Главная | Обратная связь

Національне і загальнолюдське в сучасній культурі.

Сама національна культура трактується ширше і не зводиться донаціонально - особливого, тобто етнічної неповторності. Тому визначити співвідношення національного і загальнолюдського можна лише за допомогою поняття національної культури. Її слід вважаті "процесом становлення і розкриття сутності людської цивілізації у конкретному народі (нації) Упродовж усієї цієї історії", а також "сукупністю матеріальних і духовних цінностей, створення як самим народом, так і запозичення в інших народів і використовуваних народом у своєму розвитку"

Головним фактором творення людського в людині є мова ( мова — загальнолюдське ). Саме людська мова є основою загальнолюдського в розмаїтті культур. Але водночас це завжди мова певного народу, певного етносу, що закладає основи різноманітності, багатоманітності культур.

Мова є "органом культури", безпосереднім буттям культури, що твориться кожною нацією. Отже, розмаїття, багатоманітність культур зумовлені тим, що мова як основний елемент культури є завжди мовою певної нації. У національній культурі (а безнаціональних культур немає) національні особливості виявляються не лише в мові, а і в інших чинниках: у побуті, у фольклорі, у літературі , у піснях, в архітектурі.

Таким чином, у національній культурі відбивається насамперед спосіб світосприйняття народу, його світорозуміння, що особливо позначається на мистецтві та філософії, національна культура - це поєднання загальнолюдського та етнічно неповторного (національно - особливого) Нині Україна переживає складний Період своєї Історії. Проголошенням Незалежності вона на повний голос виявила свій намір іти шляхом демократичного розвитку, шляхом цівілізованості й загальнолюдської культури. Незалежність є також актом глибокої поваги и шани українців до своєї національної культури.

Сприяння розмаїття культур - одна з важливих цілей світового співтовариства.Це зафіксовано в першій статті Статуту ЮНЕСКО - Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури. У ній говориться, що мета співробітництва - сприяти "зближенню і взаєморозумінню народів шляхом належного використання апарату колективного інформування, рекомендуючи для цього укладення міжнародних угод, які вона (ЮНЕСКО) вважатиме корисними для вільного розповсюдження ідей словесним і образотворчим шляхом». Отже, культурне розмаїття потребує підтримки, її необхідно розвивати.

16. Культурологічні проблеми Україна в розробках діячів 20-30 рр. ХХ ст.

Українська культура початку 20-х років була в дуже тяжкому стані. Завершений на цей час новий поділ українських земель гальмував визрівання нації, отже, і її культури. Культурний потенціал народу був підірваний руйнівними наслідками громадянських протистоянь у суспільстві попередніх років, які не тільки руйнували духовні і матеріальні надбання минулого, а й нищили інтелігенцію - основного творця культурних цінностей, на той час значна частина інтелігенції емігрувала, а та її частина, що залишилася в Україні була «скомпрометована» владою і не мала можливості включатися в національно-культурні перетворення. Проте і за цих умов українська культура вижила, більше того в 20-ті роки набула такого злету, який правомірно був названий українським культурним ренесансом, національно-культурним відродженням.

На той час в Україні змагалися 2 культури: міська(російська, пролетарська) і селянська(українська). Перемогти мала російська к-ра, як більш прогресивна, вона керувалася поглядами Лебедя – тодішнього секретаря ЦК КПБ(б)У, але його погляди не стали офіційною політикою, бо були відкликані з україни політикою коренізації 1923 року,і почалася шикоромаштабна розбудова української к-ри, якій сприяла ще й політика українізації, яка переросла в дерусифікацію освіти і створила сприятливі умови для національно-культурного піднесення.

Важливою подією в культурному житті УРСР 20-х років стала літературна дискусія 1925—1928 pp. Започаткував дискусію М. Хвильовий. Суть дискусії зводилася до таких гостросоціальних питань: як краще зберегти українську самобутність культури - через її «масовізм» чи «олімпійство», тобто писати для масового читача чи максимально піднімати інтелектуальну планку в суспільстві. Далі питання ще більше загострювалися: як має Україна приєднатися до загальноєвропейського культурного процесу, що бере свій початок з античності і духовно ближчий українській культурі; як відмежуватися від більшовицького культурного сепаратизму, який веде до відриву від світової культури; чому Москва, а не Україна безпосередньо репрезентує українську культуру в Європі? Саме в цьому контексті й слід розглядати вжиті М. Хвильовим гасла «Геть від Москви! Дайош Європу», «Європа, а не Москва!». Це означало, що українську літературу, культуру в цілому потрібно було рівняти на кращі європейські зразки, на «психологічну Європу», культура якої увібрала весь багатовіковий досвід людства. При цьому М. Хвильовий підкреслював, що не треба плутати нашого політичного союзу з Москвою з літературними справами. М. Хвильовий у січні 1926 р. створює Вільну академію пролетарських літераторів (ВАПЛІТЕ). Членами ВАПЛІТЕ були такі видатні постаті української літератури, як П. Тичина, В. Сосюра, О. Досвітній, Г. Епік, Ю. Яновський. Ваплітяни шукали і знаходили підтримку інших сил національно-культурної орієнтації, зокрема неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, М. Рильський, П. Филипович та ін.), які підтримували гасло «психологічної Європи», вважали європеїзм за шлях українського народу до національного відродження на основі високої європейської культури. Зусиллями неокласиків вперше в українській літературі налагоджуються систематичні переклади світової літератури, зокрема античної.

Отже, культуротворчий процес в Україні 20-х років виявив чітко виражені тенденції до національно-культурного відродження. На цьому шляху, всупереч наростаючим ідеологічним перепонам і політичним утискам, українська культура досягла успіхів світового значення.

Слід згадати й про розстріляне відродження(культурне та літературно-мистецьке покоління 30-х рр. XXст в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, філософії, живопису, музики й театру, яке знищив тоталітарний сталінський режим). Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового.