Післямова перекладачів

Анджей Сапковський

Останнє бажання

Відьми́н – 1

ГОЛОС РОЗУМУ 1

Вона прийшла до нього над ранком.

Ввійшла дуже обережно, тихо, безшелесно ступаючи, пливучи через кімнату як видіння, як примара, а єдиний звук, що її супроводжував, видавала нагортка[1], тершись об голу шкіру. Однак саме цей слабенький, ледь чутний шерех розбудив відьми́на, а, може, лиш вирвав з дрімоти, у якій він монотонно погойдувався, наче зависши у безодні, між поверхнею і дном спокійного моря, серед легенького хвилювання пасемок водоростів.

Він не ворухнувся, навіть не здригнувся. Дівчина підпурхнула ближче, зняла нагортку, повільно, наче вагаючись, сперла зігнуте коліно об край ліжка. Він поглядав на неї з-під опущених вій, не подаючи виду, що не спить. Дівчина обережно зійшла на ложе, на нього, обіймаючи його стегнами. Спершись на напружених руках, війнула по його обличчю волоссям, що пахло рум’янком. Відважившись і ніби в нетерплячці, схилилася, торкнулася кінчиком грудей його повіки, щоки, губ. Він усміхнувся, взявши її за плечі, дуже повільним рухом, обережно, ніжно. Вона випросталася, тікаючи від його пальців, промениста, осяяна, затьмарена своїм блиском у млистій ясності світанку. Він ворухнувся, але вона рішучим натиском обох долонь не дозволила йому змінити позицію, легкими, але рішучими рухами стегон вимагаючи відповіді.

Він відповів. Вона вже не уникала його долонь, відкинула голову назад, струснула волоссям. Її шкіра була прохолодною і дивовижно гладенькою. Очі, що їх він побачив, коли вона наблизила обличчя до його обличчя, були великими й темними, як у русалки.

Заколисуваний, він втонув у рум’янковому морі, а воно збурилося і зашуміло, згубивши спокій.

ВІДЬМИ́Н

Пізніше подейкували, що чоловік той надійшов з півночі, від брами Мотузяників. Йшов пішки, а нав’юченого коня вів за вуздечку. Було вже пізнє пообіддя і крамниці мотузяників та лимарів позамикали, а вуличка спустіла. Тепло було, а чоловік мав на собі чорний плащ, накинутий на плечі. Кидався в очі.

Спинився перед господою «Старий Наракорт», трохи постояв, прислухався до гомону. Господа, як завжди о цій порі, повна була людей.

Незнайомець не зайшов до «Старого Наракорта». Потягнув коня далі, в діл вулички. Була там інша корчма, менша, називалася «Під лисом». Тут було порожньо. Корчма мала недобру славу.

Корчмар підняв голову з-над бочки квашених огірків і зміряв гостя поглядом. Чужак, далі в плащі, штивно і нерухомо стояв перед шинквасом. Мовчав.

— Що подати?

— Пива, — відповів незнайомець. Голос мав неприємний. Корчмар обтер руки об полотняний фартух і наповнив глиняний кухоль. Кухоль був надщерблений.

Незнайомець не виглядав на старого, але його волосся було майже цілком білим. Під плащем мав витертий шкіряний кубрак[2], шнурований під шиєю і на передпліччях. Коли зняв плаща, всі помітили, що на поясі за плечима має меч. В цьому не було нічого дивного, у Визимі майже всі ходили зі зброєю, але ніхто не носив меча на плечах, наче лук чи сагайдак.

Незнайомець не сів за стіл, між нечисленних гостей, а далі стояв при шинквасі, дірявлячи корчмаря пронизливими очима. Потягнув з кухля.

— Кімнати для нічлігу шукаю.

— Нема, — буркнув корчмар, дивлячись на гостеві черевики, запилені й брудні. — Питайте в «Старому Наракорті».

— Я б волів тут.

— Нема, — корчмар нарешті розпізнав акцент незнайомця. Ривієць.

— Я заплачу, — сказав чужий тихо, якось невпевнено. Отоді й почалася та паскудна історія. Подзюбаний віспинами чолов’яга, який, відколи чужинець зайшов, не спускав з нього понурого ока, встав і підійшов до шинквасу. Двійко його товаришів стало ззаду, не далі, як за два кроки.

— Місця тутай нема, гультяю, ривський зайдо, — гаркнув дзюбатий, станувши при незнайомцеві. — Нам тутай, у Визимі, таких не тра. То порядне місто!

Незнайомець взяв свій кухоль і відсунувся. Зиркнув на корчмаря, але той уникав його погляду. І на думці не мав захищати ривійця. Зрештою, хто тих ривійців любив?

— Кожен ривець — то злодій, — тягнув дзюбатий, смердячи пивом, часником і злістю. — Чув, що кажу, покручу?

— Не чує! Гімно в нього в вухах! — сказав один ззаду, а другий зареготався.

— Плати і забирайся! — вереснув дзюбатий. Незнайомець щойно тепер подивився на нього.

— Доп’ю пиво.

— Ми тобі поможемо, — засичав чолов’яга. Вибив ривійцеві кухоль з руки і одночасно, хапаючи його за плече, вп’яв пальці в ремінь, що навкіс перетинав груди чужинця. Один з тих, що були ззаду, підняв кулак, замахнувшись для удару. Чужий обернувся на місці, вибивши дзюбатого з рівноваги. Меч засичав у піхвах і коротко зблиснув при світлі каганців. Закипіло. Крик. Хтось з решти гостей рвонув на вихід. З гуркотом впало крісло, глиняне начиння глухо бамкнуло об підлогу. Корчмар — губи йому тряслися — дивився на жахливо розрубане обличчя дзюбатого, котрий, вчепившись пальцями за край шинквасу, зсувався, щезав з очей, наче тонув. Ті двоє лежали на підлозі. Один нерухомо, другий звивався і дригався у темній калюжі, що швидко більшала. В повітрі дрижав тонкий істеричний жіночий голос — аж у вухах від нього лящало. Корчмар затремтів, перевів подих і почав блювати.

Незнайомець відступив під стіну. Наїжачений, напружений, пильний. Меча тримав обіруч, водячи кінцем вістря в повітрі. Ніхто не рухався. Страх, як холодне болото, обліпив обличчя, в’язав тіла, затикав горлянки.

Вартові вбігли до корчми з гуком і грюком, втрійку. Либонь, десь недалеко були. Обкручені ремінням палиці мали напоготові, але, побачивши трупи, відразу добули мечі. Ривієць притисся плечима до стіни, лівою рукою витягнув стилет з-за халяви.

— Кинь це! — вереснув один з вартових тремтячим голосом. — Кинь це, зарізяко! Підеш з нами!

Другий вартовий копняком відкинув стола, що не дозволяв обійти ривійця збоку.

— Біжи за людьми, Тріско! — крикнув до третього, що тримався ближче до дверей.

— Не треба, — сказав незнайомець, опускаючи меча. — Сам піду.

— Підеш, собаче насіння, але на шнурку! — розкричався той, тремтячий. — Кинь меча, бо довбешку розвалю!

Ривієць випростався. Швидко вхопив клинок під ліву пахву, а правою рукою, піднятою догори, в бік вартових, нарисував у повітрі заплутаний швидкий знак. Блиснули заклепки, якими були густо оббиті довгі, аж до ліктів, манжети шкіряного каптана.

Вартові відразу ж відступили, закриваючи обличчя передпліччями. Хтось з гостей схопився, ще один кинувся до дверей. Жінка знову закричала, дико, страшливо.

— Сам піду, — повторив незнайомець звучним металічним голосом. — А ви троє — вперед. Ведіть до війта. Я дороги не знаю.

— Так, пане, — промимрив вартовий, опускаючи голову. Рушив до виходу, непевно оглядаючись. Два інші вийшли за ним, задкуючи, поспіхом. Незнайомець пішов слідом, ховаючи меч у піхви, а стилет за халяву. Коли минали столи, гості затуляли обличчя полами кубраків.

Велерад, війт Визими, почухав підборіддя, замислився. Не був ні забобонним, ні боязким, але не мав охоти залишатися з біловолосим сам на сам. Врешті зважився.

— Вийдіть, — наказав вартовим. — А ти сідай. Ні, не тут. Отам далі, коли ласка.

Незнайомець сів. Не мав вже ні меча, ні чорного плаща.

— Прошу, — промовив Велерад, граючись тяжким буздиганом, що лежав на столі. — Я Велерад, війт Визими. Що можеш мені сказати, мосьпане розбійнику, перш ніж підеш до льоху? Троє вбитих, спроба наслання вроків, непогано, зовсім непогано. За такі речі в нас у Визимі саджають на палю. Але я людина справедлива, тож передше тебе вислухаю. Говори.

Ривієць розстебнув кубрак, видобув з-під нього сувій білої козлячої шкіри.

