 |
|
ОСЕЛЕДЕЦЬ З ГIРЧИЦЕЮ
Ірен Роздобудько
Гра в пацьорки
«Гра в пацьорки»: Нора-Друк; Київ; 2009
ISBN 9789662961423
Аннотация
Пацьорки - дрібний різнокольоровий бісер. Ним можна вишити гарну картину, а можна розсипати по підлозі і ніколи не зібрати до купи. Власне, все наше життя є гра в пацьорки. І від того, як ти використовуєш ці «дрібниці шиття», залежить, чи складуться вони у візерунок.
Ірен Роздобудько
Гра в пацьорки
Я Є!
«…вона вистрибнула з темряви прямо пiд колеса мого лiмузина.
Нi, брешу. Лiмузина тодi у мене ще не було. Навiть не було ще такого поняття як «райдер», тобто перелiк всього, без чого твої гастролi неможливi. Нинi у моєму перелiку умов вказана навiть чорна iкра i пляшка «Айс Вайн»…
Отже, лiмузина не було. Проте була «Волга», яку надало керiвництво мiста - чорний катафалк з протертим шкiряним сидiнням.
Зараз такi є хiба що в музеях.
Пiсля концерту ми чудово влаштувалися позаду вчотирьох: я, моя донька (тодi їй було десять) i зворушлива парочка геїв з бек-вокалу, моїх найкращих друзiв. Це я точно пам'ятаю.
Нiби вчора було…
А от назву того мiстечка забула. Їх в моєму життi було безлiч. Надто багато, щоб запам'ятовувати назви. Як, власне, i було безлiч ось таких провiнцiйних дуреп, готових зненацька кинутися пiд колеса.
Але чому я запам'ятала саме її?!
Ця картинка чiтко закарбувалась у пам'ятi: в мерехтливому свiтлi фар, прямо посеред дороги, розгублено розкинувши руки, стоїть вона: чорнi штанцi «пiд шкiру» з дешевого цупкого атласу, такий же топ на тоненьких бретельках, неймовiрного вигляду i якостi дерев'янi босонiжки-стукалки (тодi вони лише входили в моду) на височеннiй платформi - вершина майстерностi якогось мiсцевого теслi.
Повний несмак!
I бiла тека, судомно затиснута в руцi. Нi, не тека. Це був просто стосик паперу, який вона випустила з рук прямо на капот, злякавшись виску гальм.
Папiрцi розлетiлись на всi боки. Один навiть затягло протягом в напiвпрочинене вiконце машини. Менi навiть здалося, що вона навмисне осипала авто своїми папiрцями. Артдиректор Володя, що сидiв попереду, механiчним жестом зловив бумаженцiю, засмiявся i тицьнув її менi пiд нiс:
- Поглянь, ще одна божевiльна освiдчується тобi у вiчному коханнi!
Водiй засигналив.
I дiвчисько, як наполохана кицька, вiдстрибнула вбiк. Краєм ока я встигла помiтити, як вона збирає свої папiрцi по кущах…
Проїхали!
Я страшенно втомилася вiд концертiв, втомилася продиратися крiзь спiтнiлий натовп прихильникiв, що крутилися довкола мене, мов зграя хижих птахiв, готових вiдiрвати бодай клапоть сукнi, а насправдi - виклювати печiнку й очi, розiрвати на шматки селезiнку, нирки i серце. Втомилася вiд незатишних готельних номерiв i вiд задушливого аромату квiтiв, якi встеляли днище автiвки.
Ноги - на трояндах! Хiба не про це ти мрiяла колись?…
Я машинально глянула в папiрець…
…за пiвнiч вiкна - вхiд,
куди пролiг безтямний шлях,
позбавлений покою…
там, де скуштуєш славного напою,
щоб не впiзнати анi добрих, анi злих…
I трохи нижче:
…Як самотнiй лiхтар вночi
Перед вами стою - одна…
Зрозумiло, знову тексти.
Безкiнечна кiлькiсть римованих рядкiв, якими мене осипали в кожнiй провiнцiйнiй дiрi! Молоде дарування! Я склала з папiрця лiтачок i випустила у вiкно навздогiн iншим.
Маячня.
Суцiльна маячня.
А скiльки їх iще буде таких-от папiрцiв з нотами або текстами!
I цих спiтнiлих вiд хвилювання долоньок, якi разом з букетом намагаються сунути до рук i свою «нетлєнку».
Дивно, що я все-таки запам'ятала її - у вузьких штанцях у таку спеку! Що за дива пiдсвiдомостi?
I дивно, що нинi, коли чергова нiч навалилась на груди, мов величезний ньюфаундленд, пам'ять видала саме цi кадри кiнохронiки. Тодi я була… Як там у Пушкiна: «Онєгiн, я тодi, здається, була весела й молода»?…
Я i зараз ще молода.
Нi, не так: без цього невблаганного «ще»!
Я - молода.
Я - сповнена сил.
Я - кохана. (Тут, власне, варто б розсмiятися!). Нi, мене дiйсно любить публiка. Але чому менi так сумно?…
Як там було, в тому папiрцi?
…Як самотнiй лiхтар вночi
Перед вами стою - одна…
«Як самотнiй лiхтар…» Пам'ятаю цю самотнiсть! Це коли тобi, негарнiй i неладнiй, з нотною текою у руках, навздогiн кричить дворова шпана: «Агов, спiвачко з погорiлого театру!», i кидають в бiлий сарафанчик перезрiлий помiдор.
А скiльки потiм їх було. Цих помiдорних пострiлiв, цих бурих плям на бiлому пiр'ї? Аж доки сама не стала злою, i пiшла лише вгору i вперед. Лише вгору i вперед.
Вона б так не змогла, ця провiнцiйна дурепа. Iнакше ще тодi кинулася б пiд колеса мого авто, зупинила б цей бiсовий «катафалк», постукала б у вiкно - нахабно i самовпевнено. Закричала б на все горло: «Я - є!!»
I хто знає, можливо, я б i взяла її з собою. Витрусила б з цього паршивого мiстечка, мов iз запилюженого мiшка.
Нi. Це їй не пiд силу. На таке була здатна лише я. Коли менi довкола торочили: «Ти - нiщо!», а я усiм тiлом, усiм своїм єством пробивала будь-якi вiкна i, спльовуючи кров, вперто кричала, стиснувши до болю зуби: «Я - є!»
А де ти тепер, провiнцiйна дурепо в штанцях «пiд шкiру»? Агов?!
Заспокоїлася. Вариш борщi або лiпиш вареники. Закочуєш пiд кришку огiрки. Сто вареникiв за зиму. I сто слоїкiв з огiрками влiтку. А все, що тобi було потрiбно, це, зцiпивши зуби, закричати цю просту фразу: «Я - є!»
Я розумiю, це важко.
Адже тодi б довелося доводити це щоденно. Все життя.
Вибач…
Ти, певно, здивувалася, коли б знала, що через таку прiрву рокiв я згадала саме тебе. В цю нiч, що лежить на грудях, як кошлатий злий ньюфаундленд…»
«…я вистрибнула прямо пiд колеса її автiвки.
Цю мить я запам'ятала на все життя. Три днi її перебування у нашому мiстечку були дивом, святом, промiнцем свiтла на темному горищi. Так буває: один промiнець, який пробивається крiзь дiрку в даху, наповнює темний простiр золотим танцем тисячi порошинок.
Багато разiв, здершись на горище нашої триповерхiвки, я спостерiгала цей золотий танок мiкроскопiчних частинок.
Усi три вечори я провела у почтi її столичних фанiв, уже зранку обкурених смердючою травою i накачаних дешевим теплим пивом, яке продавалося у нас на кожному кроцi. Разом з ними я ночувала пiд балконом її готельного номера. I менi не було соромно.
Нi, божевiльною фанаткою я не була. Я взагалi не розумiла, як можна, забувши честь i гiднiсть, бiгати за столичною знаменитiстю. «Не сотвори собi кумира!» - було моїм девiзом ще тодi, в сiмнадцять. Але її приїзд в наше розмите спекою i загальною задухою мiстечко все перевернув догори дриґом!
Посеред безкiнечної сiростi марiонеток, що стрибали на екранах телевiзора, вона була єдиною, хто мiг би мене зрозумiти.
У сiмнадцять ми шукаємо розумiння майже так само несамовито, як i кохання. Але, якщо любов може статися з будь-яким хлопчиськом, то розумiння - це святе. Його треба шукати десь ТАМ, в захмарнiй височинi, в архангела Гавриїла чи ж у «духа Ахматової-Горенко», яких викликаєш у рiздвяну нiч…
Решта - до дiдька!
Дiстати квиток на ЇЇ концерт було нереально. Тiльки обранi, як-от наш головний редактор газети, мали омрiяний клаптик синього папiрця з датою, часом i мiсцем.
Цей клаптик кур'єр багатотиражки власноруч доставив з кас спортивного комплексу i поклав на стiл начальству.
I я, нещасна секретарка, що маячила над головою шефа в очiкуваннi пiдпису пiд купою документiв, майже знепритомнiла, задихнулась вiд неможливостi мати такий же жалюгiдний, нiкчемний, крихiтний i такий доленосний квиток.
Я мовчки крутила хвостом, пускала слину i щомитi непритомнiла, поглядаючи на це щастя, яке нiколи не належатиме менi.
