Життя, господарська діяльність, духовні досягнення палеолітичної людиниСтр 1 из 4Следующая ⇒
Назвати досягнення палеолітичної людини в духовній і матеріальній культурі Культуру поділяють на матеріальну і духовну. До матеріальної культури відносять сукупність матеріальних благ, а також різноманітних засобів їх виробництва. Духовна культура складається із сукупності знань отриманих людиною. Матеріальні і духовні елементи культури нерозривно пов'язані між собою. Самий зміст духовної культури є прихований і не може бути цілком і повністю розкритий (поняття істини, честі, мужності, геніальності, самопожертви тощо), її продукти завжди можуть бути в матеріальній формі. Духовне піднесення палеолітичної людини позначилося на її мистецтві. З цієї точки зору цікавим є твердження М. Чмихова* про те, що найдавнішим предметом із елементами графіки є частина ребра бика, знайденого у Франції. Для того щоб картина духовності палеолітичної людності була повнішою, слід сказати про зародження музичної культури. На думку вітчизняних і зарубіжних дослідників, у добу палеоліту почали з'являтися перші музичні інструменти. За свідченням дослідника Мізинської стоянки С. Бібікова, частину кісток мамонта використовували як перші ударні інструменти (гомілка, лопатка, тазова кістка, нижня щелепа тощо).
Життя, господарська діяльність, духовні досягнення палеолітичної людини В період пізнього палеоліту значно зростає кількість населення. На Україні відомо близько 500 поселень цієї доби. Па-леодемографічні розрахунки С.М. Бабікова дають приблизну цифру 20 тис. чоловік населення. Тодішні людські колективи трималися берегів річок. Дослідники вирізняють окремі локальні етнокультурні зони, близькі за рівнем розвитку і соціальною структурою. На цей час припадає завершення фізичного і розумового формування людини сучасного типу (HOMO SAPIENS). Характерною особливістю епохи пізнього палеоліту була відносна осілість населення. Спостерігаються якісні зміни в знаряддях праці: вони вдосконалюються за формою й урізноманітнюються за призначенням. Це — скребки, скребла, різці, які вживались при обробці та розкроюванні шкір, проколки, свердла, кремінні мікропластинки. Зазнало великих змін і ускладнилося духовне життя. У пізньопалеолітичних поселеннях, розкопаних на Україні, знайдено стилізовані жіночі статуетки, фігурки птахів. На стоянках у села Межиріч на Канівшині та на Чернігівщині виявлені зображення на кістках мамонта, виконані червоною фарбою. Деякі з цих розмальованих кісток С.М. Бабіков інтерпретував як музичні ударні інструменти. На стоянці Молодове Vзнайдено музичний інструмент типу флейти. Наприкінці пізнього палеоліту, як вважають дослідники, визначилася криза полювання на великих тварин, зумовлена різними антропогенними й природними чинниками. Подолати її вдалося, запровадивши та розвинувши мікролітизацію знарядь праці, а також змінивши форми мисливського господарства.
4 Взаємозв*язок господарської діяльності і мистецтва палеолітичної людини Мистецтво зміцнювало соціальні зв'язки, допомагало формуванню первісної общини, ставало засобом передачі досвіду від покоління до покоління. Коло творів образотворчого мистецтва палеоліту досить широке: зображення тварин і людей, виконані на камені (петрогліфи), гравюри на кістках і рогах, рельєфи, малюнки, глиняні і кам'яні скульптури. Отже, розвиток мистецтва залежало від господарської діяльності,оскільки матеріалом слугували кістки тварин, необхідними були і знаряддя праці, що власне видобували за рахунок господарської діяльності.
5."Палеолітична Венера" - узагальнююче поняття для багатьох доісторичних статуеток жінок, які мають загальними ознаками (багато зображені огрядними або вагітними), що датуються верхнім палеолітом. Статуетки зустрічаються головним чином в Європі, але ареал знахідок простягається далеко на схід аж до Іркутської області, тобто на велику частину Євразії: від Піренеїв до озера Байкал. Більшість знахідок відноситься до граветтской культурі, але є й більш ранні, пов'язані з оріньякської культурі, в тому числі і " Венера з Холе-Фельс "(виявлена в 2008 р. і датується принаймні 35 тис. років тому), і більш пізні, що належать вже Мадленська культурі.
6.трипільська культура – багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство, тваринництво; у сфері суспільних відносин – перехід від матріархату до патріархату, зародження міжплемінних об’єднань та елементів приватної власності; у сфері побуту – побудова великих глиняних будівель, утворення протоміст з населенням майже 15–20 тис. жителів; у духовній сфері – домінування символів родючості, матеріалізації їх у символи добробуту (жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води та ін.)