— Прибиваєте це на роздоріжжях, по корчмах, — тихо сказав. — Правда те, що там написано?

— А, — мугикнув Велерад, оглядаючи витиснуті на шкірі руни. — Он воно що. Як же я відразу не здогадався? Атож, істинна правда. Підписано: Фолтест, король, пан Темерії, Понтару і Махакаму. Себто, правда. Але універсал універсалом, а закон законом. Я тут, у Визимі, пильную права і порядку. Людей забивати не дозволю! Ясно?

Ривієць кивнув головою на знак того, що ясно. Велерад гнівно засопів.

— Відьми́нський знак маєш?

Незнайомий знову сягнув у викот каптану, вигріб звідти округлий медальйон на срібному ланцюжку. На медальйоні була зображена вовча голова з вищиреними зубами.

— Якесь ім’я маєш? Все одно яке, не з цікавості питаю, а щоб розмову полегшити.

— Називаюся Геральт.

— Може бути й Геральт. Як судити по вимові, з Ривії?

— З Ривії.

— Так. Знаєш що, Геральте? З отим, — Велерад ляснув по універсалу відкритою долонею, — дай собі спокій. То поважна річ. Вже багато хто пробував. Це не те саме, що кількох гульвіс хльоснути.

— Знаю. Це, пане війте, моя професія. Написано: три тисячі оренів нагороди.

— Три тисячі, — Велерад видув губи. — І королівна за жону, хоча цього милостивий Фолтест не дописав.

— Королівна мене не цікавить, — спокійно сказав Геральт. Він сидів нерухомо з руками на колінах. — Написано: три тисячі.

— Що за часи, — зітхнув війт. — Що за кляті часи! Двадцять років тому хто б подумав, хоч на п’яну голову, що будуть такі професії? Відьми́ни! Мандрівні вбивці василісків! Переїзні приборкувачі драконів та потопельників! Геральте? В твоєму цеху пиво дозволене?

— Звісно.

Велерад плеснув в долоні.

— Пива! — закричав. — А ти, Геральте, сідай ближче. А, що там…

Пиво було холодним і пінистим.

— Кляті часи настали, — промовляв Велерад, потягаючи собі з кухля. — Розвелося всякої нечисті. В Махакамі в горах аж роїться від боболаків. По лісах давніше лишень вовки вили, а тепер бач: упирі, біхреси якісь, де не плюнеш, вовкулака чи інша паскудь. По селах бісиці й лісниці[3] крадуть дітей, вже на сотні лік пішов. Хвороби, що про них ніхто раніше й не чув, волосся дибки стає. Та ще й ото на додачу, — штовхнув сувій шкіри по стільниці. — Не дивно, Геральте, що такий попит на ваші послуги.

— Це королівський універсал, пане війте, — Геральт підняв голову. — А знаєте, що й до чого?

Велерад відкинувся на кріслі , сплів долоні на животі.

— Що й до чого, кажеш? Знаю. Не те, щоб з перших рук, але з надійного джерела.

— От це мені й потрібно.

— Уперся ти. Як хочеш. Слухай, — Велерад ковтнув пива, притишив голос. — Наш милостивий Фолтест, ще королевичем бувши, за правління старого Меделла, свого батька, показував нам, на що здатен, а здатен був на багато. Ми сподівалися, що з віком минеться. А тимчасом невдовзі після своєї коронації, якраз після смерті старого короля, Фолтест переплюнув самого себе. Нам всім аж щелепи відвисли. Коротко кажучи: змайстрував дитину своїй рідній сестрі Адді. Адда молодша від нього була, завше вони разом трималися, але ніхто ні про що не здогадувався, ну, може королева… Щоб довго не розводити — дивимося, аж Адда з отакенним черевом, а Фолтест починає закидати про шлюб. З сестрою, збагнув, Геральте? Ситуація враз стала гарячою як дідько, бо саме Визимир з Новіграду намислив видати за Фолтеста свою Дальку, посольство вислав, а тут треба короля за руки-ноги тримати, бо вже рветься послів бити й лаяти. Ще добре, що насухо обійшлося, а то ображений Визимир бебехи нам би випустив. Потім, не без допомоги Адди, яка вплинула на братчика, вдалося відраяти шмаркача від кгвалтовного[4] шлюбу. Ну, а потім Адда вродила, у належний час, аякже. А тепер чуй, бо саме починається. Небагато людей бачило, що там виродилося, але одна повитуха вискочила з вежі через вікно і забилася, а інша здуріла й досі така. Отож, думаю, що наше байстря над байстрюками аж надто гарненьким не було. Дівчинка, але відразу ж померла, бо, схоже, ніхто не квапився їй пуповину перев’язати. Адда, на своє щастя, пологів не пережила. А потім, брате, Фолтест ще раз впоров дурницю. Треба було те байстрюча спалити чи, я знаю, закопати десь на пустирі, а не ховати у саркофазі в підземеллі палацу.

— Та вже запізно розважати, — Геральт підняв голову. — У всякому разі, треба було когось зі Знаючих прикликати.

— Це ти про тих шахраїв з зірками на капелюхах? Аякже, з десятеро їх злетілося, але вже потім, коли з’ясувалося, що саме лежить у тому саркофазі. І що з нього ночами вилазить. А не відразу почало вилазити, ні. Сім років після похорону був спокій. Аж тут якоїсь ночі, саме місяць був уповні, в палаці крик, вереск, переполох! Що там довго казати, ти ж на цьому знаєшся та й універсал читав. Немовля в труні підбільшало і то непомалу, а зуби такі виросли, що ліпше й не можна. Одним словом, стрига. Жаль, що ти трупів не бачив. Так, як я. Певно, ти б тоді Визиму здалека обходив.

Геральт мовчав.

— Отоді, — тягнув далі Велерад, — як я й казав, Фолтест скликав до нас цілу громаду чарівників. Джерґотіли один поперед одного, ледь не побилися тими своїми патерицями, що їх носять, певно, аби від псів відбиватися, як хто нацькує. А, думаю, хтось постійно цькує. Вибачай, Геральте, як маєш іншу думку про чародіїв, при твоєму ремеслі певно що маєш, але для мене то дармоїди й дурні. Вас, відьми́нів, люди більше поважають. Ви, принаймні, як би то сказати? — конкретніші.

Геральт усміхнувся, але не коментував.

— Ну, але до речі, — війт заглянув до кухля, долив пива собі й ривійцеві. — Деякі поради чарівників видавалися не найдурнішими. Один казав спалити стригу разом з палацом і саркофагом, інший раяв відрубати їй голову заступом, ще інші були прихильниками вбивання осикових кілків у різні частини тіла, звісно ж, вдень, коли дияволиця спала в труні, змучена нічними герцями. На жаль, знайшовся один, блазень у шпичастій шапці на лисій довбешці, горбатий самітник, який вимудрував, що то чари, що можна їх зняти і що зі стриги знову зробиться Фолтестова донечка, гарна, як намальована. Треба тільки пересидіти ніч у крипті, та й по всьому. А тоді, от здумай собі, Геральте, що то був за дурень, сам пішов наніч до палацу. Легко вгадати, що небагато з нього зосталося, от шапка й дрюк. Але Фолтест учепився цієї думки, як реп’ях псячого хвоста. Заборонив усякі спроби вбивства стриги, а з усіх дір і закапелків принадив до Визими дурисвітів, щоб відчарували стригу на королівну. Ото ще була галайстра! Якісь кривобокі баби, якісь кульгавці, брудні, брате, вошиві, аж жаль брав. Ну й давай чарувати, найбільше над мискою і кухлем. Звісно, декого Фолтест чи панове-рада швидко викрили, кількох навіть повісили на гостроколі, але замало, замало. Я б їх усіх перевішав. Не мушу навіть додавати, що стрига весь той час когось та загризала, цілком не переймаючись тими ошуканцями і їхніми заклинаннями. Ну й того, що Фолтест уже не мешкав у палаці. Ніхто там не мешкав.

Велерад урвав, попив пива. Відьми́н мовчав.

— І так воно тягнеться, Геральте, шість літ, бо теє вродилося якихсь чотирнадцять років тому. Траплялися нам за той час інші клопоти, бо побилися ми з Визииром із Новіграду, але через порядні зрозумілі причини, йшлося про пересування межових стовпів, а не якихсь там дочок чи союзи. Фолтест, загалом кажучи, вже заводить мову про шлюб і оглядає прислані з сусідських дворів контерфекти, а раніше їх до вбиральні викидав. Ну, але час від часу знову на нього находить та манія і він розсилає комонних, щоб нових чарівників шукали. І нагороду обіцяв, три тисячі, то й збіглося трохи шаленців, мандрівних лицарів, навіть один пастушок, відомий в околиці дурник, земля йому пухом. А стрига чується добре. Тільки час від часу когось загризає. Можна до цього призвичаїтися. А з тих героїв, що її пробують відчарувати, бодай така користь, що бестія наїсться на місці і не швендяє поза старим палацом. Фолтест збудував собі новий палац, вельми гарний.

