Главная | Обратная связь

Аналіз методів виховання

Методи самоорганізації особистості

Навчання самоорганізації — це складний, багатогранний процес, що вимагає особливої специфіки педагогічного керівництва, кваліфікованої допомоги учням у цілому комплексі питань становлення особистості. Ми нараховуємо 10 керівних положень і одне обов'язкове застереження про досягнення педагогом ефективності в застосуванні методу самоорганізації особистості.

1. Педагогічне керівництвополягає у практичному здійсненні школою і кожній із трьох вікових груп учнів системи навчально-виховних, організа­ційних і методичних заходів, які мають забезпечити цілеспрямовану, спла­новану, різноманітну, систематичну й обов'язково самостійну роботу учня над удосконаленням свого Я.

2. Кінцевою метоюнавчання є формування в учня переконання, що він за своїми природними (іманентними) властивостями є самоорганізуючою істотою, суб'єктом (активним діячем) усіх видів своєї діяльності та станов­лення, що він сам створює себе як особистість, що, тільки навчившись правильно пізнавати світ і самого себе, він зможе оволодіти потрібними знаннями, гуманістичною мораллю й, навчившись мистецтву самопізнання та саморозвитку, стати особистістю, здатною розумно будувати своє життя. Кожний старшокласник на порозі випуску зі школи остаточно оволодіває відповідними якостями характеру, що дозволить йому досягти оптимально­го рівня особистісної самодостатності.

3. Важливою умовоюуспішного навчання дітей є глибоке переконання вчителя, що серед них ні до чого не здатних людей немає. Кожний учень в очах кожного педагога є унікальним біосоціальним створінням з необме­женими потенційними можливостями — як у засвоєнні всього спектру світо­вих надбань, так і в оволодінні всіма цінностями самостійно вибраного, у відповідності з індивідуальним обдаруванням, життєвого шляху.

4. Головним завданнямшколи у навчанні школярів особистісній самоор­ганізації є забезпечення гуманістично обумовленої активності кожного дитя­чого індивіда в пошуку цивілізованих способів свого визнання людьми, у са­моутвердженні свого Я в соціумі за допомогою високоморальної поведінки та конструктивної дієвості в усіх сферах суспільного самовиявлення.

5. Найбільш продуктивнимстартовим періодом навчання самоор­ганізації є дитинство й раннє отроцтво — вік від трьох до десяти-одинадцяти років. У цей час дитина найбільш сензитивна до ампліфікації (розширення,збагачення) її ігрової й навчальної діяльності, іннервації (збудження нервової енергії типом еферентного — від мозкових центрів до периферичних робочих органів та аферентного — від периферичних органів до мозкових центрів — зв'язку), а також до навіювання та самонавіювання.

6. Основою навчаннямають бути практичні заняття, вправи, тренування, а також повсякденна специфічна життєдіяльність школярів, диригентом якої має бути шкільний педагог. Треба пам'ятати, що справжній учитель — не той, хто вчить, а той, у кого діти вчаться самі. Своїм головним завданням шкільний педагог повинен уважати допомогу уч­ням у розвитку їхніх здібностей і вмінь, необхідних для досяг­нення успіху в житті. Звідси — наступне, чи не найголовніше, керівне положення методу самоорганізації особистості.

7. Головним чинникомвходження учнів у стан само­організації та їх захоплення ідеєю самоорганізації є особис­тість вихователя, його ерудиція в даному питанні, здатність викликати у вихованців потяг до активної, цілеспрямованої діяльності особистим прикладом, завзяттям.

Учитель сам має бути таким, яким він хоче виховати кож­ного учня. Причини невдач у навчанні дітей самоорганізації йому завжди треба шукати в собі, у своїх методах роботи, а не в дітях. Однією з найпоширеніших причин педагогічно­го прорахунку може бути незнання вихованця. Особливу увагу практичної педагогіки на це звертав ще К. Ушинський, закликаючи її спершу пізнати дитину «у всіх відношеннях».