Але… «Нiколи нiчого не проси у сильних свiту сього!» - стримувала себе цитатою з улюбленого роману. А її продовження - «…самi прийдуть i самi запропонують» - в цiй ситуацiї було нереальним, навiть якби я була самим Михайлом Афанасiйовичем.
Але всю магiю слiв великого письменника я збагнула тодi, коли в закапелок за шафою, де було моє мiсце, в другiй половинi дня зазирнув Сан Санич i сказав, простягаючи менi квиток:
- Подумаєш, кiшка руда приїхала i все мiсто на вухах! Дурдом якийсь. Я Зикiну поважаю… А ти молода, сходи, розвiйся…
…Увечерi я одягла свiй найкращий одяг: шикарнi атласнi брючки i моднючi босонiжки на височезнiй дерев'янiй платформi. До речi, загогулистi вiзерунки на них я зробила власноруч розпеченим цвяхом, i сама вкрила всю поверхню смердючим меблевим лаком. Щоб було не гiрше, нiж «фiрмА»! I зiбрала всi свої «безсмертi творiння» на той випадок, якщо раптом менi вдасться пробитися за лаштунки.
У 109-му ряду спортивного комплексу я, звiсно, не сидiла.
А дзуськи!
Я примостилася на пiдлозi пiд самою сценою, в колi її обкурених фанiв, з якими зрiднилася за ночi, проведенi пiд вiкнами готелю. I мiлiцiя нас не чiпала: не було нiякого сенсу.
Зайвий клопiт ганяти вiтер.
Як вона спiвала!! Все моє коротеньке життя летiло слiдом за її хриплуватим голосом. У збудженому мозку проносились тисячi картин i мiльйон переконань, що моє життя не зведеться на пси! Що я iсную, як абсолютно осiбна людська одиниця, що не пропаду в тонах пiску, не перемiшаюся з ним, що мої слова, якi викрикую в подушку i записую в стонадцятий нотатник ще знадобляться. I ВОНА донесе їх до таких як я. Тих, у кого в очах завжди, - навiть в запилюженiй млявiй провiнцiї! - плюскотить море, а в скуйовдженому волоссi ночує вiтер.
Я шепотiла за нею слова пiсень, i вони (цi слова!) менi категорично не подобалися! Я можу краще! Я знаю, що потрiбна їй так само, як i вона менi…
Потiм була купа мала, вир, стовпотворiння. Снаряди букетiв летiли їй прямо в голову. Вона ледве дiсталася машини, яку я подумки охрестила лiмузином. Вона забарикадувалася в нiй, як в акварiумi.
I я зрозумiла: це кiнець. Я бiльше нiколи не побачу її. I нiколи нiчого не зможу сказати. I що я - мала провiнцiйна дурепа.
Авто вiд'їхало. За ним, мов навiжена, помчала публiка. Пiддавшись масовому психозу, я кинулась крiзь сквер i вистрибнула якраз на поворотi пiд колеса автiвки. Ну i що? Яскрава пляма свiтла рiзонула по очах, завищали гальма. Свiтло фар ослiпило i освiтило мене всю - з вiдкритим ротом, з розкинутими руками. I я зрозумiла, як жахливо виглядаю в цих iдiотських штанцях в таку спеку, патлата, скуйовджена, розпашiла, з шаленими очима i не менш шаленим бажанням заявити про себе не лише їй, а й усьому свiтовi! З божевiльним, диким бажанням сiмнадцяти рокiв…
Папiрцi випали з мої рук прямо на капот. I розлетiлись по всiй
дорозi. Жах! Я кинулась збирати їх по придорожнiх кущах. I зрозумiла: мене немає! Я - нiщо. Просто кумедна провiнцiйна дурепа. Свято юностi закiнчилось.
Наступного дня я як завжди вийшла на роботу в свiй закуток за шафою. А перед тим пiшла до перукарнi i пiдстриглась. Дуже коротко. I дуже негарно…»
*
…У готелi холодно. Добре, що я вибрала номер з невеличкою кухонькою, де можна приготувати каву таку як люблю. Без банки доброї кави я взагалi нiкуди не виїжджаю. Навiть сюди, до Америки, бо тут важко знайти нормальну каву. Я занурююсь в теплий кашемiровий плед i лягаю на диван в обнiмку з телефоном.
Набираю номер.
На десятому сигналi бродвейська примадонна бере слухавку. Я чемно представляюсь i уточнюю мiсце i час нашої зустрiчi, яка так само запланована її продюсером, як i моя редакцiєю вiдомого журналу. Така собi спiльна зобов'язалiвка.
- Про що ви хочете поговорити? - питає вона безбарвним голосом. - Я вже стiльки вашому братовi наговорила, що аж саму нудить…
- Про життя i смерть, - iронiчно цитую я пастернакiвську фразу, сказану ним колись у розмовi з «вождем усiх часiв i народiв». I додаю: - А ще про те, як… одного разу вистрибнула пiд колеса вашого авто.
Пауза.
Пауза затягується…
I менi здається, що життя - лише гра в пацьорки.
Що ж, якщо зараз вона пошле мене куди подалi - не шкодуватиму.
Я i своїм пiдлеглим завжди кажу: жодне iнтерв'ю не варте вашого приниження.
Несподiвано вона питає:
- А ти вмiєш лiпити вареники, дитинко?
- Нi! - чесно зiзнаюсь я.
- Тодi приходь - навчу тебе! - каже вона.
I ми смiємося.
А потiм вона додає:
- «…Як самотнiй лiхтар вночi перед вами стою - одна…» - здається, так?
*
…я знаю: нiчого в життi не буває просто так. Дощ проливається там, де на нього з нетерпiнням чекають. А над кожною головою навiть у маленьких мiстечках сяє своя зiрка. Часом вона не помiтна за товстою, запилюженою шибкою або на темному горищi iз щiльно припасованими дошками.
Але це нiчого.
Шибку можна розбити. I вдихнути повiтря на повнi груди. Нехай навiть це буде єдиний ковток на все майбутнє життя! Важливо зробити його i, видихаючи, промовити: «Я - є!»
ОСЕЛЕДЕЦЬ З ГIРЧИЦЕЮ
Художницi Катеринi Штанко
присвячую…
Ася хотiла оцiнити картину.
Вона завжди була не впевнена в собi. А тепер ще бiльше. Їй була необхiдна оцiнка збоку. Вона знала, хто це може зробити по-справжньому, без лестощiв i реверансiв i зателефонувала Варгасу.
Вiн був чи не єдиним майстром, що мiг сказати правду.
Але Варгас мешкав за чотири години їзди вiд столицi, й Ася, загорнувши картину в полотно, зазбиралася в дорогу.
У розмовi Варгас сказав, що на неї чекає сюрприз - збiговисько друзiв, яких Ася не бачила з часу закiнчення «художки», та мiсцевої елiти на чолi з сестрами Куманськими.
I Ася поїхала у пiднесеному настрою.
Прибула в мiсто Варгаса о четвертiй, побродила старовинними вулицями, бо зустрiч в майстернi була призначена на шосту, а йти туди ранiше Асi здавалося незручно.
Але вона все одно прийшла першою рiвно о шостiй.
Майстерня вчителя була простора i заставлена полотнами. В нiй пахло фарбами, тютюном i кавою. За годину сюди почали сходитись тi, кого Ася знала i любила, хоча зустрiчалися не часто, а з деякими i зовсiм не бачились по кiлька рокiв, адже у кожного були свої справи, проблеми, трiумфи i трагедiї.
Люди заходили, виставляли з пакетiв пляшки, розкладали продукти, гомонiли, i стара майстерня поступово наповнювалась атмосферою приязнi. Асю обiймали, розпитували. Вона вiдповiдала коротко, сповнена цiкавостi до iнших.
Вона взагалi була мовчазною.
Сестри Куманськi затримувались.
Свiдомо чи несвiдомо, та на них чекали як на свято. Їхнi iмена були на устах.
Варгас пiдвiв Асю до полотен, якi висiли на стiнi на «почесному» мiсцi, i сказав, що їх написали неземнi жiнки.
Картини нiби свiтилися зсередини. Здебiльшого на них були дiти i янголи, що гралися на хмарках повiтряними кульками, птахи з людськими очима i червоними нiжками в чобiтках, розшитих перлами, ведмедики та зайцi в мережаних фартушках i капелюшках, дощi з цукерок.
Поглянувши на цi картини хотiлося плакати, смiятися, розповiдати iсторiї з власного дитинства, любити маму i пробачати батьку.
Асю дiйсно душили сльози - вiд свiтла i потужних хвиль нiжностi, щастя, добра, якi випромiнювали картини. Ася ще бiльше нiяковiла i замикалася в собi, розумiючи, що привезений на оцiнку малюнок може так i пролежати в кутку пiд вiшалкою, загорнутий в полотно i замкнений в пластикову теку.
На сестер чекали…
I це очiкування кидало на обличчя присутнiх вiдлиск комети, яка наближалася, але її ще не було видно на небосхилi.
Нарештi…
Це сталося саме нарештi - миттєво, несподiвано, свiжо, мов весняний дощ, не зважаючи на те, що очiкування, розмови, розповiдi сягнули апогею. I ось в цьому наелектризованому апогеї НАРЕШТI все i сталося.
В очах Асi це виглядало так.
