Главная | Обратная связь

Психологія часів СРСР

У СРСР перше десятиліття під радянською владою психологія розвивалася однобічно, винятково як рефлексологія, наука, що намагається все психічне життя звести до рефлексів, тобто автоматичних відповідів на подразнення з виключенням застанови чи актів волі. Рефлексологія була відома й на Заході як один з психологічних напрямів, але не в такій крайній формі. В СРСР, і зокрема в Україні, питання психології зв'язане з розкритикованим ідеалізмом, натомість рефлексологія, утотожнена з матеріалізмом, стала ортодоксальною наукою. Психологія послідовно зникає з шкіл, зникає й саме її визначення. Центром української рефлексології був Харків зУкраїнським Науково-Дослідним Інститутом Педагогіки (УНДІП). Найвизначніший її представник — психіатр В. Протопопов, котрий щоправда визнавав ще сам «суб'єктивну сторону особистости», отже психіку, але психологію уважав за зайву науку, бо психіка, як епіфеномен, не входила в детермінізм природничих процесів. Цього самого погляду тримався й другий харківський психіатр Є. Попов, а І. Соколянський (з 1926 дир. УНДІП) взагалі заперечував людську психіку та свідомість, подаючи з цих позицій рефлексологію одиниці. В. Залужний поширив цю теорію на «рефлексологію колективів» на засаді — «все суспільне життя є рефлексом». Рефлексологія стала просто світоглядом. Такий самий інститут у Києві заснував психіатр А. Володимирський, що один з перших в Україні почав експериментальне вивчення психічних аномальностей дітей. У Київському Інституті Народної Освіти рефлексологію викладав К. Мокульський. Поступово рефлексологія поширилася і на педагогіку. Дерново-Ярмоленко намагався застосувати павловеьку теорію умовних рефлексів при вихованні дітей. У Харкові виходив «Український Вісник рефлексології та експериментальної педагогіки» (1925-30). Щойно у 1930-их роках почалася реакція проти однобічної механістичної концепції людини, як пасивного організму, поведінка якого зумовлена фізіологічними даними і середовищем, сама рефлексологія була визнана «вульґарною спробою біологізувати соціальні явища». Не заперечуючи фізіологічної основи, радянські вчені приймають автономію психіки, як «прикметности високоорганізованої матерії», що підпадає власним закономірностям. Зокрема підкреслюється свідомість одиниці, відповідальної за свої вчинки (у протилежність до попереднього вчення про зумовленість вчинків індивідуума середовищем). Концепція залишається матеріалістична з запереченням субстанціальности незмінної душі, з підкресленням постійної еволюції свідомості, як продукту природи й історії. Психологія і далі залишається узалежнена від офіційного діалектичного матеріалізму і навіть від ужиткової доцільности, зумовленої потребами внутрішньої політики. Поворот від механістичної рефлексології до психології наступив від усвідомлення, що «будь-яка боротьба проти свідомости, намагання викинути її за межі науки стає на перешкоді соціальному будівництву. Зокрема, не дослідивши проблеми свідомості, не можна зрозуміти ні соціалістичного змагання, ні ударництва». Поворот до психології, був найґрунтовніше арґументований Г. Костюком (з 1945 директор Науково-Дослідного Інституту Психології у Києві, голова української секції Всесоюзного Товариства Психологів, упорядник і основний автор першого українського підручника з психології для вузів), що з підстав матеріалістичного монізму тлумачив свідомість, як одну з властивостей матерії на найвищих ступенях її розвитку. У цьому самому напрямі пішов і Д. Елькін (з 1930 завідувач кафедри Одеського Університету), який підкреслив індивідуальність свідомості, що належить конкретному суб'єктові.

Відтоді психологічні досліди розчленовуються на різні ділянки, чому сприяють різні дослідні інститути, які спершу концентрувалися у Харкові (реорганізований у 1937 Психоневрологічний Науково-Дослідний Інститут, психологічний відділ Науково-Дослідного Інституту Педагогіки Народyjuj Комісаріату Освіти УРСР, Інститут Праці, Науково-Дослідний Інститут Дефектології), у яких однак головна увага присвячується захворюванням чи вродженим дефектам, що мають безпосередній чи посередній вплив на психіку людини. Згодом більшого значення набирає Київ, де 1944 року створюється перша самостійна катедра психології. У 1945 році постає Науково-Дослідний Інститут Псилохогії Міністерства Освіти УРСР, основним завданням якого є координація праці українських дослідників. Інститут має відділи: загальної психології, дитячої психології, психології навчання, психології виховання, психології політехнічного навчання, психології професійної освіти і праці, спеціальної психології. Видає «Наукові Записки», тематичні збірки, науково-популярну літературу. У 1959 році створено українську Секцію Товариства психологів приАкадемії Педагогічних Наук РРФСР, пізніше — Академія Педагогічних Наук СРСР.

З поодиноких ділянок психології найбільше розвинулися: дитяча й розвиткова психологія, над якою працювали серед інших: Л. Балацька, Н. Вовчик-Блакитна, О. Запорожець, П. Зінченко (автор історії психології і праць над психологією пам'яті), Т. Косма, Г. Костюк, О. Леонтьєв, Д. Ніколенко, Павло Чамата. Над філософськими та фізіологічними основами психології працювала школа у Києві з Г. Костюком та О. Раєвським. Досить добре розвинулася психологічні праці Є. Мілерян.

В Україні рано почали також цікавитися зоопсихологією (С. Балей, М. Паргамін), яка пройшла процес розвитку від антропоморфізації тварин через стадію механістичних теорій рефлексології, коли вважалося, що в психічності тварин та людей є тільки кількісні різниці, аж до новіших теорій (Н. Ладигіна-Котс, В. Протопопов, Г. Рогінський, А. Хільченко), які доводили, що психіка тварин зумовлена винятково біологічними факторами, а людська свідомість — визначена ще й соціальними.

З цілком спеціалізованих дослідів треба назвати питання сприймання часу, зокрема впливу переживань на суб'єктивну деформацію відчування часу (Д. Елькін, Т. Козіна, В. Ярощук). Ю. Мошбиця працює над психологією розв'язування математичних задач, Б. Баєва — технічних конструкцій.

У 1950-х роках українські психологи перейшли до дослідження складніших питань, як формування світогляду й самосвідомості особовості (Чамата, 1956). О. Раєвський досліджує відношення закорінення свідомості у загально-людських первнях і її залежність від конкретного середовища, зокрема суспільного класу, серед якої людина діє. Українські психологи наблизились до гуманістичної психології.