 |
|
Принципи діалогізації мовного спілкування
Для того щоб діалогізіровать мовне спілкування, тобто щоб отримати активний відгук на мовлення говорить, треба знати принципи мовної поведінки.
Перший принцип - увага до адресата.
Готуючись до публічної промови, професійної або особистої розмови, перш за все, необхідно уявити собі слухача, співрозмовника. Які особливості його особистості (характер, смаки, інтереси). Чи є теми, які не варто зачіпати.
Риторика рекомендує, обдумуючи мова, заздалегідь скласти "соціальний портрет слухача (аудиторії)". Він створюється в результаті відповідей на наступні питання:
1) соціальне становище слухача або соціальний склад аудиторії; соціальна роль співрозмовника по відношенню до вас (керівник; викладач; товариш; батько і т.д.)
2) розмір аудиторії (кількість осіб);
3) вік;
4) коло особливих інтересів адресата і набір "заборонених тем", особисті особливості співрозмовника (характер, освіта, виховання..);
5) чому і навіщо люди зібралися; що будуть робити в результаті зборів, конференції;
6) як ваше повідомлення пов'язано з особистими насущними інтересами і потребами адресата;
8) як вони будуть використовувати отримані від вас відомості? Коли? Яким чином?
Ще раз хочеться підкреслити, що робота зі складання портрета адресата дуже корисна в будь-якій ситуації: і при підготовці до бесіди особистого або ділового характеру, і при підготовці до публічного виступу. Аналіз аудиторії допоможе продумати хід бесіди, допоможе діалогізіровать навіть монологічну мова в умовах публічного виступу - використання риторичних питань, звернення до слухачів.
Другий принцип діалогізації промови - це принцип близькості змісту промови інтересам і життя адресата. Попередньо оцінивши і уявивши собі аудиторію, необхідно продумати ті факти, приклади, образи, які взяті з області, життєво важливою або добре знайомої, цікавою, доступною вашому слухачеві. Природа людини така, що він гостріше переживає те, що стосується його особисто, то, що йому близьке.
Уявіть собі, що трапилася надзвичайна подія: десь за кордоном; у вашому місті; у вашому домі. Експерименти показують, що розуміння тексту безпосередньо залежить від того, наскільки його зміст близько інтересам адресата: чим більша ця близькість, тим менше варіантів розуміння виявляється. Тому риторика рекомендує протягом всієї бесіди або виступу показувати, чому сообщаемое особисто важливо для адресата, яким чином обговорюване питання безпосередньо стосується його життєвих інтересів.
Третій принцип - конкретність.
Конкретність допомагає зримо сприйняти звучить слово, а це дуже важливо для розуміння і запам'ятовування.
Обов'язково повинні бути приклади - конкретні прояви і підтвердження ваших думок.
Зверніть увагу на образність мови.
Відбирайте слова: краще вжити не родове поняття, а видове (не головний убір, а капелюх; не транспорт, а тролейбус).
Продумуючи структуру промови, формулюйте тему або окремі питання як можна конкретніше.
Закон просування і орієнтації адресата
Другий закон - закон просування і орієнтації адресата, який вимагає, щоб слухач за допомогою мовця був орієнтований "у просторі" мови і щоб він відчував, що разом з промовистою просувається до мети.
Перш за все потрібно продумати загальну структуру мови. Структура промови повинна бути ясною не тільки для оратора, але і для адресата, А для цього мовець повинен "весь час пам'ятати про свою мету і основної думки і робити їх очевидними для аудиторії. Добре, коли переходи від однієї смислової частини до іншої теж створюють враження , що оратор рухається вперед, не відволікаючись, не "застряє" і не повертаючись до того, що вже пройдене ".
