 |
|
Психологія до 19 сторіччя
Вітчизняна психологія.
Приблизно до початку 19 сторіччя психологія залишалася інтегральною частиною поодиноких філософських систем, не відокремившися в окрему науку. У цьому останньому розумінні можна говорити про початки філософської психології в Україні вже у княжі часи: Київський митрополит Никифор I, розвиваючи у своїх богословсько-філософських творах христианську тезу про подвійну — душевно-тілесну — природу людини, аналізував основні данності волі, почувань та розуму й п'яти органів чуттів. З занепадом релігійно-філософської думки завмирає і психологічна проблематика, але питання подвійної природи людини знову виразно з'являється у 16 сторіччі у полемічно-філософських писанняхІ. Вишенського. Систематичніше психології присвячено увагу в Київській Колегії, згодом у Киево-Могилянській Академії. Курс психології читав І. Ґізель, а професори Академії Л. Баранович та Й. Ґалятовський приділяли психології увагу у своїх творах, спираючись на філософію Арістотеля в її схоластичній інтерпретації. З Т. Прокоповичем, який виявився також прихильником душевнотілесної «двоїстости істини», навчання раціональної психології переноситься до Слов'яно-Греко-Латинської Академії у Москві. Традиції Могилянської Академії продовжував і її вихованець, український філософГ. Сковорода, який у своїй антропоцентричній системі з наголошенням внутрішнього «пізнання себе» багато уваги присвятив і «мікрокосмосові» — живій людині з її земними справами. Виходячи від категоричного монізму двох «сродностей» — душевно-невидимої і тілесно-видимої, — Сковорода вбачає істоту буття у мислі, не в зовнішній плоті, яка мала б бути тільки тінню істинної людини. З початку 18 сторіччя на Центральних і Східних Землях перші матеріалістичні елементи у психологічних підставах філософської системи зустрічаються у Я. Козельського, який навчав, що дії людської душі пов'язані з нервово-фізіологічною структурою організму, і послідовно захищав позиціїсенсуалізму, доводячи, що пізнання починається з відчуттів. Продовження матеріалістичних тенденцій у філософії помітне у сенсуалізмі І. Ризького, для якого всяке пізнання починається відчуттям, при нерозривній єдності чуттєвого і раціонального елементів, що без них не можна збагнути суті явища; він же вказував на вплив матеріального світу на свідомість людини. На подібних сенсуалістичних позиціях стояв і П. Лодій, доводячи одночасно залежність душі від тіла, психічного від фізичного. Паралельно існували також і більше традиційні вчення про перевагу психічного, зокрема в науці професорів Київського університетуІ. Гриневича та О. Новицького і, особливо, у «філософії серця» П. Юркевича, який на відміну від ідеалістичного раціоналізму Г. Сковороди підкреслював роль почуттів у житті людини та вказував у своєму підручнику педагогіки на вагу емоціонального моменту у вихованні.
[ред.]Психологія часів Російської Імперії
О. Новицький, перший професор філософії Київського університету, ввів також виклади психології і написав підручник «Руководство к опытной психологии» (1840). Його треба вважати ініціатором відокремлення психології, як окремої науки, від філософії, тим більше, що його підручник де в чому навіть випереджав погляди визначних тодішніх психологів. Стоячи виразно на позиціях психо-фізичного дуалізму, Новицький вказував на нервовофізіологічну основу пам'яті, поєднуючи досвід і дослід з самоопостеріганням та наголошуючи активний характер сприймання з спеціальною ролею уваги. Проте, у зв'язку з реакційним обмеженням викладів філософських наук в університетах Російської Імперії, у 1850 розвиток наукової психології припинився. Продовжувачами Новицького були: І. Скворцов (з 1850), С. Гогоцький (1851-86) та О. Козлов (1876-87), які повернулися до раціональної психології в рамках загальної філософії. З важливіших психологічних праць з'являється тоді тільки «Мысль и язык» (1862) мовознавця О. Потебні, який глибоко дослідив взаємовідношення мови й мислення з погляду мовознавства, твердячи, що нема понять без слів і що «не можемо уявити свідомости з нічого». Новий поворот у психології в Україні з наголошенням експерименту пов'язаний з російським природознавцем І. Сєченовим, який працював у Одеському Університеті (1871–1876) і як засновник російської фізіологічної школи мав виключний вплив на всю пізнішу рефлексологію. Його послідовник П. Ковалевський заснував, бувши професором Харківського університету, в 1880-их pоках відкрив першу в Україні дослідну психологічну лабораторію при клініці душевних і нервових хвороб. Подібна лабораторія постала в 1895 році в Одесі за ініціативою М. Ланґе, професора Одеського Університету, який вважається одним з засновників експериментальної психології в Росії. Не відходячи від традиційного психофізичного дуалізму, Лянґе намагався поєднати його з рефлексологією. Заснування експериментальної лабораторії у Києві пов'язане з російським філософом Г. Челпановим, професором Київського університету (1892–1907), який вперше в Україні запровадив практичні й семінарійні зайняття з студентами. З ідеалістичних позицій традиційного дуалізму він зібрав великий і цінний психологічний матеріал. З цих самих позицій вийшов також І. Сікорський, проф. психіатрії та нервових хвороб у Київському університеті, який першим у світовій науці застосував експеримент у вивченні дитячої психології. Залишивши близько 20 праць з цієї ділянки, крім близько 50 з загальної психології, Сікорський поклав підвалини під розвиткову психології. З Київським Університетом пов'язаний також С. Ананьїн, який багато зробив для вивчення проблематики трудового виховання, аналізи зацікавлень та ролі естетики в педагогіці. Слідами Челпанова ішов його учень В. Зеньківський, який поєднував ідеалістичні погляди на природу психіки з даними досвідного її вивчення.