 |
|
Що таке сила характеру?
Це є настанова душі, оспівана в одному сильному вірші Редьярда Кіплінга, який, як не поет, віддаю прозою:
Коли ти можеш бачити зруйноване діло всього свого життя
І без слів взятися будувати його наново,
Або одним ударом – втратити виграні сотні партій
Без жодного порушення і жодного зітхання…
Коли ти можеш кохати, не шаліючи від любові,
Коли ти можеш бути сильним, не перестаючи бути ніжним…
Коли ти можеш любити всіх друзів як братів, але
так, щоб ніхто з них не був всім для тебе,
Коли ти вмієш розважати, спостерігати й пізнавати,
Не стаючи ніколи скептиком, або руйнівником,
Мріяти, та не давати твоїй мрії стати твоїм господарем...
Коли ти буваєш суворим, не впадаючи ніколи в лють,
Коли ти буваєш відважним, та ніколи безрозсудним,
Коли ти вмієш бути добрим; коли ти вмієш бути мудрим,
Не перетворюючись у моралізатора чи педанта,
Коли ти вмієш зберегти свою відвагу і не втратити голови,
коли всі інші довкола втрачають її, –
Тоді князі, боги, щастя і перемога, стануть на віки твоїми вірними рабами,
Тоді ти станеш людиною...
А з людей, не з ганчірок чи опудал, складається нація. Хто не виховає людини, не виховає народу, не виховає патріотизму. “Твори Кіплінга, – каже французький критик Бріон, – більш допомогли залучити добровольців до британської армії в Індії, ніж обіцянки вербувальників-капралів.” Не капрали, не зовнішня принука, не примус викували англійську націю, лише кіплінги, які прищеплювали молоді смак пригод, життя, повного небезпек на далеких шляхах, за далекими морями. Той, хто виховував характер британця – творив Велику Британію.
Хто проявить силу характеру в дрібному, проявить її й у великому. Витривалий у щоденному житті буде витривалим і тоді, коли доля поставить його в становище Клємансо... Хто вміє “бути готовим” в щоденному житті, той буде ним і тоді, коли стане Черчилем. Хто в малих справах стоїть на своєму, той не злякається перешкод і у великих. І як Лютер, який готовий був їхати на диспут з противниками, хоч би, казав він, зустріли його там стільки тисяч чортів, скільки було черепиць на дахах у Вормсі...
Твердо йти своєю життєвою дорогою може тільки нація людей з великими характерами. Суспільність безхарактерна, навіть при сприяючих обставинах, навіть при чужій допомозі, не створить нічого. Завжди буде змінюватися від захвату до розпачу, втрачатиме голову після перших невдач, переоцінюватиме силу перешкоди, а не довірятиме власній, хоч би й як “свідома” була свого “ідеалу”...
Вашингтон, О’Коннел не мали спершу цієї “свідомості”: обидва були довший час патріотами метрополії. Але їх характер, спроможність йти раз обраним шляхом до найдальших цілей, почуття честі, впертість, допомогли їм довершити їх діло (про яке спершу навіть не думали) в становищі, в якому “свідомі” відразу свого “ідеалу” безхарактерники намагаються його вихитрувати, вижебрати, вичарувати або вимолити, щоби наприкінці зрадити... Сама “свідомість” не допоможе, ні сам запал. Великі речі тримаються в цьому світі на твердих характерах, бо й світ цей не є м’який.
Говорять не раз в нас про “гармонію” у вихованні: що, мовляв, треба “гармонійно” розвивати всі здібності – не лише характер, але й свідомість, силу волі, знання тощо. Але казати таке – значить казати забагато і – нічого: Qui trop embrasse, mal etreint (хто занадто сильно обіймає – мало стискає). Бо казати, що треба розвивати всі здібності душі – це програма для нас, для наших внуків і для прадідів, це – загальник. Нам же ж треба звернути увагу на те, що – в цій хвилині історичній – є на потребу. А цим безперечно є, передусім, виховання твердих характерів. Розум може керувати вашою енергією, але не створити її. Життя є динамічним. Робимо його доцільним, даючи ідеальний напрямок його енергіям, але, сама енергія є ірраціональна і ніяким знанням не покликати її до життя. Коли ви занадто загналися в один бік, тільки швидкий і сильний розворот в інший бік поставить вас на належний шлях, не пошук “гармонії”...
