 |
|
Взаємовідносини подружжя в християнському шлюбі
Шлюб у християнському розумінні – просвітництво і одночасно тайна. У ньому відбувається перетворення людини, розширення й збагачення його особистості. У шлюбі людина може бачити світ по-особливому, через іншу особу. Це єднання ще наповнюється з появою третьої половинки – дитини. Досконала подружня пара породить і досконалу дитину, вона і далі буде розвиватися за законами досконалості.
Через таїнство шлюбу дарується благодать і на народження та виховання дітей. Янголи-охоронці, послані немовлятам від святого хрещення, таємно, але відчутно сприяють батькам у вихованні дітей, відвертають від них різні небезпеки та трагедії.
Якщо у шлюбі відбулося зовнішнє з'єднання, а не перемога кожного з двох над своїм егоїзмом і гординею, то це відіб'ється і на дитині, спричинить неминуче відчуження його від батьків. У вихованні дітей найважливіше, щоб вони бачили своїх батьків, які живуть істинами духовного життя та випромінюють кохання.
Людський індивідуалізм-егоїзм, самолюбство створюють у шлюбі особливі труднощі. Подолати їх можна лише зусиллями обох членів подружжя. Обидва повинні щоденно творити шлюб, борючись з суєтним щоденними пристрастями, які підривають його духовну основу - любов. Єдиний шлях до цього, згідно з християнським віровченням, - поглиблення духовного життя кожного, робота над собою. Найстрашніше в шлюбі - втрата кохання, тому всі думки і зусилля треба спрямувати на збереження любові та духовності.
Взаємовідносини подружжя в християнському шлюбі припускають чітке усвідомлення кожним свого місця: дружині слід смиренно стати на друге місце, чоловікові - взяти на себе тягар і відповідальність бути главою. При цьому підкреслюється труднощі, мучеництво і блаженство цього шляху.
У взаємовідносинах подружжя підкреслюється «неміч» жінки, що полягає у нездатності жінки керувати власними емоціями, які іноді беруть верх над розумом.
Проблема розподілу влади подружжя у взаєминах виключається: ніхто з подружжя не повинен мати у шлюбі один над одним абсолютної влади. Наголошується, що не завжди треба смиренно підкорятися владному насильству над волею іншої людини.
Найбільша мудрість християнського шлюбу - дати повну свободу тому, кого любиш, бо хоч шлюб і земний, але укладається на небесах, тому в основі своїй має свободу.
Таємниця щастя християнського подружжя полягає у спільному виконанні волі Божої, що єднає їх душі між собою і з Христом. Християнський шлюбний союз має найглибшу духовну основу, що сильніше за тілесну близькість (бо тіло схильне до хвороб і старіння) за реальні почуття (бо вони мінливі за своєю природою), за мирські інтереси та діяльність (бо все минає, все спливає)
Діти в сім'ї
Розглядаючи патріархальні сім'ї в різних країнах, дослідники відзначають, що батьки сім'ях ставляться до дітей по-різному. Зв'язок з дітьми варіює від майже повного нехтування ними, як у традиційній мексиканській сім’ї, до уваги та постійної турботи, як у німецькій сім’ї. Однак у всіх випадках підкреслюється одна спільна риса: батько знаходиться на «недосяжній висоті» для дитини, відносини суворо вертикальні: батько - перш за все авторитет, праобраз і уособлення тієї влади, якій дитина беззаперечно буде підкорятися, коли виросте і сам стане батьком.
Виховання хлопчика в християнській культурі - це в першу чергу формування майбутнього батька, домінантного, який несе відповідальність за сім'ю. Ідеальна модель християнської сім'ї включає в себе матір, батька і сина. При цьому місце дочки взагалі не визначено. Дочка в християнській культурі виступає заступницею дружини-матері. У західно-християнській культурі дочка швидше може приймати роль другої дружини. У православ'ї дівчинка може бути «заступницею» матері. Через фольклор бачимо, що дівчина – це господиня, нянька, підмога, порадниця, тобто «друга мама», на яку покладаються практично ті ж обов’язки, що і на маму.
Розвиток моделі сім’ї в історії народів, їх культурі поступово змінює дитячо-батьківські відносини. Психоісторики виділяють 6-ть стилів відношення батьків до дітей:
1) Інфанцидний стиль (з давнини до IV ст. н.е.) – характеризується масивними дітовбивства, насильством. (Інфантицид - дітовбивство – став вважатися людовбивством лише в 374 р.).