7)Вплив трипільського мистецтва на декоративно-ужиткового.Відомості про рівень розвитку та особливості образотворчого мистецтва трипільської культури вчені отримують за численними знахідками керамічних виробів того часу: посуду та статуеток, що представляють собою ритуальні фігурки тварин і людей. Серед знахідок також чимало глиняних моделей трипільських будинків (іноді навіть з хатнім начинням).
9.Антропоморфна пластика.Для визначення функціонального призначення трипільських статуеток дослідники звертають увагу на необхідність спостереження за місцерозташуванням предметів пластики на пам'ятці. виділяють сім можливих функцій антропоморфних статуеток. Серед них згадуються : 1.Збереження будинку з усіма його жителями (місцезнаходження статуеток під підлогою).
10.Культура скіфів.Основною рисою скіфського мистецтва в Північному Причорномор'ї було поєднання східних елементів з класичними грецькими, які сюди йшли з грецької метрополії і місцевих грецьких колоній. Це дало єдине в своєму роді витончене мистецтво. Його центром можна вважати столицю Боспорського царства Пантікапей.
11..Античні мислитеі про Скіфів
12.Життя,господарство..міст-полісів північного Причорномря.Антична культура, яку принесли в Північне Причорномор'я грецькі переселенці, справила величезний вплив на духовний світ і соціально-економічне життя місцевих племен.
13.Слов’янське мистецтво репрезентоване декоративно-ужитковими виробами (гончарство, ткацтво, вишивка, прикраси), оздобленими орнаментами, які служили нашим пращурам за обереги. На місцях культових центрів (капищ) слов’яни встановлювали дерев’яні статуї богів («ідолів», «кумирів»). Після запровадження християнства ці зразки язичницької скульптури були майже повністю знищені. З тих, що збереглися, найвідомішим є так званий Збруцький ідол (Святовит) IX ст., знайдений неподалік річки Збруч на Тернопільщині. У ньому втілено релігійно-світоглядні уявлення язичників. Статуя має вигляд чотиригранного стовпа (заввишки близько 3 м), на гранях якого викарбувані символічні зображення. Стовп розділений на три яруси, що символізують уявлення про три світи: вищий – небесний, середній – земний, нижній – підземний. На верхньому зображено язичницьких богів (зокрема, Перуна в образі воїна з шаблею), на середньому - фігурки чоловіків і жінок у ритуальному хороводі, на нижньому – бога, який стоїть навколішки й тримає землю (ймовірно, Велеса).Унікальний досвід своєрідного калейдоскопа археологічних культур – вагомий здобуток першого дохристиянського періоду в розвитку художньої культури України.Наступний період знаменний об’єднанням східнослов’янських племен і утворенням могутньої й високо розвинутої Київської Держави. Мистецтво Київської Русі – одне з найвеличніших культурних явищ минулого, на художніх досягненнях якого зростала вся українська культура. Запровадження християнства долучило культуру Київської Русі до цінностей західної цивілізації. Разом із новим релігійним світоглядом русичі запозичили з Візантії й мистецькі традиції: особливості храмової архітектури, монументального і станкового живопису (фрески, мозаїки, ікони), книжкової мініатюри. Поступово образотворче мистецтво та архітектура набувають своєрідних рис.Головними різновидами сакральної (культової) архітектури стали православні церкви та собори. Християнський храм був не лише архітектурною спорудою культового призначення, він мав глибокий символічний зміст, уособлював специфічну модель Всесвіту, де панують порядок і чітка ієрархія духовних сил, зосереджених навколо головної – Творця всього сущого. Згідно з візантійським каноном споруда в плані утворювала хрест, а її центральна частина увінчувалася куполом, навколо якого зазвичай розташовувалися інші – менші за розмірами. У центральній апс?ді містився вівтар – місце для богослужіння.Небагато пам’яток мурованої архітектури та образотворчого мистецтва княжої доби збереглося в українських містах Києві, Чернігові, Переяславі, Володимирі-Волинському, Галичі. Найстаріші давньоруські архітектурні пам’ятки – величний п’ятиглавий Спаcо-Преображенський собор у Чернігові (1036 р.), храм Спаса на Берестові (початок ХІІ ст.).До наших днів у спорудах княжої доби дійшов фресковий живопис – найпоширеніший вид монументального мистецтва Київської Русі. Найбільшу цінність становлять фрески Кирилівської церкви (ХІІ ст.) в Києві. Центральні частини храмів прикрашали вишукані мозаїки. Поєднання в одному ансамблі мозаїк і фресок – самобутнє явище художньої культури Київської Русі, невідоме Візантії. У створенні мозаїк Успенського собору Києво-Печерської лаври брав участь видатний живописець Алімпій (Алі-пій), який також уславився як іконописець.Як свідчить літопис, перші ікони – зразки станкового живопису – привезли до Києва з Корсуня (Херсонеса Кримського) для Десятинної церкви, збудованої за часів князя Володимира (989–996 рр.). Пізніше ікони надходили переважно з Візантії. Проте ікон княжої доби, істинних шедеврів сакрального мистецтва, вціліло дуже мало. Більшість із них, на жаль, перебуває поза межами України в музеях Москви й Санкт-Петербурга. Найвідомішу – Володимирську ікону Божої Матері пензля візантійського майстра – було вивезено з резиденції київських князів у Вишгороді Андрієм Боголюбським під час одного з його варварських набігів на Київ.