— І що, — Геральт підвів голову, — за шість років ніхто не залагодив справи?

— Та ні, — Велерад пильно глянув на відьми́на. — Бо, мабути, цю справу залагодити не можна і мус з цим погодитися. Це я про Фолтеста, нашого милостивого й коханого короля, що все ще прибиває ті універсали на перехрестях доріг. Лишень охочих поменшало. Щоправда, був один не так давно, але вимагав тих трьох тисяч наперед. То ми його в мішок запхнули і до озера вкинули.

— Дурисвітів не брак.

— Ні, не брак. Навіть забагато, — притакнув війт, не зводячи з відьми́на погляду. — Тому, як підеш до палацу, не вимагай золота наперед. Якщо взагалі туди підеш.

— Піду.

— Твоя воля. Однак пам’ятай мою раду. Раз уже про нагороду мова, то останнім часом заговорили про ту другу частину, що я тобі казав. Королівну за жону. Не знаю, хто це вигадав, але, коли стрига так виглядає, як про неї розповідають, то жарт вельми похмурий. Однак не забракло дурнів, які погналися до старого палацу, щойно чутка розійшлася — є, мовляв, оказія ввійти до королівської родини. Точніше, два шевські челядники. От чому шевці такі дурні, Геральте?

— Не знаю. А відьми́ни, війте? Пробували?

— Аякже, кількоро було. Найчастіше, коли чули, що зі стриги треба зняти чари, а не забити, знизували раменами і від’їжджали. Отому, Геральте, значно зросла моя повага до відьми́нів. Ну, а потім приїхав один, молодший був від тебе, імені не пригадаю, якщо він взагалі його назвав. Теж спробував.

— І що?

— Зубата королівна розволокла його бебехи на чималій відстані. З півпольоту стріли.

Геральт покивав головою.

— І це всі?

— Ще один був.

Велерад якийсь час мовчав. Відьми́н його не квапив.

— Ну так, — врешті продовжив війт. — Ще один був. Спочатку, коли Фолтест погрозив йому шибеницею, якби так вбив чи скалічив стригу, тільки розсміявся і почав пакуватися. Але пізніше…

Велерад знову притишив голос майже до шепоту, нахилившись через стіл.

— Потім таки взявся за справу. Бачиш, Геральте, є тут у Визимі кілька людей зі смальцем в голові, навіть на високих посадах, яким вся ця коломийка обридла. Подейкували, що ті люди тихцем умовили відьми́на не розводити церегелів ні чарів, закатрупити стригу, а королю сказати, що чари не подіяли, донечка впала зі сходів, нещасний випадок на роботі. Король, звісно, розлютиться, але закінчиться все тим, що не заплатить ні орена нагороди. А шельма відьми́н їм ріже, що на дурничку самі можуть проти стриги йти. То що було робити… Скинулися ми, поторгувалися… Але нічого з того не вийшло.

Геральт звів брови.

— Кажу ж, нічого, — промовив Велерад. — Відьми́н не хотів одразу йти, першої ж ночі. Лазив, чаївся, крутився по околиці. Врешті, кажуть, побачив стригу, либонь, за роботою, бо тварюка не для того вилазить з крипти, щоб ноги розім’яти. Побачив і тої ж ночі накивав п’ятами. Не прощаючись.

Геральт ледь скривив губи в подобенстві усмішки.

— Люди зі смальцем в голові, — почав, — напевно ще мають ті гроші? Відьми́ни наперед не беруть.

— Атож, — відповів Велерад, — напевно мають.

— А не подейкують, яку суму?

Велерад вищирив зуби.

— Хто каже, вісімсот.

Геральт покрутив головою

— А хто, — зронив війт, — і тисяча.

— Небагато, якщо врахувати, що чутки завше перебільшують. Зрештою, король дає три тисячі.

— І наречену не забудь, — закпив Велерад. — Про що ми розмовляємо? Відомо, що ти тих трьох тисяч не дістанеш.

— Звідки відомо?

Велерад гримнув кулаком по стільниці.

— Геральте, не псуй моєї гадки про відьми́нів. Це вже тягнеться шість літ з гаком. Стрига прикінчує з півсотні люда за рік, ну, тепер менше, бо всі тримаються подалі від палацу. Ні, пане-брате, я в чари вірю, не одне бачив і вірю, звісно, в межах розумного, у здібності магіків та відьми́нів. Але те зняття чарів — то маячня, вигадана горбатим і зашмарканим дідом, що одурів від пустельничого харчу, маячня, якій ніхто не йме віри. Окрім Фолтеста. Ні, Геральте! Адда вродила стригу, бо спала з власним братом, отака правда і жодні чари тут не допоможуть. Стрига загризає людей, бо то стрига, і треба її забити, звичайно і просто. Слухай, два роки тому кметі з якоїсь задрипаної діри під Махакамом, в яких дракон вівці пожирав, пішли купою, затовкли його дрюччям і навіть не вважали за потрібне особливо тим величатися. А ми тут, у Визимі, очікуємо чуда і двері на засув замикаємо при кожному повному місяці або ж злочинців прив’язуємо до стовпа перед палацом, сподіваючись, що бестія нажереться і вернеться в труну.

— Непоганий спосіб, — усміхнувся відьми́н. — І що, злочинність зменшилася?

— Анітрохи.

— А кудою до нового палацу?

— Сам тебе відведу. А що буде з пропозицією людей, тих, що зі смальцем в голові?

— Пане війте, — мовив Геральт. — Чого поспішати? Нещасний випадок на роботі і так може трапитися, незалежно від моїх замірів. Тоді люди зі смальцем в голові мали б подумати, як мене врятувати від королівського гніву і наготувати ті тисячу п’ятсот оренів, про які подейкують.

— Мала бути тисяча.

— Ні, пане Велераде, — рішуче промовив відьми́н. — Той, котрому ви тисячу давали, від самого вигляду стриги втік, навіть не торгувався. Себто, ризик вищий, ніж тисяча. І ще буде видно, чи не вищий за півтори тисячі. Звісно, я спершу попрощаюся.

Велерад почухав потилицю.

— Геральте? Тисячу двісті?

— Ні, пане війте. То буде нелегка робота. Король дає три, а мушу вам сказати, що інколи легше зняти чари, ніж забити. Зрештою, хтось з моїх попередників убив би стригу, якби то було так просто. Чи думаєте, вони того дали себе зажерти, що короля боялися?

— Гаразд, брате, — Велерад сумно покивав головою. — Умовилися. Тільки не заїкайся перед королем про нещасливий випадок на роботі. Щиро раджу.

III

Фолтест був худорлявим, з виду гарним, аж занадто гарним. Як оцінив відьми́н, ще й сороківки не мав. Сидів на кріслі, різьбленому з чорного дерева, ноги витягав у бік каміну, при якому грілися два пси. Збоку, на скрині сидів кремезний чоловік уже в літах. За королем стояв ще один, багато вдягнений, з гордовитим виразом обличчя. Вельможа.

— Відьми́н з Ривії, — мовив король після хвилинної тиші, що запанувала по вступній промові Велерада.

— Так, пане, — Геральт схилив голову.

— Чого в тебе так голова посивіла? Від чарів? Бачу, ти ще нестарий. Ну гаразд, гаразд. То був жарт, можеш не відповідати. Як смію припускати, маєш якийсь досвід?

— Так, пане.

— Я б охоче послухав.

Геральт уклонився ще нижче.

— Ви ж знаєте, пане, наш кодекс забороняє розповідати про те, що робимо.

— Зручний кодекс, мосьпане відьми́не, вельми зручний. Ну а так, без уточнень, з біхресами справу мав?

— Так.

— З вампірами, лісовиками?

— Теж.

Фолтест завагався.

— Зі стригами?

Геральт підняв голову, глянув королю в очі.

— Теж.

Фолтест відвів погляд.

— Велераде!

— Слухаю, милостивий пане.

— Ти все йому розповів?

— Так, милостивий пане. Він твердить, що з королівни можна зняти чари.

— Це я знаю. А як саме, мосьпане відьми́не? Ах, правда, я й забув. Кодекс. Гаразд. Тільки одне маленьке зауваження. В мене вже було кілька відьми́нів. Велераде, ти розповів йому? Гаразд. Тому я знаю, що вашою спеціальністю є радше убивання, ніж зняття чарів. Це не йде в рахубу. Якщо в моєї доньки волосина з голови спаде, ти свою втратиш на ешафоті. Це все. Острите і ви, пане Сегеліне, залиштеся, надайте йому всю інформацію, якої вимагатиме. Вони завжди багато питають, ці відьми́ни. Нагодуйте його і нехай замешкає в палаці. Хай не волочиться по корчмах.