2) Стиль відмовляння (IV-XIII ст.) - дитина залишається об'єктом агресії, його часто віддають у монастир, годувальниці або в чужу сім'ю.
3) Амбівалентний стиль (XIV-XVII ст.) - дитина ще не стала окремою духовною особистістю і повноправним членом сім'ї; йому відмовляють у самостійності та індивідуальності, у вихованні переважає «ліплення» характеру, при опорі та протистоянні дитина піддається побиттю.
4) Нав'язливий стиль (XVIII ст.) - дитина стає ближчою до батьків, але поведінка і внутрішній світ дитини строго контролюються.
5) Соціалізуючий стиль (XIX - п.п. XX ст.) - дитина є об'єктом виховання і навчання, основні зусилля батьків спрямовані на тренування волі і підготовку дитини до самостійного життя.
6) Спомагаючий стиль (з с. XX ст. - по тепер. час), батьки прагнуть забезпечити індивідуальний розвиток дитини, переважає емоційний контакт, співпереживання та співчуття.
Саме останній варіант найбільшою мірою відповідає сучасній моделі (моделям) сім'ї.
У 1954 р. професорами Б.Гарварду і Дж.Уайтінг було проведено дослідження психологічних особливостей дітей у таких країнах як Філіппіни, Індія, США, Мексика, Японія, Кенія. Воно відомо як «Проект 6 культур». Встановлено, що діти в «складних» суспільствах більш залежні, домінантні, агресивні, менш дбайливі, відповідальні, ніж їхні ровесники в «простих» суспільствах. Разом з тим там, де панує нуклеарна сім'я, діти більш дружні, менш авторитарні й агресивні.
2. Патріархальна сім'я та її трансформація
У примітивному, дописемному суспільстві, де немає сильної державної влади, батько може бути (a може і не бути) головою сім'ї. Держава, будь то монархія або тиранія, робить главу сім'ї опорою влади, формуючи в сім'ї мініатюру суспільних відносин. Члени сім'ї підкоряються батьку, як піддані монарху або диктатору і, далі, як всі люди - єдиному Богу, Отцю Небесному. Тріада - Батько-Правитель-Бог - основа патріархальної ідеології. З одного боку на батька (реального батька сім'ї) покладаються функції монарха в мініатюрі, з іншого - правителю, а далі й Богу, приписуються батьківські якості: поєднання строгості та справедливості, вміння розв'язати всі конфлікти «по-сімейному».
У вітчизняному релігійному світогляді коріння язичництва, «двовір'я» досить сильні. Можливо, тому православне християнство стало в боротьбі між двома язичницькими началами - жіночим і чоловічим – у бік чоловічого, що свідчило про «моральне» домінування чоловіка над дружиною та дітьми.
Слуги, челядь входять до поняття «домочадці», по відношенню до челяді вживається термін «сім'я». Статус одруженої людини вище, ніж статус самотньої. Найстрашніше покарання, для членів сім’ї - «від людей сміх і засудження», що свідчить про залежність сім'ї від соціального оточення, з одного боку, і прагнення зберегти родинні стосунки в таємниці. Покаранням виявляється «ганьба» як «людське презирство». Психоісторики відзначають і сімейні задоволення: задоволення від смачної їжі, від добре зробленої справи (речі), від «устрою в домі», куди «як у рай увійти», від пошани і поваги з боку сусідів і «людей знаних».
Обов'язок голови сім’ї - турбота про добробут у будинку й виховання членів сім’ї, у тому числі і духовне. Дружина зобов'язана займатися рукоділлям і знати всю домашню роботу, з тим, щоб учити, і контролювати слуг. Крім того, вона займається вихованням і навчанням дочок (навчання синів - обов'язок батька).
Усі рішення, пов'язані з «домашнім устроєм», чоловік і дружина повинні обговорювати щодня і наодинці. Шлюб - християнське таїнство. Дружина є регулятором емоційних стосунків у сім'ї, вона ж відповідає за сімейний благоустрій. «Домострой» радить дружині «чоловіку підкорятися», тобто вчиняти згідно з його бажаннями. В сімейних відносинах засуджуються всякі «неподобні справи: розпуста, лихослів'я, осуд, пліткарство, гнів, злопам'ятство ...».