Копіювання візантійських зразків дало змогу місцевим живописцям швидко засвоїти канони малювання ікон і на їх основі створити власну оригінальну школу іконопису. Ікони, виконані в київському стилі, нагадують мозаїки та фрески: вони мають вишуканий колорит зі складною символікою кольорів. У центрі – прекрасні, сповнені високої духовності образи Ісуса Христа, Богоматері, святих. Видовжені фігури на золотому тлі (символ царства небесного), лики з глибоким поглядом великих очей, німб навколо голови – все це мало викликати враження нереального, невагомого, неземного 14. Релігійні вірування слов'ян. У східнослов'янській релігії яскраво відображені дві риси, найбільш характерні для землеробських племен раннього середньовіччя: обожнювання сил природи в різноманітних, формах і культ роду. Ранньою дохристиянською релігією в праукраїнців був язичницький політеїзм, або багатобожжя, що являв собою нашарування різних вірувань досло-в'янських епох. Східні слов'яни уявно населяли природу численними фантастичними божествами — русалками, берегинями, лісовиками, водяниками та ін.У язичницьких віруваннях своєрідно поєднувались народна фантазія та знання людини про світ, віковий досвід поколінь, що проявився у правилах етики, естетики, моралі. У народній поетичній творчості вищі сили — боги мали людську подобу, але були наділені більшою силою, більшими вміннями, можливостями і розумом. Поряд з позитивними живуть герої негативні. Вони доповнюють перших, відтіняючи їхні найкращі риси.Пантеон язичницьких богів формується на базі матеріалістичних уявлень. Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він же батько природи і Владика світу, волею якого тримається доля всього і всіх. Далі йдуть бог світла Сварог та його син, особливо шанований на Русі, Дажбог, Хоре чи Сонце. Це зумовлено тим, що сонце було життєдайною силою всього живого на Землі.Особливо вшанованим був бог грому блискавок Перун, ім'я його в перекладі зі старослов'янської означає «грім», з грецької — «вогонь». Вирази «Перун вбив», «Перунова стріла» свідчили про його необмежену силу. Дві сили йшли поруч з людиною — Білобог і Чорнобог, що уособлювали добро і зло. Один був народжений світлом, інший — пітьмою; перший будував, другий — руйнував.Особливо шанували жіночі божества. Слов'янські богині, починаючи від Матері-Землі, були дуже популярні у віруваннях і відображали природну першість усього живого на Землі. Поряд з чоловічим Аадом-Живом завжди стояло жіноче Лада-Жива, зображення її було символом життя: немовля, повний колос, дивоквітка, виноград або яблуко.Основний пантеон супроводила ціла низка малих божеств: Аель, Діванія, русалії, домові, водяники, лісовики та ін. У кожного з них люди шукали небесної мудрості, зверталися за щастям, ворожили, приносили жертви, кожний був покровителем певного роду діяльності, роду, сім'ї.Поряд з віруванням в істот обожнювались всілякі духи і сили природи: сонце, місяць, зірки, повітря, вітер. Однак особлива шана віддавалась деревам: кожне символізувало той чи інший рід, плем'я свято оберігалось. Перше місце займав дуб, особливо старий — символ мудрості; ясен — присвячувався Перуну; клен і липа — символи подружжя; береза — символ чистоти. Мабуть, з цих давніх часів веде відлік поетичне народне свято Зеленої неділі, коли практично кожну українську оселю прикрашають зеленню як символом чистоти, сили духа, єднання з природою.Священними вважали також птахів і тварин. Зокрема, зозуля — сприймалася як провісниця майбутнього; голуб — як символ кохання; ластівка — як доля людини; сова — як символ смерті і пітьми. З тварин священними були віл і кінь, а з комах — бджола і сонечко. Асоціативний ряд зрозумілий і сьогодні.Поряд з матеріалізованими уособленнями божої сутності східні слов яни вірили у присутність особливої суті — душі, яка, за їхнім поняттям, продовжувала існувати після смерті людини і залежно від його чеснот ставала або рабом, або добрим духом. На кожному кроці відчувалась присутність предків, «дідів», зокрема під час народження, весілля, смерті.Важливою рисою вірувань праукраїнців дохристиянської доби була життєрадісність. Вони не мали в своєму пантеоні суворих, жорстоких богів, а жили спільним життям з природою, відчували її тепло і ласку 15. Синкретизм (від грец. Συγκρητισμός — з'єднання, об'єднання) — явище об'єднання різних релігій (або їх окремих елементів) в єдину релігійну систему.Синкретизм — загальнокультурне явище, аналогічне еклектиці у філософії: це зовнішнє, неорганічне, штучне з'єднання фрагментів або елементів різнорідних навчань релігійного, антропологічного або космологічного характеру. Духовні основи подібного з'єднання або не визначаються ясно, або не ув'язуються з вмістом залучених фрагментів. Приклади синкретизму — гностичні вчення, теософія та ін.