Главная | Обратная связь

Теорія двох стрибків.

Конкретне втілення ідея антропосоціогенезу знайшла в створеній радянськими антропологами й почасти археологами «теорії двох стрибків», відповідно до якої в еволюції людини існують два переломних моменти: 1) перехід від стадії тваринних попередників людини до стадії людей, що формуються, якими є архантропи (пітекантропи, синантропи й інші подібні форми) і палеоантропи (неандертальці); 2) раннього й пізнього палеоліту, що відбувся на межі, приблизно 35 - 40 тис. років тому, зміна палеоантропів людьми сучасного фізичного типу (неоантропами), що були вже справжніми, готовими людьми. Перший перелом означав появу соціальних закономірностей, другий - встановлення їх повного й безроздільного панування. Пралюди жили в суспільстві, яке дослідники називають первісним людським стадом, або прасуспільством. Генезис суспільства був процесом становлення першої форми його існування - первіснообщинної формації.

Наприкінці XX і початку XXI ст. популярності набула концепція позаземного походження людини. У теорії зовнішнього (іншопланетного) втручання три різновиди. Відповідно до першого, за давніх літ на землю висадилися іншопланетні гуманоїди і поступово здичавіли, після чого історія земної цивілізації почалася як би з нуля. Друга версія зводиться до того, що високорозвинена цивілізація іншопланетян (не обов'язково гуманоїдів) виростила в пробірці або вивела шляхом селекції популяцію розумних істот, найбільш придатних для земних умов, і люди - прямі нащадки цих істот. Третя версія припускає, що гуманоїди-предки дали початок роду людському, схрещуючись із земними приматами.

Сьогодні деякі закордонні вчені поділяють теорію поліцентризму— походження людини сучасного виду (Homo sapiens) і її рас у декількох районах земної кулі від різних форм древніх людей. Більшістю вітчизняних антропологів вона не приймається.

У фахівців немає сумнівів у тому, що ця первинна поява людини була одиночним видом, а не виявляла собою дві окремі й практично автономні (виниклі паралельно в різних центрах). Homo erectus з'явився приблизно 1,8 млн років тому й дуже швидко заселив Африку, Азію і Європу. Таким чином, поділу Homo erectus на два різновиди не було. Ефіопські й американські вчені також думають, що початок циклу льодовикових періодів, що відбувся приблизно 950,000 років тому, є датою ймовірної розбивки Homo erectus на різні поселення, які потім розвивалися відокремлено. Африканський підвид Homo erectus, імовірно, привів до появи сучасного Homo sapiens, європейська гілка, можливо, дала неандертальця або Homo neanderthalensis, у той час як азіатська галузь зникла.

На думку прихильників поліцентризму, людина, так само як і найближчі їй антропогенні форми роду Homo, не має видової цінності. Зате їй властива популяційна цінність. У природі немає інших організмів, так сильно, майже катастрофічно, реагуючих на зміни навколишніх умов, як людина. Людське дитинча, виховане вовчою зграєю, перетворюється у вовка, але вовк, куди б його не помістили, залишається самим собою. Виховані поза людським суспільством люди стають розумово неповноцінними, у них значно змінювався характер утворення соціальних зв'язків. Якщо зникнуть всі вовки, але збережеться одна пара, то через кілька поколінь цей вид буде відтворюватися з тими ж морфологічними властивостями, що й вид у цілому. У людей не так. Якщо наступні покоління будуть жити в різних географічних і кліматичних умовах, пристосовуючись до реальних умов, це будуть різні по характері й способу життя популяції. Принцип популяційної цінностіпрекрасно узгодиться з уявленнями про характер адаптивної радіації Homo, з теорією поліцентричного походження людини, високих темпах еволюції Homo і повному знищенні всіх батьківських форм. Принципові відмінності між людськими популяціями, що проявилися в тому, що одні популяції дали цивілізації, а інші за інших рівних умов - ні. З погляду популяційної цінності кожна людина більш унікальна, ніж індивід в приматів або в будь-яких інших ссавців.

У вітчизняній антропології превалюють гіпотези «дицентризму» з виділенням двох первинних вогнищ сапієнтації: західного (європеоїдно-негроїдного) і східного (монголоїдного або австрало-монголоїдного). В основі поліцентристських концепцій вітчизняних антропологів і археологів лежить визнання потужної доцентрової ролі соціогенезу на пізніх етапах людської еволюції. Основні аргументи поліцентризму - окремі краніологічні ознаки великої таксономічної ваги, що свідчать про хронологічну й морфологічну наступність гомінід у ряді локусів Афроєвразії, а також археологічні матеріали, які не дають достатніх підстав для виділення єдиного центру виникнення верхньопалеолітичної культури неоантропів.