Щодо виховання дітей, то у «Домострої» (літературна пам’ятка Древньої Русі ХVІ ст.) згадується: «Люблячи ж сина свого, збільшуй йому рани, і потім похвалишся ним». Проголошується реалізація принципу «биття укріплює свідомість». «Виховуй дитя в заборонах і ти знайдеш у ньому спокій і благословення, не посміхайся йому, граючи ...». Однак, любов до дітей в «Домострої» розглядається як почуття цілком природне, так само як і турбота про їх тілесне благополуччя, менш поширеною була турбота про духовний розвиток чад. За своїм становищем діти у сім'ї були ближче до слуг, ніж до батьків. Головний обов'язок дітей - любов до батьків, повний послух у дитинстві й юності та турбота про них у старості. Людина (дитина), яка насмілилася посягнути на життя батьків відлучається від церкви і прирікається на смертну кару.
Найбільш цікавим для розуміння слов’янського менталітету й характеру сімейних відносин, є той факт, що було прийняти завжди демонструвати сімейне благополуччя та суворо заборонялося розголошувати сімейні таємниці, тобто існувала подвійна мораль: «для себе» і «для людей».
У слов'ян, довгий час переважала велика патріархальна сім'я, яка об'єднувала родичів по прямій та боковій лініях. Кілька шлюбних пар спільно володіли майном і вели господарство. Серед сімей розрізнялися «батьківські» і «братні». Перші включали діда, синів, онуків, правнуків. Керував сім'єю «большак», найбільш зрілий, досвідчений, працездатний чоловік, влада якого поширювалася на всіх членів сім'ї. Його радницею була «большуха», старша жінка, яка вела домашнє господарство іноді вона мала реальну владу над чоловіками сім'ї. Положення решти жінок було зовсім незавидним (вдови навіть не наслідували майно чоловіка).
До к. XIX – п. XX ст. все сильніше укорінялася патріархальна сім’я.
Однак, різкі соціальні зміни призвели до занепаду патріархату. Авторитарна влада чоловіка пішла на спад. Соціологи визначають нинішнє сімейне верховенство як «виконання розпорядчих, регулюючих функцій, суттєвих для життєдіяльності сім'ї». У чиїх руках зосереджуються зараз «регулюючі функції»? Згідно з численними дослідженнями 80-х рр. XX ст., свого роду міністром сімейних фінансів у більшості випадків є жінка. Вона ж організовує сімейне споживання є головним педагогом і вихователем в сім'ї.
Типову радянську сім'ю можна розглядати як варіант моделі аномальної язичницької родини. У такій сім’ї чоловік і жінка борються за домінування. Перемога дістається більше сильному чоловіку - не стільки фізично, скільки психічно. Існують протистояння поколінь, придушення дітей та боротьба дітей з владою батьків. Аномальність цієї сім'ї в тому, що чоловік не несе відповідальності за сім'ю в цілому.
Домінування працюючої матері призводить до того, що діти гірше засвоюють цінності, норми і мораль суспільства. У дітей матерів-одиначок виникають великі проблеми в соціальній адаптації, виборі шлюбного партнера і вихованні дітей.
Раніше у сімейно-побутовій сфері домашніх обов’язків і в чоловіка і в жінки було предостатньо. Сьогодні ж чоловік має менше навантаження, іноді мінімальне. Н-д: Один молодий чоловік зізнався, що у нього є лише 2-а сімейних обов'язки, які він регулярно виконує: «вчасно приходити додому і ніколи не відмовлятися від усього того, що дружина приготувала». Жіноча праця в сім'ї як і раніше залишається об'ємною. Це вважається несправедливим, породжує образи. Розвиток західноєвропейської сім'ї пішло двома шляхами: а) феміністським шляхом боротьби за звільнення жінки та реалізацію її прав; б) шляхом «раціоналізації та індустріалізації» ведення домашнього господарства (використання побутових приладів і різноманітної домашньої техніки, масовий перехід на послуги пралень, хімчисток, введення в домашню їжу напівфабрикатів і т.д.). Розвиток української сім'ї відрізняється якоюсь подвійністю: з одного боку, прагнення до «справедливого» розподілу праці між чоловіком і дружиною при низькому рівні «технологізації» домашнього праці (мала кількість побутової техніки і її невисока якість). З іншого бажання жити «по-панськи» (дворянський варіант сімейних відносин) з тривалими бесідами за столом, вишуканістю речей, вільним дозвіллям у поєднанні з «селянським побутом» (6-метрова кухня, комунальні квартири, ручне прання, прибирання без допоміжних засобів та ін.).
Найпоширенішим способом організації домашньої праці стала дача. Можливостей для реалізації чоловічої сили там об'єктивно більше. Проте нерідко закінчується це не «подвійним», а «потрійним» навантаженням жінки: дім - робота - дача. Разом з тим психологічно спостерігається більше умиротворення і задоволеність жінок.
