 |
|
СІІІ – СТАРЕ ДЖЕРЕЛО
Позавжди біле під вічнозеленою сосною; рожеве чи блакитне, а все ж біле, на світанні; золоте чи фіолетове, а все ж біле, у повечір’я; зелене чи синє, а все ж біле, уночі, – це старе джерело, Платеро, при котрому ми так часто й надовго з тобою зупиняємося, містить у собі, ніби нерозгадана таємниця чи могила, увесь смуток світу, сиріч є відображенням справжнього життя.
У ньому і Парфенон, і піраміди, й усі храми. Щоразу, коли якесь джерело, мавзолей, колонада не давали мені заснути настійливістю своєї краси, в моїх дрімотах перепліталися вони з образом Старого Джерела.
Од нього все походить, і все до нього повертається. І ця простота й повсюдність, ці кольори і світло увічнюють його настільки, що можна зачерпнути його, наче його воду, долонею з потоку життя. Бьоклін[18] малював його в Греції; Фрай Луїс[19] його переклав; Бетховен перелив у радісні сльози; а Мікеланджело розповів про нього Роденові.
Воно колиска і шлюбна постіль; пісня й сонет; правда і радість; і смерть.
І мертве воно, Платеро, тут, де вбране в білий мармур і сповите темнавою зеленню; мертве, а все ж сочиться в мою душу цівкою вічности.
CIV – ДОРОГА
Скільки листу опало цієї ночі, Платеро! Дерева наче стали з ніг на голову: крона опиналась на землі, а коріння в небі, ніби прагнучи врости в нього. Поглянь на цю тополю, яка нагадує Лусію, акробатку в цирку, коли вона, розхлюпавши по килиму руде волосся, здіймає зведені разом, довгі в сірих панчохах, ладні ноги.
Тепер, Платеро, птахи на оголених гілках бачать нас серед золотого листя, як ото ми їх навесні бачили серед зеленого. Лагідний шелест зелені вгорі обернувся долі на суху молитву!
Бачиш, Платеро, поле все в сухих листочках. Коли ж ми прийдемо сюди в неділю, не буде жодного. І де вони діваються?.. Напевне, птахи, в отій залюбленості у весну, повідали їм секрет тихого й таємного вмирання, якого не буде ні в тебе, ні в мене, Платеро…
CV – ГОРІШКИ
Ось іде в сонці Нової вулиці дівчинка з кедровими горішками. Є в неї сирі, є й смажені. Куплю-но тобі й собі цього поживного смаженого насіння, Платеро.
Зима і літо ніби злилися в цім листопадовім дні, визолоченому й блакитному. Пече сонце, і вени роздуваються, ніби фіолетова п’явка… Білими тихими вуличками проходить льонар із Ламанчі з сірим сувоєм на плечі; бляхар із Лусени, ніби навантажений жовтим сяйвом, видзвонює жерстю з увібраним в кожен звук сонцем… І попід стінами, малюючи по вапну вуглиною довгу смугу, неквапно бреде зі своєю корзиною дівчина з передмістя, заклично вигукуючи:
– Смачнііі горііішки!..
Біля хвіртки закохані годують одне одного вилущеними зернятами і палкими усмішками. Йдучи до школи, дітвора біля кожної крамничної лутки розбиває їх камінням… Пригадую, якось зимового вечора, був я тоді маленьким, пішли ми до апельсинового саду Мар’яно, що біля струмків. В хустинці мали ми жменьку смажених горішків, і все, чого мені тоді хотілося, так це нести той ножик, яким ми їх лущили, ножик із перламутровим руків’ям у формі риби з рубіновими очима, упоперек якого можна було бачити Ейфелеву вежу…
Як люблю я той смак од смажених горішків! А як наснажують вони й бадьорять! З ними, випоєними сонцем, не страшні ні холод, ні вітер, що тому монументу, якому не потрібен зимовий одяг; з ними почуваєш у собі стільки моці, що навіть готовий помірятися силою рук з Леоном, Платеро, а чи з Манкіто, підіймачем карет…
CVI – ВТЕКЛИЙ БИК
Коли дійшли ми з Платеро до помаранчів, в улоговині на траві ще біліла паморозь. Сонце й досі не розлилося золотом по безбарвному прозорому небу, і крізь мереживо гілок дроку чітко промальовується пагорок… М’який лопіт, розлогий і протяглий, часом змушує мене подивитися вгору. То шпаки незмірними зграями, клубочачись, мов хмари, повертаються до оливкового гаю…
Б’ю в долоні… Луна… Мануель!.. Нікого… І враз долинув, щомить гучнішаючи, швидкий тупіт… Й усе вибільшується в калатанні серце. Ховаємося з Платеро за старою смоківницею…
Ось, уже тут, постав – рудавий бик, господар світанку, – змітаючи все на своїм шляху. На пагорбі на мить спинився, й долина аж до неба виповнилася протяглим страшним ревом. Безстрашні, налетіли знов шпаки, лопотом з рожевої високості заглушуючи калатання мого серця.
У хмарі пилу, мідній од сонця, що саме з’явилося, бик поміж агав спустився до води. Напившись, величний, гордий, більший, ніж поле, з вінком обірваної лози на рогах, він віддаляється угору схилом до молодих дерев й урешті зникає з моїх пожадливих очей, розчиняючись у ранковім, уже прозоро-золотавім, блискові.