Мелодiйний дзвiн китайських пiдвiсок в передпокої. Скрип дверей, аромат парфумiв («Нiна Рiччi» та «Ейфорiя»), i на середину майстернi впурхнула, здiймаючи вихор золотого пилку… блакитна пташка, що нiби вилетiла зi свого полотна. Пташка з людськими очима, на високих пiдборах, з мереживним волоссям, з янголом на правому плечi…
Вона розкинула руки, покрутилася на однiй нозi, здiймаючи разом iз золотистим пилком вихор почуттiв i пелюсткову заметiль радостi, i проспiвала дзвiнким голосом (хоча слово «дзвiнким» надто грубе для тiєї мелодiї, що злiтала з її вуст):
- Я летiла! Там дощ! I зiрки висять - величезнi, мов яблука!!! Я навiть схиляла голову, щоб не зачепитись! Яке це щастя!!! Як я вас люблю!!!
Вiд цього голосу також хотiлося розплакатись, як i вiд тих чистих, прозорих, зiтканих з невагомого павутиння, полотен.
Але не встигла розвiятися насолода вiд цiєї митi, як настала iнша. Адже з порогу зазвучала ще одна мелодiя. I якщо першу можна було порiвняти iз дзвоном, то друга наповнила майстерню звуками скрипочки.
Ще одна пташка - друга з сестер, зодягнута у рожеве, вступила зi своєю партiєю:
- Люблю, люблю, люблю!!! Налийте менi вина! Я хочу пити сьогоднi за цей дощ, за вас! Ми є! Ми будемо! I це прекрасно!
I закрутилося.
Пили, гомонiли, читали вiршi…
Нiби досi життя на цiй планетi не iснувало.
Ася дивилася на сестер i вiдчувала свою нiкчемнiсть, сiрiсть, безмовнiсть, невмiння пiдхопити розмову змiстовною цитатою. Але рiч була навiть не в цьому. Вiд сестер пашiло благополуччям. Тим благополуччям, яке дається вiд народження i запрограмовано триває до старостi. Хоча люди вишуканi i творчi, налаштованi на гостре сприйняття реальностi свiту i боротьби з ним, усiляко пручаються цьому даному згори благополуччю. Сестри боролися, театралiзуючи i гiперболiзуючи кожну свою розповiдь, кожний тост, кожну iнтонацiю i все, про що вони говорили, виглядало значуще-трагiчним, важливим, неперевершено справжнiм. Таким, пiсля якого зависали паузи, якi завершувалися вигуками захвату i розчулення.
Одна iз сестер, iнтонуючи кожне слово, розповiла про вчорашню зустрiч в магазинi з бабцею, що просила на хлiб… Друга - про свiй сон, сповнений мiстичного змiсту.
Пауза…
Зiтхання…
Тост…
I раптом захоплена загальною магiєю цих iнтонацiй та розповiдей, зачарована, приголомшена Ася вiдчула… нi з чим не порiвняний дискомфорт. Якесь неспiвпадiння з тою любов'ю, яку вiдчувала вона. Розчулена музикою спiлкування, вона всiма фiбрами вiдчула кiлька, а можливо лише одну (!) фальшиву ноту, яка псувала, зводила нанiвець всю гармонiю тiєї музики i того свiтла, яке несли присутнiм сестри.
Вона окинула поглядом гостей, щоб знайти пiдтвердження своїй крамольнiй думцi, адже не могло бути, щоби цю ноту не почув хоча б хтось.
Але погляди чоловiкiв випромiнювали лише щире захоплення цими банальними побутовими iсторiйками, нiби в них крилося бiблiйне одкровення.
I Ася зiщулилась вiд цiєї ноти, ще бiльше замкнулася в собi, мiркуючи про те, що нiколи не навчиться говорити так значуще про незначнi речi. А ще вiдчула злiсть до себе за свою неправоту, грiшнiсть i навiть деяку пiдступнiсть, адже сестри дивились на неї приязно. Навiть сказали, що багато чули про неї, i вважають, що вона «з їхньої зграї«.
Одна iз сестер навiть проказала замовляння Мауглi з тою ж iнтонованою поважнiстю: «Ми з тобою однiєї кровi - ти i я!».
А друга пiдбадьорила тостом про «досягнення успiху, який обов'язково прийде i до неї!».
Ася знову вiдчула страшенний сором за цю високу пафосну iнтонацiю, адже їй завжди здавалося, що люди мають говорити спокiйно, не театрально, уникаючи високих слiв, i… до болi в щелепах була далека вiд будь-якого благополуччя. I тому через безлiч об'єктивних причин не могла бути «однiєї кровi» з тими, хто завжди мав дах над головою, надiйний тил - люблячих батькiв i чоловiкiв, що обожнюють тебе тiльки за те, що ти iснуєш.
З жахом приймаючи черговий комплiмент i посмiхаючись (вважаючи цю посмiшку найпiдлiшим вчинком свого життя!), Ася згадала, що в юностi часто билася саме з такими рафiнованими дiвчатками, якi НIКОЛИ не перешивали материну спiдницю, щоб було в чому пiти на шкiльну вечiрку, їх НIКОЛИ не хапали за розпущене волосся вчителi, не кидали об стiну з вереском: «Тут школа, а не будинок розпусти!», i вони НIКОЛИ не харчувалися на 10 копiйок на день: хлiб, гiрчиця i чай. Але якi чомусь тягнулися саме до неї, нiби розчиняли свiй сироп крихтою її солi…
Варгас сказав, що всi зiбралися тут заради зустрiчi з Асею, але це було не так. I вiд цього Асi було нiяково за те, що вона приїхала сюди, за свою мовчазнiсть, за те, що їй соромно розповiдати про себе, хоча цих розповiдей нiхто вiд неї i не очiкував.
Близько одинадцятої вона почала збиратися на електричку.
Сестри зупиняли її i слiдом за ними присутнiсть Асi - саме тодi, коли вона почала прощатися, - помiтили iншi, переключившись, загомонiли: «як ти», «де ти», «чим займаєшся»…
Але Ася вже стояла в коридорi i, посмiхаючись, махала руками, роздавала повiтрянi поцiлунки, вiдчувала себе штучною, ненатуральною i знову сто разiв грiшною, адже ця штучнiсть ламала її зсередини: «Все ОК!», «Я чудово вiдпочила з вами!», «Дякую», «У мене? Та так… живу якось…».
Коли поцiлунки i побажання закiнчилися, i всi повернулись до столу, за яким знову залунали голоси сестер Куманських, Ася, вже стоячи бiля дверей майстернi, нарештi наважилась витягти з теки картину i, соромлячись, тицьнула в руки колишньому вчителю.
- Глянеш? - запитала вона i додала, не сподiваючись, що вiн почує, адже погляд Варгаса вже блукав там, де за столом знову лилася мелодiя нiжних голосiв. - Я тобi вiрю…
Варгас розгорнув полотно. На картинi розмiром А-3 був… уламок Венецiї.
Варгас мовчав, роздивляючись грубi, як шматки живої плотi, мазки…
- Що ти хочеш почути? - нарештi хрипло промовив вiн.
- Її хочуть купити… - нерiшуче сказала Ася. - I я не знаю…
- Хто? - перебив вiн.
- Iталiйцi…
- Звiсно… iталiйцi… - невизначено сказав вiн, не вiдриваючи погляду вiд живої Венецiї, яку тримав у руках, i додав пiсля довгої паузи: - Не шкода?
- Шкода, - пiдтвердила Ася. - Але… I замовкла.
Адже все, про що вона шалено хотiла розповiсти йому сьогоднi, було надто реальним, не вартим загального настрою зустрiчi з «неземним дивом». Про те, що…
- Тодi бери не менше «п'ятерика», - сказав Варгас.
- «П'ятерика» - чого?
- Тисяч «зелених»… - посмiхнувся вiн. - Це дорога робота. Ти стала майстром…
I раптом вiн вiдчув жаль через те, що вона йде.
Прикро i… полегшено, нiби з небосхилу весняного саду, наповненого щебетом i свiтлом, зникає грозова хмара, яка таїлась, нi чим себе не виказуючи, i могла б несподiвано поглинути цей сад з усiма його принадами - знищити легкiсть, прозорiсть, невимушенiсть, грайливiсть, муркотiння, шепоти, спiви пташок, iгри дiтей з янголами, карамельний присмак, ведмедикiв, зайцiв, мереживнi вiзерунки…
- Дякую. Тримаймося! - сказала Ася, цiлуючи його в бороду i зачиняючи за собою дверi першою, щоб вiн не мiг визирнути за нею i помiтити, як вона поволi розслаблює обличчя вiд сьогоднiшньої посмiшки, що приклеїлась до нього.
Вона вийшла на вулицю.
У нiч.
У дощову весняну нiч.
I пiшла до вокзалу.
А поки йшла, думала, думала…
Про життя. Про своє, i взагалi.
Про свою iдiотську вдачу - завжди вiдступати в тiнь, ховатися, зникати з поля зору, коли тобi кажуть: «Ви можете будь-якi дверi вiдчиняти одним поштовхом ноги!».
Про те, що якби вона це вмiла, то дочекавшись паузи у безкiнечному потоцi слiв, могла б розповiсти, як…
Як її розшукала стара жiнка-iталiйка, дружина директора музею в Римi, як приїжджав сам директор i як, нарештi, пiсля довгих «чаїв» у її майстернi, всучив їй чек на п'ятдесят тисяч за одну лише картину. За цей уламок своєї батькiвщини, написаної чужинкою з вперто зцiпленими устами i зосередженим поглядом сiрих очей.
