 |
|
Голова носильників Могера
CXXVIII – ВІТРЯК
Яким широким видавався мені колись, Платеро, цей ставок і яким високим був його піщаний рудавий берег! То в оцю воду вдивлялися ті понурі сосни, що потім виповнювали мої сни своєю красою? А ото звідти відкрився мені найпрозоріший у моєму житті краєвид, так чарівливо наспіваний сонцем?
Так і є – ті ж циганки і от знову боюся биків. А оно й одинокий чоловік – той самий чи інший? – п’яний Каїн, що, коли ми проходимо, щось шепоче невтямне, пильно вдивляючись єдиним оком на дорогу, чи нікого нема, і ховається знову в канаві… Та ж спустошеність і те ж саме сум’яття, тільки вона вся нова, а воно геть бо ж вицвіло!
Перш ніж побачити знову, Платеро, вживу цей чарівний куточок мого дитинства, я віднайшов його на картинах Курбе[23] й Бьокліна. Я завжди хотів написати той розблиск червоного на соснах і піску, в осіннім надвечір’ї подвоєний водою… Однак лиш пожовклий спомин, що навряд чи, як ото папір близькість пломеню, витримає пильного вдивляння, залишився від чарівного сонця мого дитинства.
CXXIX – ВЕЖА
Жаль, не зможеш ти піднятися на вежу. Занадто тут вузько, не пройдеш. Коли б це була севільська Хіральда!
А як би я хотів, щоб ти піднявся! З балкону при годинникові вже видно вапновані дахи містечка, кольорові шиби терас, квіткові сині горщики. Далі, з південного балкону, що його зачепив великий дзвін, коли того піднімали, побачив би подвір’я фортеці, побачив би Десятинну винарню, а під час припливу – й море. Ще вище, од самих дзвонів, увидів би чотири села, потяг, що прямує до Севільї, трамвайчик Ріотінто і монастир Діви де Ляпеньї. Потому, підтягнушись за залізне поруччя, опинишся біля ніг Святої Юліани, котру вразила блискавка, а коли протиснешся у двері каплички, облицьованої білою та блакитною кахлею, в якій сонце дрібниться золотом, голова твоя визирне на захоплених дітей, що бавляться в кориду на церковному майдані, звідки долине до тебе дзвінкий і прозорий галас їхньої радости.
Яких-но втіх не зазнати тобі, бідолашний Платеро! Життя твоє таке просте, як та коротка дорога до Старого кладовища!
CXXX – ВІСЛЮКИ ПІЩАНОГО КАР’ЄРУ
Поглянь, Платеро, на цих ослів Кемадо; понурі й кволі несуть вони свою колючу й рудаву ношу з вологим піском, в який устромлено, ніби в серце, зелену різку оливи, що нею їх підганяють…
CXXXI – МАДРИГАЛ
Помилуйся-но ним, Платеро. Ніби кінь цирковою ареною, тричі облетів він садом, такий білесенький, мов шумовиння на випадковій хвильці в лагіднім морі світла, і вкотре зник за парканом. Уявляю його потойбіч на шипшині, майже бачу його крізь штахети. Поглянь. Ось знову тут. А й чи їх, метеликів, двоє: один, білий, він сам, другий – чорний, його тінь.
Оце нам, Платеро, торжество краси, що його перевершити чимсь неспроможно. Як очі на твоєму писку – найбільший чар, так зірка – окраса ночі, а троянда й метелик – ранкового саду.
Платеро, як заворожує він своїм кружлянням! Яким він має бути щасливим летячи! То, мабуть, як для мене, суто поета, насолода віршем. Він цілковито, всією душею, поглинутий летом, бо що ще є в цьому світі, сиріч, в оцім саду…
Тихенько, Платеро… Милуймося. Така ж бо то розкіш – споглядати за цим натхненним пурханням!