Король встав, свиснув на собак і рушив до дверей, розкидаючи солому, що покривала підлогу кімнати. При дверях відвернувся.

— Коли вдасться, відьми́не, нагорода твоя. Може, ще щось докину, як добре впораєшся. Очевидно, байки поспільства про весілля з королівною не містять ні слова правди. Ти ж не думаєш, що я віддам доньку за якогось приблуду?

— Ні, пане. Не думаю.

— Гаразд. Це доводить, що маєш розум.

Фолтест вийшов, зачиняючи за собою двері. Велерад і вельможа, які досі стояли, негайно ж розсілися при столі. Війт допив наполовину заповнений кубок короля, заглянув у дзбанок, вилаявся. Острит який зайняв крісло Фолтеста, дивився на відьми́на з-під лоба, гладячи долонями різьблене поруччя. Сегелін, бородань, кивнув до Геральта.

— Сідайте, мосьпане відьми́не, сідайте. Зараз подадуть вечерю. Про що ви хотіли б порозмовляти? Війт Велерад, мабуть, усе вам розповів. Наскільки я його знаю, радше розповів забагато, ніж замало.

— Всього кілька запитань.

— Задавайте.

— Війт казав, що після появи стриги король прикликав багатьох Знаючих.

— Так і було. Але не кажіть «стрига», кажіть «королівна». Тоді легше уникнете такої помилки в присутності короля… і клопотів, з нею зв’язаних.

— Серед Знаючих був хтось відомий? Славетний[5]?

— Були такі і тоді, і пізніше. Не згадаю імен. А ви, пане Острите?

— Не пам’ятаю, — відповів вельможа. — Але знаю, що були і славетні, і знамениті. Багато про це говорилося.

— Вони всі згодилися, що закляття можна зняти?

— Та де ж, — усміхнувся Сегелін. — далеко їм було до згоди, з кожного питання. Але таке твердження прозвучало. Це начебто просто і жодних магічних здібностей не вимагає. Як я зрозумів, досить, щоб хтось провів ніч, від заходу сонця до третіх півнів, у підземеллі, біля саркофагу.

— Дійсно, просто, — реготнув Велерад.

— Я б хотів почути опис… королівни.

Велерад схопився з крісла.

— Королівна виглядає як стрига! — вереснув. — Як найбільш стригата стрига, про яку я чув! Ясна панна королівська донька, проклятий байстрюк над байстрюками, чотири лікті зросту, схожа на барильце пива, писок від вуха до вуха, повний зубів як стилети, червоні очі, руді кудли! Лапища з пазурами, як у рисі, висять їй аж до землі! Дивуюся, що ми ще не почали розсилати її мініатюри до приязних дворів. Королівна, хай її зараза пітне, має чотирнадцять років, час подумати про заміжжя з якимсь королевичем!

— Вгамуйся, війте, — поморщився Острит, зиркаючи в бік дверей. Сегелін ледь усміхнувся.

— Опис, хоч такий образний, був доволі точним, а мостивому відьми́ну про це і йшлося, правда? Велерад забув додати, що королівна рухається з неймовірною швидкістю і що вона далеко сильніша, ніж можна б виснувати з її зросту і статури. А те, що має чотирнадцять років, — факт. Якщо це істотне.

— Істотне, — сказав відьмак. — Чи напади на людей трапляються лише при повному місяці?

— Так, — відповів Сегелін. — Якщо нападає поза старим палацом. В палаці, незалежно від фази місяця, люди гинули завжди. Але виходить тільки під час повні, та й то не кожної.

— Чи був хоч один випадок нападу вдень?

— Ні. Вдень ні.

— Завжди пожирає жертви?

Велерад замашисто сплюнув на підлогу.

— Бодай тебе, Геральте, зараз вечеря буде. Тьху! Пожирає, надкушує, залишає, по-різному, либонь, залежно від настрою. Одному тільки голову відкусила, кільком кишки випустила, а ще пару обгризла дочиста, можна б сказати, догола. Матір її туди!

— Вважай, Велераде, — шикнув Острит. — Про стригу говори, що хочеш, але Адду при мені не руш, бо при королі не зважишся!

— Чи був хтось такий, на кого б вона напала, але він лишився живий? — спитав відьми́н, ніби й не звертаючи уваги на вибух вельможі.

Сегелін і Острит перезирнулися.

— Так, — сказав бородань. — З самого початку, шість років тому, кинулася на двох солдат, що вартували біля крипти. Одному вдалося втекти.

— І пізніше, — докинув Велерад, — мірошник, на якого напала під містом. Пам’ятаєте?

Мірошника привели на другий день, пізно ввечері, до кімнатки над кордегардією, куди приміщено відьми́на. Привів його вояк у плащі з каптуром.

Розмова не дала особливих результатів. Мірошник був переляканий, белькотів, затинався. Відьми́нові більше сказали його шрами: стрига мала вражаючий розмах щелеп і насправді гострі зуби, в тому числі дуже довгі верхні ікла — чотири, по два з кожного боку. Пазурі, либонь, гостріші від рисячих, хоч менше закривлені. Зрештою, тільки тому мірошнику і вдалося вирватися.

Закінчивши оглядини, Геральт кивнув на мірошника і солдата, відправляючи їх. Вояк виштовхав селянина за двері і зняв каптур. То був Фолтест власною особою.

— Сідай, не вставай, — промовив король. — Візит неофіційний. Ти задоволений оглядинами? Дійшло до мене, що ти перед полуднем був у старому палаці.

— Так, пане.

— І коли візьмешся за справу?

— До повні чотири дні. Після повні.

— Ти б хотів раніше приглянутися до неї?

— Такої потреби нема. Але, наївшись… королівна… буде менш рухливою.

— Стрига, пане-майстре, стрига. Не бавмося в дипломатію. Королівною вона тільки буде. Зрештою, саме про це я і прийшов з тобою порозмовляти. Відповідай, неофіційно, коротко і ясно: буде чи не буде? Тільки не затуляйся жодним кодексом.

Геральт потер чоло.

— Підтверджую, королю, що чари можна зняти. І, якщо я не помиляюся, то й справді провівши ніч у палаці. Якщо третій спів півнів застане стригу поза саркофагом, наслання щезне. Так звичайно чинять зі стригами.

— Так просто?

— Це непросто. Потрібно ту ніч пережити, це раз. Також можливі відхилення від норми. Наприклад, не одну ніч, а три. Підряд. Трапляються також випадки… ну… безнадійні.

— Так, — здригнувся Фолтест. — Я постійно таке чую від декого. Вбити потвору, бо це невиліковний випадок. Я певен, пане-майстре, що вони вже розмовляли з тобою. Що? Відразу ж зарубати людожерку, без церегелів, а королю сказати, що інакше не вийшло. Як не заплатить король, то заплатимо ми. Дуже зручний спосіб. І дешевий. Бо король накаже відрубати відьми́нові голову чи повісити, а золото залишиться в кишені.

— Король безумовно накаже стратити відьми́на? — вишкірився Геральт.

Фолтест довго дивився ривійцеві в очі.

— Король сам не знає, — сказав врешті. — Але відьми́н повинен рахуватися з такою можливістю.

Тепер якийсь час мовчав Геральт.

— Я маю намір зробити все, що в моїх силах, — промовив через хвилину. — Але, коли б пішло недобре, оборонятиму своє життя. Ви, пане, теж повинні рахуватися з такою можливістю.

Фолтест встав.

— Ти мене не зрозумів. Йдеться не про це. Зрозуміло, що ти її вб’єш, коли буде скрутно, незалежно від того, подобається це мені чи ні. Бо інакше вона вб’є тебе, це безперечно і нічого тут не поробиш. Але я не допущу, щоб її вбили, не намагаючись врятувати. Вже траплялися спроби підпалу старого палацу, в неї стріляли з луків, копали ями, наставляли пастки та сильця доти, доки я кількох не повісив. Але йдеться не про те. Слухай, пане-майстре.

— Слухаю.

— Якщо я правильно зрозумів, після тих третіх півнів вона вже не буде стригою. А ким буде?

— Якщо все піде добре, чотирнадцятилітньою дівчинкою.

— Червоноокою? З зубами як у крокодила?

— Звичайною чотирнадцятилітньою дівчинкою. От лише…

— Що?

— Фізично

— Маєш, Насте, книш. А психічно? Щодня на сніданок відро крові? Дівчачу ніжку?

— Ні… Психічно… Важко сказати… Думаю, що на рівні… не знаю точно — трьох - чотирьохлітньої дитини. Довго вимагатиме дбайливої опіки.

— Це зрозуміло. Пане-майстре?

— Прошу?

— Це може повернутися? Пізніше?

Відьми́н мовчав.

— Ага, — промовив король. Може. І що тоді?

— Якби після довгої, кількаденної непритомності померла, потрібно спалити тіло. І не гаючись.

Фолтест насупився.