Про свою недавню виставку в Парижi…
А, зрештою, про найголовнiше - що вона щаслива. Як може бути щасливим справжнiй художник, що пройшов усе життя уздовж i впоперек, i бачив його таким, яке воно є - без купюр, без рожевих окулярiв, але з великою мовчазною любов'ю, яка проявляється не в словах - у вчинках, а ще - у фарбах.
Можливо, якщо б вона «розiйшлася не на жарт», сказала б i парочку чисто жiночих сентенцiй про французькi парфуми, про своє нове авто, про акторiв i полiтикiв, якi телефонують з проханням продати хоча б ескiзи…
I про те, що все це не має для неї жодного значення. I що вона завжди почуватиметься невпевнено, щоб йти далi, не зупиняючись…
I що «однiєї кровi» вона може бути лише з природою - з цiєю весняною нiччю, з вiтром i дощем, з землею i травою, з собаками, що нинi йшли за нею до самого вокзалу.
I з тими, хто почувається так само, як i вона…
…Ася сiла в потяг i вiдчула, що хоче їсти.
Пiшла до вагону-ресторану i замовила собi солоне i гiрке.
Солоне - оселедець.
Гiрке - гiрчицю.
Пiд здивованим поглядом офiцiанта намастила шматок оселедця гiрчицею.
З почуття спротиву, яке завжди рухало її життям: завжди робити так, як нiхто! А ще тому, щоб звiльнитися вiд присмаку мармеладу в ротi i горлi.
Вона проковтнула цю ядучу сумiш i нарештi вiдчула себе по-справжньому щасливою.
ХВIСТ
Я лежу на найвиднiшому i найтеплiшому мiсцi - на великому каменi. Десь поблизу виграє море i тануть в розпеченому пiску прохолоднi кiнчики хвиль. I шиплять, закипаючи бiлоснiжними бурунами.
Нарештi все позаду: колючий холод зими, пронизливi голки весняного вiтру уперемiж з незмитим дощами брудним пилом, вперте очiкування тепла, свiтла, запахiв i ось такого тихого лiтнього дня на березi моря.
Найбiльше я люблю лежати ось так: на круглому гладкому каменi, вiдчуваючи його гарячу поверхню, нiжитись у цьому теплi, дослухатися до потойбiчних звукiв, що долинають з його осердя.
У кожного каменя свiй голос, своя тисячолiтня iсторiя.
Я люблю камiння - сухе i гаряче.
А от моря не люблю! Його розмова надто швидка, метушлива. Не встигне проспiвати свою пiсню одна хвиля, як її одразу накриває друга, але i їй не наговоритися, не розповiсти всього, що знає.
Море - пiвденний ринок, де нiхто нiкого не чує.
Я не створена для моря, хоча моє тiло схоже на хвилю i таке ж прохолодне. I так само вмiє уникати простягнутих рук, як i хвиля.
Спробуй, упiймай…
А скiльки було цих простягнутих рук долонькою вниз!
Багатьом здається, що варто лише скласти долоню «ковшиком», набратися терпiння, а потiм, у потрiбну мить, зробити рiзкий рух i - хоп! - накриєш рукою своє вертке щастя, притиснеш до землi.
А що далi?
Можна заспиртувати його у слоїку. I час вiд часу показувати гостям, сентиментально згадуючи, як все сталося мiж вами одного тихого лiтнього вечора на березi моря…
А що, власне, сталося? Лише ось це хоп! - короткий порух жадiбної руки.
Менi не хочеться бути таким заспиртованим спогадом.
З боку здається, що я сплю.
Хвилi заколисують мене.
Камiнь зачаровує чиїмись голосами, закарбованими в ньому поверх iнших голосiв: «Я завжди буду з тобою… в горi i радостi… ти не щезнеш… я не щезну… я завжди-завжди…».
Голосiв багато i всi шепочуть одне й те ж. Невже i вони - безiменнi експонати в колекцiї щастя?
Я лежу на виднотi.
Мене важко не помiтити.
Я люблю ризик: бути завжди на виднотi, обличчям до небезпеки, до цього самовпевненого «хоп!», складеної «ковшиком» долонi.
Я знаю: скоро мене помiтять.
Мене просто неможливо не помiтити!
Я не помилилась: крiзь прикритi повiки бачу важку тiнь, що повiльно схиляється надi мною. Вона затуляє сонце, вiд неї вiє морською сiллю, силою i трохи тютюном.
«А, може, нехай буде, як буде? - раптом думаю я. - Нехай ця рука, яка рiзниця?…»
А що потiм?
Слизькi стiнки слоїка, потьмянiла вiд спирту шкiра, безтямний круглий погляд в нiкуди крiзь каламутне скло.
Багато разiв я бачила такi погляди iнших…
Простягнута рука робить короткий рiзкий рух перегорнутою долонею, i я перетворююсь на хвилю, на вiтер, на смарагдову блискавку…
Камiнь порожнiй.
У його пальцях лише кiнчик мого хвоста.
Кiнчик хвоста - це дрiбниця.
Вiдросте…
ОСIНЬ - ЦЕ Я
- Знову цей дощ! - волає слухавка. - Ненавиджу осiнь! Ненавиджу! Нiколи не вгадаєш, що одягати, тягаєш за собою парасольку, а туш все одно тече з вiй. З ранку вже похмуро. А на деревах - ти лише поглянь - суцiльна iржа! Ну хто вигадав таке знущання?!
Так вона може причитати годинами.
Слухаючи її скарги, я встигаю влiзти в теплi шкарпетки, зварити собi каву i зручно влаштуватися в крiслi - ближче до вiкна, щоб на власнi очi побачити, що ж я такого накоїла…
…Багато мiсяцiв я перебуваю у сплячцi. Взимку блiдну вiд холоду i вкриваюсь памороззю, навеснi мене замiтає пилом, влiтку тану вiд спеки i спраги. Все в менi спить, завмирає. А в серединi висить така тиша, мов у зав'язi пiзнього яблука, що накопичує всю силу, аби потiм зблиснути пурпуровим боком i звести з розуму всю околицю своїм настояним ароматом.
Дощi - мої брати. Їх рiвно десять. Усi вони рiзнi, але, виходячи з дому, я завжди знаю, котрий з них сьогоднi завiтав до мене в гостi.
Я нiколи не ношу iз собою парасольки!
А що може бути краще i загадковiше за осiннє листя?! Це ж справжнi листи, якi оберемками розносить вiтер у пошуках адресата. Варто лише вмiти читати!
- Ледь до тебе дiсталася. На дворi страшенна злива! - жалiється вона, струшуючи воду з парасольки на порiг. Разом з краплями з її плеча злiтає кленовий листок, вона з огидою дивиться на нього, мов щойно витрусила з кишенi таргана чи побачила мишу.
Вона не розумiє, що це лист. Справжнiй лист. Можливо, саме той, якого вона чекає, бiгаючи по десять разiв до поштової скриньки.
- Не верзи дурниць! - каже вона. - Ти завжди щось вигадуєш.
Я пiдбираю листок, пiдношу його ближче до свiтла i починаю читати:
«Моя єдина, моя кохана… Я так скучив за тобою. У твоєму вимiрi так мало мiсця для дива i так багато для здорового глузду.
Що сталося з тобою? Де твої циганськi семишаровi спiдницi? Де дзвiночки i браслети? Де намисто, де твоя скрипочка, що спiває вiд одного подиху вiтру? Дай менi руку i втечемо! Я так давно чекаю на тебе…»
- А пiдпис? - несподiвано серйозно питає вона.
- Це не обов'язково, - вiдповiдаю. - Головне, що вiн чекає на тебе. I ви зустрiнетесь. Тiльки надягни ту сукню…
- У смужку?
- Нi. Ту, що одягала на випускний…
- Ну… - зiтхає вона. - Певно я в неї вже не влiзу…
У глибокiй задумi вона забирає з моїх рук листок, ховає його в кишеню джинсiв. I я не розумiю, хто з ким жартує.
- Влiзеш обов'язково… - кажу я.
Вона йде, забувши в кутку свою велику парасолю.
Увечерi вона знову телефонує менi, я налаштовуюсь вислухати чергову порцiю скарг на «мерзотну осiнь», яка висотала з неї усi сили.
- Це був вiн! - божевiльним голосом кричить слухавка. - I повторив слово у слово! Як у листi. I в сукню я влiзла. Щойно повернулася, все бродили, бродили… Ти тiльки поглянь, яка краса за вiкном!
Я дивлюсь за вiкно. Там у чорному капелюсi i плащi гуляє мiй брат-дощ. Вiн махає менi рукою: «Ну, що б нам ще вигадати?!»
Ми любимо вигадувати рiзнi дива: осiнь не терпить чиїхось нездiйсненних сподiвань.
Адже осiнь - це я…
ШIСТНАДЦЯТЬ
- Ох, дiвки! - видихнула, солодко потягуючись, маленька i негарна, найкумеднiша дiвчинка в класi Лiлечка Приходько. - Ось виповниться нам по шiстнадцять - розквiтнемо!