Легше сприймати висловлювання, якщо дотримуються принципи побудови всієї фрази. Фраза повинна мати чітку структуру. У риториці існує таке поняття як період, про який Арістотель писав так: "Я називаю періодом фразу, яка сама по собі має початок і кінець і розміри якої легко оглянути. Такий стиль приємний і зрозумілий, він приємний, тому що являє собою протилежність мови незакінченої , і слухачу завжди здається, що він щось схоплює і щось для нього закінчилося, а нічого не передчувати і ні до чого не приходити - неприємно. Зрозуміла періодична мова тому, що легко запам'ятовується, а це походить від того, що періодична мова має число, число ж всього легше запам'ятовується. Тому всі запам'ятовують вірші краще, ніж прозу ... "
Відчуття руху створюється і самим процесом виконання, виголошення промови. Необхідні осмислені паузи, правильно вибраний темп мови. Повтори повинні не заважати руху думки, а підкреслювати особливо важливі формулювання, висновки.
Закон емоційності
Третій закон риторики, закон емоційності, вимагає, "щоб мовець не тільки мислив, не тільки розумом творив свою промову, а й відчував, переживав емоційно те, про що він повідомляє чи розмовляє"
Ще древні риторики говорили про те, що тільки особистісно пережите, відчуте можна переконливо повідомити, не залишивши слухача байдужим. Існує безліч виразних засобів, розроблених риторикою, які роблять мову виразною. Найсильніше з них - це метафора (Дивись розділ "Елокуція"). Емоційної та експресивної мова стає також завдяки виразним рухам мовця, його голосу.
Закон задоволення
Четвертий закон риторики - закон задоволення. Мова тоді і тому дієва, коли приносить задоволення слухачеві (співрозмовника). Перш за все створенням ігровий установки, "загадок", які разом з промовистою розгадує слухач. Уміння користуватися парадоксом, каламбуром, грою слів - ось що допоможе говорить принести задоволення слухачеві. При цьому потрібно пам'ятати; мова не повинна перетворюватися на порожню балаканину. І ще, Доставити задоволення слухачеві - це не означає уникнути складних питань, часом навіть неприємних. У будь-якій ситуації потрібно пам'ятати про культуру спілкування.
При публічному виступі не потрібно забувати про те, що адресат сприймає мову на слух, що він повинен постійно концентрувати увагу, щоб зрозуміти все, що говорить оратор. Неясна, заплутана, одноманітна мова стомлює слухача. Тому необхідно навчитися змінювати темп і ритм мови, висоту голосу.
29. Лекція. Дискусія. Культура мовлення під час дискусії.
Наше життя так чи інакше містить різні форми прояву суперечок та
дискусій. Особливе значення мають професійні дискусії, які мають
призводити до вирішення певних професійних питань і т.п. У зв’язку з цим
виникає питання правильного ведення дискусій. Це в першу чергу
стосується психології ведення дискусії, логічної та мовної культури
дискусій.
Основні правила дискусії.
1. Всі відкрито висловлюють свої думки.
2. Всі точки зору повинні поважатися.
3. Слухайте інших не перебиваючи.
4. Не говоріть занадто довго та занадто часто.
5. Водночас говорить лише одна особа.
6. Дотримуйтесь позитивних ідей та стосунків.
7. Не критикуйте себе та інших.
8. Незгоди й конфлікти відносно ідей не повинні бути направлені на
конкретну особу.
Примітки:
1. Дуже важливо, щоб всі погодились з кожним пунктом правил,
“ратифікували” їх. Це дозволить далі посилатися на ці правила як на
“закон поведінки” під час дискусій.
2. Зауваження щодо порушень не повинні бути брутальними або образливими.
Можуть бути застосовані будь-які форми.
3. Перелік правли не є сталим і непорушним. Учасники можуть змінювати та
доповнювати його. Але важливо написати його разом. Це спочатку створить
атмосферу спільних зусиль, а не накинутих настанов.
Форми організації дискусії
"Дерево рішень" (метод усіх можливих варіантів)
Суть методу і його мета:
Ця методика застосовується при аналізі ситуацій і допомагає досягнути
повного розуміння причин, які призвели до прийняття того чи іншого
важливого рішення в минулому.
Учасники дискусії розуміють механізм прийняття складних рішень, а
викладач з великою точністю заносить у колонки переваги і недоліки
кожного з них. В ході обговорення учасники дискусії заповнюють таблицю.
Проблема
Варіант
переваги
недоліки
30. Поняття культури мови та культури мовлення.