Історично синкретизм мав широке поширення в Стародавньому Римі і в державі інків, коли інкорпорація богів переможених земель у власний релігійний культ підтримувалася на рівні державної політики.Синкретизм слід відрізняти від релігійного плюралізму, який передбачає мирне співіснування і/або поділ сфер впливу між кількома конфесіями або релігіями без їхнього злиття.Деякі атеїстичні публіцисти вважають, що релігійний синкретизм в деякій мірі характерний для всіх релігійних течій. Так, на думку одного з публіцистів пізнього радянського періоду, християнство об'єднує в собі уявлення стародавнього іудейського релігійних течій, східних релігій, грецької і римської філософії тощо 16.Мистецтводосягло в Київській Русі дуже високого рівня. Його масова продукція: недорогі вироби зі срібла й міді, скляні намиста й браслет — набула великого поширення на Русі й за її межами. Особливо уславились у середньовічному світі вишукані срібні й золоті творіння київських, чернігівських, галицьких майстрів. Давньоруські ювеліри досконало володіли різними способами обробляння дорогоцінних металів: сканню, зерню, черню, інкрустацією, карбуванням, художнім литвом. У середньовічній Європі давньоруських ювелірів вважали неперевершеними майстрами своєї справи. Дорогоцінні золоті вироби з перегородчастими емалями (діадеми, князівські барми, іконки, ковтки, хрестики тощо) та срібні карбовані браслети з черню київського виробництва належать до найвитонченіших зразків мистецтва середньовічного світу.Вироби прикладного мистецтва з дитинства оточували руську людину. То були дерев'яні різьблені миски, відра, ложки, вирізані з кістки ґудзики, гребінці, ручки для ножів, керамічний посуд із художнім орнаментом, недорогі прикраси тощо.За всієї великої різноманітності явищ і виробів, зрозумілої з огляду на величезну територію розселення давньоруської народності, її матеріальна й духовна культура відзначалася значною цілісністю, що не виключало місцевих, часом відчутних особливостей. Так було й у добу відносно єдиної Київської монархії (кінець X - перша третина XII ст.), і в часи феодальної роздробленості, коли, попри ослаблення політичної єдності держави, культура одержала нові імпульси до зростання. Піднесення суспільного життя, зокрема міського, посилення економічних і культурних зв'язків, поглиблення етнічної свідомості народу зумовили подальший розквіт культури Київської Русі другої половини ХІІ-першої третини XIII ст.Розвивалися такі види мистецтва: фрески з іконописом розвивався фресковий живопис, мозаїка, живопис, скульптура, музика.
17.Перелічити муз.інструм. Київської Рузі.Музичне мистецтво східних слов'ян доби Київської Русі досягло високого рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика.В усній народній традиції продовжують розвиватись ігри, календарні та родинно-побутові пісні, похоронні плачі й голосіння, їх найдавніші зразки збереглися в невеликій кількості. Якими ж були музичні інструменти? Це струнні смичкові — гудок, смик; щипкові — лютня, гуслі, псалтир; духові — роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні — бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця. Важливу роль відігравали церковні дзвони, які сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче. Отже,багата й різноманітна спадщина часів Київської Русі стала міцним підґрунтям для формування професійної музичної культури українського народу.
18.іконопис в княжу добу.Разом з будівництвом храмів розвивався і такий вид мистецтва, як культовий станковий живопис. Ікони, як специфічний вид релігійного малярства, виникли дуже давно, і найраніші уцілілі твори належать до УІ ст. Ікона як художній елемент займала головне місце в інтер'єрі церковної споруди. Якщо мозаїки і фрески втілювали тріумф християнства, то ікони насамперед були по-клонними. До них молилися, у них сподівалися знайти зцілення і допомогу в житті. Культ ікони був офіційно прийнятий на сьомому Вселенському соборі 787 року у місті Нікеї. Ікони становлять органічне ціле з храмом і підпорядковані його архітектурі. У храмах ікони розташовувалися над передвівтарною перегорожею, що пізніше перетворилася на іконостас. Перші ікони були привезені на Русь з Візантії і Болгарії, а в кінці XI ст. з'явилися власні. Мистецтво іконопису мало свої особливості, що відрізняли його від монументальних розписів. В іконі обмежений простір, який вимагав зосередження на створенні психологічного образу, знаходженні найвиразніших композицій та колористичних рішень. Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало. Найулюбленішою темою староукраїнського іконопису була Богородиця. Поряд із постатями чи групами святих іконописці малювали сцени зі Старого й Нового Завітів, беручи за зразки то церковний стінопис, то мініатюрні картини рукописів. Тим-то одні ікони зберігають сувору монументальність фрескових і мозаїчних зображень, а другі є більш вільні в композиції, реалістично-побутові й малярські .