До шiстнадцяти залишалось не так уже й багато, i я подумала, що у Лiлечки майже немає часу для дивовижного перетворення. Та й у мене також…
Коли пiсля урокiв Лiлечка забiгала до мене додому, ми годинами стояли перед великим люстром у передпокої. Причому моя голова на добрих десять сантиметрiв вивищувалась над куценькою Лiлечкою.
- Жах! Ти тiльки поглянь на цей нiс! - бiдкалася вона. - А очi! А вилицi! I цi клятi веснянки!!! Нi, я не можу на це дивитися! Я повiшуся! Негайно!!!
- Та ти що? - заспокоювала я. - Не розумiєш свого щастя: у тебе розкiшне густе волосся, а очi - чорнi, глибокi…
Менi б такi очi…
- Збожеволiла? - заперечувала Лiлечка. - Менi б твої! I очi, i колiр щiк! От тодi я б ще могла якось вижити в цьому свiтi… Я - потвора та ще й недомiрок…
- Тендiтна жiнка завжди лишається молодою! - переконувала я.
- Маленький собака - завжди цуценя? - уїдливо вiдказувала Лiлечка, i ми переходили до ретельного огляду фiгур.
- Ти висока, тому i струнка… - зiтхала подруга.
- Нема чому заздрити, - заперечувала я. - У тебе все гармонiйно i пропорцiйно, а от я шпала.
- Дурненька ти… - пiдводила риску Лiлечка.
- Це ти дурненька, - вiдповiдала я.
Ми ще кiлька хвилин з вiдчаєм оглядали себе в безжальному склi, а потiм з тяжкими зiтханнями йшли на кухню пити чай з батоном, густо намащеним згущеним молоком. Так ми зазвичай заливали свою тугу за iдеальними пропорцiями i ляльковими обличчями.
I все ж таки заповiтної межi - шiстнадцяти рокiв - чекали з нетерпiнням. Здавалося, що саме тодi станеться щось таке, вiд чого нашi нуднi обличчя i фiгури перетворяться на еталони краси для всього свiту.
У класi ми з Лiлечкою завжди сидiли на останнiй партi, i нас нiхто там не помiчав, не зачiпав, нiби ми були порожнiм мiсцем на цьому галасливому святi життя.
Щоправда, якось хлопцi таки вiдмiтили подружку своєю увагою, пiдклавши до її наплiчника здохлого пацюка. З цього приводу ми влаштували на кухнi сеанс психоаналiзу. I прийшли до висновку, що ми усе-таки iснуємо. Нехай навiть як об'єкти для знущань, але це краще, нiж зовсiм нiчого!
За день до свого шiстнадцятилiття Лiлечка зателефонувала менi з ванної кiмнати (вона завжди зачинялася у ваннiй, вмикала воду, i ми годинами розмовляли про те, про що не встигли договорити пiд час урокiв).
- Ну, що? - єхидно спитала я. - Розквiтаєш?
- Ага, - незворушно вiдповiла вона. - До мене вчора на вулицi причепився хлопець…
Я ледь не задихнулась:
- Ну i?…
- Завтра йдемо в кiно! - гордо повiдомила Лiлечка, перебуваючи у перiодi початку розквiту, i докладно описала, який Жорiк (його звали Жорiк!!) дотепний, веселий, чемний, уважний, а головне - старший аж на п'ять рокiв.
До мого дня народження залишалося шiсть тижнiв…
Щовечора, лягаючи спати, я наказувала собi негайно розквiтнути. А Лiлечка щодня додавала дрiвець у вогонь, мовляв, вона вже цiлувалась i не абияк, а по-справжньому, i взагалi Жорiк збирається повести її до РАГСу вiдразу пiсля випускного вечора.
Але вона не поспiшала знайомити мене зi своїм другом. З ванної кiмнати щодня вона доповiдала менi обстановку: «Учора ходили до ресторану!», «Була у нього в гостях. Батьки в захватi!», «Завтра на перший урок не пiду, бо Жорiк веде мене на змагання з боксу, у нього ж перший розряд!», «Купив менi шифонову хустку»…
Бiльше ми не стояли перед люстром у передпокої. Навiщо? Лiлечка заборонила собi будь-яку самокритику, а мене душила, буквально спалювала цiкавiсть.
Якось разу вона сказала:
- Жорiк обожнює природу. Завтра запросив гуляти у сквер…
Великий сквер в нашому мiстi був один. Рiвно о восьмiй, сховавшись за колонами i закутавшись в шалик, я пильнувала бiля входу.
Вечiр був холодний, вологий, дощовий. Вiтер ганяв по алеях табуни листя i обгорток з-пiд морозива, на деревах репетували ворони i, крiм великого рудого собаки, в скверi нiкого не було.
I раптом я помiтила Лiлечку.
Вона йшла по листю, накрившись великою маминою парасолею.
Вона згиналася пiд поривами вiтру, i вiд цього здавалася ще меншою. Вона пройшлася до кiнця алеї, постояла там кiлька секунд i пiшла назад.
Я хотiла гукнути її, але передумала.
Пiзно увечерi, як завжди, Лiля зателефонувала менi:
- Ти не уявляєш, як гарно ми погуляли!
I я мовчки вислухала чергову романтичну iсторiю.
А потiм пiшла до люстра i довго стояла перед ним: до моїх шiстнадцяти залишалося три днi, й не було нiякого сенсу сподiватися на допомогу доброї феї.
БРИДКЕ ПАЦЯТКО
Я лягаю i прокидаюсь з однiєю думкою: жах! Менi навiть не треба дивитись в дзеркало, я i без того знаю: жах i страхiття!
Перше - очi. Ну що це за очi! Свiтлi, майже прозорi, як у пацятка. Я вичитала в якомусь журналi, що очi виглядатимуть виразнiше, якщо пiдстригти вiї. Пiдстригла. I що? Нiякого ефекту. Тепер нема що фарбувати.
Друге - нiс. Не нiс, а ґудзик якийсь! До того ж вiсiм (я пiдрахувала) веснянок якраз на перенiссi! Виводила. Жодний крем не допомагає. Терла одеколоном, вiдбiлювала огiрками та соком з цибулi. I нiчого. Сидять, як сидiли.
Ну не випалювати ж їх! Тодi вiд носа точно нiчого не залишиться.
Вiн у мене i так крихiтний. Мов свинячий. Все правильно: пацятко i в Африцi пацятко! Але прикро-о-о…
По-третє, по-четверте i по-десяте: брови, губи, волосся…
Я вже мовчу про талiю i стегна! Мене абсолютно нiчого не влаштовує. Я така жи-и-и-ирна. Жах! Ми з дiвчатами тiльки про це i говоримо. Вимiрюємо сантиметром, у кого скiльки в талiї i в стегнах i просто божеволiємо. Ну, не виходить 45 i 55, як у Кейт Мосс!
Ось я i думаю: а що далi, якщо я вже зараз така потвора?!
Мати мене не розумiє. Вона смiється, коли я скаржусь: «А менi всi кажуть, що ти на мене схожа. Отже, ти хочеш сказати, що я потвора?! Дякую тобi, люба донечко!»
Але ми зовсiм не схожi. Анi крапельки. Бути б менi такою, як вона!
А ще, коли я збираюсь на вечiрки, мама каже: «Моя ти красуня!»
Знущається. Я огризаюсь, а вона iронiзує: «Ну, вибач, що ти не народилась у Шерон Стоун!»
О, уявляю, якщо б це дiйсно було так!
Лежу i мрiю: ось вона, я (ну, та, що народилася у Шерон!) - пекельна красуня з очима на пiвобличчя. Ноги такi, що… словом, аварiї на дорогах: всi витрiщаються! Шкiра - фаянсова. У Венери останнi кiнцiвки вiдпадуть вiд заздрощiв. Копиця волосся впирається у стелю. Руда! Я люблю рудий колiр, це дуже сексуально виглядає. А нiжка - маленька-маленька, вузька, на 35-й розмiр. Тодi будь-яке взуття пiдiйде.
А то бiгаємо з мамою, шукаємо тридцять дев'ятий з половиною.
Жах, жах… Навiть соромно зiзнатися.
Я коли до взуттєвого бутику заходжу - пальцi стискаю. На тридцять сьомий. Перемiряю пiвмагазину i гордо йду - нiби менi тут нiчого не сподобалось. А насправдi, це я собi не подобаюсь.
Та якби я народилася у Шерон Стоун чи врештi-решт у Лайзи Мiнеллi, сто пластичних операцiй вже б зробила, на кожному сантиметрi тiла!
…Ось всi довкола теревенять: «Полюби себе!» Я стос журналiв накупила, щоб зрозумiти як. Читаю статтi психологiв, то нiби все зрозумiло: вони радять знайти в собi щось позитивне i розвинути до досконалостi. А погляну на початок рубрики, вона вся iлюстрована свiтлинами топ-моделей. Їм полюбити себе - раз плюнути! Думаю: чому я не така?
Хто винен? Навiщо я взагалi на свiт народилася? Я хiба про це просила?!
Проревiла пiвночi.
Уранцi очi червонi! А менi ж сьогоднi треба вирiшити, кого нарештi обрати - Сашка, Михайла чи Вадика. А як обирати з такою зовнiшнiстю?
Я взагалi не розумiю: вони знущаються чи що? Сашко навiть Оксанку покинув. Через мене. А Мишко той зовсiм… Прокидаюсь одного разу, а пiд балконом на асфальтi напис - лiтери в мiй зрiст: «Галко, ти найкраща!»
