 |
|
CXXIII – MONS-URIUM
Монтурріо – нині. Червонаві пагорби, які з моря здаються золотими, що й спонукало колись римлян до такої сяйливої й високої назви, щодень убожішають од розробок піщаних кар’єрів. Сюдою скоріше, ніж через цвинтар, дістанемось до вітряка. Довкіл руйновище, й на виноградниках раз у раз викопуються кістки, монети й глечики.
…Не сказав би, що Колумб хоч якось мене надихає, Платеро. Хай навіть зупинявся він у нашім домі, причащався у Святій Кларі, і бачили його оця пальма чи отой готель… Це тільки пара, що вже й розвіялась, та й пам’ятаєш, які два подарунки привіз він із Америки. Кого подобається мені відчувати під собою, як міцне коріння, то це – римлян, котрі залишили нам цей бетонний мур фортеці, що не підвладний ні кайлові, а ні якій стихії, не вдалося в нього навіть флюгер вбити, Платеро…
Ніколи не забуду того дня, коли мені, хлопчині, відкрилася та назва – Mons-urium[21]. Монтурріо враз і назавжди здобувся для мене на величі. Моїй тузі за прекрасним, такій нестерпній у нашім убогім містечку, знайшлася розкішна полуда. Кому ще я міг заздрити? Яка старовина, які ще розвалини – храму чи фортеці – спроможні так надовго затриматися в моїй пам’яті, як оця надвечірньо-сяйна вигадка? Несподівано я немов заволодів невичерпним скарбом. Могер, сиріч Mons-urium, – то Золота гора, Платеро; можемо жити і вмирати щасливими.
CXXIV – ВИНО
Платеро, я казав тобі, що душа Могера – хліб. Ні. Могер – то ніби гранчаста прозора склянка, що цілий рік під склепінням небесної блакиті чекає свого золотого вина. Надійде вересень, і, хай навіть диявол задощить у свято, келих той по вінця наповниться вином, неодмінно розхлюпуючись, мов щедре серце.
Все містечко тоді пахне вином, більш а чи менш вдалим, і видзвонює склом. Немовби сонце, красуючись в текучім вигляді, перелилося до прозорого бутля білого містечка, аби повеселити свою добру кров. І кожна хата на кожній вуличці – ніби засвічена призахідним промінням пляшка на полицях у Хуаніто Мігеля чи в Рояліста.
Згадався «Водограй безтурботности» Тернера[22], лимонна жовтавість якого, здається, писана молодим вином. Ото й Могер, пульсуючи вином, що, ніби кров, безперервно приливає до кожної його рани, – то криниця сумної радости, яка, подібно до квітневого сонця, піднімається щовесни, проте западає щодня.
CXXV – БАЙКА
З дитинства, Платеро, чомусь лякала мене байка, як лякали церква, цивільна гвардія, тореро чи акордеон. Нещасні звірі, вустами байкарів змушені молоти дурниці, були для мене такими ж огидними, як і їхні мовчазні смердючі опудала в класі природничої історії. Кожне слово, ними мовлене, сиріч, мовлене охриплим хитривим паном, нагадувало мені про скляне око птаха з дротяним крилом, що сидить на штучній гілці. Згодом, коли я побачив у цирку Вельви та Севільї дресированих звірів, байка, що, було, забулася разом зі школою та її зошитами й відзнаками, враз нагадала про всі ті страхіття мого дитинства.
Уже дорослого, Платеро, байкар Жан Лафонтен, про котрого я тобі стільки розповідав, примирив мене зі звірами, що розмовляють, і його вірші часом видавалися мені справжнім голосом шпака, голуба чи кози. Проте я ніколи не читав повчання, тії необов’язкової плями, що в недбалості впала з пера.
То безперечно, Платеро, що ти не віслюк у звичному значенні цього слова чи в будь-якому іншому за Тлумачним Словником Іспанської Академії. Ні, ти, звичайно ж, осел, але в моєму розуміння того слова. У тебе є своя мова, та ти не володієш моєю, як і для мене таємничі і мова троянди, і мова солов’я. Тож не бійся, що мені коли помислиться писати в книжці, щоб то ти міг подумати, зробивши тебе балакуном у баєчці, переплітаючи твій гучний голос із лисячим а чи щигликовим, та й вивести в кінці курсивом холодну й порожню мораль. Ніколи, Платеро…
CXXVI – КАРНАВАЛ
Як причепурили Платеро сьогодні! Понеділок карнавалу, і діти, самі в яскравім одязі матадорів, клоунів, чарівників, обрядили і його в мавританську упряж, багату арабесками й червоним, зеленим, білим та жовтим шитвом.
Вологе, сонячне й холодне пообіддя. Пронизливий вітер здіймає у вихорцях разом з піском барвисте конфетті, і закоцюблі маски ховають до кишень а чи поза відлоги накидок посинілі руки.
Щойно увійшли ми на площу, перебрані навіженими жінки в довгих білих сорочках з вінками із зеленого листя на розпущених чорних косах захопили Платеро в середину свого галасливого кола і, побравшись за руки, продовжують своє веселе хороводне кружляння.
Розгублений Платеро настовбурчує вуха, підніма голову і, ніби скорпіон у вогнянім кільці, знервовано пробує вирватись на волю. Але він такий маленький, що навіженки зовсім його не бояться й далі танцюють довкола нього, співаючи і сміючись. Хлопчаки, бачачи його в полоні, заревіли, щоби й він заревів. І над площею злилися у величну симфонію духові музики, ржання й реви, співи, сміх, бубонці, жерстянки…
Зрештою, Платеро, рішуче, як справжній чоловік, розриває коло і біжить до мене, схлипуючи й обтяжуючись пишними шатами. Як і мене, не цікавлять його карнавали… Мало користі од нас святам…
CXXVII – ЛЕОН
Неквапно, один побіля одного бредемо з Платеро між лавок на площі Послушниць, порожньої і святкової в цій теплості раннього лютневого надвечір’я, всуціль золотавого, лиш поза лікарнею вже з домішками бузку. Ураз здалося, що з нами ще хтось. Обертаюся й чую: «Дон Хуан…» – і Леон поплескує мене по плечу…
Так, це Леон, уже прибраний і надушений до вечірнього концерту, в костюмі в клітинку з елегантною зеленою хустинкою у верхній кишені, в наваксованих до білого блиску черевиках і з сліпучими під рукою тарілками. Поплескує мене по плечу й каже, що Бог нікого не обділив талантом. Коли я пишу в газети, то він зі своїм слухом на таке спроможний…
– Тарілки, Дон Хуан, непростий інструмент… Винятковий навіть, ноти для нього не пишуть…
Забажай він подратувати Модесто, з отим своїм слухом, що дозволяє йому з першого разу, доки музики вдивляються в папірці, засвистіти будь-яку нову мелодію…
– Тож бо… Кожному своє… Ви пишете в газети… А в мене сили – за двох Платеро… Торкніться тут…
І він нахиляє до мене свою стару голову, голісіньку, мов кастильський степ, з грубезним, ніби сухий гарбуз, мозолем на маківці – яскравим свідченням його важкої праці.
Він знову плескає мене по плечу, підморгує і йде, насвистуючи якийсь пасадобль, певне, новинку сьогоднішнього вечора. Та враз обертається й простягає мені візитівку:
Леон