19.Походження назви «Галич».Питання походження назви Галич здавна привертає увагу дослідників.Вчені по-різному пояснюють топонім, але так і не прийшли до спільної думки. Першим, хто цікавився виникненням міста, був невідомий автор Галицько-Волинського літопису, який дав обіцянку розповісти про Галичину могилу і про початок Галича. З невідомих причин літописець своєї обіцянки не виконав. Один із перших дослідників давнього Галича археолог І. Шараневич намагався вивести назву Галич від першого володаря і засновника міста, який був похоронений у Галичиній могилі або могила була насипана в його честь. І.Шараневичем, – назва Галич походить від імені князя Галиці, який був похований у кургані Галичина могила. Цієї думки дотримувалися історики М.Грушевський та І. Крип’якевич. Наступну гіпотезу походження назви міста Я.Пастернак виводить від кельтського племені галатів. Дослідник вказує на те, що вживання термінів Галатія і галати в значенні Галичина й галичани можна знайти в істориків XIV–XVI ст. В.Абрагама, Тайнера, Длугоша та Люція. Ще за однією гіпотезою назва Галич походить від племені галлійців (скордисків). У кельтській (давньоірландській) мові гал – “могутність”, “сила”, у гальській галія – “сила”. Назви народів гали, галати і похідна від них – галич та інші означають “могутні”, “войовничі”.Деякі дослідники вважали, що топонім Галич походить від згадуваних Геродотом галізонів чи алазонів, що жили у верхів’ях Бугу та Дністра. Ян Длугош, А.Петрушевич та ін. пов’язували назву Галич з чорною галкою, зображення якої було на гербі Галицької землі, а пізніше – Австрійського королівства Галичина. Існує цікава легенда, що місто було засноване одним із перших київських князів, який під час походу зупинився в околицях сучасного Галича. Близькою до попередньої гіпотези є думка І. Шараневича, який виводив назву міста від слова гал – “чорний”. Дослідник В. Кентжинський виводить топонім Галич від польського слова hala – “гора”. Австрійський історик кінця XVIII ст. Гакет вважав, що назва Галич походить від грецького слова гальс – “сіль”. Мовознавець Фасмер пояснював назву Галич від слова галиця – “змія”. Отже, існує безліч гіпотез походження назви нашого міста. І кожна з них має право на життя.
20.памятки культури періоду Галицько-волинського князівства.Перші муровані храми в Галичині та Волині з’являються досить рано — із кінця ІХ — початку Х ст., що було зумовлено впливом чеської архітектури. Але, на жаль, переважна більшість храмів кінця ІХ—ХІІІ ст. назавжди втрачена. У ХІІ—ХІІІ ст. сформувалися Волинська і Галицька архітектурні школи. На волинських будівничих відчутний вплив справила Київська школа, а галицькі архітектори використовували як традиції Київської Русі, так і надбання західноєвропейських майстрів. Серед збережених часом монументальних споруд є Успенський собор у Володимирі-Волинському. Він збудований у 1160 р. київськими майстрами за наказом князя Мстислава Ізяславовича. Ця шестистопна однокупольна будівля має простий, але водночас величний вигляд.
Його сучасник — Успенський собор у Галичі, збудований Ярославом Осмомислом (1157 р.),— зберігся до нашого часу лише у вигляді руїн. Це був чотиристопний однокупольний храм, оточений галереями і прикрашений білокам’яною різьбою. Він є яскравим виразником галицької архітектурної школи, яка багато запозичувала з поширеного у Європі романського стилю. У Галичі будували не з цегли, а з місцевого каменю, використовуючи різні породи алебастру і вапняку. На території міста археологи знайшли близько тридцяти кам’яних будівель. До особливостей галицької архітектури належить також спосіб облицювання стін керамічними рельєфними плитками із зображенням грифонів, орлів, воїнів, із рослинними та геометричними орнаментами. На місці давнього Галича (тепер тут розташоване село Крилос) до нашого часу зберігся храм Св. Пантелеймона (ХІІ—ХІІІ ст.), який також є яскравим представником галицької архітектурної школи.Отже,до нашого часу мало збереглося памяток культури .
