Главная | Обратная связь

Містобудування Київської Русі. Типи міст.

Різноманітні художні образи давньоруських міст, їхні силуети, мальовничість і природність свідчать, що творчий імпульс східної містобудівної школи не обмежувався певними законодавствами. Слов'яни ще в дохристиянський період мали зв'язок з Візантією, мистецтву якої притаманне глибоке проникнення античних художніх принципів. Утвердження в Давньоруській державі норм і правил християнства суттєво не змінило основ забудови міст, оскільки принципи їх були відомі на Русі задовго до офіційного прийняття візантійського містобудівного мистецтва. Більшість міст, як правило, закладалися за відповідною системою, хоча далеко не всі поселення перетворювались у міста. їх подальша реконструкція та розвиток відбувалися відповідно до певних законодавчих позицій. Безумовно, з християнізацією Русі цей процес став дієвішим, тому що контролювати його почала Церква.

Археологічним джерелом містобудівної культури служать залишки давньоруських поселень IX — середини XIII ст. Це був час існування Русі спочатку як єдиної держави, а потім у вигляді окремих князівств, коли процес містобудування розвивався природно, без зовнішнього втручання.

Серед поселень слід розрізняти селища, городища і міста. Селище — це неукріплене поселення, мешканці якого безпосередньо провадили сільське господарство, промисли та ремісничу діяльність. Городище означає залишки укріплених поселень, а містом називають будь-яке укріплене поселення. Отже, терміном "города" в писемних джерелах називаються і міста, і феодальні садиби-замки, і військові фортеці, й укріплені територіальні центри сільської округи.

У типології більшості городищ лежить розпланування укріплень і зв'язок їх з місцевим рельєфом. Розрізняють такі городища: мисові, укріплені валом з напільного боку; мисові, укріплені валом по периметру; острівні; поселення, укріплення яких не залежить від рельєфу, — круглі, напівкруглі, "волинського типу" (поєднання прямолінійних і криволінійних у плані валів), особливі з концентричними чи багаторядними валами тощо. До особливих належать городища складного розпланування, тобто ті, що, складаються з кількох укріплених ділянок — дитинця, окольного граду (міста), передграддя (передмістя), посаду. У подальшому з явилися укріплення: споруджені відповідно до рельєфу місцевості без порушення природних обрисів; з ділянками правильної геометричної форми; правильної геометричної форми незалежно від рельєфу; зі складним розплануванням оборонних споруд — з кількох укріплених ділянок залежно від рельєфу (вершина гори і прилегла територія в різних рівнях, кілька гір і низини по берегах річок тощо); з невизначеною розпланувальною структурою оборонних споруд.

Особливістю розташування городищ є їх концентрація навколо великих міських центрів, уздовж кордонів князівств та між вузловими оборонними пунктами. Міста виникали

внаслідок консолідації кількох селищ навколо укріпленого ядра. Можливо, існували ще три варіанти виникнення міст: з поселення-фортеці; з укріпленого регіонального центру; як наслідок первісного будівництва. Ці варіанти відбивають сутність одного процесу — концентрації військово-родової та феодальної знаті. Слідом за феодалами в містах зосереджуються купці й ремісники. Найбільші міста — столиці князівств — мали понад 40 га укріпленої території. У кожній землі розташовувалися ще два-три поселення з укріпленою площею до 10— 15 га і багато невеликих городищ. Серед невеликих городищ була група з укріпленнями площею 2—3 га, які також можна вважати містами. Городища площею до 0,3 га атрибутуються як феодальні садиби, а площею понад 0,4 га — як міста.

Городища з площею укріпленої території від 1 до 2,5 га відповідають сучасному розумінню міста. Але в деяких випадках городища складного розпланування, які традиційно вважалися справжнім містом, є двором феодала з укріпленим селищем. Останні дослідження Києва, Чернігова, Новгорода, Рязані встановлюють значно складнішу картину соціальної топографії міського життя. Такі міста, як Пересопниця, Переславль-Залєський, Юр'їв-Польський та ін., мали тільки одну лінію укріплень. Іноді причиною розширення укріпленої площі поселення було перетворення рядового городища в столицю князівства.