Успіх у навчанні дітей великою мірою залежить від нау­ково-методичної підготовки та педагогічної майстерності вчителя. Метод самоорганізації ефективно впливає на фор­мування особистості молодої людини тільки в тому випадку, коли при його застосуванні враховується об'єктивна модель особистості (ОМО), що розкриває системні якості людини, перш за все загальну емоційну спрямованість (ЗЕС) як істо­ти біосоціальної, інформаційно відкритої, імовірнісної, ці­леспрямованої, свідомо діяльної, творчої та самоорганізую-чої. Мають ураховуватись також обумовлені генетичною природою людини пристосувальні властивості психіки — схильність до найлегшої діяльності, недостатність самокри­тичності, можливість гіпертрофії самолюбства, інертності тощо — та вироблення єдиної педагогічної лінії в їх соціалі­зації. Тільки такий педагог кожне своє заняття з дітьми зро­бить для них святом знань, перемогою їх розуму й волі. То­му неважко дійти висновку про вирішальне значення наяв­ності саме такого педагога поруч з дитиною на рубежі її входження у процес самовдосконалення на основі ідеї са­моорганізації особистості.

Навіть педагог «від Бога», навчаючи школярів самоор­ганізації, повинен дотримуватись трьох золотих правил:

1. Якнайповніше враховувати вікові інтереси, потреби та можливості дитини.

2. Педагогічний вплив спрямовувати на всю сферу особи­стості (свідомість, почуття, самооцінка, мислення, воля тощо), в жодному разі не пригнічуючи активності, ініціа­тиви, самостійності дитини.

3. Традиційні методи виховання силою влади (настанови, повчання, примус, пряма вимога, покарання тощо) можна застосовувати тільки у виняткових випадках, пам'ятаючи Я.-А. Коменського: людська природа вільна, вона любить діяти за внутрішньою спонукою, вона не любить примусу.

8. Головним педагогічним засобомнавчання самоорганізації має бути спонукання учня до варіативного мислення та творчої діяльності (пояснення, переконання, захоплення, змагання, творчість, гра, спільне розв'язання проб­лем тощо). При цьому спонукання повинно бути не тільки вербальним, тобто словесним, а більшою мірою предметно-практичним, здійснюватися завдяки грі, вправам, тренуванню, практичним заходам, оскільки справжній розвиток людини, її свідомості відбувається в діяльності. Отже, варто вважати обов'яз­ковим залучення всіх дітей до добровільної, що задовольняє їх бажання, осо­бисто-рольової діяльності у дитячому співтоваристві, у процесі якої дитина мог­ла би проявити свої чесноти перед ровесниками в конкретній справі.

9. Найперший показникуспішності процесу опанування учнями основ са­моорганізації особистості полягає в їх прагненні до передачі своїм ровесникам набутих знань, умінь і навичок у галузі самовдосконалення. Надійним плацдар­мом для оволодіння новими життєвими якостями є участь школярів у роботі учнівського самоврядування, згідно зі статутом.

10. Критеріями сформованостіособистісної самоорганізації слід уважати:

а) усвідомленість уявлень дитини про своє місце в житті;

б) адекватне розуміння нею рівня свого інтелектуального розвитку, сфор­мованості навчально-трудових і побутово-етичних умінь і навичок;

в) систематичну цілеспрямовану роботу школяра над духовним і фізичним самовдосконаленням;

г) фактичний рівень соціалізації молодої людини;

д) наявність первинних ознак самодостатності випускника як громадянина своєї Вітчизни.

Одне обов'язкове застереження!Зумисне ігнорування чи мимовільне упущення бодай одного з вищенаведених керівних положень про ефективне застосування методу неминуче створить у діяльності педагога ситуацію негай­ного чи віддаленого в часі зруйнування вже здобутих ним позитивних зрушень у справі оволодіння його учнів раціональною самоорганізацією особистості, яке може спровокувати фрустрацію певних креативних психічних процесів у єстві учнівського індивіда з наступним неприйняттям ними заходів педаго­гічної корекції.

