 |
|
Ha questa luna in ciel, che da nessuno
cader fu vista mai se non in sogno.[14]
Платеро уважно поглянув на нього і з м’яким виляском труснув вухом. Задумливо поглянув на мене і труснув іншим…
LXXIX – ВТІХИ
Всі разом сьогодні: Платеро, Діана, гарненька біла собачка, схожа на півмісяць, стара сіра коза, діти, – й бавляться…
Теленькаючи дзвіночком, гнучка й елегантна, вистрибує Діана перед віслюком і вдає, ніби хоче його куснути за носа. А Платеро, вигостривши вуха, мов два роги, насувається на неї, обережно буцає, й вона котиться по квітучій траві.
Коза йде поряд з Платеро, треться об його ноги й зубами витягує очеретини з його поклажі. Із гвоздикою, а чи ромашкою в зубах забіжить поперед нього, наставить лоба і враз відскочить і мекає радісно, лагідна, мов жінка…
А діткам Платеро мов іграшка. Такий терплячий до їхніх витівок! Так неквапно ступає й раз-у-раз зупиняється, аби вони, загравшись, та не позвалювалися з нього! А як грайливо він їх лякає, вдавано наддаючи ходу!
Світле надвечір’я могерської осени! Коли в чистім жовтневім повітрі так випрозорються звуки й повисають над долиною всевдячним суголоссям мекання, реву, дитячого сміху, дзявкоту й теленькання…
LXXX – ЛЕТЯТЬ КАЧКИ
Я вийшов дати води Платеро. Понад тишею подвір’я в погожій прозорими хмарами й блідавими зірками ночі чувся десь угорі безперервний прозорий свист.
Це качки. Летять із моря, рятуючись од шторму. Часом, ніби ми здіймалися до них або вони опускалися до нас, розрізнявся шурхіт їхніх крил та вистук дзьобів, як ото буває в полі ясно чути того, хто уже далеко…
Платеро час од часу кидає пити й підводить до зірок голову, наче я, наче жінки у Мілле, в безбережній тужливій чулості…
LXXXI – МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКА
Була дівчинка для Платеро втіхою. Щойно завидніє вона серед бузку, в біленькій сукенці й солом’яному капелюшку, ніжно окликаючи його: «Платеро! Платерусю!» – він рвався з припону їй назустріч, вистрибував, мов дитя, й нестямно ревів.
Вона привільно тупцяла попід ним, копала його ніжками, лілейно-білу свою долоньку довірливо пхала до рожевого його ротища, між пакілля жовтих зубів, а вхопивши за вуха, які він сам їй підставляв, вишіптувала пестливо його ймення: «Платеро! Платеросю! Платерусю! Платеруню! Платерунчику!»
Впродовж тих днів, шалена течія котрих зносила дівчинку в білій її колисці до гирла смерти, ніхто не згадав про Платеро. І в лихоманці вона сумливо кликала його: «Платерусю!» З будинку, сутінкового й переповненого зітханнями, долинав часом далекий жалісливий оклик друга. Літо печалі…
Яких дібрав Господь кольорів для тебе, день похорону! Закінчувався вересень, рожевий і золотий, як і нині. І розлунював подзвін, здіймаючись над цвинтарем у настіж сонцем розчинене надвечір’я, дорогою до раю… Додому, самотній і знічений, я повернувся городами, непоміченим поминув будинок, пройшов до стайні і сів у задумі побіля Платеро.
LXXXII – ПАСТУХ
На пагорбі, в сутінках темному й настрашливому, пастушок – виразний силует на тлі зеленавого заходу – виграє на дудці під мерехтливою Венерою. Посеред квітів, чи радше запаху, бо їх уже не видно, який розростається і в темряві прибирає їхньої форми, м’яким теленьканням дзвіночків означує себе отара, що зупинилася на знайомій луці, перш ніж увійти до містечка.
– Мав би я, паночку, такого осла…
І хлопчина, цієї непевної пори такий ідилічний з отими іскринами в біжких очах, здається одним з тих жебраків, мальованих Бартоломе Естебаном[15], славетним севільцем.
Осла б я йому подарував… Та що ж я робитиму без тебе, Платеро?
Понад пустинню Монтемайора здіймається-круглиться повня, м’яко розливаючися лукою, де ще блукають відблиски дня; квітучий килим тепер – ніби намарене уві сні красою плетиво; а розвалини вибільшені, покинуті, невтішні; та все захлинається в плачі вода в невиднім струмку…
І кричить, уже в далечі, так розімріяний пастушок:
– Ех! Мати б такого осла…