Культура мови — галузь знань, яка вивчає нормативність мови, її відповідність суспільним вимогам; індивідуальна здатність особи вільно володіти різними функціональними стилями.
Поняттям “культура мовлення” послуговуються для означення певного рівня втілення мовних засобів у повсякденному усному і писемному спілкуванні. За смисловим навантаженням воно відрізняється від поняття “ культура мови ”.
Культура мовлення —упорядкована сукупність нормативних, мовленнєвих засобів, вироблених практикою людського спілкування, які оптимально виражають зміст мовлення і задовольняють умови і мету спілкування.
Здебільшого це поняття вживають, аналізуючи писемні тексти, мовну практику особистості.
Важливими характеристиками культури мовлення є правильність, змістовність, доречність, достатність, логічність, точність, ясність, стислість, простота та емоційна виразність, образність, барвистість, чистота, емоційність. Правильна вимова, вільне, невимушене оперування словом, уникнення вульгаризмів, провінціалізмів, архаїзмів, слів-паразитів, зайвих іншомовних слів, наголошування на головних думках, фонетична виразність, інтонаційна розмаїтість, чітка дикція, розмірений темп мовлення, правильне використання логічних наголосів і психологічних пауз, взаємовідповідність між змістом і тоном, між словами, жестами та мімікою — необхідні елементи мовної культури вчителя.
Культуру мовлення вчителя характеризують такі ознаки:
— правильність, тобто відповідність прийнятим орфоепічним, орфографічним, граматичним, лексичним нормам. Еталоном правильності слугують норми, правила вимови, наголошування, словозміни, слововживання, орфографічні правила у писемному мовленні тощо. Завдяки цьому реалізується інформаційно-інформативна функція мовлення, здійснюється цілеспрямований вплив на свідомість людини. Формування правильності забезпечують тренінги (вправи), робота зі словниками, спеціальною лінгвістичною літературою, написання текстів, слухання й аналіз правильного мовлення;
— різноманітність: володіння мовним багатством народу, художньої і публіцистичної літератури, лексичним арсеналом літературної мови (освічена людина використовує у мовленні 6—9 тис. слів), використання різноманітних мовних одиниць; інтонаційність експресивності, мелодика мовлення; стилістично обґрунтоване використання словосполучень і речень; активне мислення; постійне удосконалення і збагачення мовлення. Важливо, щоб вона була притаманна лексичному, фразеологічному, словотвірному, морфологічному, синтаксичному рівням мови вчителя. Це допоможе йому індивідуалізувати своє мовлення, реалізувати свою мовленнєву культуру, досягти бажаного рівня сприйняття і розуміння своїх висловлювань;
— виразність забезпечується оригінальністю у висловлюванні думок з метою ефективного впливу на партнера по комунікації. Цій меті слугують засоби художньої виразності (порівняння, епітети, метафори); фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлення, дикція); приказки, прислів'я, цитати, афоризми, крилаті слова і вирази; нелітературні форми національної мови (територіальні, соціальні діалекти, просторіччя); синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, інверсія, градація, повтор, період). Виразність розвивається на основі тренінгів, власної творчості, спостережень за мовленням різних соціальних груп, аналітичного читання художньої літератури тощо. Завдяки їй здійснюється вплив на почуття аудиторії;
— ясність, тобто доступність мовлення для розуміння тих, хто слухає (“Хто ясно мислить, той ясно викладає”). Вона забезпечує адекватне розуміння сказаного, не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті. Ясності мовлення сприяють чітка дикція, логічне і фонетичне наголошування, правильне інтонування, розмірений та уповільнений темп, спокійний і ввічливий тон. Неясність мовлення є наслідком порушення мовцем норм літературної мови, перенасиченості мовлення термінами, іноземними словами, індивідуального слововживання. Досягненню ясності мовлення сприяє цілеспрямований процес спілкування: чим частіше педагог є учасником комунікації, тим більше уваги приділяє мовленню, його ясності, від якої залежать досягнення комунікативної мети, задоволення від спілкування;