Жах!
От Вадик…
Вадик найчеснiший з усiх. Вiн прямо каже: «Ти - чудо!».
«Чудо-юдо? Жаховисько тобто?», - уточнюю я.
«Певно що так, - вiдповiдає. - Чи довго ти мене будеш мучити?!»
Нiби я якась фатальна красуня.
Нi, менi з моїми зовнiшнiми даними обирати не доводиться…
Нехай вже буде так, як є.
…А ще кажуть, що треба про майбутню професiю думати, про кар'єру, виховувати в собi дiловi якостi, мови вивчати. Вчу. Виховую. Думаю. Щоб батькiв не засмучувати. Адже їм здається, що це найголовнiше в життi. А менi так не здається. Я б просто хотiла прокидатися щасливою. Ось просто так: прокинувся й одразу посмiшка на все обличчя. Але це не означає, що ти одружена з мiльйонером. Зовсiм нi!
Ми вчора про це з дiвчатами говорили. Оксанка прямо сказала: хочу замiж за багатого (певно, на зло Сашковi!). Ну, гадаю, в неї це вийде. В Оксанки волосся руде i ноги довшi за мої. I талiя не 58, як у мене, а 55. Хоча я впевнена, що вона живiт втягнула, коли мiрялись.
А я так думаю: краще я сама мiльйонеркою стану. Замiж за багатого - це нудно. Потiм все одно буде: «Подай, принеси!»
Словом, якщо не бути менi Шерон Стоун, то хоч вивчитися треба. Буду займатися. Сiла. Але дзеркало перед собою поставила. Навiщо? Щоб на дискотеку не втекти!
Дуже допомагає: як набридне англiйську вчити, одразу зиркну в люстро. I засмучуюсь, звiсно. Проте розумiю: яка дискотека? Моя доля - сидiти i зубрити.
…Який дивний сьогоднi день!
От гадаю: дзвонити чи не дзвонити.
Одне слово, йду я вчора вулицею, зустрiчаю Оксанку. «Ой, - каже вона. - А я якраз до тебе! Пам'ятаєш, як ми на танець живота ходили? Я зараз кастинг пройшла, серiал новий знiмають. Молодiжний. Там ще дiвчата потрiбнi, такi, щоб танцювали добре. Пiдеш?»
Я їй одразу все i розповiла - i про свої очi, i про брови, i про талiю, i стегна не забула. Яке ще кiно?!
Але Оксанка i мертвого умовить. Умовила, звiсно.
Довелося зранку пiти. Подруга все ж таки.
А тепер ось лежу в темрявi. Мiсяць у вiкно заглядає, а я думаю: що це за жарти такi? Що робити? Кому вiрити?
…Отож прийшла я на той кастинг заради Оксанки. Викликали мене за списком на подiум, змусили пройтися туди-сюди, потiм якийсь капелюх на голову напнули i почали фотографувати. А потiм режисер i каже: «Супер. Ви нам пiдходите. Будете грати!» «Як це - грати? - питаю. - Я ж потанцювати в масовцi прийшла». «Прийшли в масовку, а я вас обрав на роль! - безапеляцiйно каже вiн i аж сердиться. - Не сперечайтесь. У вас чудовi данi! I темперамент є. I дикцiя».
Оксанка, звiсно, набурмосилась.
А режисер дав менi вiзитiвку, щоб я передзвонила, як вирiшу.
Ось лежу i думаю: телефонувати чи нi.
Мама на радощах уже всiх подруг обдзвонила. «Ну, я ж казала, що ти у мене красуня!»
А менi раптом так неприємно стало. Згадала, як мене подiумом водили. Як кобилу по ярмарку. I як знизу дивилися усi. Там був один такий… помiчник режисера. Все волосся розчiсував, на гребiнець дмухав i пiдморгував.
Вiдчинила я вiкно. Викинула вiзитiвку.
I не шкодую.
Певно, навчилася, думаю.
Чого? Ну, ось цього - любити себе…
ЗАХВАТ I ВIТЕР
…Її звали ЛУна. Саме ЛУна, з наголосом на першому складi, бо вона була «дiвчинкою». А ще тому, що саме так звали конячку вiдважної Луїзи Пойндекстер з роману «Вершник без голови», який менi на нiч читала бабуся.
ЛУну менi подарували на десятирiччя. Мама вжахнулася, мовляв, навiщо ЦЕ такiй дорослiй дiвчинцi?! Але анi тодi, анi тепер нiщо не йшло у порiвняння з тим захватом, що охопив мене вiд такого подарунка.
Захват i вiтер - ось чим стала для мене ЛУна.
Я стрибала в сiдло i мчала прерiями, а за мною нiсся табун диких мустангiв i, звичайно ж, слiдом летiв на допомогу рятiвник - вiдважний дикун з нетутешнiм iменем Морiс Джеральд.
Сповнена почуттями, я на все горло волала рядки з якогось вiршика:
Плюшевые мишки, зайцы, погремушки -
Дарят детям с елки разные игрушки!!!
- Ти що, з глузду з'їхала? - сварилась мати.
Але варто було їй пiти до кухнi, як я знову опинялася в сiдлi, i як ненормальна кричала про плюшевих ведмедикiв i зайцiв, запитуючи в бабусi, як далi, в тому вiршику i чий вiн… Бабуся невпевнено вiдповiдала, що це явно не Маршак i не Чуковський, але далi про сумне, бо вiршик не дитячий. I продовжувала в'язати шкарпетки.
Я не хотiла про сумне. Лише про захват i вiтер!
…У ЛУни була пряма, густа, бiлоснiжна грива i довгий нейлоновий хвiст, що iскрився у променях сонця. Я вiдносила її до стайнi i нiжно обтирала клаптиком оксамиту лискучi боки, видовжену мордочку з великими карими очима.
Я занурювалась обличчям в її гриву i шепотiла на вухо про те, що ми ще поскачемо до таємничого озера Чад, i я наллю їй справжньої джерельної води.
Боки ЛУни дрiбно тремтiли пiд моїми пальцями, нiздрi роздувалися, i вона довiрливо трусила вухами, розумiючи, що все так i буде…
А потiм… Не завтра i не пiслязавтра, а далеко-далеко ПОТIМ ЛУна зникла з мого життя. А разом з нею - захват i вiтер.
А я, порившись в книгах, знайшла продовження того вiршика:
…и, состарясь, дети до смерти, без толку
все на белом свете ищут эту елку.
Где жар-птица в клетке, золотые слитки, где висит на елке счастье их на нитке…
Я шукала ЛУну.
Або хоч щось подiбне на неї. Адже мiй син щозими клав пiд подушку лист до святого Миколая. I в ньому завжди було одне й те ж: «Дорогий святий Миколаю! Дуже тебе прошу, подаруй менi коня. Адже ковзани i трансформери в мене вже є…»
У магазинах продавалося все - i плюшевi ведмедики, i зайцi…
Але це в нього теж було. А менi хотiлося подарувати сину захват i вiтер.
I тодi менi порадили з'їздити у передмiстя, може там у глушинi ще продається те, що менi треба.
…ЛУну я впiзнала одразу. Вона стояла одна, вкрита пилом, у найвiддаленiшому кутку меблевого (чомусь саме меблевого!) магазину. Я гладила її шовкову гривку i вiдчувала, як пiд пальцями оживають її гострi оксамитовi вушка, як наповнюються свiтлом великi карi очi.
- Хороша конячка! Берiть, не пошкодуєте. Один мiсцевий дивак робить їх ось вже двадцятий рiк. Остання лишилась… - умовляв мене продавець.
Вiн не знав, що мене не треба вмовляти.
Додому я дiсталася останньою електричкою. Син вже спав. З-пiд його подушки стирчав черговий лист: «Дорогий святий Миколаю…».
Мати сплеснула у долонi:
- Ти нiяк не вгамуєшся! Хлопцю десятий рiк!!
Але хiба я винна, що так довго шукала?
Я притисла палець до вуст: «Тс-с-с…» - i пiшла до своєї кiмнати. Завтра святий Миколай нарештi виконає заповiтне бажання. А поки що…
ЛУна дивилась на мене вологими очима: «Коли ж ми поскачемо до озера Чад?!» Вона була трошки вища за ту мою ЛУну i трошки грубша, але все одно - дуже-дуже гарна.
Я обережно сiла в сiдло.
Захват i вiтер!
Вони були тут, зi мною!!
Виявляється, вони не зникли з мого життя. Моє волосся розвiвалося на вiтрi, ковбойський капелюх з'їхав на потилицю, позаду наростав гул тисячi копит, попереду - безодня i голос Морiса Джеральда: «Стрибай! Ти зможеш!!»
I ЛУна, моя вiрна ЛУна, стрибнула. I полетiла над безоднею.
Над мiстом.
Над свiтом.
Я вдячно поплескала її по лискучому боцi - вiн ще невловимо тремтiв. Чи це тремтiли мої пальцi? Я обняла ЛУну за шию i сказала, що завтра у неї буде новий вершник, з яким вони обов'язково поскачуть до озера Чад…
НЕ ПОВЕРТАЙТЕСЬ
«Як чудово бути молоденькою i дурненькою!» - крутиться у головi чиясь фраза. Хто це сказав? Коли?
