 |
|
CXXI – ПЕТРУШКОВИЙ ВІНОК
А побачимо зараз, хто прудкіший!
Винагородою буде книжка з малюнками, яку напередодні я отримав з Відня.
– Ну ж бо, хто добіжить першим до фіалок!.. Раз… Два… Три!
І дівчатка побігли, галасливо радісні й біло-рожеві в жовтому сонячному промінні. Ураз настала тиша з частим їхнім диханням ранковим повітрям, з неквапливим вибиванням годинника на міській вежі, з ледь вловним дзижчанням комарика між синіх півників на пагорку сосон, із жебонінням переповненого струмка… Дівчатка добігли до першого помаранча, коли Платеро, там ледарюючи, підхоплений забавою, побіг разом з ними. Цілковито поглинуті змаганням, вони не протестували, навіть не сміялися…
Я підганяв їх:
– Ой переможе Платеро! Переможе Платеро!
І справді, Платеро біля фіалок опинився першим та й, повалившись на пісок, почав там качатися.
Повернувшись, дівчатка захекано обурювались, підтягуючи шкарпетки й прибираючи з лиця волосся:
– Це не чесно! Так не піде! Ні! Ні! Ні, чуєш!..
Я сказав їм, що змагання виграв Платеро і було б справедливо якимось чином його винагородити.
Позаяк Платеро читати не вміє, книжка залишиться до наступного забігу, одначе Платеро треба щось подарувати. Розрум’янілі, певні щодо книжки, вони вже стрибали й сміялися:
– Так! Так! Так!
Тоді, згадавши, як то відбувається зі мною, я подумав, що винагородою для Платеро слугуватиме сама перемога, як для мене мої вірші. І взявши пучечок петрушки з ящика біля веранди, я сплів вінок і поклав йому на голову, мов спартанцю, в пошануванні простім і найвищім.
CXXII – ВОЛХВИ
Якою казковою обіцяє бути для діток ця ніч, Платеро! Їх неможливо було вкласти спати. Зрештою, сон їх здолав, кого в кріслі, кого на підлозі біля каміна, Бланка заснула на низенькім стільчику, Пепе на підвіконні, щокою притулившись до шибки, щоби не проґавити, як проходитимуть волхви… Й ось зараз у явлених назовні глибинах життя чути, як лунко б’ється пружне серце їхнього спільного, одного на всіх, чарівного сну.
Після вечері я повів дітей нагору. Скільки було галасу на сходах, таких лячних для них в інші вечори! «Мені зовсім не страшно. А тобі, Пепе?» – спитала Бланка й дужче стиснула мою долоню. На балконі поміж цитронів вони повиставляли свої чобітки. Зараз, Платеро, в дальній кімнаті, що давно слугує комірчиною, Монтемайор, тітка Марія Тереза, Лолілья, Періко, ти і я загорнемося в простирадла й ковдри, одягнемо старовинні капелюхи й опівночі пройдемо попід вікнами дитячої костюмованою освітленою вервечкою з сурмами, танцями та співами. Ми з тобою йтимемо попереду, я буду Гаспаром у білій бороді з куделі, а тобі, наче фартух, я почеплю колумбійський прапор, що його я привіз колись од свого дядька, консула. Діти, ураз прокинувшись, з клаптиками сну в здивованих очах визиратимуть у своїх льолях крізь мерехтливі, заворожливі шибки. Ми снитимемося їм до ранку, а завтра, вже доволі пізно, коли блакитне небо просочиться крізь віконниці, кинуться вони, напіводягнені, на балкон і стануть володарями справжніх скарбів.
Торік було так радісно. Повеселімося ж і цієї ночі, Платеро, верблюденя моє!