21.Розвиток різних видів мистецтва 14-17 ст.Найбільше пам'яток культури XIV — поч. XVII ст. збереглося в Західній Україні, оскільки її менше спустошили монголо-татарські орди. Збереглися повністю або в руїнах замки і міські укріплення Львова, Луцька, Кременця, Хотина, Кам'янця-Подільського, Хуста, Мукачева, Одеська та ін. Уціліли Троїцький монастир у Межиріччі, дерев'яний собор Благовіщення у Ковелі (1505). Богоявленська церква та кругла башта в Острозі (XVI ст.) тощо. У творчості тодішніх різьбярів і скульпторів переважала релігійна тематика, в якій яскраво проявлявся дух непокори іноземним поневолювачам. Митці найчастіше зображали в кам'яних, мідних та дерев'яних скульптурах святих, покровителів українського воїнства — Михайла, Дмитра, Федора, Покрову. Найбільше таких пам'яток дійшло до нас у вигляді дерев'яних хрестів, кам'яних і бронзових рельєфів на кахлях, дверях, фасадах будинків (Увірування Фоми, Вірменська церква, фасад Чорної кам'яниці у Львові, царські врата у Монастириськах на Тернопільщині). У XVI ст. в Україні набула поширення надгробна скульптура. Про високий мистецький рівень свідчать надгробники Костянтинові Острозькому, Олександрові Ваньку-Лагодовському з Унева, Валентові Гербурту зі Скелівців та ін. Майстри українського монументального фрескового мистецтва були знаними далеко за межами України. Зокрема, в Польщі наші умільці прикрашали католицькі костьоли й каплиці. В Україні майже не збереглися фрескові шедеври, за винятком фрагментів церкви св. Онуфрія (Лаврів, Львівщина, XV ст.). У кращому стані творіння українських митців уціліли в храмах Любліна, Кракова, Вислиці. Піднесено, граціозно змальовано портрети Богородиці, святих Онуфрія, Іоана Богослова та ін. На відміну від фрескового мистецтва XIII ст., в якому домінували настрої аскетизму, зречення, у XV ст. переважали ліричні, світлі й радісні мотиви — доброта, самопожертва, героїзм, любов. Український живопис XIV —XVI ст. розвивався під животворним впливом іконопису княжої доби. Найбільше картин цього періоду збереглося у глухих Карпатських горах, де не ступала нога татарина-людолова. За силою художнього вираження тогочасне мистецтво можна порівняти з українським фольклором. Найхарактернішою особливістю малярства XIV —XV ст. був розпис іконостасів. Митці дбали про виразність картини, її лаконічність, простоту, ідейність змісту. Малювали переважно на липових дошках. Центрами живопису були Києво-Печерська лавра, а також міста Львів, Перемишль. Уперше на картинах зустрічаються підписи малярів (Владика, Яків, Матвій та ін.). Найчастіше трапляються ікони Юрія Змієборця, Богородиці, Архангела Михаїла, святих Петра, Павла, Миколи, Розп'яття Ісуса, Тайної вечері, Різдва, Марії, Вигнання з раю, Страшного суду, Поклоніння волхвів. Коли ж на Заході, зокрема в Італії, виникли школи малярів, картини яких охоче купували польсько-литовські королі і магнати, з'явилися художні групи, а також цілі школи в Польщі та в Україні. Найвідомішою з них стала Львівська художня школа. У XVI ст. маляр В.Стефанович отримав звання королівського художника. Він та його побратими створили прекрасні портрети польського короля С.Баторія, князя К.Острозького, громадського діяча, книговидавця і письменника Я. Гербурта та ін. Плідно працювали в Україні художники-графіки. Вони майстерно оформляли книги (спочатку рукописні, а з XVI ст. — друковані). Унікальним щодо цього є оформлення Київського псалтиря (1397), де містилося понад 200 мініатюр, які виконав художник Спиридон. Вишуканою кольористикою відзначається мініатюра Галицького євангелія (XIV ст.). Книжкова орнаменталістика, яку застосовували гравери у роботі, близька до народного мистецтва. Чудово прикрасили художники також Пересопницьке євангеліє (1561), Львівський апостол (1574), Острозьку Біблію (1581) та багато інших книг. У XVI ст. почався фронтальний наступ польської шляхти на соціальні права і культуру нашого народу. Чужинці глумилися над українською мовою, народними звичаями, православною церквою. Чванливі панки прагнули до повного окатоличення й ополячення українського народу, та їхні зловісні наміри не були реалізовані. Українська людність палко відстоювала свою мову, культуру, національну гідність. Окрім міщанства і козацтва, основна маса населення — селянство — виступала як споконвічна національна берегиня, зберігала найвищі духовні цінності: мову, пісню, народні обряди, неповторну українську самобутність.