Бiлий тополиний пух повiльно кружляє за вiкном, здається, що це снiг… А пам'ять вiдносить тебе у спогади двадцятирiчної давнини, туди, де плюскоче море. В запахи галасливого пiвденного мiстечка з пiстрявими парасольками на пляжi, пiд якими сидять панi бальзакiвського вiку у грайливих барвистих шортах. Ти сiмнадцятилiтня бiжиш повз них, на ходу пiдкидаєш в повiтря хлiбнi кульки, їх теж на ходу, тобто на льоту, пiдхоплюють тлустi чайки. I ти голосно смiєшся, не зважаючи на цих панi. Краєм вуха чуєш: «Як чудово бути молоденькою i дурненькою!». Звiсно, старою i розумною бути набагато нуднiше, подумки огризаєшся, не пiдозрюючи, що це звичайнiсiнька заздрiсть. До твого непристойно голосного смiху, до прозорого сарафана, до розпашiлого обличчя, на якому жодного грама косметики. Це - молодiсть.
А дурiсть…
Можливо, вона в курортному романi з таким же кумедним хлопчиком на очах у всього пансiонату. А що може бути дурнiшим за випадковий лiтнiй роман? Дорослi знають, що це без-пер-спек-тивно.
Вони знають все: i те, як ви невмiло вивчаєте одне одного, i в цих квапливих дотиках бiльше цiкавостi, нiж пристрастi, i те, як будете прощатися на автобуснiй зупинцi зi сльозами на очах, i те, що вашого листування вистачить максимум на пiвроку.
А далi у кожного своє життя, у якому ви як оси в слоїку з медом. Життя - воно таке. Тече собi, як мед, затягує - не виборсатись, не злетiти.
Хоча рокiв через сiм з купою штампiв «адресат вибув» буде ще один лист, вiн дивом дiйде до твого нового помешкання. I все ж таки дiйде.
I ти вiдкриєш конверт, сидячи на краю ванної i притримуючи дев'ятимiсячної зрiлостi живiт, в якому буцає нiжкою син. I прочитаєш зовсiм недоречнi в цiй ситуацiї слова: «Одного разу на березi моря янгола зустрiв я…»
Нiчого собi янгол! З таким-от пузом! Слава Богу, що ти цього не бачиш.
Та i хто ти? Тимчасове захоплення. Кумедний хлопчик-»ботанiк».
Нi, дiйсно ботанiк, адже обiцяв назвати свою першу селекцiйну троянду твоїм iменем.
Де вона ця троянда?
…Як добре бути молоденькою i дурненькою!
Звiсно, старою i безголовою бути гiрше… Ну не дав Бог розуму. Нещодавно попхалася в те пiвденне мiстечко у вiдрядження i… вирiшила розшукати того хлопчика. Просто цiкаво.
Де вiн тодi мешкав? Пам'ятала лише, що на розi його вулицi рiс старий платан, а якщо завернути - буде крихiтна перукарня.
Ось платан.
Ось перукарня.
Навiть вивiска збереглась - «Салон краси». Отакої! Ось i та триповерхiвка, на сходах якої…
Стоп, дорогенька! А тепер - стоп. Подумай: що ти хочеш? Побачити сорокарiчного здорованя у вилинялiй футболцi з носовичком на головi, кумедно зав'язаним чотирма «рiжками»? (Чомусь усi мiсцевi чоловiки ходять саме з цим жахiттям на головах.)
Ти хочеш зненацька увiйти в чуже життя, сколихнути його повiльну течiю, вiдломити собi шматочок? Так, аби було на згадку? Хочеш довести, що залишилась тим самим дурним дiвчиськом? I навiть схудла, i навчилась не червонiти, i досi не користуєшся косметикою. I запитати: «Чому ти не приїхав за мною?»
Здається, вiн хотiв бути вiдомим ученим-селiкцiонером.
Жити в столицi.
Писати науковi працi.
Вiн ще тодi листувався з усiма можливими науковими товариствами,
щось там винайшов, i в десятому класi його навiть запросили до Англiї. Розповiдав щось дуже розумне. Слухаючи його ти дурнiшала на очах, почувалася малою i нiкчемною.
Тепер у цьому провiнцiйному мiстечку ти виглядаєш екзотичною пташкою. Ось i молоденька матуся з коляскою, що, проходячи повз, прискiпливо оглядає тебе, подумки прикидаючи, скiльки тобi рокiв - двадцять п'ять, тридцять?
Власне, чому ти вирiшила, що вiн живе тут? Можливо, вiн давно вже
в Англiї, вирощує свої троянди. I одна з них таки має твоє iм'я.
Треба запитати.
З пiд'їзду виходить старенька, вона має знати все. I старенька
iз задоволенням зупиняється, обтирає рота кiнцем хустки, її очi спалахують цiкавiстю - дуже хочеться погомонiти. I ти дiзнаєшся, що твiй хлопчик-»ботанiк» живе тут, як i ранiше, що покинув iнститут, поїхав на Пiвнiч, «там великi грошi заробив!», повернувся з дружиною, з якою розлучився, запив, взявся за розум, одружився вдруге - «i все було нормально, як у людей», перехворiв пiсля аварiї на заводi, працював слюсарем, кондуктором, теслею, нинi прибирає пляжi - «там бiльше подають!» Квiти? Якi квiти, дитинко? Пропаща душа. А от дiтки в нього гарнi. Хлопчик Вовка i дiвчинка… I вона називає твоє iм'я…
«Твоїм iменем я назву найгарнiшу троянду. Я повезу її на виставку, i мене запитають: що це за назва? А я вiдповiм, що так звуть мого янгола, мого чарiвного птаха, мого найрiднiшого друга, зрадити якого важче, нiж здiйснити самогубство!«
Ти опускаєшся на лаву. «Дiвчино, вам погано? - питає молоденька матуся i додає: -Даруйте…», подумки зрозумiвши, що ти давно i глибоко не дiвчина.
Ти сидиш на лавi довго. Бачиш, як вiд моря до будинку непевною ходою йде чоловiк з хусткою на головi, краї якої зав'язанi чотирма «рiжками». У руцi моток чорного шлангу i сiтка з помiдорами. В нього борода i кругле черевце.
«Господи, нехай омине. Зроби так, аби це був не вiн!» - шепочеш ти, опускаючи очi.
…Чоловiк проходить повз тебе i зникає в своєму пiд'їздi.
ПЕРШЕ - НЕ ЄДИНЕ
Воно, мов перший снiг наприкiнцi листопада, ще не затоптаний нiчиїми ногами, або, як перша трава наприкiнцi березня, що ледь помiтна на ще вкритiй памороззю землi.
До нього треба добре пiдготуватися, щоб зустрiти у всеозброєнностi. Наприклад, потренуватися цiлуватися на… помiдорах. Вони м'якi i червонi, мов вуста, принаймнi так рекомендувала одна з досвiдчених однокласниць. Ти тренувалась. I думала: «Ну коли вже, коли воно прийде, це перше кохання?!» Адже, кажуть, що воно обов'язково має бути! Як же без нього!
I ось воно надходить. Точнiше - вiн. Йому теж п'ятнадцять (плюс-мiнус - тут можливi варiанти).
Вiн вчиться в паралельному класi, або живе по сусiдству, або товаришує з твоїми друзями. Можливо, вiн набагато старший i вже навчається у вишi чи працює. Байдуже. Головне, що ти слухаєш його, зачаївши подих, а в серцi ворушиться їжачок iз золотими голками - i боляче, i лоскотно i так гарно-прегарно…
Це ж перше кохання, про яке ти так довго мрiяла! Ще з дитинства, коли дивилась «Анжелiку - маркiзу ангелiв», ну, там, де вона - пригадуєш? - лежить в сiнi i дихає, мов навiжена, - груди ходуном ходять, ти так не вмiєш, але потiм, коли воно прийде - навчишся не гiрше.
I ось воно прийшло! Яке щастя!
Ти ще не знаєш, що воно прийде i… пiде. Адже воно не може iнакше!
Саме тому, його i назвали - першим. А все, що буде з тобою далi, то вже поза нумерацiєю…
…Я не вiдповiдала його вподобанням! Зовсiм. Анi крапельки! Це було зрозумiло по тому, як вiн часто натякав, що рокiв за двадцять я перетворюсь на «пампушку» - надто пишну i неосяжну для його рук, що надто висока, а йому подобаються низенькi…
Але першу частину цього зауваження я пропускала повз вуха, бо головним було те, що найближчi двадцять рокiв вiн усе ж таки планує бути поруч!
I вiн дiйсно вiд цього не вiдмовлявся, адже для нього я також була першим коханням, яке i «зле», i «слiпе», але таке напружено-романтичне, адже - «на все життя» i «до могили»!
Намагаючись вгодити його смаку, я старанно худла, морила себе дiєтами, припинила носити височеннi «платформи» i пiдстриглась «пiд хлопчика», щоб виглядати зворушливо.
У перший день знайомства (це було зовсiм випадково, на якiйсь вечiрцi, яку влаштувала моя подруга, коли її батьки поїхали на вiдпочинок), вiн просто посеред швидкого танцю вхопив мене за руку i, затягнувши у вiльний вiд парочок куток - на кухню, шепотiв: «Не щезай! Тiльки не щезай!»
За тиждень вiн попросив у мене маленьку фотку i сказав: «Похвастаюсь в училищi!»