Зазначимо, що останнім часом у сучасній сім'ї відбулися зміни: зменшилися розміри сім'ї та кількість дітей в ній, зменшилася значимість старшого брата і сестри, стали менш диференційовані ролі різних членів сім'ї в цілому. У даний час, роль чоловіка у багатьох сім'ях зведена якщо не до нуля, то до мінімуму. З одного боку, він втратив колишній авторитет, з іншого - втративши патріархальну висоту й не доступність, він не став ближче до дітей. Не так уже й мало сімей, де батько – просто «чужий серед своїх». Однак, на думку психологів в пострадянській країні модель сім'ї має шанс змінитися. На зміну сім'ї, де всю відповідальність несе мати, може прийти інша сімейна структура, в якій за родину (благополуччя, соціальний захист) відповідає батько.
3. Нормативні і квазісімейні моделі сім'ї та шлюбу
Звичний і буденний термін «нормальна сім'я» - дуже умовний. Це сім'я, яка забезпечує необхідний мінімум потреб, добробут та соціальний захист членам сім'ї, створює умови для соціалізації дітей та досягнення ними психологічної зрілості.
3.1. Домінування в сім'ї. Як правило, психологи домінування пов'язують з прийняттям соціальної відповідальності за дії членів сім’ї: домінуючий член відповідає за успішність виконання спільного завдання і, крім того, несе відповідальність за збереження нормальних відносин між членами. З домінуванням пов'язують імпровізаційну активність та ініціацію дії.
Домінування одного з подружжя є необхідним, але недостатньою умовою стійкості сім'ї. Вагоме значення має задоволеність шлюбом за умови паритетних (рівноправних) відносин і спільного проведення дозвілля. Одним з важливих параметрів, сучасної сім'ї, є відповідальність, яку несе батько. Всі інші типи сімей, де це правило не виконується, потрапляють у розряд аномальних.
Відповідальність за своєю спрямованістю може бути:
· Зовнішньою і внутрішньою.
· Позитивною і негативною.
Зовнішня відповідальність, орієнтована на суспільство, в разі позитивної спрямованості означає причетність, участь, змагання; негативна - виступає у формі дискримінації, насильства.
Внутрішня відповідальність, орієнтована на себе. Позитивна відповідальність означає самовираження, готовність самостійно діяти, здійснювати вільний вибір і приймати обдумані рішення, спрямовані на активне перетворення навколишнього світу і розвиток моральних якостей, відповідати за їх наслідки не тільки перед суспільством, але і, перш за все, перед своєю совістю. Негативна відповідальність виступає у формі саморуйнування та деструкції.
Якщо людина не несе ніякої відповідальності, то в неї виникає відчуття самовідчуження, рятується від цього людина втечею в соціальну ідентифікацію. Якщо ж соціальна ідентифікація неуспішна, вона породжує соціальне відчуження, з якого є два виходи: знову «бігти» або змінити свій соціальний статус, або свої особистісні цінності. Якщо ж людина бере на себе певну відповідальність, то через творчу соціальну ідентифікацію (тотожність) людина приходить до справжньої єдності з самим собою та з іншими. Розуміння відповідальності частіше пов'язане з поведінковими проявами людини. Вважають, що ступінь особистої відповідальності залежить від здатності та можливості людини контролювати за вчинками, діями та їх результатом (надія на випадок, чудо знижує особисту відповідальність).
Про соціальну відповідальність прийнято говорити, маючи на увазі схильність особистості дотримуватися в своїй поведінці загальноприйнятих у даному суспільстві соціальних норм, виконувати рольові обов'язки та готовність дати звіт за свої дії. Ігнорування соціальних норм і нездатність знайти сенс життя послаблюють соціальну відповідальність.
Той чи інший член сім’ї може нести відповідальність за інших членів сім'ї (дружину/чоловіка, дітей). Роль лідера, глави сім'ї передбачає саме відповідальність за сім'ю в цілому: її сьогодення, минуле, майбутнє, діяльність, поведінку членів та їх наслідки для сім’ї, для найближчого соціального оточення. Отже, це завжди відповідальність за всю сім’ю, як за ціле.
3.2. Емоційно-психологічна близькість. Ставлення членів сім’ї один до одного можна описати таким параметром як емоційно-психологічна близькість, яка пов'язана з мотивом афіліації (приєднання).