22.Ренесансний стиль. Ренесанс в українській культурі був своєрідним і як історичний етап хронологічно не збігався з італійським або західноєвропейським Відродженням. Ренесанс почав торувати свій шлях в українських землях вже на початку XVI ст. Однак лише в другій половині XVI ст. та в перші роки XVII ст. прояви Ренесансу стали досить помітними. Причина такого відставання була насамперед пов´язана із занепадом внаслідок монголо-татарської навали однієї з найрозвинутіших держав Середньовіччя – Київської Русі. На українських землях була на довгий час загальмована культурна еволюція. Були знищені головні культурні центри, втрачена культурна еліта. 23.на основі аналізу архітектури 14-17ст.взаємозвязок..Процес формування і розвитку української художньої культури 14-17 ст. протікав у вкрай складній громадської та політичної обстановки. В 14 ст. які перебували на території України князівства, ослаблені і спустошені татаро-монгольським навалою, потрапили під владу польських, литовських і угорських феодалів. При цьому Литовського князівства вдалося захопити більшість українських земель, а також оволодіти землями Білорусії і Західної Русі. У перший період свого панування велике князівство Литовське під впливом більш високої культури завойованих народів сприйняло давньоруське законодавство і писемність, користувалося послугами майстрів і з повагою відносився до місцевих традицій, незмінно підкреслюючи у своїх указах, що воно «новин не вводить, а старовини не рухает». Проте надалі положення українського населення стало різко погіршуватися, особливо після Люблінської унії 1569 року, в результаті якої основна частина українських земель увійшла до складу Речі Посполитої і опинилася під владою польських магнатів.Панська Польща, втягнута в круговорот міжнародної торгівлі, прагнула витягти з України можливо більше товарної продукції. Жорстоко угнетавшие український народ польські феодали намагалися увічнити своє панування над ним, проводячи політику колонізації його культури. У зв'язку з цим формування української культури проходило під знаком боротьби за незалежність народу, сочетавшейся з повстаннями проти феодального гніту. Ця боротьба особливо загострилася після Брестської унії 1596 р., укладеної польської і ополяченной української феодальної верхівкою з метою підпорядкування православної церкви на Україні католицьким Риму. Народні виступи з кінця 16 в. набули характеру масових козацько-селянських повстань. В середині 17 століття вони завершилися знищенням іноземного панування на значній частині території і возз'єднання України з Росією. В архітектурі України 14-17 ст. велике значення отримала кріпосна архітектура, тому що територія України тоді представляла арену запеклої боротьби не тільки внутрішніх, соціальних, але і зовнішніх сил - Польщі, Литви, Угорщини - і піддавалася спустошливим татарських набігів, а потім турецьких орд. Усистему оборонних споруд входили міста укріплені, замки, монастирі і церкви. Прикладом може служити Львів - центр Галицької Русі, що лежав на перетині важливих торговельних шляхів, які йшли на Захід і Схід. Більшість замків в 14-15 ст. будувалося з дерева і, природно, до нас не дійшло. Такий був несохранившийся київський замок; над його стінами височіли сімнадцять рубаних шестикутних веж з шатровими покрівлями. Ранніми пам'ятниками оборонної архітектури на Україні є Луцькі Верхній і Нижній замки, побудовані з цегли між 1324 і 1386 р. литовським князем Любартом. Особливо величний добре зберігся Верхній (Любартов) замок, розташований між річкою Стырью і її рукавом Малим Глуш-цьом. Спокійні горизонталі стін гармонійно поєднуються з вертикалями масивних чотиригранних веж, що піднімаються на кутах. Будучи вдвічі вище стін, вони панують над навколишнім простором, надаючи замку величаву урочистість. 3одчий, вирішуючи спорудження великими масами, дуже стримано застосовував декоративні кошти. Навіть головна надбрамна башта, укріплена двома контрфорсами, була порівняно скупо декорована квадратними і півциркульними нішами і смугою зубчастого орнаменту (вікна з ренессаисными наличниками виконані значно пізніше). Українські замки зазвичай зводили в зручних для оборони місцях, де раніше вже існували зміцнення. У зв'язку з цим в їх планування, в архітектурних формах і в будівельних прийомах утворилася певна послідовність, яка сприяла збереженню традицій давньоруської архітектури. Нерідко в одному і тому ж спорудженні можна спостерігати напластование різних форм, яке надає замку своєрідну мальовничість. Так, протягом кількох століть формувався архітектурний вигляд Кам'янець-Подільського замку, замикаючого підковоподібну закрут річки Смотрич, з розташованим тут містом. Його численні башти, що відносяться до різних періодів, різноманітною формою своїх обсягів і доповнень добре доповнюють загальний мальовничий характер планування замку, силует якого органічно пов'язаний з пейзажем. Особливо величне враження справляє висунута вперед колосальна Кармелюкова башта (де був укладений в 18 ст. вождь повсталих селян - Устин Кармелюк), що має форму, характерну і для російської архітектури,- «восьмерик на четверике» з шатровим завершенням. 24.