CXXXII – СМЕРТЬ
Платеро лежав на соломі в своєму кутку і дивився лагідно й сумно. Я підійшов до нього, погладив і, ніжно шепочучи, спонукав його підвестися…
Бідолаха враз шарпнувся й застиг на передніх колінах… Не зміг… Тож я знову поклав його на землю, погладив по спині й велів покликати лікаря.
У старого Дарбона, щойно він його побачив, широчезний беззубий рот запав мало не до тімені, а розчервоніла голова похилилася на груди й гойдалася, мов маятник.
– Нічого втішного, так?
Я ледве розумів, що він каже… Що нещасний відходить… Нічого не вдієш… Йому болить… Якесь отруйне зілля… Та є таке коріння…
Опівдні Платеро не стало. Живіт зробився ватяним і роздувся, мов глобус, а ноги здерев’яніли і стриміли вгору. Кучерява шерсть його нагадувала побите міллю кудельне волосся забутої ляльки, яке вилазить, коли проводиш по ньому долонею, і порошить смутком…
Притихлою стайнею, спалахуючи за кожним разом, як опинявся в сонячному струмені з наддашного вікна, кружеляв чарівний трикольоровий метелик…
CXXXIII – ТУГА
Платеро, ти нас бачиш, правда ж? Правда ж, бачиш, як весело жебонить вода, прозора і свіжа, в канавках городу? Бачиш, як в останнім промінні сонця, що ще червонить пагорби, понад розмаринами, зеленими й бузковими, рожевими й золотими, невтомно кружеляють бджоли?
Платеро, ти нас бачиш, правда ж?
Правда ж, бачиш, як червоним схилом бредуть до старого Джерела віслючки прачок, втомлені, кульгаві, сумні в цій безмежній прозорості, що твердне поміж землею й небом кристалом блиску?
Платеро, ти нас бачиш, правда ж?
Правда ж, бачиш, як зарум’янилися діти, бігаючи поміж кущів шипшини, що їм на гілки всілися невагомим роєм, ніби їхні власні квіти, білі в кервавих цятках метелики?
Платеро, ти нас бачиш, правда ж?
Платеро, правда ж, ти нас бачиш? Так, ти мене бачиш. Бо ж ось здалося, ні, я таки дійсно чую од променистого заходу, вим’якшене між виноградників, твоє ніжне жалібне іржання…
CXXXIV – КОЗЛА
Я поклав на дерев’яні козла сідло, вуздечку й повід бідолашного Платеро й одніс все те до головного сараю, у куток, де забутими стоять дитячі колиски. В сараї просторо, тихо, сонячно. І крізь вікно постає майже вся могерська околиця: рудавий вітряк – праворуч, навпроти, серед сосон, монастир із біленькою каплицею, поза ними – церква в Шишковому гаї, а на захід – море, високе й лискуче, в літнім припливі.
На канікулах сюди приходять бавитися діти. Влаштовують запряги з неуривним гуркотом перевернутих стільців, дають вистави з поза газетних лаштунків, будують церкви, граються в школу…
Часом всідаються на бездушні козла і в шаленім підганянні п’ятами й долонями скачуть луками своїх мрій:
– Вйо, Платеро! Вйо!..
CXXXV – СМУТОК
По обіді пішли ми з дітьми навідати Платеро, що спочиває в Шишковому гаї під материнською розлогістю сосни. Квітень прибрав могилу великими жовтими півниками.
Угорі, серед зеленого мережива в блакитному зеніті, співали шишкарі, і їхній уривчастий дзвінкий сміх сповивав це пополудня золотом і теплістю, як ото прозористі мрії голублять нове кохання.
Гомінкі дорогою, діти ураз стихли. Спокійні й серйозні їхні очі блищали навстріч моїм, спрагло очікуючи якихось відповідей.
– Платеро, друже! – звернувся я до землі. – Прогулюючись тепер небесними луками, в чому я ніскільки не сумніваюся, й возячи на собі янголят, чи не забув ти про мене? Платеро, скажи: ти ще мене пам’ятаєш?
І, ніби відповідаючи на моє питання, невидний до того біленький метелик зачав настійливо, мов душа, перепурхувати з півника на півник…