Як я зламала полiрований стiл
- Скоро буде таке, що в магазинах усе буде безкоштовно, - розповiдала сусiдка, що сидiла перед нашим будинком на лавi. - Про це написано в газетi. I ви, малеча, коли повиростаєте, будете жити, як у Бога за пазухою. Ми перезирнулися. Цiкаво, подумала я, як ТАМ живеться, мабуть, тепло i м'яко, як, наприклад, пiд крилом у курки. А чи буде там морозиво? А ще мене хвилювало: чи зможу я висидiти за тою пазухою багато рокiв? I що я ТАМ робитиму?… - Тобто, можна буде заходити до магазину i брати все що завгодно? I грошi не платити? - уточнила Язиката Кука. - Звiсно! - пiдтвердила сусiдка. Ми вiдiйшли вiд неї i почали обговорювати, хто чого набере в магазинi. Олька вирiшила взяти стiльки ляльок, скiльки зможе нести в обох руках, Сашко, звiсно, хотiв набрати конструкторiв i моделi лiтакiв. Поки я думала над своїми бажаннями, що краще: велосипед, лижi чи бадмiнтон, Язиката Кука сказала: - А я понабираю меблiв! Знаєте, якi зараз моднi? Полiрованi! Позавчора батьки принесли з магазину такий стiл. Щоправда, вони за нього заплатили та ще й в черзi вистояли. Вiн розсувний. Такий великий! У нас вдома ще не було полiрованих меблiв i менi страшенно закортiло подивитися на той стiл. Я не дуже любила бувати в квартирi Куки, помiчала, що її мама не схвально ставиться до гостей i завжди ходить за нами з ганчiркою: робить вигляд, що витирає за нами слiди чи змахує пил, який ми нiбито здiймаємо. Але якось пiсля школи ми йшли разом з Кукою, i вона сама запропонувала зайти до неї. Очевидно, їй також кортiло похвалитися перед кимось новим полiрованим столом. - А мама вдома? - обережно уточнила я. - Нi, вона зараз на роботi. Буде пiзно ввечерi, - заспокоювала мене Кука. I ми пiшли до її пiд'їзду. Стiл i справдi був розкiшний. Ми розiклали два його «крила», i вiн зайняв пiвкiмнати! - Ого! - сказала я. - Та це ж каток! - Справдi! - зрадiла Кука. - Можна на ковзанах кататися! - А у тебе є ковзани? - загорiлася я цiєю iдеєю. - Ковзани, мабуть, зiпсують лак… - промовила Кука i нiжно рукавом протерла полiровану поверхню. Вона заблищала ще дужче. - Тодi можна i без ковзанiв, - заспокоїла я. - Бачила коли-небудь балет на льоду? - Тiльки по телевiзору. - То я тобi зараз покажу! - сказала я, скинула взуття i залiзла на стiл. Язиката Кука iз захватом спостерiгала, як я виробляю неймовiрнi пiруети. Я намагалася копiювати рухи фiгуристок, яких бачила по телевiзору: крутилася, немов дзиґа, робила кульбiти в повiтрi i плавно приземлялася на одну ногу, пурхала «ластiвкою» вiн одного краю столу до iншого… Кульмiнацiя цього дiйства настала досить скоро. Все сталося водночас: на порозi кiмнати з'явилася мама Язикатої Куки в ту саму мить, як обидва «крила» столу з гуркотом вiдвалилися. А я з жахом завмерла посерединi, немов статуя. Мама Куки зацiпенiла на порозi. Здається, вона втратила дар мови. Скориставшись цим, я тихо злiзла з уламкiв, взулася i повiльно попрямувала до дверей. А коли опинилася за ними, - несамовито побiгла сходами. Менi здавалося, що як тiльки мама Куки отямиться, полетить за мною вслiд, як чорна грозова хмара. Вона i справдi з'явилася у нашiй квартирi, але ввечерi. Я залiзла пiд ковдру i вдала, що сплю. Батьки i бабуся довго про щось говорили з нею на кухнi. Уранцi насуплена бабуся сказала менi, що за стiл довелося заплатити чималi грошi… Швидше б усе в магазинах було безкоштовно, думала я, стоячи в кутку. Адже сусiдка, яка говорила про це, була людиною дорослою. А нас вчили вiрити дорослим.