 

22. Фасцинативні здібності: креативність, афіліативне прагнення, мотивація досягнення успіху, вміння пояснювати поняття). Мотивація: самоорганізування, оптимальне мотивування учнів. Компетентності: особистісна зрілість (здатність до самореалізації та долання кризових ситуацій) та навчально-інформаційна компетентність (уміння організовувати системність засвоєння учнями знань з предмету). Професійна компетентність (уміння самонавчання (самомотивування, визначення конструктів систематизації інформації, визначення цілей навчання), знання індивідуальної техніки роботи, уміння визначати локус контролю (оцінювання) знань учнів, уміння добирати відповідні меті уроку методи пояснення, знання індивідуальних особливостей научіння учнів, уміння актуалізувати знання та формувати компетенції в учнів).

 

Фасцинативні уміння – це професійні уміння вчителя, що полягають у його

здатності зрозуміло пояснювати. Компонентами фасцинативних умінь (за О.

Штепа) є такі: 1) мотивація досягнення успіху, 2) креативність, 3) афіліативне

прагнення, 4) асертивність, 5) уміння пояснювати поняття.

 

Перш ніж перейти до розгляду основних вимог до особистості вчителя, розглянемо її структурні складові. Зупинимося на структурі особистості, запропонованої К.К. Платоновим.

Перша підструктураособистості включає її соціальну спрямованість, систему провідних ставлень і потреб. Відповідно, першу найважливішу групу вимог до особистості педагога складають вимоги до нього як до представника суспільства і виконавця важливого соціального замовлення: вчитель формує особистість. Це морально-педагогічні якості вчителя, його інтереси, потреби, переконання, ідеали, мотиви поведінки, світогляд, характер. Учитель не повинен вважати свій характер особистою справою. Він тепер відповідає не лише за свою поведінку, а й за почуття.

Інтегральним показником професійної підготовленості майбутнього вчителя є педагогічна спрямованість його особистості: позитивне ставлення до педагогічної діяльності, любов до дітей, психолого-педагогічна культура.

Друга підструктура- це підструктура досвіду. Вимоги до індивідуального досвіду вчителя: професійна підготовленість і загальний розвиток (розвиток емоційно-вольової сфери, процесів педагогічного творчого мислення, сформованості вольових звичок тощо). Компетентність учителя передбачає і практичну підготовленість: оволодіння основними педагогічними знаннями, навичками, вміннями (з фахового предмету, педагогіки, психології).. Н.В.Кузьміна виділяє такі педагогічні вміння: гностичні, проективні, конструктивні, комунікативні, організаторські.

Третя підструктура- підструктура форм відображення. Це вимоги до особливостей розвитку його психічних процесів.

Змістом інтелектуального самовиховання є: розвиток здібностей до педагогічного аналізу і синтезу; розвиток таких якостей мислення, як критичність, самостійність, широта, гнучкість, активність, швидкість; розвиток спостережливості, педагогічної пам'яті та творчої уяви; розвиток культури мовлення вчителя, його словникового запасу.

Четверта підструктураохоплює спадкові індивідуальні особливості особистості. Тут об'єктом професійного самовиховання вчителя є стан його здоров'я, природні дані, зокрема, самовиховання культури темпераменту, сенсорної організації, емоційно-вольових якостей особистості, здатності свідомо керувати своїми емоціями.

Виділяють такі педагогічні здібності:

1.Загальні педагогічні здібності:

1) дидактичні - це здібності, які складають основу уміння подати матеріал доступно, чітко, ясно, цікаво, здійснення керівництва пізнавальною діяльністю учнів;

2) академічні - здібності до оволодіння інформацією, певним навчальним предметом, який викладає вчитель;

3) організаторські - це вміння організувати діяльність учнів, учнівський клас, учбовий процес, свою власну діяльність;

4) комунікативні - здібності, які дозволяють встановити правильні взаємовідносини з учнями, батьками, колегами;

5) перцептивні - здібності, які лежать в основі уміння проникнути у внутрішній світ дитини;

6) сугестивні здібності - здатність вчителя до безпосереднього емоційно-вольового впливу на учнів;

7) мовні здібності - це здібності чітко висловлювати свої думки й почуття за допомогою різних засобів спілкування.