— Я, однак, не думаю, — додав Геральт, — щоб до цього дійшло. Для певності дам вам, пане, кілька порад, щоб зменшити небезпеку.

— Вже зараз? Не зарано, пане-майстре? А якщо…

— Вже зараз, — урвав ривієць. — Буває всяко, королю. Може й так трапитися, що зранку знайдете в крипті відчаровану королівну і мого трупа.

— Аж так? Попри мій дозвіл на самооборону? Хоча, здається, ти цього дозволу і не потребував.

— Це серйозна справа, королю. Дуже ризикована. Отож слухайте: королівна постійно мусить носити на шиї сапфір, найкраще інклюз, на срібному ланцюжку. Постійно, вдень і вночі.

— Що таке інклюз?

— Сапфір з пухирцем повітря всередині каменя. Крім того, в кімнаті, де вона спатиме, треба час від часу спалювати в каміні гілки ялівцю, рокитника і ліщини.

Фолтест задумався.

— Дякую за поради, пане-майстре. Прислухаюсь до них, якщо… А тепер ти послухай мене уважно. Коли впевнишся, що це безнадійний випадок, убий її. Якщо знімеш чари, а дівчина не буде… нормальною… якщо матимеш сумнів хоч на волосину, чи це тобі повністю вдалося, теж убий її. Не бійся. З мого боку тобі ніщо не загрожує. При людях накричу на тебе, вижену з палацу і з міста, більш нічого. Звісно, нагороди не дам. Може, щось виторгуєш, знаєш від кого.

Якусь хвилину мовчали.

— Геральте, — Фолтест вперше звернувся до відьми́на на ім’я.

— Прошу?

— Скільки правди у плітках, що дитина вродилася такою, бо Адда була моєю сестрою?

— Небагато. Чари треба поробити, жодне закляття не робиться саме. Але думаю, що ваш з сестрою зв’язок був причиною пороблення чарів, отож, і такого наслідку.

— Я так і думав. Так говорили деякі Знаючі, хоч не всі. Геральте? Звідки це береться? Чари, магія?

— Не знаю, королю. Вивченням причин цих явищ займаються Знаючі. Для нас, відьми́нів, достатньо розуміння, що зосереджена воля може спричиняти такі явища. І науки, як їм протистояти.

— Вбивати?

— Найчастіше. Зрештою, найчастіше нам за це і платять. Зняття чарів мало хто вимагає, королю. Зазвичай хочуть просто захиститися від загрози. Якщо ж потвора має на совісті людей, то додається ще мотив помсти.

Король підвівся, зробив кілька кроків по кімнаті, зупинився біля відьми́нського меча, що висів на стіні.

— Цим? — спитав, не дивлячись на Геральта.

— Ні. Цей на людей.

— Я чув. Знаєш, Геральте? Я піду з тобою до крипти.

— Це виключено.

Фолтест повернувся до нього, його очі блиснули.

— Знаєш, чаклуне, що я її не бачив? Ні після народження, ні… пізніше. Боявся. Я ж можу вже ніколи її не побачити, правда? Маю право хоча б бачити, як ти її убиватимеш.

— Повторюю, виключено. Це певна смерть. Також і для мене. Якщо я ослаблю увагу, волю… Ні, королю.

Фолтест відвернувся, пішов до дверей. Геральтові якусь мить здавалося, що він вийде без слова, без прощального жесту, але король зупинився, глянув на нього.

— Ти викликаєш довіру, — сказав. — Хоч і знаю, що з тебе за зілля. Розповідали мені, що трапилося в корчмі. Я певен, що ти вбив тих харцизів винятково заради розголосу, щоб справити враження на людей і на мене. Я певен, що ти міг утихомирити їх, не вбиваючи. Боюся, що так і не дізнаюся, чи йдеш ти рятувати мою дочку, чи вбивати її. Але я на це згоджуюсь. Мушу згодитися. Знаєш, чому?

Геральт не відповів.

— Я думаю, — промовив король, — думаю, що вона страждає. Правда?

Відьми́н вп’яв у короля свої проникливі очі. Не притакнув, не кивнув головою, не зробив найменшого жесту, але Фолтест зрозумів. Знав відповідь.

Геральт востаннє виглянув через вікно палацу. Швидко западали сутінки. За озером миготіли неясні вогники Визими. Довкола палацу був пустир — смуга нічиєї землі, якою місто за шість років відгородилося від небезпечного місця, не залишаючи нічого, крім кількох руїн, перегнилих балок і решток щербатого гостроколу, яких, видно, не виплачувалося розбирати й переносити. Найдальше, аж на протилежний кінець озера, переніс свою садибу сам король — круглобока споруда його нового палацу чорніла вдалині, на тлі ліловіючого неба.

Відьми́н повернувся до запиленого стола, при якому в одній з порожніх, сплюндрованих кімнат готувався — неквапом, спокійно, ретельно. Знав, що має багато часу. Стрига не залишить крипти до півночі.

Перед ним на столі була невеличка окута скринька. Відкрив її. Всередині, тісно, у викладених сухою травою перегородках стояли пляшечки з темного скла. Відьми́н вийняв три.

З підлоги підняв подовгастий пакунок, грубо обгорнений овечими шкурами і обкручений ременем. Розгорнув його і видобув меч з оздобленим руків’ям, в чорних блискучих піхвах, покритих рядами рунічних знаків та символів. Оголив вістря, яке сяйнуло чистим, дзеркальним блиском. Клинок був з чистого срібла.

Геральт прошепотів формулу, по черзі випив вміст двох пляшечок, після кожного ковтка кладучи ліву долоню на клинок меча. Потім, щільно загорнувшись у свій чорний плащ, сів. На підлозі. В кімнаті не було жодного крісла. Як, зрештою, у всьому палаці.

Він сидів нерухомо, з заплющеними очима. Його дихання, спершу рівне, стало раптом прискореним, хрипким, неспокійним. А потім припинилося зовсім. Суміш, за допомогою якої відьми́н міг повністю керувати роботою всіх органів тіла, складалася головним чином з чемериці, дурману, глоду і молочаю. Інші її складові навіть не мали назви у жодній людській мові. Для людини, не привченої до неї змалечку, як Геральт, це була б смертельна отрута

Відьми́н різко повернув голову. Його слух, зараз надзвичайно гострий, легко виловив з тиші шелест кроків на зарослому кропивою подвір’ї. Це не могла бути стрига. Було надто ясно. Геральт закинув меч за плечі, сховав свій вузлик у глибині зруйнованого каміну й тихо, мов кажан, збіг по сходах.

Надворі було ще настільки ясно, щоб приходень міг побачити обличчя відьми́на. Приходень — то був Острит — раптово відступив, мимовільна гримаса страху й огиди викривила йому уста. Відьми́н криво усміхнувся, — знав, як виглядає. Після вживання суміші зі скаженої вишні, тої й очної трави[6] обличчя стає крейдяним, а зіниці розширюються на все око. Але мікстура дозволяє бачити у найглибшій темряві, про що Геральтові і йшлося.

Острит швидко опанувався.

— Виглядаєш, чаклуне, як труп, — сказав. — Певно, зі страху. Не бійся. Приношу тобі ласку.

Відьми́н не відповів.

— Не чуєш, що я сказав, ривійський знахарю? Ти врятований. І багатий, — Острит зважив у долоні чималу сакпвку й кинув її Геральтові під ноги. — Тисяча оренів. Бери, сідай на коня і забирайся звідси!

Ривієць далі мовчав.

— Не витріщайся на мене! — Острит підняв голос. — І не марнуй мого часу. Я не збираюся стирчати тут до півночі. Чи не розумієш? Я не хочу, щоб ти знімав чари. Ні, не думай, що вгадав. Я не в спілці з Велерадом і Сегеліном. Не хочу, щоб ти її убив. Попросту забирайся. Все має бути по-давньому.

Відьми́н не ворухнувся. Не хотів, щоб вельможа зорієнтувався, як прискорені зараз його рухи і рефлекси. Швидко темніло, а це добре. Бо навіть напівтемрява сутінків була надто яскравою для його розширених зіниць.

— А чому ж то, пане, все має бути по-давньому? — спитав, намагаючись повільно вимовляти окремі слова.

— А це, — Острит гордо підняв голову, — не твого розуму справа.

— А якщо я вже знаю?

— Цікаво.

— Легше буде усунути Фолтеста з престолу, якщо стрига ще більше увіриться людям? Якщо королівське шаленство обридне і вельможам, і поспільству так, що далі нікуди? Правда? Я їхав до вас через Реданію і Новіград. Там чимало говорилося про те, що дехто у Визимі чекає короля Визиміра як рятівника і справжнього монарха. Але мене, пане Острите, не обходить ні політика, ні успадковування престолів, ні палацові перевороти. Я тут, щоб виконати свою роботу. Ви ніколи не чули про почуття обов’язку і звичайну чесність? Професійну етику?

