Главная | Обратная связь

Місце музики у христянській культурі. Київський знаменний спів та його специфіка. Монодія.

У зв’язку з прийняттям християнства з’являється й новий тип пісенної культури – давньоруський монодійний церковний спів, який згодом отримав назву знаменного розспіву. Самобутньою була створена східними слов’янами перша нотація знаменного розспіву (знаменна або крюкова).

Знаменний розспів спочатку був запозичений з Візантії і під впливом народної традиції східних слов’ян своєрідно переосмислений і переінтонований. Він розвивався в системі «осмогласся» – кожен із восьми «гласів» мав свій гімнічний текст, а разом вони утворювали так званий столп – цикл, що повторювався кожні вісім тижнів. Дослідники знаменного співу характеризують «гласи» як хорові монодії (одноголосний спів), що складалися з коротких (діатонічних) мотивів в обсязі терції чи кварти з перевагою (на перших етапах) речитації. Мелодія не мала метричних рамок, що сприяло її ритмічній свободі і плавності.

Тогочасна система знаменної, або крюкової, нотації не давала змоги точно фіксувати мелодію, забезпечуючи приблизне позначення способу виконання. Крюки записувалися над текстом і могли мати різне значення, а саме, вказувати напрям руху мелодії або приблизну тривалість звуків.

У Київській Русі з'явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий хор та школа при Десятинній церкві, двір деместиків – співаків-солістів, що були одночасно диригентами й учителями співу. Важливу роль у формуванні й поширенні музичної традиції відігравала Києво-Печерська Лавра.

Центрами церковного музичного мистецтва були, поряд з Києвом – Чернігів, Переяслав, Перемишль, Холм. Серед найвідоміших майстрів церковного співу слід назвати деместика та піснетворця Стефана.

Музикознавці визначили, що в церковному знаменному співі позначився вплив давньоруського епосу, а подекуди й величальних пісень та похоронних плачів, що виявилося у своєрідному способі інтонування текстів.

В усній народній традиції продовжують розвиватися ігри, календарно-обрядові та родинно-обрядові пісні, похоронні плачі й голосіння. Їх найдавніші зразки збереглися в невеликій кількості. (Докладнішу інформацію про ці жанри див. у темі «Музична культура східних слов’ян»)

Плин часу зумовив появу нових народнопісенних жанрів. Серед них найзначніший – билинний епос, що активно розвинувся в період розквіту Київської Русі.

Билинний епос виник у зв’язку з прагненням народу відобразити й оспівати боротьбу за незалежність Вітчизни, її захист від нападів численних східних загарбників. У сюжетах билин втілилися патріотичні ідеї зміцнення єдності, утвердження й звеличення могутності Батьківщини. В образах билинних богатирів – захисників рідної землі (Іллі Муромця, Добрині Никитича, Альоші Поповича, Микули Селяниновича), – відбилися уявлення народу про героя-патріота, поборника правди і справедливості.

Зміст билин зумовив і особливості їх виконання – зосередженого, величавого, розповідально-декламаційного. [Билина – це розповідь про те, що колись було, відбулось.]

Деякі типові риси зразків цього музично-поетичного жанру знайшли своєрідне продовження в пізнішому епосі українського народу – історичних піснях та думах.

На жаль, до нас не дійшли в усній традиції билини Київського циклу (маємо тільки записи текстів). Нотні записи билин Новгородського циклу, здійснені М.Римським-Корсаковим, дають нам уявлення про музичну будову билин. Основним «регулятором» ритмічного руху і найважливішим структурним елементом форми наспіву билин був їх текст.

Найдавнішим і дуже вагомим пластом українського фольклору є календарно-обрядові та родинно-обрядові пісні. Вони тісно пов’язані з язичницькою обрядовістю, із прадавнім світоглядом наших предків.

Історичні факти свідчать про існування в Україні княжого періоду світської професійної музики. Через відсутність писемної фіксації нині, на жаль, нема змоги розкрити особливості процесу її творення та розвитку.

Писемну фіксацію у Київській Русі отримала лише церковна музика – головний осередок музичного професіоналізму. Першим етапом розвитку цього жанру була церковнамонодія (спів в один голос). Під впливом практики народного хорового багатоголосся монодія поступово перетворилась на так званий строчний спів – одну з форм церковного багатоголосся, де партії голосів хору записувалися крюками (одна над другою). Хорові партії (рядки крюків) музиканти записували над відповідними рядками тексту – строками. Вершину «строчного» співу історія відносить до ХVІ ст.

Багата й різноманітна музична спадщина часів Київської Русі стала міцним підґрунтям для формування народної та професійної музичної культури українського народу.