2. Спеціальні педагогічні здібності.

Здібності до певних видів діяльності, наприклад, музичні, артистичні тощо.

Структурні компоненти педагогічної діяльності (Н.В.Кузьміна):

1. Гностичний - дослідницький, який передбачає постійне збільшення знань, умінь, навичок. Це здатність досліджувати процес і результат власної праці. Ця сторона діяльності вчителя найбільше цінується старшокласниками.

2. Конструктивний - планування педагогічної діяльності та прогнозування результатів. Ця сторона діяльності вчителя найбільше цінується підлітками.

3. Проектувальний - проектування віддалених, перспективних цілей навчання та виховання, а також стратегій та способів їх досягнення.

4. Організаторський - організація учбово-виховного процесу.

5. Комунікативний - встановлення взаємовідносин вчителя з іншими. Ця сторона діяльності вчителя найбільше цінується молодшими школярами.

Рівні результативності діяльності вчителя:

1) репродуктивний рівень: учитель може і вміє розповісти іншим те, що знає сам;

Аналіз методів виховання

Виховання як цілеспрямований процес здійснюється певними шляхами, тобто методами, і набуває різних форм. Методи і форми виховання відіграють важливу роль у вихованні особистості. Виховання як цілеспрямований процес формування особистості здійснюється за допомогою різних методів.

3.4.1 Методи виховання

Метод виховання — спосіб взаємопов'язаної діяльності вихователів і вихованців, спрямованої на формування у вихованців певних поглядів, переконань, а також навичок і звичок поведінки.

Виховний вплив методів виховання посилюється за умови використання відповідних прийомів виховання.

Прийом виховання — частина, елемент методу виховання, необхідний для ефективнішого застосування методу в конкретній ситуації.

Крім методів і прийомів, у виховній роботі використовують засоби виховання.

Засіб виховання — вид суспільної діяльності, який може впливати на особистість у певному напрямі.

До засобів виховання відносять працю, мистецтво, засоби масової інформації, шкільний режим та ін.

Методи виховання поділяють на загальні (їх застосовують в усіх напрямах виховання) і часткові (використовують переважно в одному з них — правовому, економічному тощо).

Залежно від функцій, які виконують методи виховання у формуванні особистості, їх поділяють на такі групи: методи формування свідомості, методи формування суспільної поведінки, методи стимулювання діяльності й поведінки, методи контролю й аналізу ефективності виховання.

Методи формування свідомості.

Це методи різнобічного впливу на свідомість, почуття і волю з метою формування поглядів і переконань.

До них належать словесні методи: бесіда, лекція, диспут і метод прикладу.

Бесіда. Особливість її полягає в тому, що педагог, спираючись на наявні в учнів, студентів знання, моральні, етичні норми, підводить їх до розуміння, освоєння нових.

Успішне проведення бесіди забезпечує дотримання таких умов:

— обґрунтування актуальності теми;

— формулювання питань, які спонукали б до розмови;

— спрямування розмови в належному напрямі;

— залучення вихованців до оцінювання подій, учинків, явищ суспільного життя і на цій основі формування у них відповідного ставлення до дійсності, до своїх громадських і моральних обов'язків;

— підсумовування розмови, прийняття конкретної раціональної програми дій для втілення її у життя.

Бесіда буває фронтальною або індивідуальною.

Фронтальну бесіду проводять з усім класом (групою) на будь-яку тему: політичну, моральну, правову, статеву, естетичну та ін. Однак особливі труднощі ви никають тоді, коли доводиться переконувати людей у помилковості їхніх поглядів і переконань, неправильності поведінки. Для цього необхідно володіти різними прийомами, що сприяють підвищенню ефективності фронтальної бесіди. Наприклад, певною мірою погоджуючись із думкою підопічних, з'ясовують слабкі й суперечливі місця в їх позиції, що насправді є спростуванням її. Розмова при цьому може відбуватися за такою логікою: «Я з вами згоден, але як бути, коли...». Слід продумати запитання, якими можна спонукати особистість до самостійних пошуків відповіді на суперечливі судження. Аргументи педагога мають бути неспростовними.

