 |
|
Тема № 8 Міжнародно-правова регламентація прав людини.
1. Поняття міжнародних стандартів у галузі прав людини в Хартії прав людини та інших міжнародно-правових документах.
М/н стандарти в галузі прав людини – це обов’язкові для всіх держав правила поводження з людьми, що полягають у необхідності гарантувати особам, які перебувають під їх юрисдикцією, встановлені універсальними і регіон. м/н-правовими актами права і свободи, а також не зазіхати на такі права і свободи.
1) Універсальні стандарти – визнані у всьому світі:
- кодекс поведінки посадових осіб, щодо підтримання правопорушення;
- заходи з гарантії захисту прав засуджених до смертної кари;
- міжнародні стандартні правила, щодо здійснення правосуддя щодо неповнолітніх;
- принцип медичної етики тощо.;
2) регіональні - хар-ні для окремих країн або закріплені в регіон. м/н- прав. актах( можуть мати особливості, що випливають з традицій, культури, менталітету населення).
2. Джерела інституту прав людини.
Інститут м/н захисту прав людини скл-ся після 2 світ. війни, велике значення - франц. бурж. революція 1789 і її Декларація прав людини і громадянина.
Ст.1 Статуту ООН проголошено, що члени ООН здійснюють м/н співробітництво щодо “заохочення та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для усіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії”.
М/н стандарти:
- Загальна декларація прав людини 1948;
-М/н пакт про екон., соціальні і культурні права 1966;
- М/н пакт про громадянські і політ. права 1966;
- М/н конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації , тощо.
3. Регіональне співробітництво у галузі прав людини.
Одним з важливих напрямків співробітництва регіональних організацій є захист прав людини й основних воль
У рамках Організації американських держав (ОАГ) в 1948 р. була прийнята Американська декларація прав і обов'язків людини, а в 1969 р. - Американська конвенція прав людини.
Права людину й основні волі в рамках Ради Європи закріплюються в міжнародних договорах (конвенціях і хартіях) і додаткових протоколах до них.
Організація по безпеці й співробітництву в Європі (ОБСЄ) також уважає однієї зі своїх головних завдань - заохочення й захист прав людини.
В 1995 р. держави - члени ОБСЄ на зустрічі в Парижу прийняли Пакт про стабільність у Європі.
Значною віхою в справі розвитку концепції прав людини стала Всесвітня конференція по правах людинии, що 25 червня 1993 р. прийняла Віденську декларацію й Програму дій, що підтвердили необхідність забезпечення універсальності, об'єктивності й невибірковості при розгляді питань прав людини.
4. Загальна характеристика Загальної декларації прав людини 1948 р.
Загальна декларація прав людини — рішення Генеральної Асамблеї ООН, прийняте у 1948 році, яке є найбільш авторитетним джерелом міжнародних норм щодо прав людини.
Декларація була прямим наслідком досвіду Другої світової війни і вперше сформулювала ті права, які повинна мати кожна людина.
Статті 1 та 2 закладають фундамент, наголошуючи на принципах гідності, свободи, рівності й братерства. Сім абзаців преамбули проголошують причини виголошення «Декларації» і є сходинками до неї. Основний текст «Декларації» формує чотири колони. Перша колона (статті 3-11) проголошує права індивіда, такі як право на життя і заборону рабства. Друга колона (статті 12-17) проголошує права індивіда в громадянському й політичному суспільстві. Третя колона (статті 18-21) проголошує духовні, публічні й політичні свободи, такі як свободу віросповідання й свободу асоціацій. Четверта колона (статті 22-27) визначає соціальні, економічні й культурні права.
5. Загальна характеристика Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права 1966 р.
— основоположний міжнар.-правовий документ у галузі міжнар. захисту екон., соціальних і культурних прав та осн. свобод людини. За Пактом, кожна д-ва, яка бере в ньому участь, «зобов'язується в індивідуальному порядку та в порядку міжнародної допомоги і співробітництва, зокрема в економічній і технічній галузях.
В документі закріплено ін. важливі права: на соціальну безпеку, в т. ч. соціальне страхування (ст. 9); на найширший по можливості захист сім'ї; на гідний життєвий рівень, який включає достатнє харчування, одяг, житло; на свободу від голоду, що передбачає поліпшення методів в-ва; на найвищий досяжний рівень фіз. та псих, здоров'я, у т. ч. зниження дит. смертності, поліпшення усіх аспектів гігієни зовн. середовища та гігієни праці в пром-сті.
