Главная | Обратная связь

ПУБЛІЦИСТИЧНИЙ СТИЛЬ

Публіцистичний стиль української мови започатковувався одночасно з художнім, офіційно-діловим, науковим. Публіцистичний стиль – це стиль суспільної комунікації, громадського життя, звідки українська мова витіснялася з нього то польською, то російською владою.

Публіцистика є ніби проміжною сферою художнього, ділового і наукового спілкування, вона синтезує в собі частину функцій, мовних ознак та засобів художнього, ділового, наукового стилів.

Публіцистичний стиль розвивався при художньому, його історія та основні джерела пов’язані з історією художньої літератури, науки, української преси. Його корені сягають давньої полемічної української літератури, славу якій склали такі неперевершені майстри іронічно-сатиричного та запального пера, проповідники і письменники, діячі української церкви, як ректор Острозької академії Герасим Смотрицький («Ключ царства небесного», 1587 р.), Христофор Філалет (Мартин Броневський, «Апокрисис», 1597 р.), Мелетій Смотрицький («Тренос», 1610 р.), Юрій Рогатинець («Пересторога», 1605–1606 рр.), Петро Могила, Інокентій Гізель, Лазар Баранович («Меч духовний», 1666 р.), Іван Вишенський та багато інших.

До початків публіцистичного стилю нової української літературної мови відносять окремі українські тексти з російськомовної харківської періодики першої половини XIX ст.: Г. Квітки-Основ’яненка «Супліка до пана іздателя», Є. Гребінки «Так собі до земляків», «До зобачення»; передмову Тараса Шевченка до другого видання «Кобзаря» та журнали «Русалка Дністрова» і «Вінок русинам на обжинки». Далі були такі видання західноукраїнської періодики, як «Зоря Галицька», «Новини», «Лада») та «Слово», «Вечорниці», «Галичанин», «Русь», «Правда». В російській імперії з української періодики публіцистичні матеріали українською мовою друкували тільки російськомовні журнали «Основа» (Петербург, 1861–1862 рр.) та «Черниговский листок», заснований Леонідом Глібовим 1861–1863 рр.). У кінці XIX ст. українська преса була представлена західноукраїнськими виданнями «Друг», «Громадський друг», «Дзвін», «Слово», «Молот», «Світ», «Житє і слово», «Старина», «Літературно-науковий вісгник».

Публіцистичний стиль другої половини XIX – початку XX ст. збагатився працями таких видатних діячів української культури, як П. Куліш, О. Кониський, М. Костомаров, М. Драгоманов, І. Франко, П. Грабовський, Олена Пчілка, Леся Українка, І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, В. Винииченко, М. Хвильовий та ін.

Після 1905 р., коли було знято царську заборону на українську мову, розгортається широка мережа української періодики на східних землях України, що значно активізувало національно-визвольні змагання українців. Все це сприяло розвиткові і збагаченню публіцистичного стилю.

Сфера використання публіцистичного стилю – громадсько-політична, суспільно-культурна, виробнича діяльність, навчання.

Основне призначення – служити розв’язанню суспільно-політичних питань, активно впливати на читачів, переконувати у справедливості певної ідеї, спонукати їх до творчої діяльності, пропагувати прогресивні ідеї, учення, знання, здоровий спосіб життя.

Сфера використання і призначення публіцистичного стилю вплинули на формування його відповідних ознак: логізація та емоційна виразність, оцінка – соціально-політична, ідеологічна, естетична, моральна, пристрасне ставлення до предмета мовлення, змісту, інформації, поєднання точності висловленої інформації, наукових положень з емоційно-експресивною чи імперативною образністю художнього конкретно-чуттєвого бачення питання чи проблеми.

До основних ознак публіцистичного стилю належать: спрямованість на новизну; динамічність; актуалізація сучасності; інформаційність; політична, суспільна, морально-етична оцінка того, про що пишеться або мовиться; синтез логізації та образності мовного вираження, що нагадує про близькість публіцистичного стилю до наукового і художнього; документально-фактологічна точність; декларативність; закличність; поєднаність стандарту й експресії; авторська пристрасть; емоційність, простота і доступність; переконливість.

 

Усі ці й інші ознаки створюють враження «багатостильовості» публіцистичного стилю, який настільки розростається й розгалужується поза власне-публіцистичним, що підстилі дають підстави називати їх окремими стилями (газетним, журнальним, телевізійним тощо).

Основні мовні засоби публіцистичного стилю – це сплав елементів наукового, офіційно-ділового, художнього стилів.

З одного боку, у ньому широко використовується суспільно-політична лексика, політичні заклики, гасла, точні найменування (подій, дат, учасників, місця), а з іншого – багатозначна образна лексика, що здатна привернути увагу читача і вплинути на нього, художні засоби – тропи і фігури. Всі лексеми, як правило, чітко поділяються на позитивно-оцінні й негативно-оцінні. Навіть при художньому домислі в публіцистичному стилі авторське «я» збігається з фактичним мовцем.