Розкопки в Києві свідчать, що новими укріпленнями іноді огороджували пусті території. Відомі випадки одночасного спорудження укріплень дитинця й окольного міста. Такими були міста-фортеці, побудовані Володимиром Святославовичем (Білгород, Василів, Новгород Малий, Переяслав). Наявність окольного міста ще не є доказом міського характеру поселення або ремісничого посаду.

Існують дві основні соціально-топографічні моделі міста: південно-руська — двочастинна, в основі якої київська розпланувальна структура, і північно-руська — "кончанська", на взірець новгородської.

Головним структурним елементом переважної кількості міст був дитинець (кремль) — укріплення типу фортеці, навколо якої розташовувалось передмістя. За свідченнями XI—XIII ст., дитинець сприймався сучасниками як місто і його оборонні конструкції постійно удосконалювались. Коли в літопису з'являлося повідомлення про закладання тим чи іншим князем міста, то малася на увазі побудова укріплення навколо дитинця. Частину міста, що з'являлася безпосередньо біля стін дитинця, називали острогом, або окольним містом. Ця частина міста не мала застиглої, незмінної структури. В одних випадках вона розташовувалась ближче до дитинця і там розміщувались двір митрополії, садиби феодалів і вічева площа. Інколи вона тяжіла до торгово-ремісничого передмістя і літопис згадував її як основний посад. А за посад вважають ремісничо-торгову частину міста, яка оточує дитинець. Посад (або його частина) мав свої укріплення, що були не такими міцними, як навколо головної фортеці. Зокрема, Поділ у Києві 1161 р. мав огорожу "столпієм", а у Пскові до 1375 р. була "стіна з дуба, трохи вища за людину, навкруги всього посаду".

Стіна з вертикальних, щільно поставлених колод була характерною конструкцією огорожі посаду, через що його іноді називали острогом. За наявності лісів його будували швидко і він охоплював заселену територію. Зі зростанням міста з'являлися нові лінії укріплень, хоча інколи частина посаду й не мала захисту. Ці легкі укріплення не були надійною заслоною в разі серйозної загрози; вони захищали лише від короткочасних набігів кочівників. Окольні міста за своїми розмірами в декілька разів перевищували дитинці. У Києві й Переяславі такий "град" займав площу 80 га, у Чернігові — близько 45 га.

Княжа резиденція розміщувалась або в головній фортеці, або за стінами міста, оскільки територію центрального укріплення займали жерці (язичницькі часи), віче та церковні споруди (Смоленськ, Галич, Полоцьк, Новгород). У Пскові князь "сидів" у Довмонтовім місті, а за Андрія Боголюбського двір був "за городом".

Слід відзначити тенденцію формування моноцентричної схеми міст у більшості земель. Поступово головні функції адміністративного й духовного центру зосереджуються в центральній фортеці.

Літописний термін "конець" стосовно міської структури означав віддалені заселені території: "кінець міста", "кінець вулиці". Пізніше цей термін, який мав топографічний характер, почали використовувати щодо різних районів передмістя. Згадаймо Копирів кінець Києва (1147 р.) на північному заході від міста Ярослава — на Кудрявському плато, Нерівський кінець (1172 р.) на Софійській стороні та інші кінці Новгорода. їх заселяли здебільшого ремісники; при цьому кожум'яки селилися біля води, гончарі — біля виходу глини і т. д.

У передмісті біля стін головного укріплення найчастіше розташовувався головний торг, що можна пов'язати з тяжінням його до центру дитинця. У такому разі торг опинявся під воєнним наглядом охорони, яка контролювала укріплення. Місце торгу в структурі міста — важливий показник для виявлення типу і значення населеного пункту. Він був розпланувальним центром міста; до нього, як і до основних воріт фортеці, тяглися вулиці посаду, йшли головні дороги. Тут коштом купців будували храми на честь їх покровителів — Параскеви П'ятниці, Миколи, Власія. Центральне укріплення та пов'язане з ним розташування торгу визначали напрямок розвитку посаду і, як наслідок, поселення в цілому. У великих містах трапляються три і навіть чотири лінії укріплень та системи декількох пристінних торгів. Проте стверджувати, що давньоруські міста мали чітку диференціацію за укріпленими зонами, не можна.