Через мiсяць вiн скептично оглядав мене, зодягнуту в новi джинси: «Тобi варто схуднути…»
Ще через тиждень я чекала на нього майже всю нiч в пiд'їздi, трусячись вiд страху i холоду. А дочекавшись, сказала: «Я тебе люблю». I вiн розгублено промовчав.
А я пiшла додому на другий кiнець мiста. Йшла i думала, що життя скiнчилося…
…Я сиджу на кухнi у своєї давньої подруги, яку не бачила рокiв п'ятнадцять. На тiй самiй, де - «не щезай!»…
- До речi, - раптом каже вона. - Пам'ятаєш своє перше? Вiн так само живе поруч, у сусiднiй квартирi. Зараз має зайти - вiддати стольник.
Скiльки разiв пiсля того, як я вирiшила вижити i викреслити з пам'ятi ту жахливу сцену в пiд'їздi, малювала у своїй уявi цю випадкову легку зустрiч. Ось вона, я - вродлива i молода (байдуже, скiльки промине рокiв!), струнка (даремно боявся!), успiшна i дiлова (вiн був упевнений, що моя доля - кухня!), в надзвичайному (зiрки Голлiвуду вiдпочивають!) бiлому костюмi, подзенькую ключами вiд власного авто… I ось вiн: добряче пiдтоптаний типчик невизначеного вiку, з «пивним» животиком, що ледь вмiщується пiд картатою сорочкою…
Я закурюю довжелезну сигарету i, витримавши довгу паузу, аби вiн мiг парочку разiв ковтнути повiтря i не задихнутись вiд захвату, кажу йому, випускаючи дим рiвним колечком: «Як смiшно: колись, здається, я тебе любила…». I ця невимушена фраза мене нi до чого не зобов'язує i навiть не хвилює, i зовсiм нiчого не означає, крiм того, що я - вродлива, молода, в бiлому костюмi, ну i т. п.
На менi зараз дiйсно бiлий костюм. I сигарети з собою. Довгi такi - дим в очi пускати. Лунає дзвiнок. Подруга йде вiдчиняти. Але, дiдько! - чому я так хвилююся?
Чому перетворююсь на те гидке каченя, що вночi стояло у пiд'їздi?!
На незграбне, недолуге каченя з пишними формами i шаленим бажанням любити - раз i на все життя?!
«Але ж тепер ти розумiєш, - кажу я собi, - що життя не закiнчується разом з першим коханням? Це лише репетицiя до справжнiх почуттiв!»
«Нi фiга собi репетицiя! - промовляє з вiдстанi рокiв «каченя». - Ти, певно, забула, як збиралася померти у розквiтi лiт, а потiм вирiшила вискочити замiж за першого-лiпшого. А цим першим-лiпшим виявився мафiозi мiсцевого масштабу, що ледь не посадив тебе «на голку»! Ти забула, як закинула вступ до iнституту, балансувала на краю прiрви, кидалася з вогню в полум'я. Аби лише твiй хлопчисько збагнув, що нiхто i нiколи не кохатиме його так вiрно, як ти, i що ти зробиш усе можливе i неможливе, аби вiн був щасливим! Як готова була стояти з вiялом бiля його голови, щоб жодна муха не сiла на миле чоло? Забула?!»
«Який жах! - дивуюсь я. - Невже таке було?»
«Ще б пак! - продовжує ворушити пам'ять кляте «каченя». - Просто тодi ти не вмiла хитрувати i прораховувати десять ходiв наперед…»
«Це була хвороба, - кажу я. - Багато галасу з нiчого…»
Адже вiн i був «нiщо»: звичайнiсiнький хлопчисько, що не прочитав жодної книжки. Ми були рiзнi. Як добре, що все вчасно скiнчилося.
…З коридору чути голос подруги: «Пiди, поглянь, кого до нас вiтром занесло!»
I поки лунають кроки в коридорi, я вiдчуваю, що мить трiумфу настала - я саме така, якою хотiла бути багато рокiв тому.
Цiкаво, а як виглядає вiн?…
…I я несподiвано ловлю себе на думцi, що менi це зовсiм нецiкаво! Зовсiм. Анi крапельки!
У першого кохання завжди юне обличчя. Який зв'язок мiж ним, чиїмось «пивним» черевцем i картатою сорочкою? I взагалi, весь цей мотлох дорослих i досвiдчених?
Вони iронiзують, вони посмiюються над самими собою, згадують, «якi кумеднi були в нього вуха» чи як «вона весь час одягала светри навиворiт».
I полегшено зiтхають, що ця хвороба проминула, що вони одужали i що знайшли свою половину. I нi про що не шкодують…
I все ж таки як добре, що ти було, перше кохання!
З чим порiвняти тебе? Як описати цi безсоннi ночi з вранiшнiми синцями пiд очима, цi навiженi переходи вiд смiху до слiз, цей трепет i жах, цi незрозумiлi вигуки - «Не щезай!», «Назавжди!», «Я - як ти!».
А цi виряджання на перше побачення!
Коли перевернуто весь гардероб - i нiчого одягти!
У хiд iде матусина перука з жахливого штучного волосся; подруга з iншого кiнця мiста мчить до тебе з модельними «лодочками» старшої сестри i тою блузкою, в якiй ти «ну, викапана Мерелiн Монро!».
Ага. I жовта перука дуже доречна. Яка ще Мерелiн - Олег Попов!
Iстерика.
Бабуся термiново пiдкорочує джинсову спiдницю. Ти рiжеш ножицями футболку майже до грудей, щоб вiдкрити живiт.
I, нарештi, резюме молодшого брата, що повернувся з прогулянки: «Ну i страховисько!».
Знову iстерика.
Побачення не буде!!!
А це цiлодобове чергування бiля телефону: подзвонить - не подзвонить?!
Подзвонив!
Свiт перевертається, кожне слово, кожен жест набуває особливого змiсту.
«Як ти до мене ставишся?…» У вiдповiдь загадкова посмiшка.
Що криється за нею - питання життя i смертi.
«Вiн при цьому поглянув тобi у вiчi?» - «екзаменує«подруга. «Як саме поглянув?», «А ти йому що?», «А вiн тобi?», «Поцiлувались?», «Як саме - з язиком чи без?».
О, Господи…
А потiм - прiрва.
Адже неможливо весь час жити пiд напругою 220 вольт. Першим не витримує вiн. Йому подобаються дiвчата низенькi, бiлявки, вiн натякає, що йому треба як слiд висипатися, що батько починає вести не дуже приємнi розмови про те, що у нього до матусi було двадцять п'ять подiбних подружок, до того ж друзi скаржаться, бо зовсiм їх закинув - а це ж святе!
I що, може, краще зустрiнемось рокiв за п'ять чи десять, коли все буде зрозумiлiше, по-дорослому.
I все-таки, як добре, що ти було, перше кохання. I добре, що пiшло, тихо чи грюкнувши дверима. Не має значення…
…Сусiд проходить на кухню.
Вiн веселий i галасливий. Урочисто вiддає позичений стольник i з цiкавiстю оглядає мене. I не квапиться йти.
Вiн наспiвує якусь ресторанну пiсеньку, щось про «ах, какая женщина!» i грайливо замовляє чай - не можна ж пiти одразу, коли тут такий магнiт i таке нове поле для його чоловiчої дiяльностi. У бiлому костюмi!
Йому конче треба дiзнатися, як мене звуть…
Я посмiхаюсь, ламаю в попiльницi недокурену довгу сигарету i кажу:
- Колись ми вже знайомились. Але це не має значення…
КИЄВЕ - (ти) МIЙ… (роман)?
…На менi були шкiльнi туфлi з перетинкою на круглому ґудзику - зовсiм дитячi, грубi колготи (такi тепер не носять навiть у дитсадку) i кумедний в'язаний капелюшок. Я приїхала подавати документи в один з твоїх закладiв, хоча всi мої думки були не з тобою, а там, звiдки я приїхала, адже там мене не любили.
I я хотiла померти подалi вiд дому.
У тобi.
А документи були лише приводом поблукати твоїми вуличками i пошукати небезпечних пригод.
I ти одразу зрозумiв це. I повiв на Володимирську гiрку, не зважаючи на мої дитячi туфлi i вовнянi колготи в огидний «рубчик» (О! Щойно спало на думку, а чи не був ти збоченцем-педофiлом?!).
Ти налив менi повну склянку червоно-чорного портвейну. Князь Володимир був повернутий спиною, i я подумала: цiкаво, який у нього вираз обличчя? Певно, вiдсторонено-урочистий i байдужий…
Був холодний квiтень. Портвейн хлюпнувся вниз, аж до пiдошов моїх шкiльних туфель, i вмить пiдступив до горла, а потiм я почула дзвiн. Я нiколи не чула дзвонiв у мiстi i тому вирiшила, що ця музика звучить в моїй головi. Хоча це були дзвони Софiйського собору.
Потiм ти водив мене кругами. Назва однiєї вулицi була така довга, що я читала її по складах: «Червоноармiйська»…
Ти не знав, куди мене приткнути, а коли нарештi знайшов зручне мiсце, десь в нетрях твоїх ще на той час iснуючих комуналок, несподiвано сказав: «З тобою щось не так… Не розумiю… Але щось не так…» i наказав негайно тiкати звiдси.
Негайно, поки ти рахуватимеш до п'яти. Адже потiм ти за себе не вiдповiдатимеш - заковтнеш мене, мов удав. Ти вчинив по-