Дитина та сімейна трагедія

У перші роки життя малюк не тільки не має ніякого поняття про смерть, але навіть не вміє відрізняти живе від неживого. Все, що дитина бачить навколо себе без винятку сприймає як вічно живе. Коли дитина уперше чує слово «смерть», вона ще довго буде думати, ніби мова йде про тимчасове припинення діяльності людини. Так вона грає з товаришем, прикидаючись мертвим і робить це відверто погружаючись у роль. У 5-6 років дитина починає розуміти, що смерть це щось безповоротне, однак вона все ще легко жартує з цього приводу. І тільки дитина, яка пережила якесь незвичайне, надто сильне потрясіння, здатна запитати: «А ви помрете, а я …?» Насправді, діти зовсім байдужі до смерті, з точки зору дорослих, до 9-10 років. Їхнє життя настільки заповнене подіями і різного роду справами й турботами, що смерть будь-кого з родичів – навіть когось любимого, зазвичай, забувається неймовірно швидко, не залишаючи наслідків. Можливо це й на краще, з тієї простої причини, що траур навряд чи чому може навчити малюків.

Біда в тому, що дорослі іноді самі мимоволі ускладнюють переживання і уявлення дитини, коли мова йде про смерть. Вони припускаються помилки, коли роблять їх свідками свого горя і, як правило, пов'язують смерть близької людини з хворобою, у безнадійній спробі пояснити їм, що ж сталося. Дитина поєднує ці 2-а моменти, нехай навіть не дуже виразно і починає хвилюватися всякий раз, коли сам захворює або захворюють батьки (рідні).

Іноді малюк чує розмови про те, що смерть настала у сні, і це відкриття може викликати небезпечні комплекси в його свідомості. Буває, намагаючись пояснити дитині, що трапилося, дорослі розповідають йому про могили і кладовища, і тоді у більшості дітей смерть асоціюється з поховальною церемонією, домовиною, діти сильно лякаються і починають уявляти, ніби поховання - це поховання живих. Деякі батьки очікують, що дитина проявить співчуття до їх горя, і намагаються спонукати її до цього, але досягають зворотного – породжують лише почуття провини через явну байдужість.

Про смерть кого-небудь із родичів необхідно повідомляти дитині в обережній формі. Наскільки можливо, необхідно вберегти її від проявів дорослого горя. Краще виправдання смерті – старість. Якщо таке пояснення не переконує дитину, можна послатися на яку-небудь дуже рідкісну незвичайну хворобу, яка буває не у всіх. Якщо ж дитина вже отримала основи релігійного виховання, може бути, варто побіжно натякнути на небо. Тим, хто заперечить, ніби це дуже далеко від реальності, нагадаю, що діти ніколи не втрачають довіри до батьків, коли ті розповідають гарні казки або релігійні легенди, намагаючись утішити їх. Звільнити дитину від безпосередньої участі в похоронах, траурних церемоніях і оплакуванні дорогої людини - це не означає, що потрібно зволікати із повідомленням про те, що трапилося.

Навпаки, вкрай важливо відразу сказати їй про те, що сталося, зокрема з таких причин:

ü перша причина – це єдина гарантія, що вона дізнається про все у такій формі, яка є найбільш підходящою для неї. Якщо ж зволікати, не виключено, що який-небудь «доброзичливець», грубо, нетактовно повідомить про все дитині.

ü друга причина – дорослим можливо доведеться якийсь час бути відсутнім і, щоб дитина не думала, ніби про неї забули або кинули її, треба дати їй зрозуміле пояснення.

Якщо помирає мати або батько, то окрім емоційної втрати, членам сім'ї доводиться з неминучістю звикати до змін звичного укладу життя.

Діти стикаються з дивними змінами в поведінці овдовілих батьків. Мати або батько можуть у цей час випробовувати суперечливі почуття: виникає бажання померти і в той же час присутній постійний страх перед будь-якою катастрофою і повним сирітством дітей. Батько може стати сердитим і надзвичайно вимогливим до дитини. Любляча мати раптом стає холодною, а малоемоційна жінка – лагідною і люблячою. Відповідальний і турботливий батько, раніше багато часу проводив вдома з дітьми, тепер не може змусити себе йти додому, де немає дружини. Він затримується на роботі, виявляє повну байдужість до сім'ї. Це його спосіб переживання горя. Багато дітей боїться, що овдовілий батько вступить у новий шлюб, причому цей страх нерідко виникає буквально в день смерті. Тим не менш, саме головне, потрібно якомога швидше знайти заміну близькій людині. Повсякденний догляд за дитиною – серйозна проблема, тому що ні жінка, ні чоловік не можуть втілити в собі відразу батька і матір.