Міста найдавнішого періоду (X—XI ст.) не мали чіткої вуличної організації забудови, яка розташовувалась переважно по колу. Застосовувались три головні системи вулиць центричного типу: упорядкована (лінійна, рядова, перехресна, прямокутно-сітчаста), віялоподібна та гілляста. Разом з тим, деякі поселення мали складну й суто індивідуальну структуру, яка не підлягає будь-якій формальній класифікації.

Київ найдавнішого періоду був містом секторно-мисового типу на зразок Турова, Пскова, Переславля-Залєського, Москви. Між градом Кия і сектором посаду розташовувався свій торг, який пізніше дістав назву Бабин торжок. З виникненням міста Володимира Київ набуває розвитку як місто сегментного типу. У бік материка від міста Володимира виростає місто Ярослава, а на мису, при з'єднанні рукавів Дніпра, Глибочиці й Почайни, виникає укріплений Поділ.

Деякі риси топографії давнього Києва почали формуватися набагато раніше від часу спорудження перших кам'яних будівель міста Володимира. Розпланування найдавніших поселень кінця V— VI ст. на горах Старокиївській, Замковій і Дитинці виявити практично неможливо, але відомо, що в VII — VIII ст. було заселене не лише плато Старокиївської гори, але й її схили. Найімовірнішою датою створення найдавнішого городища на Старокиївській горі може бути VII— VIII ст., і саме про ці споруди розповідає літопис часів легендарного Кия. У IX — на початку X ст. Київ був укріпленим центром на плато серед порізаної ярами місцевості. До берега Дніпра тяжіли неукріплені поселення, найбільшим з яких був Поділ, де здавна вирувало торговельне й ремісниче життя. Згодом Поділ та інші поселення навколо центру — гори — були оточені дерев'яними укріпленнями.

З розвитком Київської держави стародавнє городище поступово набуває рис державного центру. Його укріплюють міцними стінами за типом "городень" з дерев'яними засипаними землею клітями переважно з південного боку, що виходив на "полЬ внЬ града". Головним посадом був Поділ, звідки на гору до дитинця вів Боричів тік. Дитинець мав, певно, троє воріт: Київські, що вели на Поділ, Михайлівські — на Печерськ та Софійські — на захід. Три дороги, що йшли до воріт, становили розпланувальну структуру міста. Дитинець, або місто Володимира, зайняв територію площею близько 10 га. Північно-західна частина дитинця, де в дохристиянські часи було язичницьке капище, стає місцем, на якому розташовується князівська резиденція, а в 989—996 pp. у центрі цієї території споруджується собор Богородиці (Десятинна церква). Біля нього будуються кам'яні палацові споруди, одну з яких (західну) можна ототожнити з резиденцією князя або митрополита, а іншу (південну) — з князівською гридницею. Перед палацом на північний схід від Десятинної церкви розташовувалась головна площа дитинця — Бабин торжок, який дістав свою назву, певно, від античних скульптур, привезених Володимиром із Херсонеса.

На схід від Десятинної церкви територія була забудована боярськими дворами, а в XII—XIII ст. — монастирями й церквами (Федорівський монастир, церкви Воздвиження й Трьохсвятительська). Тут в XI ст. Ярослав Мудрий збудував Великий княжий двір, який був офіційною резиденцією князя та його влади. На південь від Великого княжого двору за дорогою, що вела на Поділ, у 60-ті роки XI ст. споруджується собор Дмитрівського монастиря, а в XII ст. — собор Архангела Михаїла Михайлівського Золотоверхого монастиря.

В XI ст. після впертої боротьби між синами Володимира за князівський стіл влада перейшла до Ярослава Мудрого. Починається новий етап у забудові Києва. Старе місто Володимира вже не відповідало новому статусу столиці, яка почала бурхливо зростати. Софійський собор стає "митрополією руською". В його садибі будується митрополича резиденція, а поруч — монастирі з церквами Ірини, Георгія та церква невідомої назви на південний захід від Софії. У XII ст. нова частина міста Ярослава охоплювала північно-західні околиці, в тому числі і "полЬ внЬ града" з західного боку від міста Володимира, і за розмірами майже в десять разів переважала його.