— Вважай, до кого говориш, ланцю! — люто крикнув Острит, кладучи долоню на руків’я меча. — Вже мені це обридло, я не звик дискутувати з першим-ліпшим! Дивіться, етика, кодекси, моральність?! І хто це каже? Душогуб, котрий, ледь приїхавши, повбивав людей? Який перед Фолтестом у поклонах гнувся, а за його спиною торгувався з Велерадом як найманий убивця? І ти ще смієш голову задирати, пахолку? Вдавати з себе Знаючого? Мага? Чародія? Ти паршивий відьмаче! Геть звідси, доки я тобі плазом по писку не переїхав!

Відьми́н навіть не здригнувся, стояв спокійно.

— Краще ви звідси йдіть, пане Острите, — сказав. — Смеркає.

Острит відступив на крок, блискавично видобув меча.

— Ти сам цього хотів, чаклуне. Уб’ю тебе. Жодні твої штучки не поможуть. Я при собі черепаший камінь маю!

Геральт всміхнувся. Гадка про силу черепашого каменя була настільки ж поширеною, наскільки й неправдивою. Але відьми́н і не збирався витрачати сили на закляття чи щербити срібний меч об клинок Острита. Підпірнув під крученим у млинку вістрям і основою долоні, срібними заклепками манжету, вдарив вельможу в скроню.

Острит швидко отямився, водив довкола очима в повній темряві. Помітив, що він зв’язаний. Геральта, який стояв біля нього, не бачив. Але зорієнтувався, де він, і завив, протяжно, страшно.

— Мовчи, — сказав відьми́н. — Прикличеш її передчасно.

— Ти клятий вбивце! Де ти? Негайно розв’яжи мене, харцизе! Повиснеш за це, сучий сину!

— Мовчи.

Острит тяжко дихав.

— Залишиш мене їй на пожертя? Зв’язаного? — спитав вже тихше, докидаючи брудну лайку майже пошепки.

— Ні, — сказав відьми́н. — Випущу тебе. Але не зараз.

— Ти негіднику, — засичав Острит. — Щоб відвести від себе стригу?

— Так.

Острит замовк, перестав борсатися, лежав спокійно.

— Відьми́не?

— Так.

— Це правда, я хотів скинути Фолтеста. Не тільки я. Але тільки я прагнув його смерті, хотів, щоб він сконав у муках, щоб одурів, щоб згнив живцем. Знаєш, чому?

Геральт мовчав.

— Я кохав Адду. Королівську сестру. Королівську коханку. Королівську дівку. Я її кохав… Відьми́не, ти тут?

— Тут.

— Я знаю, що ти думаєш. Але це не було так. Повір мені, я жодних чарів на поробляв. Я й не знаюся на жодних чарах. Тільки раз у злості сказав… Тільки раз. Відьми́не? Чуєш?

— Чую.

— То його мати, стара королева. То напевно вона. Не могла дивитися, що він і Адда… Це не я. Я лише раз, знаєш, намагався умовити, а Адда… Відьми́не! Стуманів і сказав… Відьми́не? Це я? Я?

— Це вже неістотно.

— Відьми́не? Скоро північ?

— Скоро.

— Випусти мене раніше. Дай мені більше часу.

— Ні.

Острит не почув скреготання відсовуваної плити гробівця, але відьми́н — так. Схилився і розтяв стилетом пута вельможі. Острит не чекав жодних слів, зірвався, незграбно пошкутильгав, побіг задерев’янілими ногами. Його зір настільки пристосувався до темряви, що він бачив дорогу, яка вела від головного залу до виходу.

З гуркотом вискочила з підлоги плита, що закривала вхід до крипти. Геральт, передбачливо сховавшись за балюстрадою сходів, помітив почварну постать стриги — вона швидко, звинно і безпомильно мчала за Остритом, який віддалявся, тупаючи чобітьми. Стрига рухалася зовсім беззвучно.

Жахливий, розпачливий, божевільний вереск роздер ніч, стряснув старими мурами і не змовкав, здіймаючись і опадаючи, вібруючи. Відьми́н не міг точно оцінити відстані — його загострений слух вводив в оману — але знав, що стрига швидко наздогнала Острита. Надто швидко.

Він вийшов на середину залу, став відразу ж при вході до крипти. Відкинув плащ. Ворухнув плечима, поправляючи меч. Натягнув рукавиці. Мав ще трохи часу. Знав, що стрига, хоч і сита після останньої повні, не скоро покине труп Острита. Серце і печінка були для неї цінним джерелом енергії, необхідної в довгій летаргії.

Відьми́н чекав. Порахував, що до зорі залишалося близько трьох годин. Спів півня міг тільки збити його з пантелику. Та й, зрештою, довкола, мабуть, ніяких півнів і не було.

Почув. Вона повільно йшла, чалапаючи по підлозі. Потім побачив її.

Опис був точним. Непропорційно велику голову, насаджену на коротку шию, оточувала поплутана кудлата грива червонавого волосся. Очі світилися в темряві, як два карбункули. Стрига стояла нерухомо, втупившись у Геральта. Раптом роззявила пащу — ніби хвалячись рядами білих шпичастих зубищ, після чого клацнула щелепою, тріснувши так, немов скриню замикала. І відразу плигнула з місця, не розбігаючись, цілячись у відьми́на закривавленими пазурами.

Геральт відстрибнув убік, закрутився у блискавичному піруеті, стрига обтерлася об нього, теж закрутилася, розтинаючи повітря кігтями. Не втратила рівноваги, напала знову, відразу, з напівоберту, клацаючи зубами саме перед грудьми Геральта. Ривієць відстрибнув у інший бік, тричі змінив напрямок обертання в різкому піруеті, збиваючи стризі орієнтацію. Відстрибуючи, сильно, хоч і не замахуючись, вдарив її в бік голови срібними шипами, насадженими на верхній стороні рукавиці, на кісточках пальців. Стрига знову заревла, наповнюючи палац гучною луною, припала до землі, завмерла і почала вити, глухо, зловорожо, люто.

Відьми́н злісно всміхнувся. Перше випробування, як він і сподівався, закінчилося успішно. Срібло було вбивчим для стриги, як і для більшості страховиськ, породжених чарами. Отож, шанс був: бестія не відрізнялася від інших, а це могло гарантувати успішне зняття чарів, натомість срібний меч міг, якби не було іншого виходу, гарантувати йому життя.

Стрига не поспішала нападати знову. Цього разу наближалася повільно, щирячи ікла, огидно усміхаючись. Геральт відступив, йшов півколом, обережно ступаючи, сповільнюючи і прискорюючи рухи, обманював стригу, утруднював їй напруження до стрибка. Ідучи, відьми́н розмотував довгий, тонкий, міцний ланцюг, обтяжений на кінці. Ланцюг був зі срібла.

В момент, коли стрига напружилася і плигнула, ланцюг свиснув у повітрі й, звиваючись як змія, миттю обплів рамена, шию і голову потвори. Стрига звалилася, не дострибнувши, пронизливо завищала. Билася на підлозі, страшенно ревучи, невідомо, через лють чи через пекучий біль, завданий ненависним металом. Геральт був задоволений — якби він хотів убити стригу, це вдалося б без особливих ускладнень. Але відьми́н не добував меча. Досі ніщо у поведінці стриги не давало підстав припускати, що це невиліковний випадок. Геральт відступив на належну відстань і, не спускаючи погляду з постаті, що качалася по землі, глибоко дихав, зосереджувався.

Ланцюг розірвався, срібні ланки, мов дощ, розприснулися на всі боки, дзвонячи по камінні. Засліплена люттю стрига, виючи, кинулася в атаку. Геральт спокійно чекав, піднятою правою рукою малював у повітрі знак Аард.

Стрига відлетіла на кілька кроків назад, наче вдарена обухом, але втрималася на ногах, витягнула пазурі, оголила ікла. Її волосся піднялося й залопотіло, наче вона йшла проти сильного вітру. З труднощами, хриплячи, крок за кроком, повільно, але йшла. Все-таки йшла!

Геральт занепокоївся. Не чекав, що такий простий Знак повністю паралізує стригу, але й не сподівався, що бестія так швидко здолає опір. Не міг довго тримати Знак, це надто виснажувало, а стризі залишилося пройти не більше десяти кроків. Раптово зняв Знак і відстрибнув убік. Як він і сподівався, стрига від несподіванки полетіла вперед, втратила рівновагу, перекинулася, проїхала по підлозі і впала вниз по сходах, в зяючий у підлозі отвір входу до крипти. Знизу почулося її обурене завивання.