Вірність ідеї та країні, витривалість, впевненість у собі, внутрішні дисципліна, вміння завжди бути готовим, почуття честі, катехізм успіху, любов до простору, шукання пригод і сміх в обличчя небезпеки. Це ж і є та настанова душі, без якої немає великих характерів, ні великих спільнот, ні великих задумів, ні великого патріотизму. Власне цей душевний гарт швидше, ніж книжкою, можна виховати фізичними вправами і вихованням. З початку XIX ст. жив і працював в Англії Томас Арнольд, піонер спортивного руху і фізичної культури. Його спершу поборювали і сміялися над ним, дітей забирали з коледжів, де не вчилися, лише займалися спортом. Та хутко започаткований ним рух поширився в Англії і на континенті, а один француз писав про Арнольда, що він мав величезний вплив на формування і силу характеру... англійця? – ні, Британської імперії.
Хто гартує тіло – гартує душу, а моральний гарт і характерність – це фундамент сильної нації. Паскаль казав: “Спершу вправляйтеся, а віра прийде сама собою”, а Ігнатій Лойола вважав фізичні вправи добрим засобом для збудження відповідних почуттів... Є анекдот про славного журналіста Жірардена, до якого завітав один політичний противник, що прийшов з наміром завершити справу поєдинком. Але Жірарден, потім, як вбив іншого свого противника, Карела, постановив більше не битися на дуелях. Дивлячись на дратівливість гостя, він відмовився говорити з ним, поки той не сів на запропоноване йому зручне м’яке крісло. Коли це сталося, розмова перейшла у спокійне русло і закінчилася добре. Чи ж можна було гніватися, сидячи на м’якому кріслі? Був би це завеликий контраст між станом душі та положенням, несприятливим виявляти бажання насильства! Такий контраст суперечить людській вдачі... А навів я цей анекдот для того, щоби пробудити асоціації: чи не винна у багатьох життєвих невдачах обставина, що занадто призвичаювалися люди до м’яких крісел, до теплих посад і зручного життя, до м’якого, кімнатного виховання, не сприятливого виявляти сильні почуття, і – кажу просто – до формування сильних характерів?
Скажуть, чи ж не є в цьому щось зневажливе для душі, викликати чисто механічними штучними способами бажаний стан душі? Ні! Бо є глибший зміст в такому вихованні. Воно вказує, що нова настанова душі не вичитується лише з книжок, що аби засвоїти ідеї нового морального гарту, треба ними жити, цілим єством, мати їх в кожнім клітині тіла, в крові. Лише тоді будуть вони не чужорідним тілом, що випаде при першому потрясінні, а органічною частиною нашого “Я”.
Та чи ж це не утопія? – Ні!
Одні навики можна замінити на інші, не раз протягом одної лиш генерації. Чому б це не було можливим серед людей, коли це можливе в природі? Наприклад, в Новій Зеландії водяться папуги, які перетворилися з вегетаріанців на споживачів баранячого сала від того часу, як до Австралії спроваджено овець з Європи. Відомі експерименти, коли вихований змалку в товаристві крука голуб ставав м’ясоїдним. Там, де не стоять на заваді фізіологічні причини, такі метаморфози може довершити свідома людська воля. Досвід показує, що деякі птахи не народжуються з готовим почуттям «патріотизму», ворожості до породи (homo sapiens), яка винищує їх рід, що це почуття прищеплюється їм щойно вихованням, родичами, які передають молодим – нагромаджений мільйонами років досвід незлічених поколінь далеких предків, передають емоції, інстинкт створінь – диких і вільних, які не сприймають, хоч би й золотої, клітки.
Ті інстинкти свідомо плекати, в їх вогні перетопити схирлявілу душу, аби зробити її відпорною – ось ціль патріотизму.
Хто виховає в собі силу характеру, – той виховає те, що є єдине на потребу, бо решта приложиться! Хто цієї сили не виховає, тому програми і чужі костурі допоможуть, як мертвому кадило.
Без характеру – мертвий є будь-який патріотизм!