6. Загальна характеристика Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права 1966 р.
— основоположний міжнар.-правовий документ у галузі міжнар. захисту громадянських (особистих) і політ, прав та свобод людини. Відповідно до Пакту кожна держава-учасниця зобов'язується поважати і забезпечувати всім особам, що перебувають у межах її території та під її юрисдикцією, визнані у ньому права незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політ, чи ін. переконань, нац. чи соціального походження, майнового стану. Зокрема, ставиться під міжнар. захист таке особисте право, як право на життя (ст. 6); заборонено катування або ін. жорстокі, нелюдські, такі, що принижують гідність, види поводження або покарання, а також рабство і работоргівлю у всіх її видах, примус, працю (ст. 7—8). Пактом гарантується кожній людині право на особисту недоторканність.
7. Загальна характеристика Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод була прийнята з метою додержання країнами-підписантами забезпечення на своїй території прав та основоположних свобод людини.
Конвенція, як і будь-який інший договір, зумовила появу деяких зобов’язань України перед європейською спільнотою. Органи державної влади України мають забезпечити умови, за яких дотримувалися б права і свободи людини, проголошені Конвенцією, і в разі їх порушення гарантували ефективний захист цих прав.
Ратифікувавши Конвенцію, Україна визнала право кожного свого мешканця (своїх громадян та негромадян, що перебувають на її території) звернутися з позовом до Європейського Суду з прав людини, коли вичерпано всі внутрішні можливості.
8. Понятті і правовий статус населення.
Населення звичайно визначається як сукупність індивідів, що проживають у певний час на території конкретної держави й підлеглих його юрисдикції
До складу населення будь-якої держави входять громадяни цієї держави, іноземці й особи без громадянства (апатриди).
Правовий статус населення визначається насамперед нормами внутрішньодержавного права. Разом з тим є чимало проблем, пов'язаних з населенням, які здавна регулюються нормами звичайного й договірного міжнародного права. У міру розвитку політичних, соціально-економічних, культурних, науково-технічних зв'язків між державами зростає число питань, пов'язаних з населенням, по яких держави здійснюють взаємовигідне співробітництво
9. Способи набуття. Зміни і втрати громадянства.
Філіація - набуття громадянства у зв'язку з народженням. Закони різних держав базуються на принципах або «права крові», або «права грунту». Згідно з принципом «права крові» дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження. Згідно з принципом «права грунту» дитині надається громадянство держави, на території якої вона народилася незалежно від громадянства батьків.
Натуралізація (укорінення) - індивідуальне надання до громадянства на прохання заінтересованої особи.
Трансферт означає автоматичну зміну громадянства осіб у зв'язку з передачею території, де вони проживають, від однієї держави до іншої.
Окремим категоріям населення, окремим особам надається право оптації - вибору громадянства, тобто право набути нового громадянства через трансферт або зберегти громадянство держави - колишнього суверена.
Втрата громадянства (репудіація, або добровільна відмова).
За національним правом більшості держав є кілька підстав втрати громадянства.
Експатріація - вихід із громадянства за власним бажанням.
Денатуралізація - примусове позбавлення громадянства, набутого в результаті натуралізації.
Денаціоналізація - примусове позбавлення громадянства осіб, які набули його за правом народження.
10. Правовий статус іноземців, види режиму іноземців, іноземців та осіб без громадянства.
Іноземцями називаються особи, які, проживаючи на території певної держави, не є її громадянами і мають громадянство іншої держави або не мають такого взагалі. Режим іноземців зазвичай визначають як сукупність прав і обов'язків іноземців на території даної держави. Під час встановлення окремого виду режиму проявляється ставлення країни до іноземців, які перебувають на даній території постійно або тимчасово.
Традиційно існує три режими для іноземців: національний, найбільшого сприяння та спеціальний.
Національний режим передбачає надання іноземним громадянам і юридичним особам такого ж режиму, що і вітчизняним громадянам і юридичним особам.
Режим найбільшого сприяння передбачає надання іноземцям таких прав та/або встановлення таких обов'язків, які надані для громадян будь-якої третьої країни, які перебувають на території даної країни в найбільш вигідному у правовому відношенні становищі.
Спеціальний режим полягає у наданні іноземцям у будь-якій сфері певних прав та/або встановленні для них певних обов'язків, які відрізняються від тих, що передбачені для власних громадян відповідної держави.