Щоб виграти час, Геральт стрибнув на сходи, які вели на галерейку. Не дійшов ще й до середини сходів, як стрига виплигнула з крипти, женучи, немов величезний чорний павук. Відьми́н дочекався, доки вона вибігла за ним на сходи, а тоді перестрибнув балюстраду, плигнув вниз. Стрига закрутилася на сходах, відштовхнулася й полетіла на нього у неправдоподібному стрибку, більше ніж десять метрів завдовжки. Його піруети не обманули її — двічі пазурі стриги розтяли шкіряний каптан ривійця. Але новий, відчайдушно сильний удар срібних шипів рукавиці відкинув стригу, схитнув нею. Геральт, відчуваючи, як у ньому наростає лють, розгойдався, вигнув тулуб назад і дужим копняком у бік збив тварюку з ніг.

Заревла гучніше, ніж будь-коли досі. Аж тиньк посипався зі стелі.

Стрига зірвалася, дрижачи від нестримної злості і жадоби знищення. Геральт чекав. Вже видобув меча, описував ним у повітрі кола, йшов, обходив стригу, пильнуючи, щоб рухи меча не збігалися з ритмом і швидкістю його кроків. Стрига не стрибнула, повільно наближалася, водячи очима за ясною смугою клинка.

Геральт раптом зупинився, завмер із піднятим мечем. Збита з плигу стрига теж зупинилася. Відьми́н описав вістрям повільне півколо, ступив крок до потвори. Потім ще один. А потім стрибнув, викручуючи млинок над головою.

Стрига згорбилася, відступила зиґзаґом. Геральт знову наблизився, клинок в його долоні мигтів. Очі відьми́на розпалилися зловорожим блиском, з-за стиснутих зубів виривалося хрипке ревіння. Стрига знову відступила, відштовхнута силою концентрованої ненависті, злоби, насилля, що їх випромінював атакуючий її чоловік, що били з нього хвилями, вдиралися їй до мозку й нутрощів. Уражена аж до болю незнаним їй досі відчуттям, непевно заскавуліла, закрутилася на місці і безладно кинулася тікати у мрячну павутину коридорів палацу.

Геральт, битий дрожем, стояв посеред залу. Сам. Довго ж це тягнулося, подумав, перш ніж цей танець на краю прірви, цей шалений макабричний балет битви призвів до очікуваного результату, дозволив йому психічно з’єднатися з противником, добратися до покладів напруженої волі, що переповнювала стригу. Злої, хворобливої волі, з сили якої і постала стрига. Відьми́н затремтів, згадуючи мить, коли втягнув у себе цей заряд зла, щоб скерувати його на потвору, наче дзеркало. Він ще ніколи не стикався з такою концентрацією ненависті і вбивчого сказу, навіть у василісків, які мали в цьому найгіршу славу.

Тим краще, подумав, йдучи в бік входу до крипти, що чорнів у підлозі, як величезна калюжа. Тим краще, тим сильніший удар відчула сама стрига. Це дасть йому трохи більше часу на дальші дії, перш ніж тварюка отямиться. Відьми́н сумнівався, чи спромігся б на ще одне таке зусилля. Дія еліксирів слабла, а до світанку було ще далеко. Не можна допустити, щоб стрига дісталася в крипту до зорі, інакше всі дотеперішні зусилля пропадуть даремно.

Спустився сходами. Крипта була невелика, містила три кам’яні саркофаги. Перший від входу мав напіввідсунуту покришку. Геральт видобув з-за пазухи третю плящину, швидко випив її вміст, ввійшов до гробівця, занурився в нього. Як він і сподівався, гробівець був подвійним — для матері й доньки.

Закрив покришку лише тоді, коли почув згори ревіння стриги. Ліг навзнак біля муміфікованих останків Адди, на плиті зсередини нарисував Знак Ирден. На грудях поклав меч і поставив маленьку клепсидру, наповнену фосфоризуючим піском. Схрестив руки. Не чув уже вереску стриги, що гасала палацом, шукаючи його. Перестав чути будь-що, бо вороняче око й чистотіл починали діяти.

VII

Коли Геральт розплющив очі, пісок у клепсидрі вже пересипався до кінця, отож, його заціпеніння тривало навіть довше, ніж було потрібно. Прислухався — і не почув нічого. Всі його органи чуття діяли нормально.

Взяв меча, провів рукою по кришці саркофагу, шепочучи формулу, а тоді не сильно, на кілька пальців, відсунув плиту.

Тиша.

Відсунув віко сильніше, сів, тримаючи зброю напоготові, виглянув з гробівця. В крипті було темно, але відьми́н знав, що надворі світає. Викресав вогню, запалив малесенький каганець, підняв його, відкидаючи на стіни крипти чудернацькі тіні.

Порожньо.

Вибрався з саркофагу, зболілий, здерев’янілий, змерзлий. І тоді помітив її. Лежала навзнак біля гробівця, нага, непритомна.

Була радше поганенькою. Худесенька, з малими гострими груденятами, брудна. Рудувато-русе волосся сягало їй майже до пояса. Поставивши каганець на плиті, опустився на коліна, схилився. Губи мала бліді, на вилиці чималий кровопідтік від його удару. Геральт зняв рукавицю, відклав меч, безцеремонно задер їй пальцем верхню губу. Зуби мала нормальні. Сягнув по її руку, зариту у сплутаному волоссі. Ще не намацавши долоні, побачив її відкриті очі. Надто пізно.

Шмагнула його кігтями по шиї, глибоко розтинаючи, кров бризнула їй на обличчя. Завила, цілячись в очі другою рукою. Він впав на неї, ловлячи за зап’ястя обох рук, притискаючи до підлоги. Клацнула зубами — вже закороткими — перед його обличчям. Він вдарив її лобом в обличчя, придушив сильніше. Вона вже не мала давньої сили, лишень звивалася під ним, вила, випльовуючи кров — його кров, що заливала їй губи. Кров текла швидко. Не було часу. Відьми́н вилаявся і сильно вкусив її в шию над вухом, вбив зуби і затискав їх, поки нелюдське виття не перетворилося на тонкий розпачливий крик, а потім на здушене хлипання — плач скривдженої чотирнадцятилітньої дівчинки.

Відпустив її, коли перестала ворушитися, піднявся на коліна, вихопив з кишені на рукаві кусень полотна, притис його до шиї. Навпомацки знайшов меч, приклав непритомній дівчинці вістря до горла, схилився над її долонею. Нігті були брудними, поламаними, закривавленими, але… нормальними. Якнайнормальнішими.

Відьми́н із зусиллям встав. Через вхід до крипти вже вливалася мокра сірість поранку. Рушив до сходів, але захитався, тяжко сів на підлогу. Через просякле полотно кров цебеніла йому по руці, стікала в рукав. Розіп’яв каптан, розірвав сорочку, поров, дер на клапті і в’язав довкола шиї, знаючи, що часу небагато, що зараз зомліє.

Встиг. І зомлів.

У Визимі, за озером, півень, пушачи пір’я в прохолодній мряці, хрипко закукурікав утретє.

VIII

Побачив білені стіни й балки стелі кімнатки над кордегардією. Ворухнув головою, кривлячись від болю, застогнав. Шия була перев’язна, товсто, надійно, професійно.

— Лежи, чаклуне, — промовив Велерад. — Лежи й не рухайся.

— Мій… меч…

— Атож, атож. Твій срібний відьми́нський меч — то найважніше. Отут, не сумлівайся. І меч, і скринька. І три тисячі оренів. Так, так, нічого не кажи. То я старий дурень, а ти — мудрий відьми́н. Фолтест вже два дні так каже.

— Два…

— Атож, два. Незле вона тобі шию розпанахала, видно було все, що там маєш всередині. І крові багато втратив. На щастя, ми побігли до старого палацу зразу ж по третіх півнях. У Визимі ніхто тої ночі не спав. Не вдалося б. Ви там страшенно галасували. Я тебе не мучу своєю балаканиною?

— Коро…лівна?

— Королівна як королівна. Худа. І пришелепувата якась. Плаче й плаче. І дзюрить у постіль. Але Фолтест каже, що то зміниться. Сподіваюся, не на гірше, ні, Геральте?

Відьми́н заплющив очі.

— Добре, добре, вже йду, — Велерад устав. — Відпочивай. Геральте? Нім піду, скажи, нащо ти хотів її загризти. Га? Геральте?

Відьми́н спав.

ГОЛОС РОЗУМУ 2

— Геральте.

Сіпнув головою, вирваний зі сну. Сонце було вже високо, силоміць пропихало через шпарини віконниць сліпуче золоті плями, обмацувало кімнату смугами світла. Відьми́н затулив очі долонею у непотрібному, інстинктивному жесті, якого так і не позбувся — а достатньо ж було звузити зіниці у вертикальні щілини.

— Вже пізно, — промовила Неннеке, відчиняючи віконниці. — Щось ви розіспалися. Йолю, хутенько тікай.

Дівчина різко підвелася, вихилилася з ліжка, піднімаючи нагортку з долівки. На плечі, на місці, де перед тим були її вуста, Геральт відчув смужку застигаючої слини.