Оборонний мур на півночі проходив від укріплень міста Володимира понад ярами та схилами на Поділ до північного передмістя Копирів кінець. Звідти він повертав на південь і вздовж сучасної вулиці Ярославів Вал ішов аж до Хрещатої долини, де від Лядських воріт повертав угору до південної околиці міста Володимира. Потім дорога йшла на Печерськ, де в XI ст. виникає славетний Печерський монастир, а біля нього, у селі Берестовому, засновується заміський княжий двір. Ближче до Києва наприкінці XI ст. споруджується Кловський монастир, а далі — на південь від Печерського монастиря на придніпровських берегах виникає Видубицький монастир. На захід від центру міста зводяться Золоті ворота, від яких через заплави річки Либідь дорога проходила на Білгород.

Інші ворота міста Ярослава називалися Північними, або Жидівськими, бо за ними розташовувалось торговельно-купецьке єврейське поселення. Власне, вони були головними воротами Києва, бо від них пролягав шлях на захід, північ і частково на південь. Недарма ця місцевість звалася Дорогожичі. З правого боку від Північних воріт був Копирів кінець. Наприкінці XII ст. тут розміщувався двір князя Святослава Всеволодовича, а згодом — Рюрика Ростиславовича, і певний час цей двір був князівською резиденцією. У розплануванні міста Ярослава чітко проступають магістралі, які прямували до всіх воріт: від Золотих до Софійських і від Лядських до Жидівських. У цьому можна вбачати традицію візантійських архітекторів.

У забудові та розплануванні Києва велику роль відігравав Поділ, з якого на Верхній Київ пролягали дві головні дороги. Вони приблизно відповідали сучасним Андріївському та Вознесенському узвозам. Західна частина Подолу підходила до київських гір, а східна — до берега Дніпра. Північна й південна частини укріплювалися могутніми валами та городнями, які й досі збереглися в сучасних назвах вулиць Верхній Вал і Нижній Вал.

Другим після Києва містом Київської Русі за своїм значенням був Чернігів, який розвивався з кількох поселень VII —IX ст. Його дитинець будувався на пагорбі над заплавами річок Стрижень і Десна. На їх берегах розташовувався Поділ. З 1024 р. князь Мстислав Володимирович розбудовує місто як столицю Чернігівського князівства й будує в дитинці нову фортецю площею близько 10,5 га та окольне місто (26,4 га), яке відділялося від дитинця глибоким ровом і валом та мало власні оборонні стіни. Окрім нього, розбудовується також передмістя Третяк. Забудова мала лінійний характер, будинки зводилися вздовж давніх доріг, які визначали початок розпланування за радіально-кільцевою системою, що простежується і в інших містах Київської Русі.

У XII ст. на захід від дитинця Святослав Всеволодович побудував новий княжий двір, завдяки чому розширився дитинець, площа якого вже становила 15,5 га. Міський торг з окольного міста згодом перейшов на передмістя. На південь від центральної частини міста, на Єлисейській горі, розбудовується Єлецький монастир. Неподалік, на південному схилі Болдиної гори, де розташовуються Антонієві печери, у XII ст. побудовано Іллінську церкву. Межі окольного міста відсунулися на захід і охопили територію площею 40 га. Проте місто зростало швидкими темпами і вийшло за межі цієї оборонної лінії. Укріплення кінця XII -1-ї половини XIII ст. охопили площу 88 га. Загальна площа міста становила понад 200 га, а кількість населення — 25 тис. осіб.

Інший характер мав Переяслав, розташований на площинній місцевості лісостепової зони з невисокими пагорбами. Він залишався головним форпостом Русі на Лівобережжі Дніпра в боротьбі з кочівниками. Місто складалося з двох укріплених частин, розташованих на мисі при впадінні р. Альти в Трубіж. У дитинці площею близько 12 га в X—XI ст. розташовувалися двори-хороми князів, дружинників і духовенства. На північ від дитинця в X—XII ст. розбудовується окольне місто, яке теж було укріплене міцними городнями. Троє воріт вели з окольного міста у передмістя та на головні шляхи. У центрі окольного міста була головна площа і торг, від яких на чотири боки відходили дороги до воріт.

