 |
|
CIX – УДОВЕЦЬКЕ СВАТАННЯ
Все пройшло якнайкраще, Платеро. Донья Каміла, у біло-рожевому вбранні, з указкою й таблицями, проводила з поросятком урок. А Сатана, витрушуючи одною рукою із бурдюка останні краплини, іншою витягав у неї з кишені гаманець. Я певен, що фігури змайстрували Пепе Півень та Конча Вістунка, бо нещодавно заходили вони й до нас за старим ганчір’ям. Попереду на чорному ослу їхав перебраний кюре Пепіто Дотепник зі штандартом. За ним тяглася уся дітвора з вулиць Центральної та Джерельної, з кутка Стельмахів, з площі писарів, із провулка дядька Педро Тельо, лунко вибиваючи жерстянками, дзвіночками, каструлями, ступками, чугунцями понад залитою світлом повні бруківкою.
Донья Каміла, як ти знаєш, тричі вдова і їй за шістдесят, Сатана, теж удівець, проте лиш раз, смакував шумівкою сімдесяти врожаїв. Він вислухає це, коли сьогодні вночі попід його зачиненими вікнами буде представлено з ляльками та куплетами життя молодого й молодої.
Три дні, Платеро, триватиме удовецьке сватання. Потім сусідки, кожна забираючи своє, розберуть вівтар на площі, перед яким з освітленими багаттям ляльками танцювали п’яні. Ще кілька ночей погаласує дітвора. І зостанеться лиш повний місяць і пісня…
СХ – ЦИГАНИ
Поглянь на неї, Платеро. Спускається вулицею, поставна, легко вбрана, мов сонце, мідна, й нікого, задумлива, не бачить… Ще, мов тополя, струнка, як зграбно несе свою минущу вроду; на талії – зимова жовта хустка; і коливається рясна блакитна спідниця в білий горошок. Іде до мерії просити дозволу стати табором, як зазвичай, поза цвинтарем. Маєш циган пам’ятати, їхні обідрані намети, й багаття, і їхніх пишно вбраних жінок, і хирлявих, замало не мертвих ослів.
Осли, Платеро! Ото тремтітимуть тепер віслюки Фрісети, вчуваючи сусідство циган! (За Платеро я спокійний. Щоб до нього дістатися, мусять цигани пройти півмістечка, та й охоронець Ранхель його любить.) Але, жартівливо його лякаючи, шепочу понуро й схвильовано:
– Ну ж бо, Платеро, до стайні! І я замкну ворота, щоби тебе, боронь Боже, не вкрали!
Платеро, цілком певний того, що цигани його не вкрадуть, трухцем забіг у хвіртку, що зачинилася за ним із брязкотом заліза і дзенькотом шибок, вистрибки минув мармуровий дворик та квітник і влетів до загону, мов стріла, потоптавши при тому – от дикун! – блакитні дзвіночки барвінку.
CXI – ПОЛУМ’Я
Підходь ближче, Платеро. Сміливіше… Забудь про церемонії. Господар почувається щасливим з тобою поруч. І пес його Алі, ти ж бо знаєш, тебе любить. А я – про те й казати зайве, Платеро!.. Як же холодно в саду! Й оно чуєш, вже бідкається Лис: «Дай-то, Боже, щоби не померзли сю ніч помаранчі!»
Не подобається тобі вогонь, Платеро? А я не певен, чи яка оголена жінка порівняється з розбурханим полум’ям. Де те розпущене волосся, ті плечі й стегна, що бодай наблизяться до розпашілості пломеню? Ніщо, мабуть, не виявляє так Природу, як вогонь. Будинок замкнено, надворі ніч і самотність; одначе, на скільки бо ми од поля ближче, Платеро, до Природи отут перед дверцятами, розчиненими в освітлену печеру Плутона! Вогонь – то цілий Всесвіт всередині дому. Червоний і нескінченний, неначе кров із рани, він зігріває нас і наснажує всіма отими споминами, що нагромадилися в крові.
Який вогонь вабкий, Платеро! Поглянь, як Алі, мало не обсмалюючись ним, вбирає його в себе своїми великими очима. Як радісно! Нас прилучено до танцю золота й до танцю тіней. Вся хата танцює, то зменшуючись, то виростаючи в леткім вогні. Все виникає з нього у ненастаннім чарі: гілки і птахи, лев та вода, гора й троянда. Поглянь: мимоволі й ми танцюємо на стінах, на стелі, по підлозі.
Скільки шаленства, блаженства й величі! Саме кохання, здається, тут помирає, Платеро.
CXII – ОДУЖАННЯ
Зі свого покою, де я одужую, тьмяно освітленого жовтим, м’яко висланого килимами, чути мені, ніби в сні, зарошеному зорями, як проходять нічною вулицею, повертаючися з поля, легко нав’ючені віслюки й галасливі в забавах діти.
Малюються темні голови ослів і тендітні голівки діток, котрі поміж ревінням виспівують ніжними дзвінкими голосами Різдвяних колядок. Вгадується містечко, сповите хмарами од смаження каштанів, випарами стаєнь, мирним подихом печей…
І душа моя розгортається, очищена, немов небесні потоки позмивали із серця тіні. Ніч звільнення! Сокровенна, холодна й водночас тепла, випрозорена пора!
Здіймаються дзвони і забирають із собою до зірок. Пробуджений Платеро, заревівши у себе в стайні, в цю мить, коли небо поруч, здається таким далеким… І я плачу, безрадний, схвильований і самотній, ніби Фауст…