Під афіліації (контактом, спілкуванням) мається на увазі повсякдення соціальна взаємодія. Зміст їх полягає в спілкуванні з іншими людьми (у тому числі з незнайомими або малознайомими), яке приносить задоволення, захоплює і збагачує обидві сторони.
Потреба в афіліації - це потреба заводити дружбу і відчувати прихильність, радіти іншим і жити разом з ними, співпрацювати й спілкуватися, любити. Хоча при цьому мотивація може бути не тільки позитивною (надія на встановлення хороших відносин, взаємодопомога тощо), але і негативною (використання людей, страх відкидання, самотність тощо).
Афіліація протилежна владі, тому що любов штовхає людину на вчинки, а страх влади примушує до таких дій, які людина не здійснювала б за своєю волею.
Психологи виділяють 3-и види відносин, у залежності від того, хто несе відповідальність за сім’ю: батько; матір; дитина, яка вже досягла дієздатного віку.
«Нормальною» сім'єю вважається сім'я, де відповідальність несе чоловік (батько). «Аномальною» сім'єю називають сім'ю, де чоловік не несе такої відповідальності. Якщо відповідальність не несе ніхто - це «псевдосім’я».
Хто домінує в родині?
У патріархальній сім'ї домінує батько. У матріархальній – мати. У дітоцентричній сім'ї реально (психологічно!) домінує дитина, точніше її потреби й примхи. У егалітарній сім'ї владні функції розподілені, але іноді такий розподіл є причиною для конфлікту, деякі психологи називають її конфліктною сім'єю.
Можна припустити, що максимально стабільною є сім'я, в якій суб'єкт відповідальності і влади одна і та ж особа, а члени сім'ї психологічно ближче до нього, ніж один до одного. Емоційна близькість чи віддаленість характеризують і відносини в тріаді «батько - мати - дитина»: дитина може бути «ближче» до матері, ніж до батька і навпаки, батьки можуть бути ближчими один до одного, ніж до дитини, всі можуть бути однаково близькі один до одного.
У кожній культурі надається різна значущість відносинам «влада-підпорядкування», емоційній близькості, відповідальності. Дослідники вважають, що індустріальній епосі більш характерний егалітарний варіант сім'ї, що зумовлює не тільки латентний (прихований) конфлікт, але і розпад сімейної структури. Це дозволяє американським соціологам говорити про крах сім'ї і народження нового варіанта людських відносин, що не мають нічого спільного не тільки з традиційної сім'єю, але і з сім'єю як такою.
У даний час у цивілізованому суспільстві все більше людей вважає за краще не вступати в шлюб на початку своїх відносин або й зовсім не вступати в шлюб, вони готові шукати альтернативні форми устрою сім’ї, істотно змінюється і ставлення до сім’ї. Така ситуація значною мірою змінює і соціокультурний характер феномену «молодь».
Класична фаза «молодості», як періоду між настанням статевої зрілості і повної соціально-економічної зрілості тепер змінилася. Молоді люди значно раніше досягають соціокультурної зрілості ніж економічну незалежність від батьків. З одного боку, вступ у трудове життя в молодих людей віддалився через подовження шкільної та університетської освіти. З іншого боку, сьогодні у досить ранньому віці надається пріоритет - діяти і споживати.
Постіндустріальне суспільство сприяє ранньому настанню повноліття - перш за все у сфері споживання, а також у соціальних і сексуальних відносинах та відстрочує появу економічної самостійності. Активна участь молоді у споживанні робить їх більш зрілими з соціокультурної точки зору, ніж це було у попередніх поколінь. У період вступу в шлюб молодь є готовою до життєвих експериментів, однак економічно обмеженою. Сучасна молодь є повністю або частково економічно залежними від батьків, однак ведуть себе незалежно від нормативних соціокультурній уявлень своїх батьків. Тому часто шлюбні відносини починаються поза рідним домом: батьківський будинок не підходить для експериментування, вони цього не допустять. Перед молоддю стоїть питання, як він буде жити за його стінами. Якщо в 60-і рр., більшість молоді «бігло» в РАГС (ранні шлюби), то з тих пір в молодіжному середовищі існує очікувальна позиція щодо вступу в шлюб та заведення сім'ї. Проблеми домінування, близькості, розподілу обов’язків та ін., що притаманні нормативному шлюбу є достатньо вагомими для сучасної молоді. Тому шлюб без реєстрації, співмешкання, самостійне самотнє життя та ін. є популярними альтернативами справжнього сімейного життя. Мабуть, це є можливістю для пізнання життя молодими людьми та полегшенням розриву сформованих відносин у разі невдачі.