Галич уже в XII ст. вважався відомим європейським містом. Його городище розташовувалося на мисі берега р. Лукви (правої притоки Дністра) на висоті 70 м над її рівнем. Західна частина мису захищалася крутим берегом і водами річки, східна — глибокою притокою Лукви. У XII—XIII ст. дитинець площею близько 50 га, крім природних перепон, з південного боку захищався оборонною лінією з валів і ровів у три ряди завдовжки близько 600 м.

У центральній частині оборонної лінії, захищеній із зовнішнього боку земляним насипом, можливо, були головні ворота міста. На відстані 500 м з північного боку мис перерізувала інша лінія укріплень, яка складалася з двох міцних валів і глибокого рову між ними. Активну забудову Галича в середині XII ст. розпочав князь Ярослав Осмомисл. Дитинець, як і в інших містах, розташовувався на східній частині плато, дуже зручного для оборони. Могутні вали з городнями захищали княжий двір з церквою й теремами, що розміщувався на сусідньому пагорбі. За дитинцем розкинулося середнє місто, захищене з південного боку валами, а далі йшли посади. Навколо Галича було багато маєтків і монастирів; розкопками виявлено близько тридцяти кам'яних споруд.

Значним економічним і культурним центром був Білгород, який відігравав велику роль в обороні Києва від зовнішніх ворогів і під час міжусобиць. Розташований він за 23 км на захід від Києва на правому березі Ірпеня — притоки Дніпра. Високе плато (до 50 м) над заболоченими берегами річки з крутими схилами з заходу й півдня утворило тут природне укріплення, в подальшому посилене валами й ровами. Зі східного й південного боків пролягали глибокі рови, а з західного й північного — крутосхили до річки й рівчака. Головний в'їзд у дитинець, що розміщувався на східній лінії укріплень, мав складну побудову: вали повертали в глибину дитинця на 45 м і утворювали вузький проїзд (ширина — 2 м), а в поворотах валів стояли дві в'їзні башти. З півдня й північного сходу дитинець прорізувався ще двома в'їздами. Один з них виходив на дорогу, що вела до Києва й Галича. Дитинець площею 12,5 га займав мис, з чотирьох боків укріплений земляними валами з дерев'яними конструкціями та сирцевим заповнювачем. Загальна довжина валів становила 1,5 км. У центральній частині дитинця розташовувались храми, княжі та боярські тереми, єпископський двір. За часів Володимира Білгород стає княжою резиденцією.

Василів згадується в Галицько-Волинському літопису під 1229 р. Він складався з укріпленого дитинця, ремісничого посаду й периферійних поселень, у тому числі й укріпленого феодального замку. Залишками дитинця є городище, розташоване в північній частині сучасного с. Василів Чернівецької обл. на невисокому мисі правого берега Дністра. Його територія (130x110 м) з напільного боку була відгороджена ровом, на дні якого пролягала дерев'яна дорога. По периметру дитинця стояли оборонні стіни. За його укріпленою лінією починався посад, що простягався на 3 км вздовж Дністра. Поруч з дитинцем, в урочищі Торговиця, розташовувалась торговельна площа, по периметру якої розміщувались ремісничі майстерні.

У Північній Русі перші міста з'явилися в IX—X ст., коли вже функціонували балтійсько-волзький і балтійсько-дніпровський торговельні шляхи, які пов'язували Північ Європи зі Сходом і Візантією. Помітну роль тут відігравали скандинави, які в літописах звалися варягами. У X ст. вони перебувають уже в більш як десяти населених пунктах Русі.