— точність, або відповідність висловлювань того, хто говорить, його думкам; адекватна співвіднесеність висловлення, вжитих слів або синтаксичних конструкцій з дійсністю, умовами комунікації. Вона передбачає ретельний вибір жанру текстів, умов, середовища, колориту спілкування і залежить від культурно-освітнього рівня мовців, їх знання предмета мовлення, від установки мовця (вигідно чи невигідно називати речі своїми іменами), активного словникового запасу, вибору слова чи вислову, уміння зіставляти слово і предмет, річ, ознаку, явище. Виявляється точність мовлення вчителя у використанні слів відповідно до їх мовних значень, що сприяє виробленню в нього звички називати речі своїми іменами. Розвивається вона в процесі роботи зі словниками, навчальною, науковою літературою, аналізу власного і чужого мовлення тощо, без чого неможливе оволодіння мовою і мовленнєвими навичками;
— нормативність: відповідність системі мови, її законам. Це не відгороджує мовлення вчителя від розкриття нових семантико-стилістичних можливостей, уточнювань контексту, що увиразнюють його висловлювання. Одночасно вчитель має дбати про стильову і стилістичну єдність, вмотивоване використання форм з іншого стилю;
— чистота, тобто бездоганність усіх елементів мовлення, уникнення недоречних, невластивих українській мові іншомовних запозичень. Забезпечується вона системою установок, мовною грамотністю, мовним чуттям учителя;
— стислість (раціональний вибір мовних засобів для вираження головної думки, тези). Ця ознака формує уміння говорити по суті;
— доцільність, тобто відповідність мовлення меті, умовам спілкування, стану того, хто висловлюється. Вона відточує, шліфує мовне чуття педагога, допомагає ефективно управляти поведінкою аудиторії (встановлювати контакт, збуджувати і підтримувати інтерес до спілкування, нейтралізовувати роздратування, викликати почуття симпатії, розкутість тощо). Комунікативна доцільність є основою соціолінгвістичних норм мовлення (доцільність уживання мовних засобів за різних соціальних умов: мовець добирає формули мовленнєвого етикету відповідно до соціального статусу співрозмовника) і прагматичних (правила спілкування: вміння почати й закінчити розмову; тактика спілкування: вміння перефразувати вислів, заповнити паузу). Цаприклад, звертання із порушенням соціолінгвістичної норми може спричинити негативніші наслідки, ніж граматична чи лексична помилка. Тривалі паузи, незавершені речення, незв'язність мовлення (відсутність прагматичних умінь) знижують інтерес слухачів. Залежно від комунікативної сфери розрізняють контекстну доцільність (єдність змісту і форми вислову, гармонійне поєднання загальної тональності, слів, інтонації, структури речень), ситуативну (вияв різних форм увічливості) і стильову (вибір мовленнєвих засобів відповідно до функціонального призначення стилів мовлення);
— логічність (точність вживання слів і словосполучень, правильність побудови речень, смислова завершеність тексту). Важливими умовами логічності є: уникнення невиправданого повторення спільнокореневих слів (тавтології), зайвих слів (плеоназм); чіткість у побудові ускладнених речень, оскільки нечіткість і заплутаність висловлювань свідчать про заплутаність думок);
— варіативність, взаємозамінюваність мовленнєвих варіантів. Послуговуватися ними можна лише в межах літературної норми;
— варіантність, тобто рівнозначна змога користуватися будь-яким варіантом нормативних мовленнєвих засобів;
— простота (природність, відсутність пишномовності). Часто надмірно ускладненою, неприродною фразою прикривають відсутність змісту у словах;
— естетичність (вираження естетичних уподобань мовця засобами мови, уміння викликати мовленням естетичне задоволення). Досягається вона завдяки вправам з риторики. Важливо, щоб у слухачів красиві фрази поєднувалися з глибоким і конкретним змістом;
— багатство (розмаїття використовуваних слів). Чим більше різноманітних і розрізнюваних свідомістю слухача мовних знаків, їх ознак припадає на “мовленнєвий простір”, тим мовлення багатше і цікавіше;
— актуальність: вибір і використання вчителем життєво важливих фактів, прикладів, образів;
— конкретність: насиченість мовлення прикладами, статистичними даними, конкретизація фактів;
— належний теоретичний рівень: оснащення мовлення актуальними відомостями із філософії, соціології, психології, економіки тощо;
— практична спрямованість: зв'язок змісту мовлення з практикою, прикладна значущість теоретичного викладу.
