 |
|
Стан та особливості правової культури в Україні.
По-перше, правова культура — своєрідна форма гармонійного розвитку людини, через яку досягається загальносоціальний прогрес. Цей прогрес пов’язаний як зі створенням власне правових цінностей (способи і засоби вирішення соціальних конфліктів, інститути забезпечення прав людини і т. д.), що збагачують особистість, так і з наданням суспільству необхідних юридичних умов для спокійного і впорядкованого розвитку. Правові, юридичні інструменти створюють сприятливі обставини, що виключають насильство, свавілля, руйнування матеріальних і духовних благ, накопичених за тисячоліття суспільством.
Правова культура виступає саме тією стримуючою формою, в якій обмежується і витісняється антигромадська і антиправова поведінка По-друге, правова культура є осередком накопичених людством юридичних цінностей. Вона їх зберігач, селекціонер, генератор і ретранслятор на інші сфери суспільних відносин.
Правова культура — живий організм, усі елементи якого — норми, юридичні акти, інститути, процеси, режими, статуси — володіють якостями продуктів людського духу, історичного відбору, життєвої апробації. Тому дбайливе ставлення до правової культури є умовою соціального прогресу, гарантією ефек-
тивності зусиль щодо вдосконалення людської особистості. Продукти правової культури — юридичні норми, пам’ятки права, способи розв’язання конфліктів, досвід юридичної діяльності, народний правовий фольклор — потребують охорони і захисту не менше, ніж традиційні культурні цінності. Руйнування культурного шару права загрожує непоправними втратами в державно-політичній самосвідомості нації, здатністю породити хаос і свавілля в суспільних відносинах.
По-третє, правова культура — практично єдина глобальна форма, через яку відтворюється
цінність і своєрідність національних правових феноменів: державності, правопорядку, правової системи. Культура несе в собі “генетичний код” вітчизняних юридичних явищ, слугує як засобом їх збагачення в процесі всесвітнього культурно-правового обміну .
Українській правовій системі впродовж усієї її історії властива нерозривність правових традицій, недосконалість законодавства. Укорінена протягом століть православна ідеологія, а потім і панування “марксистсько-ленінського” світогляду протягом 70-річної історії радянської влади, що виражалося у невідповідності між офіційною пропагандою і реальним життям, між законодавством і юридичною практикою, міцно закріпили таку традицію вітчизняної юриспруденції, як слідування в нормотворчій діяльності та у правозастосовній практиці ідеологічним догмам на шкоду об’єктивним тенденціям суспільного розвитку, в тому числі і правовій дійсності.
Усі ці якості української правової системи вимагають постійної уваги та обліку у правозастосовній практиці. Без цього неможливо цивілізоване вирішення питань ефективного правового регулювання суспільних відносин, утвердження правопорядку і законності.