Новгородське (Рюрикове) городище, розташоване біля витоку Волхова з озера Ільмень, було значним центром з активною ремісничою діяльністю, розквіт якої припадає на X ст. Воно складалося з укріпленого майданчика на верхівці пагорба та частини поселення, яка не була укріплена. Подальше становлення Новгорода відбувалося паралельно життю в дитинці й незалежно від нього. Спочатку було три поселення, які стали історичними ядрами трьох кінців Новгорода Великого — Славенського, Людиного й Нерівського. Після прийняття християнства в 989 р. в дитинці збудовано дерев'яний собор Софії "о тринадцяти верхах". У 1044 р. Володимир Ярославович перебудував дитинець і вже через рік на місці дерев'яної Софії, що згоріла, виріс новий величний кам'яний храм.

На першому етапі містобудівного розвитку в XI— XII ст. Новгород ще мав дрібне розпланування, оскільки був розташований по обох берегах річки, на низькій рівнині з окремими пагорбами, де й виникали перші поселення. Волхов не лише розділяв Новгород на дві частини — Софійську та Торгову, але й був могутнім об'єднувальним фактором у містобудівній структурі — головною композиційною віссю всього міського ансамблю. Течія Волхова визначала загальний напрямок новгородських вулиць. Деякі вулиці були розташовані паралельно річці, але більшість їх пролягали перпендикулярно до неї й виходили на берег. Незважаючи на те що політичним центром Новгорода був дитинець, розпланувальна структура вулиць не мала радіального спрямування. Найімовірніше, структура міста була поліцентричною. Кожен з його кінців був завершеним і самостійним цілим (мав соборну церкву і свій монастир). Крім цього, на Торговій стороні головним центром була торговельна площа, яка за своєю роллю в житті міста була не менш значною, ніж дитинець.

Найбільший розквіт Новгорода пов'язаний з утворенням самостійної вічевої республіки, яка мала деяку схожість з "вільними" містами Північної Європи. З цими містами Новгородська республіка підтримувала тісні торговельні зв'язки і завдяки їм стала значним центром міжнародної торгівлі.

Другим великим містом північних земель був Псков, розташований при злитті річок Пскови та Великої. Упродовж декількох століть він відігравав роль оборонного форпосту, який захищав усі центральні руські землі від німецьких, шведських і данських лицарів. У зв'язку з цим велике значення для Пскова мали оборонні споруди. Більше того, вся Псковська земля була насичена кам'яними фортецями. З заходу від Пскова розташовувався Ізборськ, на південь від р. Великої — Остров, Виш-город, Опочка. Північними форпостами були Гдов, Кобилін, Юр'їв.

Псковський дитинець — кром — займав досить високий скелястий пагорб на мисі при злитті двох річок. У його центральній частині в 1-й половині XII ст. збудовано кам'яний Троїцький собор на місці дерев'яного. З найменш захищеного південного, напільного боку викопано рів Гребля й укріплено його кам'яним схилом. Далі на південь, у мальовничому міжріччі, поступово розширюється посад. Наприкінці XII ст. тут виникла торговельна площа з церквою Св. Власія. У 1266 р. через торг пройшла кам'яна стіна, що утворила Довмонтове місто, де розташовувалися княжий двір, частина міського торгу та низка невеликих храмів. Як і в Новгороді, територія Пскова поділялася на окремі райони — кінці, кожен з яких мав свій храм і "кончанське" віче. Головні вулиці, що розходилися віялом від крома, з'єднували міські кінці з центром. Деякі з них мали продовження і у вигляді доріг з'єднували Псков з іншими містами.

У 2-й половині XII ст. з числа удільних центрів виділився Владимир на Клязьмі. Місто засноване 1108 р. Володимиром Мономахом як одна з фортець Ростово-Суздальської землі, що займала високе нагірне плато між річками Клязьма і Либідь. За територією великокняжого двору, на сусідньому острозі берегового пагорба, було споруджено церкву Спаса. Син Мономаха — Юрій Долгорукий, надаючи певне значення розвитку "Залєської землі , заснував Переславль-Залєський, Юр'їв-Польський, Димитрів і Москву. Це були обнесені високими земляними валами міста-фортеці — опора княжої влади. Але порівняння цих міст з південно-руськими свідчить, що їхні масштаби досить незначні. Зокрема, Переславль-Залєський мав площу близько ЗО га; площа інших міст не перевищувала 10 га.

