиркають на вільного Платеро; й аби не подумали вони про нього погане, я завертаю його до сусіда, навантажую виноградом і ми неквапно проходимо повз них до давильні… А звідти ми вислизнемо непоміченими…

LXXIII – НІЧНЕ

Од святкового містечка, вияскравленого ілюмінацією до неба, в повівах вітру долинають звично-смутні вальси. Замкнена, мовчазна, ледь вгадувана вежа постає в леткому світлі фіолетовою, блакитною, блідаво-жовтою… А там, поза винарнями передмістя, вже призахідний, лимонний і заспаний, повис одиноко над річкою місяць.

Самотіє поле в деревах та їхніх тінях. Обізветься цвіркун; таємниче шепочуться води; а то зблисне роса, мов наплакана зорями… З теплої стайні заревів сумовито Платеро.

Прокинулася коза, розтривоживши свій дзвіночок, що довго не вгамовується, та, врешті, стихає… Десь далеко, либонь, на хуторі Монтемайора обізвався осел… Потім ще один, з Вальєхвело… Загавкав пес…

Ніч така ясна, аж розрізняються, ніби вдень, кольори на квітах у саду. Коло крайньої хати Джерельної вулиці під червоним розхитуваним вітром ліхтарем за ріг майнула одинока постать… Я? Але ж я тут – серед духмяних принебесних сутінок, золотавих од місяця й лілій і невловних, наче легіт чи тінь, – вслухаюся в своє серце, якому немає порівнянь…

Звід обертається, зрошений і лагідний…

LXXIV – САРІТО

Збирали виноград; якось у бордове надвечір’я сказали мені жінки біля джерела, що мене розшукує негреня.

Я йшов на тік, коли сходив він стежкою.

– Саріто!

Це був Саріто, служник Росаліни, моєї пуерто-ріканської знайомої. Він утік, сподіваючись по містечках прислужитись на кориді, і йшов оце до Ньєбли, в червонім тореровім плащі на плечах, голодний і без грошей.

Чоловіки зиркали на нього скоса з неприхованою погордою; жінки, зважаючи, либонь, на чоловіків, ніж з власної охоти, його уникали. До цього, минаючи давильню, він уже побився з якимсь хлопцем, що надірвав йому зубами вухо.

Я усміхався до нього і говорив лагідне. Не наважуючись пригорнутися до мене, обійняв Саріто Платеро і, зірвавши для нього гроно, дивився на мене так зворушливо й благородно…







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.