Структурними особливостями мовлення вчителя є:
а) тривалість мовлення. Вона залежить від його жанрової належності (урок, бесіда, доповідь, повідомлення, лекція, мітингова промова та ін.) і визначається тим, хто говорить, на основі комунікативної інтенції (спрямованості), теми і ситуації спілкування;
б) горизонтальне членування — розміщення всіх частин виступу, змісту занять, організація матеріалу за певною системою, що створює відчуття логічної стрункості і динамічності мовлення, допомагає спрямовувати думку аудиторії в потрібне русло;
в) вертикальне членування — підпорядкованість частин тексту за значущістю. Йдеться про те, що окремі підтеми головної частини включають певну кількість смислових сегментів, які з різною ефективністю доносять інформацію до адресата;
г) використання тропів — вживання слів і висловів у переносному значенні, коли у свідомості промовця і слухачів їх пряме і переносне значення є найважливішим засобом створення виразності мовлення під час публічного виступу (використання оратором метафор, порівнянь, метонімії, іронії, парадоксу та ін.);
ґ) використання риторичних фігур. Це підсилює виразність, експресивність мовлення, силу його впливу на адресата, чому сприяє і вживання особливих синтаксичних конструкцій: антитези, градації, повтору, анафори, епіфори, паралелізму, риторичного звертання та ін.
Зразкове мовне оформлення мовлення пов'язане з дотриманням орфоепічних, акцентологічних, морфологічних, синтаксичних норм і використанням відповідних ритміко-інтонаційних моделей. Інтонаційне оформлення мовлення передає найтонші смислові й емоційні відтінки висловлювань, відображає стан і настрій промовця, його ставлення до предмета повідомлення і до слухачів. Прагматична спрямованістьмовлення, його впливовий ефект обумовлюються професійними навичками і вміннями, якими повинен володіти вчитель, щоб привернути увагу учнів, зацікавити, переконати й спонукати їх до певних дій.
Теоретичною основою культури мовлення є пізнання й осмислення мовних норм, особливостей функціонування стилів літературної мови, усвідомлення взаємозв'язків системи мови, структури мовлення й екстралінгвістичних структур; практичною — систематична увага мовця до мови і рівня власного мовлення, прагнення досягти мовленнєвої майстерності.
Досягти високого рівня культури мовлення неможливо без високої лінгвістичної свідомості носія мови, любові до мови, постійної потреби аналізувати, удосконалювати, шліфувати власне мовлення. Необхідно вдумливо читати твори майстрів різних стилів, добре оволодіти мовними нормами, стежити за їх змінами, не допускати змішування мовних явищ, проявів інтерференції (використання елементів різних мов); критично ставитися до написаного і мовленого слова, не йти за “модними” тенденціями у вживанні іншомовних слів, жаргонізмів-кліше (стійких сполучень, що використовуються в певних ситуаціях), термінологізмів, “телеграфного” стилю мовлення, нарочитої спрощеності тощо.
Високий рівень культури мовлення вчителя забезпечується його організаторськими вміннями (організувати процес спілкування, враховуючи ситуацію, мотив і мету спілкування, правильно розуміючи партнера; викликати і підтримувати інтерес до спілкування, поступово досягаючи своєї мети), інформативними (викласти інформацію в монологічній або діалогічній формі доступними для адресата лексичними засобами, синтаксичним, інтонаційним оформленням); перцептивними (словом і ділом впливати на партнерів, переконувати їх, схиляти на свій бік); контрольно-стимулюючими (оцінювати діяльність співрозмовника на кожному етапі спілкування у такій формі, підсилювати його прагнення до подальшого спілкування, аналізувати власну мовленнєву діяльність) та ін.
Культура мовлення вчителя є не лише показником його професійних якостей, а й фактором, що впливає на його визнання у педагогічному світі. Учителі, які не володіють мовленням на належному рівні, не можуть бути задоволеними собою, що негативно позначається на їхній поведінці, професійній діяльності, навіть приватному житті.