Главная | Обратная связь

Шістдесятники» та їх внесок у розвиток культури.

Лібералізація суспільно-політичного життя(«Відлига» 1950-1960-тих років) ознаменувалася появою людей, які займали активну життєву позицію і сподівалися, що їм цією працею вдастся змінити суспільство на краще, але не йшли на відкритий конфлікт з владою. Масова поява цих людей відбулася в 60-ті роки, звідси й походить їх назва – «шістдесятники».Здебільшого це було молоде покоління.

Це були люди нового творчого мислення, їм притаманні:

- неординарність мислення, щирість почуттів, гуманізм;

- новизна в творчості, звернення до внутрішнього світу людини, пошук нових форм у мистецтві;

- віра в оновлення суспільства та національно-культурне відродження України, в торжество свободи та демократії;

- захист української мови та культури, звернення до історії свого народу, його героїчного минулого;

- прагнули звільнитися від «соціалістичного інтернаціоналізму», під прикриттям якого відбувалося зросійщення українського життя;

- протестували проти тоталітаризму, критикували чинну владу;

- в центрі творчості була людина.

«Шістдесятники» створювали клуби творчої молоді, так на початку 1960 року у Києві почав діяти клуб творчої молоді «Супутник»(президент – Танюк).У ньому панувало активне життя, на вечорах поезії виступали: І.Драч, Ліна Костенко,В.Симоненко, а історики – Брайчевський та Апанович розповідали про заборонені сторінки з минулого України, художники влаштовували виставки творів, які суперечили канонам так званого соціалістичного реалізму, театральна секція ставила напівзаборонені п’єси Брехта і Куліша.

У 1962 році було створено клуб творчої молоді «Пролісок»(президент – Косів). Клуби виникли також у Черкасах, Одесі, Дніпропетровську. У 1961 році започатковано день вшанування пам’яті Шевчена, а в 1962 році запроваджено щорічну Шевченківську премію.

Першими речниками шістдесятників в Україні були Ліна Костенко й автор гостропубліцистичних поезій, спрямованих проти русифікації й національного поневолення України, Василь Симоненко. Слідом за ними з'явилася ціла плеяда поетів: Іван Драч, Микола Вінграновський, Микола Холодний, Василь Голобородько, Ігор Калинець та інші. У прозі найвизначнішими шістдесятниками були Валерій Шевчук, Григір Тютюнник, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, у критиці — Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на них. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві. Партійні та карні органи забороняли, а потім і розганяли літературно-мистецькі зустрічі та творчі вечори Шістдесятників, закривали клуби творчої молоді. Поступово більшість Шістдесятників була позбавлена можливості видавати свої твори, їх звільняли з роботи, проти них влаштовувалися провокації. Було заборонено і знищену поетичну збірку Д.Павличка «Правда кличе». Почалася критика творів Ліни Костенко, Стуса, Драча, в 1963 році помер після жорстокого побиття на вокзалі в Черкачах Василь Симоменко.

Сучасна культурна ситуація в Україні є часом інтенсифікації впливу масової і популярної культури на суспільну свідомість. Розвиток української культури на сучасному етапі знаходиться в великій залежності від Заходу та Росії. Інтегруючись після розпаду Радянського Союзу у світову міжнародну систему, постсоціалістична Україна швидко відчула на собі інформаційно-культурний дисбаланс. Інформаційно-культурний дисбаланс – це не що інше, як значне інформаційне домінування розвинутих країн порівняно з країнами, що розвиваються, контроль над частинами інформаційної системи з боку розвинутих країн, відсталість у технічному й технологічному забезпеченні інформацією в країнах, що розвиваються, і так званий «культурний імперіалізм», коли представники одних культур активно споживають культурно-інформаційний продукт інших.

Особливістю української «інформаційної залежності» є тe, що поряд з властивим всьому світові впливом американської культури вона відчуває сильний історично сформований інформаційно-культурний пресинг з боку Росії.

В Україні в середньому за останні роки демонструється близько 150 фільмів на рік, з них лише 2-3% українського виробництва, решта - іноземні, переважно американські комерційні фільми. До того ж копії, що йдуть у нашому прокаті, майже без винятку дубльовані російською і привезені в Україну російськими дистриб’юторами. Іншими словами, «кількісно» наш кінопрокат перетворився на сегмент російського кіноринку.

Що стосується масової літератури, то в Україні її частка від загальної кількості книжок, що видається, є невеликою порівняно з іншими країнами (34 % в Україні, в той час як в Польщі вона становить 42 %, у Великій Британії – 63 %). Але не слід забувати, що за експертними оцінками на українському ринку обсяг книжок, виданих в Росії, в кілька разів перевищує обсяг вітчизняного виробництва. Літературні критики в Україні небезпідставно вважають, що мало не єдина видана в Україні україномовна книжка, яка представляє жанр масової літератури і за жанровими одзнаками і, що найголовніше, за тиражем, це «Гарі Потер» Джоан Роулінг у виданні «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Все інше - або російське, або неспівставне за кількістю виданих примірників(як такі можна згадати «Культурний шар» Макарова, твори переможців «Коронації слова», романи Лади Лузіної, втім, останні, хоча й видані в Україні, але написані російською мовою). Це уможливлює наявність різних думок з приводу самого факту існування в Україні масової літератури. Письменниця Яна Дубинянська стверджує, що «в Україні такого поняття як масова література, немає взагалі: яка масова література при тиражах в одну-дві тисячі екземплярів?». Дмитро Стус, письменник: «Я не знаю, що таке український ринок масової літератури. Його немає - є окремі книжки, але вони не складають ринок.»

Щодо музики, то загалом на українському музичному ринку записи українських виконавців донедавна займали менше 10 % (понад 50 % - записи російські, решта – західні). Буквально останнім часом ситуація змінилася, особливо через величезний успіх групи «Океан Ельзи» та її фронтмена С.Вакарчука. Але все одно в галузі масової музичної культури, як і в галузі масової літератури, в Україні відчутним є домінування російського продукту. Безперечно, це пов’язано з важливим фактором мови, хоча не можна не брати до уваги вікову стратифікацію споживачів. «Нашою відповіддю глобалізації» можна назвати зініційований Олегом Скрипкою фестиваль «Країна мрій». Цей захід присвячено виключно народній, причому переважно автентичній музиці, її популяризації, ознайомленню з нею якомога більшої кількості слухачів. Фестиваль вже встиг перетворитися на добру київську традицію і щорічно збирає багатотисячну аудиторію. Але цей фекстиваль отримав продовження. Радіостанція «MusicРадіо» повідомила про вихід у її ефірі нового концептуального проекту під назвою «Країна Мрій».