9.Дарвінізм та його вплив на розвиток антропологічної науки В 1859 р. видатний англійський учений Ч. Дарвін (1809— 1882) опублікував книгу “Походження видів шляхом природ­ного відбору”, де обгрунтував теорію еволюції природи. Дарвінізм завдав нищівного удару уявленням про сталість біологічних видів і підготував грунт для наукового розв’язання проблем антропогенезу. Невдовзі англійський природознавець Т. Гекслі (1825— 1895) — палкий прихильник і популяризатор еволюційного вчення — на підставі анатомічних та ембріологічних даних показав, що за багать­ма ознаками антропоморфні (людиноподібні) мавпи значно ближчі до людей, ніж до нижчих мавп. У творі “Про місце людини у низці органічних істот” (1863) він висловив думку про можливість поход­ження людини від мавпи. Інший послідовник дарвінізму — німецький зоолог та анатом Е. Геккель (1834— 1919) — у книзі “Натуральна історія світобудови” (1868) накреслив родовідне дерево ссавців, що складалося із ЗО послідовних щаблів і виводило генеалогічну лінію від напівмавп до мавп і далі до людини. За схемою Геккеля, прямими попередниками людей були антропоморфні мавпи, близькі до сучасних гібонів. Спираючись надані порівняльної морфології, вчений припустив, що між людьми сучасного фізичного типу та їхніми предками має існу­вати проміжна ланка — пітекантроп, або мавполюдина. Ця гіпо­тетична істота, за Геккелем, вже пересувалася на нижніх кінцівках, але ще не володіла членороздільною мовою. Теоретичні розробки Геккеля блискуче підтвердилися після відкриття в Африці кісткових решток безпосередніх попередників людей — високорозвинутих мавп кінця третинного геологічного періоду, що вже перейшли до прямоходіння (австралопітеків). Сам Дарвін ідею природного походження людини плекав майже три десятиліття, скрупульозно накопичуючи та аналізуючи фактич­ний матеріал. І лише на початку 1870-х років він опублікував дві великі праці — “Походження людини і статевий відбір” (1871) та “Виявлення емоцій у людини і тварини” (1872), де виклав свою теорію антропогенезу. Використовуючи величезний доробок із най­різноманітніших галузей природознавства, вчений навів численні докази природного походження людини, а саме: наявність спільних рис у будові її тіла і тварин, насамперед антропоморфних мавп; схожість зародкового розвитку й окремих ознак зародку людини і тварин; наявність рудиментарних органів у людини тощо. Він обгрунтував провідну роль природного та статевого відбору в процесі антропоге­незу (особливе значення, на його думку, мав природний відбір). Дарвін висловив припущення, що предки людей жили на Афри­канському континенті, і зробив спробу реконструювати їхній зовніш­ній вигляд. “Давні родоначальники людини, — писав він, — були, безсумнівно, вкриті колись волоссям, й обидві статі мали бороди; їхні вуха були загострені й рухливі, а тіло закінчувалося хвостом... Нога, судячи з форми великого пальця в зародка, була в той час хапальним знаряддям; наші предки були, безсумнівно, деревними тваринами й населяли якусь теплу лісисту країну. Самці мали великі ікла, які слугували їм грізною зброєю".

 

Після появи Дарвінового “ Походження видів...” різко посили­лася увага до кісткових решток викопних людей, які час від часу виявляли в різних місцях Європи. Особливо широкий резонанс викликали знахідки у гроті Фельдгофер в долині Неандерталь поблизу німецького міста Дюссельдорф. Посилаючись на будову ні тішеної там черепної кришки (товсті стінки, похилий лоб, роз­винутий надбрівний валик та ін.), стегнової, тазових та інших кісток, німецький природознавець К. Фульротт висловив думку, що вони належали предкові сучасної людини.

Її різко заперечував відомий анатом і патолог Р. Вірхов, заявивши, що так званий неандерта- ісць — це патологічний суб’єкт сучасного фізичного типу з озна­ками дитячого рахіту та старечої деформації. А ще один німецький дослідник твердив, що в гроті був похований російський козак монголоїдної зовнішності, який брав участь у закордонному поході російської армії під час війни з Наполеоном... Суперечки довкола неандертальської знахідки пояснюються тим., що ще в середині минулого століття більшість європейських учених не вірили в існу­вання “допотопної” людини. І лише нові відкриття кісткових реш- іок палеоантропів на території Франції (Ля-Шапелль-о-Сен), Німеччини (Ерінгсдорф, Штайнгайм), Італії (Монте-Черчіо), Хор­ватії (Крапіна) тощо (кінець XIX — початок XX ст.) змусили скептиків переглянути свої позиції.

Ще палкіші й непримиренніші дискусії викликали відкриття, »роблені послідовником еволюційного вчення голландським лікарем и анатомом Е. Дюбуа на острові Ява. Під час розкопок на березі річки Соло поблизу міста Трініль, що проводились упродовж 1891 — 1893 рр., він виявив масивну черепну кришку і стегнову кістку викопної істоти, яку назвав пітекантропом, тобто мавполюдиною. Псі спроби дискредитувати цю знахідку, до яких вдалися Вірхов га інші консервативно налаштовані вчені, зазнали краху. Однак сам Дюбуа, не витримавши нападок, впав у відчай і заховав свої

знахідки до сейфа, не допускаючи до них навіть своїх колег. А коли весь світ визнав слушність його поглядів, він оголосив їх помилко­вими.