— Почекай, — сказав невпевнено. Вона глянула на нього і швидко відвернулася.

Змінилася. Ніщо вже в ній не нагадувало русалку, ту світлисту рум’янкову з’яву, якою вона була на світанку. Очі мала сині, не чорні. І ще ластовиння — на носі, на декольте, на передпліччі. Ластовиння було дуже милим, пасувало до барви шкіри й рудавого волосся. Але він не бачив його тоді, на світанку, коли вона була його сном. З соромом і прикрістю усвідомив, що його почуття до неї було докором, докором за те, що вона не зосталася мрією. І що він ніколи не пробачить собі цього докору.

— Почекай, — повтори. — Йолю… Я хотів…

— Нічого до неї не кажи, Геральте, — промовила Неннеке. — Вона однаково не відповість. Давай, Йолю. Хутенько, дитино.

Дівчина, закутавшись у нагортку, подріботіла в бік дверей, ляскаючи по підлозі босими стопами, засоромлена, почервоніла, невправна. Нічим не нагадувала…

Єнніфер.

— Неннеке, — сказав, сягаючи по сорочку, — сподіваюся, що ти не ображена… Не покараєш її…

— Дурнику, — засміялася жриця, підходячи до ліжка. — Забуваєш, де ти. Це не пустельня і не монастир. Це святиня Мелітеле. Наша богиня не забороняє своїм служницям… нічого. Майже.

— Ти заборонила мені розмовляти з нею.

— Не заборонила, а просто звернула увагу, що це даремно. Йоля мовчить.

— Як?

— Мовчить, бо дала таку обітницю. Це таке подвижництво, завдяки якому… Та що я тобі пояснюватиму, ти й так не зрозумієш і навіть не спробуєш зрозуміти. Я твоє ставлення до релігії знаю. Ні, ще не одягайся. Я б хотіла перевірити, як гоїться твоя шия.

Сіла на краю ліжка, вміло відгорнула лляну перев’язку, що товстим шаром обмотувала шию. Він скривив губи від болю.

Щойно він приїхав до Елландеру, Неннеке прибрала потворні грубі шви з шевської дратви, якою його заштопали у Визимі, розкрила рану і обробила наново. Наслідок був очевидним — до святині він приїхав майже здоровим, може, трохи обмеженим у рухах. Тепер знову був хворим і зболілим. Але не протестував. Довгі роки знав жрицю і розумів, наскільки глибокими є її відомості про лікування і якою багатою й універсальною аптекою вона розпоряджається. Лікування у святині Мелітеле не могло принести йому нічого, крім користі.

Неннеке оглянула рану, промила її і заходилася лаяти відьми́на. Він вже напам’ять завчив цей ритуал, вона почала з першого дня і не забувала викобенити його щоразу, як тільки бачила пам’ятку від пазурів визимської королівни.

— Це жахливо! Дозволити звичайній стризі так себе розпанахатати! М’язи, сухожилля, ще трішки — і добралася б до шийної артерії! Заради Великої Мелітеле, Геральте, що з тобою діється? Як це сталося, що ти підпустив її так близько? Що ти хотів з нею зробити? Виграти?

Він не відповів і ледь усміхнувся.

— Не смійся по-дурному. — Жриця встала, зняла з комоду торбу ліків. Попри повноту та низький зріст, рухалася легко і зграбно. — В тому, що сталося, немає нічого кумедного. Втрачаєш рефлекси, Геральте.

— Ти перебільшуєш.

— Зовсім не перебільшую, — Неннеке приклеїла до рани зеленкувату суміш з гострим евкаліптовим запахом. — Ти не повинен був дозволити себе поранити, а дозволив, притому серйозно. Просто фатально. Навіть з твоїми неймовірними регенераційними здібностями мине кілька місяців, доки ти відновиш повну мобільність шиї. Попереджаю — не пробуй у той час сил, воюючи з рухливим противником.

— Дякую за попередження. Може, ще порадиш мені, за які кошти жити у той час? Скликати кількох панянок, купити воза і організувати переїзний дім розпусти?

Неннеке знизала плечима, швидкими й впевненими рухами пухких долонь перев’язуючи йому шию.

— Що я, маю тобі давати поради і життєві науки? Чи я твоя матуся? Готово. Можеш одягатися. У трапезній тебе чекає сніданок. Поспіши, інакше доведеться партолити самому. Я не маю заміру тримати дівчат в кухні до полудня.

— Де я тебе пізніше знайду? В храмі?

— Ні. — Неннеке встала. — Не в храмі. Ти тут бажаний гість, відьми́не, але по храму не товчися. Йди прогуляйся, а знайти, то я тебе і сама знайду.

— Гаразд.

Геральт учетверте переміряв тополеву алейку, що вела від брами до жилих будинків і втопленої в урвисту скелю споруди храму й головної святині. Трохи роздумавши, вирішив не повертатися під дах, а звернув до садів та господарських будівель. Кільканадцять жриць у сірому робочому одязі старанно працювали, сапаючи грядки і годуючи птаство в курниках. Серед них переважали молоді й дуже молоді, сливе діти. Деякі, проходячи мимо, вітали його кивком голови чи усмішкою. Він відповідав на привітання, але жодної не пізнавав. Хоча бував у святині часто, раз чи двічі щороку, ніколи не траплялося йому більше, ніж три-чотири знайомі обличчя. Дівчата приходили й відходили — як віщунки до інших святинь, як повитухи і цілительки, що спеціалізувалися на жіночих і дитячих хворобах, як мандрівні друїдки, вчительки чи виховательки. Але ніколи не бракувало нових, що прибували звідусіль, навіть з найдальших околиць. Святиня Мелітеле в Елландері була знаменитою і заслужено славетною.

Культ богині Мелітеле належав до найстаріших, а свого часу до найпоширеніших; початки його походили з прадавніх, ще передлюдських часів. Майже кожна передлюдська раса і кожне первісне, ще кочове людське плем’я уклонялося якійсь богині врожаю та плодючості, опікунці хліборобів і садівників, покровительці любові й шлюбу. Більшість цих культів і злилася в культ Мелітеле.

Час, що доволі немилосердно обійшовся з іншими релігіями та культами, замикаючи їх у забутих, рідко відвідуваних, загублених у міських хащах святиньках і храмиках, був ласкавим до Мелітеле. Богині ніколи не бракло ні вірних, ні жертводавців. Учені, аналізуючи це і пояснюючи популярність богині, звичайно сягали до пракультів Вишньої Матері, Матері Природи, вказували на зв’язки з природнім циклом й відродженням життя та іншими пишномовно названими речами і явищами. Приятель Геральта, трубадур Горицвіт, що любив видавати себе за знавця всіх і всього, шукав простіших пояснень. Як він твердив, культ Мелітеле є типово жіночим. Т’адже Мелітеле — пані плодючості й народжень та опікунка породіль. А жінки кричать, народжуючи. Окрім звичайних криків, змістом яких є марні обіцянки ніколи в житті не підпускати до себе жодного паршивого самця, породілля мусить кликати на порятунок якесь божество, а Мелітеле годиться для цього так, що краще й не можна. Оскільки жінки народжували, народжують і будуть народжувати, то й богині Мелітеле не загрожує втрата популярності.

Так твердив поет.

— Геральте.

— Це ти, Неннеке. Я вже шукав тебе.

— Мене? — жриця глузливо подивилася на нього. — А не Йолю?

— Йолю теж, — зізнався. — Ти щось маєш проти цього?

— Зараз так. Я не хочу, щоб ти її відволікав і заважав зосередитися. Їй потрібно готуватися й молитися, щоби з цього трансу щось вийшло.

— Я вже тобі казав, — промовив він холодно, — що жодного трансу не хочу. Не думаю, що цей транс мені хоч якось допоможе.

— А я, — по обличчі Неннеке пробігла легка гримаса, — не думаю, що цей транс якось тобі зашкодить.

— Мене загіпнотизувати неможливо, в мене імунітет. Я боюся за Йолю. Це може бути надмірним зусиллям для медіума.

— Йоля не медіум і не божевільна пророчиця. До цієї дитини богиня особливо прихильна. Будь ласка, не роби дурних мін. Я ж казала, що твої погляди на релігію мені відомі, я ніколи ними не переймалася і не збираюся це робити надалі. Я не фанатичка. Ти маєш право вважати, що нами керує Природа і прихована у ній Сила. Можеш думати, що боги, в тому числі й моя Мелітеле — тільки персоніфікація цієї сили, вигаданої для невченого простолюду, щоб легше її зрозумів, щоб звикся з її існуванням. На твою думку, ця сила є сліпою. А моя віра, Геральте, дозволяє мені очікувати від природи того, що уособлює моя богиня: ладу, справедливості, добра. І надії.

— Я знаю.

— Якщо знаєш, то звідки таке упередження до трансу? Чого ти боїшся? Що я накажу тоб