Нового значення Владимир набув за часів князювання Андрія Боголюбського, який не залишився на київському престолі після смерті свого батька Юрія Долгорукого, а переніс столицю Русі у Владимир. Завдяки цьому місто було значно розширене й прикрашене новими храмами, які мали не поступатися красою головним спорудам Києва. Праворуч і ліворуч від укріплення, вздовж берегових ліній річок, додано нові вали, що охопили старий княжий двір з церквами Спаса і Св. Георгія з одного боку та неукріплений посад — з іншого. Внаслідок цього план міста набув тричастинної структури.

Загалом Владимир мав дуже видовжену з заходу на схід форму, яка зумовлена його розташуванням між двома річками. Головна вулиця починалася від Золотих воріт, перетинала всю центральну частину міста й закінчувалась біля східних Срібних воріт. У центральній, найвищій частині, над кручею берега Клязьми, споруджено білокам'яний Успенський собор, а за 10 км від Владимира засновується невеличке місто Боголюбово з білокам'яною стіною, храмом і палацом. Тоді ж на заливних луках, у двох кілометрах від Боголюбова, побудовано церкву Покрови на Нерлі.

Подальший розквіт міста пов'язаний з ім'ям Всеволода III, який після пожежі 1185 р. значно розширив Успенський собор, збудував Дмитрівський та заснував Успенський і Княгинин монастирі. Архітектурна цілісність і виразність ансамблю Владимира досягалася поєднанням його з природним ландшафтом, а також м'яким наростанням масштабного ритму культових і світських будівель до центру міста.

Забудова міст Київської Русі в X—XIII ст. свідчить про їх нерегулярну розпланувальну структуру і разом з тим про єдність об'ємно-просторових вирішень. Для міст характерний силует, вписаний у природу, і закладання їх відразу в певній містобудівній системі. Поступовий розвиток міста з сільського поселення швидше був винятком, ніж правилом.

Основою для закладання та будівництва міст було законодавство Давньої Русі, насамперед "Закон градський", що містився в численних "Кормчих книгах", які зберігалися в соборі кожного міста. Цей закон регулював питання благоустрою та реконструкції міст, а попередником його був один з візантійських "Мирських законів", на які посилався IV Вселенський Халкідонський собор. Основою містобудівного законодавства Русі був "Прохірон", або "Ручна книга законів" 878 р. Василя Македонянина з додатком містобудівного закону X ст. — "Закону Єпарха", а також містобудівного трактату V ст. Юліана Аскалоніта "Про закони та звичаї Палестини".

Найважливіший містобудівний аспект "Закону градського" — закон апопсії (влаштування просвітів між будинками), якого не існувало в римському й західноєвропейському законодавстві. Згідно з цим законом жоден мешканець не мав права будувати на сусідській ділянці та ставити новий будинок так, щоб він руйнував взаємозв'язок існуючої забудови з природою, морем (в умовах Русі — з річкою), садами, громадськими спорудами й пам'ятками. Поширений на Русі варіант "Закону градського" починається з того, що кожен новий дім впливає на вигляд міста. Нове будівництво мало здійснюватися лише з дозволу місцевої влади й погоджуватися з сусідами.

Місто у Візантії і в Русі закладалося з дотриманням модуля 12 стоп, яким була відстань між дворами та довжина будівлі. Цим модулем визначалися також розміри вулиць і майданів.

Статтями закону можна пояснити такі особливості масової забудови міст, як незмінність протягом століть розпланувальної структури вулиць і садиб. Найяскравішим свідченням спорудження за сталими містобудівними правилами є створення Білгорода (991 p.), міст на річках Стугна, Сула, Трубіж, Остер разом з системою оборонних валів, міста Ярослава в Києві, міст у Пороссі (1032 р.) та міста Холм (1259 p.).

Законодавство прямо вказує на державний характер містобудівних і фортифікаційних робіт. Серед найближчого оточення князя певне місце посідали майстри (городники та мостники), які споруджували кліті міських укріплень, тобто городні, а також мости й мостові.

Спорудження мурованих соборів і масове будівництво дерев'яних церков стимулювало зростання території міст. Головний собор принципово змінював образ міста, оскільки посідав чільне місце в його структурі й ставав композиційною домінантою.