Похорон пташки Ми знайшли мертву пташку. Ну не зовсiм мертву: вона впала з даху i ще трохи дихала, розтуляючи жовтий дзьобик. Сашко винiс їй хлiба. Я бачила, як пташки годують своїх дiтей з дзьоба i, пожувавши хлiб, спробувала зробити так само. Але пташка не їла. Я тримала в руцi маленьке пташине тiльце до останньої хвилини. - Усе, не дихає… - сказала Олька. - Вiднесемо її моїй кiшцi, - запропонувала Кука. - Нi, ми її поховаємо, - сказала я. За нашим будинком був цiлий пташиний цвинтар. Там в охайних ямках лежав старий голуб Пiффi, троє безiменних горобцiв i папуга Кеша. Над кожною ямкою стояв хрестик i лежав букетик квiтiв. Iнодi ми запалювали над пташками свiчки. Ми поклали пташку в коробочку, накрили її клаптиком бiлого мережива, вирили ямку й вистелили її листям… А потiм зверху натрусили крихт, щоби пташки прилiтали, клювали їх i згадували своїх родичiв… Цiна дешевої слави Щовечора пiд моїм балконом збиралися дiти з усiєї околицi. Чому? А тому, що з певного часу я зажила слави щедрої людини! I я нею дуже пишалася. Досягти цього виявилося дуже просто: рiвно о шостiй годинi вечора я, немов королева, з'являлася на балконi й починала кидати вниз свої iграшки та рiзнi цiкавi дрiбницi: пляшечки з-пiд одеколону, маминi гребiнцi та використанi тюбики помади, батьковi запальнички, пластмасовi буси та цукерки. Пiдданi мого королiвства ласо простягали руки, вмить розхоплювали усе це добро i кричали: «Ще! Ще! Ще!» Спочатку рукою доброго сiяча я викидала все, чим вже давно награлася, i легка слава тiшила мене. Я навiть почала ретельно готуватися до цього вечiрнього ритуалу: вбиралася в мамину срiблясту сукню, розплiтала коси й одягала на голову саморобну корону. Дiти внизу завмирали вiд захвату. Два тижнi я протрималася на старих «релiквiях». Але слава зростала, чутки про мене ширилися по всьому району й пiд мiй балкон приходило все бiльше i бiльше народу. Внизу опинилося мамине китайське вiяло, бабусин ридикюльчик, гаптований бiсером, який я так любила… Одного вечора у велелюдному натовпi пiд балконом я побачила зовсiм дорослих дiвчат-старшокласниць i нашого двiрника дядька Василя… Довелося розбити скарбничку та викинути свої заощадження на велосипед. Незабаром у мене нiчого не лишилося. Уже зранку я схвильовано мiркувала - що робити ввечерi? За годину до призначеного часу пiд будинком почав збиратися натовп. Люди сидiли на газонi, гомонiли, нетерпляче поглядаючи вгору. - Що тут вiдбувається? - запитав перехожий. - Та тут якась божевiльна жбурляє з балкона речi та грошi, - почула я вiдповiдь i з-за фiранки побачила, що перехожий зупинився i приєднався до решти. Мене охопив великий сором: я ж вважала себе королевою! Шоста година невблаганно наближалася. Я притискала до грудей свою останню релiквiю - «срiбний камiнець», який знайшла на будiвництвi минулого лiта, й вирiшила, що це послання марсiан. Я бачила як люди поволi пiдтягуються ближче. I ось вже десятки (а менi здавалося мiльйони) рук потяглися угору. - Дай карбованця! - кричав дядько Василь. - Кинь помаду! - кричали старшокласницi. - А менi ножик! - Хочу ляльку! - Кидай все!!! - ревiв натовп. Тодi я стрiмголов кинулася до ванної кiмнати, набрала повне вiдро води… I вiдчайдушно вихлюпнула її в середину цього стихiйного лиха. А потiм залiзла пiд лiжко i мiцно заплющила очi. Юрба внизу ще довго ображено гомонiла, хтось пропонував викликати мiлiцiю. Але згодом усi розiйшлися i бiльше нiколи не приходили. А я до пiзнього вечора лежала пiд лiжком i думала, що слава iнодi обертається тяжким i непотрiбним тягарем. Особливо тодi, коли вона легко дається…
©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|