Особливо складною для педагога є індивідуальна бесіда, мета якої полягає в тому, щоб викликати співрозмовника на відвертість. Педагог повинен дбати про те, щоб проголошувані ним моральні сентенції не тільки були усвідомлені, а й пропущені через внутрішній світ особистості, тобто пережиті. Без використання переконливих прикладів цього не досягти. Одночасно вихованець повинен відчути, що педагог є союзником, щиро прагне допомогти йому і знає, як досягти цього.

Якщо в бесіді йтиметься про порушення правил поведінки, її не починають із докорів, повідомлення про покарання. Доцільно спочатку з'ясувати причини порушення, мотиви негативного вчинку, щоб правильно визначити міру педагогічного впливу.

Недосвідчені педагоги дуже часто індивідуальну бесіду зводять до розвінчання негативних учинків. Більше користі приносить бесіда, якщо її розпочинають з аргументованого розкриття суті вчинку, щоб особистість, яка здійснила його, сама усвідомила його аморальність.

Лекція. Як послідовний, систематичний виклад певної проблеми вона може мати епізодичний характер чи належати до певного тематичного циклу, кінолекторію. Використовують її в середніх і старших класах, студентських колективах.

Для успіху лекції важливо продумати її композиційну побудову, дібрати переконливі аргументи, необхідні для оцінювання подій і фактів. Мова лектора має бути жвавою, емоційною. Для підтримання уваги слухачів використовують спеціальні психологічні прийоми. Теоретичні положення лекції розкривають у тісному взаємозв'язку з практикою, із життям колективу, що дає змогу встановити довірливий контакт лектора з аудиторією. Найскладнішим моментом лекції є відповіді на запитання студентів. Характер останніх може бути різним: стосовно уточнення фактів, оцінки лектором певного явища, його думки з приводу якоїсь проблеми, гострі запитання полемічного характеру. Лектор не повинен ухилятися від відповідей на запитання, оскільки це може бути підставою хибного тлумачення певного факту або нерозуміння його взагалі.

Диспут. Як метод формування свідомості особистості передбачає вільний, невимушений обмін думками, колективне обговорення питань, що хвилюють.

Під час диспуту його учасники відстоюють свою позицію, переконуються в правильності чи помилковості своїх поглядів. Тут розкриваються їх ерудиція, культура мовлення, розвивається логічне мислення.

Тематику диспуту підбирають із таким розрахунком, щоб спонукати його учасників до роздумів над серйозними світоглядними питаннями — про мету життя, справжнє щастя, обов'язок людини перед суспільством. На диспуті можна обговорювати й факт із життя групи, класу, виробничого колективу, літературний твір, газетну чи журнальну статтю, певну актуальну проблему. Обираючи тему диспуту, необхідно попередньо з'ясувати, наскільки його учасники обізнані з нею.

Питання диспуту повинні викликати інтерес, примушувати задумуватися над суттю проблеми, сприяти формуванню власного ставлення до неї. При цьому створюють атмосферу невимушеності: всі повинні почувати себе рівними, ніхто не має права повчати і ображатися, виступи мають бути відвертими й аргументованими. Метою диспуту є не прийняття остаточних рішень, а створення можливостей для самостійного аналізу його учасниками проблеми, аргументація власних поглядів, спростування хибних аргументів інших.

Приклад. Його використовують для конкретизації певного теоретичного твердження, доведення істинності певної моральної норми. Він є переконливим аргументом і часто спонукає до наслідування. Інтенсивність виховного впливу прикладу зумовлена його наочністю і конкретністю. Чим ближчий і зрозуміліший він, тим більша його виховна сила.

Використання прикладу у вихованні вимагає враховувати вікові й індивідуальні особливості молоді. Так, підлітки й учні старших класів уже не наслідують сліпо приклад, а критично ставляться до нього. Однак за браком життєвого досвіду іноді прикладом вважають зовсім не те, що гідне наслідування.