Трагічніше за все, коли помирає мати. Дитину можуть турбувати різні практичні запитання («Хто буде проводжати мене до школи?», «Хто допоможе з уроками?», «Хто дасть кишенькові гроші?»). Було б ідеально в такому випадку відразу ж замінити її бабусею або служницею до тих пір, поки новий шлюб не принесе остаточне і найкраще вирішення проблеми. Окрім того, необхідно постійно запевняти дитину, що смерть сталася з природних причин. Оскільки діти вірують у силу своїх недобрих побажань, і якщо дитина відчуває сильну ворожнечу до когось, то може бажати його смерті. Дитині здається, що варто сильно захотіти і бажання збудеться. Всі діти іноді відчувають щось подібне до своїх батьків. Та коли помирає один із них, дитина може відчувати себе винним у цьому. Завдання близьких родичів розвіяти виникле почуття провини, яке може існувати, навіть якщо дитина ніяк не проявляє його.

Дослідження, присвячені дитячому горю, проведені на базі міської лікарні Бостона в штаті Массачусетс, свідчать про те, що діти по-своєму висловлюють і переживають своє горе і дорослі не повинні перешкоджати їм у цьому. Група фахівців протягом 4 років спостерігала за 125 дітьми, що втратили одного з батьків. Кожна дитина разом із іншим родителем були опитані через 4 місяці після втрати, а потім повторно - через 1 рік і через 2 роки. У цілому, більшості дітей вдається впоратися зі своїм горем. Однак, близько 20% дітей протягом 1-го року після смерті родителя проявляли стійкі поведінкові й емоційні зміни.

Дитина втратила когось, тепер вона повинна знайти його. Неможливість знайти породжує страх. Іноді діти переживають ці пошуки як гру в схованки, візуально уявляють, як померлий родич входить у двері тощо. Розпач настає, коли дитина усвідомлює неможливість повернення померлого. Вона знову і знову починає плакати, кричати, відкидати любов інших людей. Маленькі діти можуть почати ламати іграшки, влаштовувати істерики, б'ючи ногами по підлозі, підліток раптом перестає спілкуватися з матір'ю, «ні за що» б'є молодшого брата, грубить учителям. Тільки любов і терпіння оточуючих можуть подолати цей стан.

Дослідження показало, яким чином близькі люди можуть допомогти дитині в її горі. Наприклад, залишити їй яку-небудь дрібничку, що належала покійному батьку – це допоможе дитині зберегти емоційний зв'язок із покійним. Окрім того, дитині, так як і дорослому, необхідно говорити (проговорювати) про свою втрату, і дорослим не слід уникати таких розмов. Але вони повинні бути толерантними, тактовними, не примушуючи дитину розкривати свої почуття.

У жодному разі переживання дитини не можна ігнорувати. Вона повинна бути включена в переживання всієї родини, і йому потрібні додаткові знаки любові та підтримки.

Якщо в сім'ї помирає дитина, всі намагаються полегшити горе матері. Дорослі кажуть дітям: «Ви повинні допомогти мамі, у неї велике горе». Часом батьки бувають настільки захоплені своїм горем, що забувають про інших своїх дітей. Смерть сиблінга наводить дитину на думку про власну смерть. Часто молодша дитина, досягнувши віку, в якому помер його брат чи сестра, стає дуже неспокійною, і це треба мати на увазі.

Упродовж місяців або років хвора дитина була центром сім'ї. Здорові діти відчувають суперечливі почуття ревнощів, жалю й гніву по відношенню до хворого. Після його смерті виникають інші почуття - полегшення, що супроводжується почуттям провини. Батьки, пригнічені горем, можуть неправильно інтерпретувати таку поведінку, звинувачувати дитину в смерті її брата або сестри, пригадуючи, що вона стрибала по ліжку хворого або розбила склянку з ліками тощо. Все це породжує в дитини почуття нерозуміння і відчуженості. Іноді дитині здається, що батьки хотіли б, щоб померла вона, а не її брат чи сестра. Якщо батьки здатні розділити свої переживання з дітьми, то коли хвора дитина вмирає, її брат чи сестра журяться разом із батьками. Завжди краще, якщо діти знають про важку хворобу, беруть участь в догляді за хворим, можуть попрощатися з ним у момент кончини, бути разом із родиною на похороні. Все це допоможе їм подолати страхи і різного роду фантазії. Така істинна ситуація є менш травмуючою, ніж напівправда.

Повсякденна практика роботи з дітьми вимагає від дорослих не стільки володіння конкретними формами спеціально організованою психотерапевтичної допомоги, скільки вміння в рамках звичайного, повсякденного життя допомогти дитині пережити горе, підтримати її, запобігти розвитку неврозів. Володіти такими прийомами необхідно батькам, вчителям, вихователям, усім дорослим, які мають справу з дітьми та можуть зіткнутися з ситуацією, коли дитині потрібна допомога, підтримка, розуміння.

Горе ніколи не проходить. Ми назавжди зберігаємо близьких людей живими в нашій пам'яті, і це дуже потрібно нашим дітям. Переживаючи горе, дитина набуває позитивного досвіду: цінити життя, (здоров’я) як своє так і близьких людей.