 |
|
CXIII – СТАРИЙ ОСЕЛ
…Вже іти він так стомився,
що вмирав за кожним кроком…
(Сірий кінь алькальда Велеса.)
Народна балада
Я не можу піти звідси, Платеро. Хто його, бідолашного й беззахисного, залишив отут самого?
Можливо, він прибрів сюди від могильника. Здається, нас він не бачить і не чує. Ще вранці бачив я його на цьому пагорбі під навислими білими хмарами, худющого, аж прозорого, вкритого острівцями зелених під сонцем мух і такого чужого чарам цього зимового дня. Втративши будь-які орієнтири, накульгуючи на всі чотири ноги, він повільно кружеляє на одному місці. На більше він уже неспроможний. Вранці він був обернений на захід, а тепер дивиться на схід.
Яке ж бо то путо – старість, Платеро! Ось цей твій бідолашний приятель, він вільний, та не зрушить з місця, хоч би заявилася зараз до нього весна. Чи, може, він, як Бекер, тримається й померши на ногах? Навіть дитя могло б намалювати знерухомілий його обрис на тлі вечірнього неба.
Ото ж бачиш… Хотів було його бодай попхнути… І на окрики жодної не звертає уваги… В агонії, певно, він міцно вріс у землю…
Платеро, цієї ночі він, вочевидь, замерзне під північним вітром на тім високім пагорбі… І я не можу піти звідси; і не знаю, що робити, Платеро…
CXIV – СВІТАНОК
Довгими зимовими поранками, коли чутливі півні, забачивши перші троянди світанку, ґречно вітають їх, Платеро, утомлений спанням, зачинає протяжно ревіти. Яке миле це його далеке пробудження, що проникає разом з небесним сяйвом поміж портьєрами до спальні! Так само радий дневі, дякую сонцю зі свого м’якого ліжка.
Дякую також за те, що бідолашний Платеро потрапив саме до рук поета, а не до того вугляра, котрий щоночі таємними стежками ходить у гори красти сосни, і не до одного з тих нехлюїв-циган, що ослів розмальовують, годують їх миш’яком, стромляють їм у вуха шпильки, аби ті не опадали.
Платеро заревів знову. Відчуває, що оце думаю про нього? Що потрібен мені? В чулості ранку його спомин про мене тішить, як і саме світання. І, дякувати Богу, стайня у нього тепла і затишна, ніби колиска, ніби мої думки.
CXV – КВІТИ
Моїй матері
Коли вмирала мама Тереза[20], як оповідає мені моя мати, її доймали видіння квітів. Хтозна з якої причини, Платеро, може, за аналогією із барвистими зірками дитячих моїх снів, мені завжди думалося, що квітами її марень були вербени, рожеві, сині, бузкові.
Маму Терезу бачу я виключно крізь кольорові шибочки вхідних дверей, що крізь них місяць і сонце були для мене синіми, а чи червоними, незмінно схиленою над блакитними горщиками або над клумбою. І цей її образ ніколи не обертається до мене, бо я не пам’ятаю її обличчя ні в пообіддя серпневої спеки, ні за вересневими зливами.
В тих мареннях, згадує моя мати, вона гукала якогось квітникаря, Платеро. Того, мабуть, хто турботливо повів би її стежиною до квітів, до вербени. І цим шляхом повертається вона в мою пам’ять, щоби залишитися і в моїм серці, а не лише в думках, подібно до того, як на тих пишних спідницях, які вона носила, неодмінно цвіли дрібні квіти, близнюки садових матіол і світлячків моїх дитячих ночей.
CXVI – РІЗДВО
Багаття в полі… Різдвяне надвечір’я з матовим пливким сонцем на понурому, хоча й без хмар, блакитно-сірому небі, лише на заході ледь жовтуватім… Раптом злітає розтріск хмизу, що саме розгорівся. Клубочиться дим, густий і білий, мов горностай, а коли він розвіюється, постає чисте склисте багаття, що ніби лиже прозорими язиками повітря.
Полум’я й вітер! Рожеві, жовті, бузкові, зелені іскрини, примарно з’явившись, примарно й зникають у навислому небі, і полишають прохолоді запах жару! Грудневе, зараз зігріте, поле! Ніжність зими! Святвечір щастя!
Поближні кущі розпливаються. В гарячім повітрі тремтить і прозориться овид. І діти управителя, у котрих немає Різдва, тиснуться, вбогі і сумні, до багаття зігріти закоцюблі руки і кидають у вогонь жолуді й каштани, аби ті, лопаючись, лунко стріляли.
І веселяться собі, стрибають через полум’я, в темряві вже червоне, і співають:
…Збирайся, Маріє,
Йосипу, йдімо…
Я підводжу до них Платеро, нехай побавляться з ним.