Виховання на позитивному прикладі не можна зводи ти до називання позитивних героїв художніх творів, кіно фільмів, кращих учнів (студентів) тощо. Необхідно образно показати позитивні якості конкретної особистості, щоб викликати захоплення ними, прагнення їх наслідувати.

Негативні приклади використовують, зокрема, у правовому, антинаркогенному вихованні, намагаючись продемонструвати недоцільність наслідування певних явищ. До прийомів виховання на негативному прикладі належать:

— громадський осуд негативних проявів;

— пояснення сутності негативного;

— протиставлення аморальним учинкам кращих зразків високоморальної поведінки;

— показ на конкретних прикладах наслідків аморальної (асоціальної) поведінки;

— залучення вихованців до боротьби з проявами зла.

Дбаючи про формування свідомості особистості, необхідно під час формулювання конкретних світоглядних понять, обговорення поглядів і переконань враховувати наявні погляди вихованців на життя. Намагаючись переконати їх, слід впливати не тільки на розум, а й на емоційну сферу, наводити близькі й зрозумілі приклади, домагатися, щоб молода людина не тільки розуміла почуте, а й погоджувалася з ним. Надзвичайно важливим чинником при цьому є переконаність, такт, майстерність самого педагога.

3. Умови оптимального вибору і ефективного застосування методів виховання.

Оптимальний вибір методу характеризується такими умовами:

а) має органічно пов’язуватись з метою, яка стоїть перед школою; б) не універсалізувати якийсь із них, має бути система методів; в) вибір методу диктується конкретними завданнями і змістом виховного заходу; г) залежить від конкретних умов, в яких здійснюється виховний вплив; д) враховуються індивідуальні і вікові особливості учнів; е) динаміка, зрілість, організованість колективу; є) метод виховання і особистість вихователя.

Методи виховання в народній педагогіці “Добрий приклад, кращий за сто слів”, “Приклад кращий за правило”, “Бурчання наскучить, приклад научить” (приклад); “Шануй батька і матір”, “Поважай старших” (вимога); “Стид хоч і не дим, а очі виїсть”, “Раз на віку спіткнешся, та й то люди бачать” (громадська думка); “Перед ти як карати, полічи до ста”, “Злість – погана порадниця” (покарання); “Перехвалення – як пересолення” (заохочення); “Не вчи дитину штурханами, а добрими словами”, “Добрі діти доброго слова послухаються, а лихі й дрючка не бояться” (переконання).

) адаптивний рівень: учитель вміє пристосувати своє повідомлення до особливостей аудиторії;

3) локально-моделюючий рівень: учитель володіє стратегіями научіння знанням, умінням, наукам; вміє формулювати педагогічну ціль, передбачати результат і створювати систему включення учня в учбово-пізнавальну діяльність;

4) системно-моделюючий рівень: учитель володіє стратегіями формування потрібної системи знань, умінь і навичок учнів зі свого предмету в цілому;

5) системно-моделюючий діяльність і поведінку рівень: учитель володіє стратегіями перетворення свого предмету в засіб формування особистості учнів, їх потреб у самовихованні, самоосвіті та саморозвитку.

Індивідуальний стиль діяльності вчителя (А. К. Маркова)Змістовні характеристики стилю:

1. Орієнтація вчителя: на процес навчання, результат навчання та процес і результат навчання.

2. Адекватність (неадекватність) планування учбово-виховного процесу.

3. Оперативність (консервативність) у використанні засобів і способів педагогічної діяльності.

4. Рефлексивність - інтуїтивність. Динамічні характеристики стилю:

1) гнучкість - традиційність;

2) імпульсивність - обережність;

3) стійкість - нестійкість щодо ситуації, яка змінюється;

4) стабільне емоційно-позитивне ставлення до учнів -нестійке емоційне ставлення;

5) наявність особистісної тривожності - її відсутність;

6) спрямованість рефлексії на себе - на обставини - на інших. Результативні характеристики стилю:

1) однорідність - неоднорідність рівня знань учнів;

2) стабільність - нестійкість в учнів навичок учіння;

3) високий - середній - низький рівень інтересу до предмету.