Сфера застосування, призначення публіцистичного стилю і ознаки, яким він має відповідати, виробили в ньому певні мовні форми вираження. Насамперед до таких можна зарахувати суспільно-політичну лексику: як власне суспільно-політичну: актив, актуальність, громадський, громадянин, колоніальний, політика, політичний, прогрес, суспільство, так і загальновживану, що часто вживається у суспільній сфері і набула такого контекстного значення: боротьба (сил), змагання (систем), розвиток (ідей), нарада (у верхах) тощо.

Слід зазначити, що публіцистичний стиль завжди виражає протистояння певних сил. Це його обов’язкове призначення й головна ознака.

В публіцистичному стилі виділяється кілька підстилів, кожний з яких має свої жанрові й мовні особливості:

– власне-публіцистичний, або стиль засобів масової інформації (газети, часописи, радіо, телебачення, реклама),

– художньо-публіцистичний (памфлети, фейлетони, нариси, есе),

– науково-публіцистичний (критичні статті, аналітичні огляди, соціальні портрети тощо).

Майстерне виголошення досконалого публіцистичного тексту називають ораторським. Тому можна вважати, що вислів «ораторський стиль» означає усну форму публіцистичного стилю, ці поняття близькі.

Кожний підстиль виробив свої мовні ознаки: систему композиційних прийомів та усталених зворотів, сукупність експресивно-образних засобів.

Усталилися специфічні для власне-публіцистичного стилю синтаксичні структури, що характеризуються повторюваністю окремих частин чи нанизуванням компонентів. Ця ознака особливо характерна для газетно-публіцистичного стилю. Особливістю публіцистичного стилю є експресивний синтаксис з риторично-питальними реченнями, вставними конструкціями, звертаннями, модифікованими фразеологізмами, багатозначною й експресивно-емоційною та імперативною лексикою, неологізмами та алюзіями.

Публіцистичний стиль (і особливо його власне-публіцистичний підстиль) відрізняється від наукового і художнього більшою сьогочасністю, оперативністю, інформаційною місткістю. Він має свої специфічні жанри, в яких реалізуються ці ознаки.

Передова (передовиця) – перша стаття (колонка), в якій викладено офіційний погляд редакції (влади, партії або громадської організації) на актуальну проблему, тему, питання.

Репортаж – розповідь з місця подій, оперативний жанр преси, радіо, телебачення, в якому динамічно, з документальною точністю показується дійсність через сприйняття її автором. Є репортажі подієві, неподієві, проблемні, сюжетні, репортажі-роздуми тощо.

Замітка – найпростіший і найоперативніший інформаційний жанр, у якому повідомляється про конкретні факти, події, явища життя з метою пізнавального чи суспільно-політичного впливу на читача.

Основна вимога до заміток – висока інформаційна місткість тексту. Вона досягається точністю фактажу, чіткістю і стислістю викладу думок. Замітки бувають хронікальні, повідомлю-вальні, полемічні та ін.

Інтерв’ю – жанр у розмовній формі бесіди автора з компетентними людьми на суспільно важливу тему. Інтерв’ю бувають протокольні, офіційні, інформаційні (повідомлювальні), проблемні, аналітичні та ін. Це, власне, і є публіцистичний діалог.

Нарис – жанр, у якому на документальній основі, але з використанням художньо-публіцистичних прийомів зображується об’єктивна картина дійсності або порушується важлива суспільна чи виробнича проблема.

Фейлетон – жанр гумористичного або сатиричного спрямування. Фейлетони пишуться переважно на злободенні, болісні теми.

Памфлет – жанр, в якому гостро викривають політичне, суспільне явище чи особу. Памфлет узагальнює численні негативні вияви і дає їм нищівну сатиричну характеристику. Основна ознака памфлету – типізація індивідуального, яке набуває поширення і стає чинником регресу. Типізація негативного індивідуального дає сатиричний образ, в основі якого завжди гіпербола або гротеск, асоціативність, паралелізм різноманітних логічних ходів.

Більшість текстів публіцистичних жанрів розрахована на сьогодення, скороминуще життя (замітки, репортажі, інтерв’ю, заяви, послання) в періодиці та ефірі. Проте в українській публіцистиці є тексти, зокрема публіцистично-художні твори, на такі широкі суспільно важливі, націо- і державотворчі теми, що досі не втратили своєї актуальності і ще довго служитимуть українській духовній культурі. Це значна частина публіцистичної спадщини П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, М. Грушевського, В. Винниченка та ін.

Останнім часом мова публіцистичного стилю української мови збагачується за рахунок запозичень з англійської мови: аутсайдер, брокер, імпічмент, істеблішмент, маклер, маркетинг, моніторинг, офіс, шельф, шоу; німецької: остарбайтер, пакгауз, шлягер; французької: бомонд, гран-прі, ескорт, сертифікація, синдикат.

Стилістична конотація новизни виникає в результаті осучаснення певних тематичних груп лексики української мови, зокрема таких, що відображають нові зміни і віяння в політиці, ідеології, економіці, технологіях, способі життя, особливо молодіжного: аудит, ваучер, лізинг, конверсія, інвестиція, рейтинг, сленг та багато інших.