 |
|
Як ми «робили бiзнес»
Щоранку мама давала менi двадцять копiйок. Десять коштувала склянка молока i десять - булочка, яку я купувала в шкiльному буфетi.
Я купувала лише булочку, бо молока не любила. А в недiлю ми збиралися на подвiр'ї i на заощадженi грошi купували собi морозиво та смажене насiння.
- Що за життя? - якось сказала Кука. - Коли вже можна буде дозволяти собi щось бiльше? Наприклад, купити апельсинiв.
- Хiба батьки не купують тобi апельсини? - одночасно запитали її близнюки.
- Купують, але ж це нецiкаво! - вiдказала Кука. - Цiкаво заробляти самому!
- Що ж ти вмiєш робити? - запитав Сашко.
- Так… - сумно погодилась Кука. - Поки що нiчого. Але ось виросту…
Цi розмови велися щодня. Аж поки…
Аж поки менi знадобилося негайно подзвонити по телефону-автомату. Тодi треба було вкинути до щiлинки вуличного апарата двi копiйки.
Саме двох у мене не знайшлося - тiльки по однiй.
Я озирнулася i побачила, що до автомата наближається якийсь дядечко з портфелем у руках.
- Вибачте, - попросила я. - Чи не помiняєте менi цi копiйки - на двi разом?
- Звiсно, дiвчинко!
Вiн понишпорив по кишенях, витяг звiдти дрiбнi грошi i поклав менi на долоню двi копiйки. Я простягнула йому свої мiдяки. Але вiн тiльки лагiдно усмiхнувся:
- Не треба! Це дрiбницi!
От якi добрi люди бувають на свiтi, подумала я. I вирiшила перевiрити: чи всi люди такi добрi до дiтей?
Якраз назустрiч йшла жiнка в квiтчастiй сукнi.
- Вибачте, - звернулася до неї. - Менi необхiдно розмiняти цi двi копiйки - по однiй. Будь ласка.
Я була чемна i ввiчлива.
Жiнка дала менi двi копiйки i не забрала тi, що я їй запропонувала.
- Дрiбницi! - так само зауважила вона i попрямувала далi.
Наступнi десять випадкових перехожих вчинили так само!!!
Увечерi у дворi я зiбрала «вiйськову раду». Розповiла про свої несподiванi здобутки. А ще про те, що сама змогла купити собi цукерку «Гуллiвер»!
Кука ледь не луснула вiд заздрощiв, що ця гарна iдея не спала на думку їй! I вона одразу взяла командування на себе. Ми розробили план…
Увечерi наступного дня «заробiтчани» вийшли на вулицю. Кожен з нас мав у кишенi по кiлька копiйок.
- Ти - сюди. Ти - туди! - командувала Кука, вказуючи на прилеглi до нашого подвiр'я вулицi.
Добрi люди якраз в цей час поверталися з роботи, поспiшали додому, швиденько «розмiнювали» нам копiйки i, звiсно, нiхто з них не забирав свою «здачу».
Це була весела розвага!
За якусь годину моя кишеня вже добряче вiдвисла вiд напханих в неї дрiбних монет. Так само було з моїми друзями.
Втомленi i щасливi ми зiбралися у дворi i порахували свої скарби. А потiм пiшли до кондитерської! I чого тiльки не набрали - тiстечка, цукерки, бублики та кiлька пляшок ситро «Буратiно».
- Ти чого не їси? - запитала мене за вечерею бабуся.
- Хочу трохи схуднути! - поважно пояснила я, лускаючись вiд солодощiв.
Наступного дня iсторiя з розмiном двох копiйок повторилася. Цього разу ми купили кiлька оселедцiв i банку консервованих огiркiв. А наступного дня - бляшанки з «бичками в томатному соусi». Їсти на свiжому повiтрi у дворi було так весело! До того ж це була та сама «некорисна» для дитячого шлунку їжа, яку не давали вдома.
Ми вже почали будувати райдужнi плани щодо купiвлi вудок або сiтки для гри в волейбол, коли все скiнчилось.
Одного вечора ми, як завжди, розбрелися по бiчних вуличках.
- Чи не буде, дядечку, у вас розмiняти двi копiйки? - ввiчливо звернулася я до першого зустрiчного.
- А- а-а! - раптом закричав вiн i мiцно схопив мене за руку. - Та у вас тут цiла банда! Бешкетники! Волоцюги! Я вже другий тиждень розмiнюю вам грошi!
З iнших вулиць на перехрестя перехожi тягли моїх друзiв - Ольку, Сашка та Язикату Куку. Вони вiдчайдушно пручалися.
- Треба вiдвести їх до батькiв! - репетувала тiтонька у квiтчастiй сукнi, яку Кука намагалася вкусити за палець - Краще до директора школи! - тримаючи Сашка за вухо, казав молодик з портфелем.
- До дитячої кiмнати мiлiцiї!!! - запропонував свiй варiант розправи дiдусь, тримаючи Ольчину руку.
- Хто вас цього навчив?! - запитав мiй «поневолювач».
- А, може, ними керує якийсь дорослий злодiй? - з острахом запитала тiтонька в квiтчастiй сукнi.
- До мiлiцiї! До мiлiцiї! - не вгавав дiдусь.
Жоден варiант розправи нас, звiсно, не влаштовував.
- Не треба в мiлiцiю, - сказала, рюмсаючи Язиката Кука. - То ми… гралися…
- Що ж це за iгри такi? - обурився «мiй» дядечко.
- Ми… ми… - казала Кука, - Ми… робили… бiз…нес…
Люди здивовано замовкли.
- Ага… - нарештi сказав молодик з портфелем. - Примножували початковий капiтал? Ви що Маркса начиталися?
- Ми не з Марса, - сказала я. - Ми тут живемо. Ми бiльше не бу-у-удемо…
- Ну якщо ви не з Марса, - раптом розсмiявся молодик i вiдпустив Сашкове вухо. - I якщо бiльше не будете дурити людей, на перший раз варто вас вибачити. Але начувайтесь!
Нас вiдпустили, i ми стрiмголов помчали у свiй двiр.
- Це ж треба, - почула я навздогiн. - Горе-бiзнесмени!!!
- Цiкаво, - мiркувала Язиката Кука увечерi наступного дня, - Невже тiльки на Марсi можна примножити початковий капiтал?…
Але вiдповiдi на це запитання ми так i не знайшли…