Назвати характерні особл. Іконопису 14-17ст. Іко́нопис — мистецтво писання ікон, вид живопису, має культове призначення. Іконописання, особливо характерне і розвинене у православній традиції, як і загалом у східному християнстві (православній, греко-католицькій, коптській, маронітській церквах тощо), широко поширене і популярне в Україні, Росії, Румунії, Греції, Сербії, Грузії та інших східно-європейських та близько-східних краях. Православне мистецтво — є носієм високих духовних цінностей, зокрема, іконопис, який створювався святими духовидцями. Для педагога іконописне мистецтво повинно виступати одним із засобів морально-естетичного виховання. У православній культурі іконі належить значне місце, де вона ніколи не мислилася лише як твір мистецтва. Ікона, перш за все, віронавчальний текст, який покликаний допомогти пізнанню істини. Ікона є своєрідним вікном у духовний світ, тому вона має особливу мову, де кожен знак — символ (І. К. Язикова). За допомогою знаково-символічної системи ікона передає інформацію подібно письмовому тексту, мову якого необхідно знати, щоб сприйняти, зрозуміти й пережити її духовний смисл. Мета ікони — направити всі наші почуття, розум і всю нашу людську природу до її істинної мети — на шлях перетворення. Христового, викликало посилення інтересу світової громадськості доісторії християнської культури та релігії, зокрема духовних такультурних цінностей, що сконцентрувала в собі православна традиція.Дуже хотілося б сподіватися, що цей рух матиме продовження у майбутьномудуховному та культурному житті України і принесе гідні плоди, а не уподібнеться до здійнятої хвилі, згладжувальної часом. Цю стурбованістьможна віднести і до активного пожвавлення науковців та художників навколо питань розвитку православної традиції іконопису на сучасному етапі. Дії з відродження цієї унікальної образотворчої традиції – чи то практичні зусилля окремих фахівців мистецтва, чи то теоретичні наукові праці з питань вивчення та аналізу іконопису, що побачили світ останнім часом, у своїй більшості, на жаль, мають тендеційний характер. Вони,насамперед, білше свідчать про суб’єктивні враження окремих особистостей від зіткнення з цим явищем, ніж про його глибоке знання та розуміння.Тому в цій царині сьогодні можна спостерігати дивовижний дисонанс.У художній практиці – це або еклектичне безладне єднання розрізнених фрагментів іконопису попередніх періодів в одному художньому зображенні,або спроби поодиноких митців подати свою особисту версію іконопису, в якій на зміну його специфічній системі зображальності пропонуються індивідуальні художні уподобання автора твору. Таким чином те, що відбувається у цій галузі зовсім не нагадує планомірні дії з відродженняобразотворчої традиції. Замість цього ми одержуємо суб’єктивні уявлення окремих художників про іконопис, а не сам іконопис. Якщо цей процес і цей процес і надалі вважатиметься за рішення проблеми, можемо втратити унікальне явище у світовій образотворчій практиці.Одже, із вище сказаного випливає, що наукове осмислення історіїіконопису в культурному і духовному житті України і зарубiжних слов’янських країн є винятково важливим і актуальним завданням української культури і історії. Посприяти його розв’язанню і покликана ця наукова праця.Хронологічні рамки дослідження визначені його тематичною спрямованостю і охоплюють період XIV – XVI століття – від періоду ікони Візантійськогостилю до ренесансну-бароккового стилю. Такий хронологічний підхід дозволяє виявити основні аспекти ролі іконопису в українській культурі та мистецтві, зокрема в релігійному.
25)козацьке Барокко– це стилістичний напрям в европейському мистецтві XVI-XVIII сторіч, започаткований в Італії. Основні його риси: підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції. В Україні під впливом козацтва, його визвольного руху та союзу з православною церквою, яку воно взяло під свій захист, наприкінці XVI-початку XVII сторіч народжується українське барокко. Визначною його рисою є використання традицій народного мистецтва та широка демократизація сюжетів. Українське барокко відбилося в архітектурі, живописі, літературі та музиці України того часу. Сьогодні під водою Каховського водосховища вже фактично неможливо відшукати залишки колишніх запорізьких січових укріплень. Про фортифікаційну майстерність козаків та залучених до будівництва цих укріплень уже в XVIII сторіччі інженерів-фахівців можна судити тільки по мапах і плянах. У пляні укріплень Нової Січі поєднуються традиції будівництва козацьких засік з досягненням найновішої на той час фортифікаційної думки. Багато цікавого можна довідатися з пляну цього останнього осередку запорізького козацтва. Нова Січ являла собою поселення, розташоване на площі близько 20 гектарів, захищене від ворога плавнями, дніпровими протоками та укріпленнями. Визначними пам’ятками архітектури епохи козацького барокко були світські та церковні будівлі козацької столиці України – Чигирина та родинного маєтку Хмельницьких – хутора Суботова. Сьогодні залишилася церква Іллі в Суботові, де було поховано прах Богдана Хмельницького та загиблого в бою його сина Тимофія, деякі інші споруди. Розташований на горі, Чигиринський замок був добре укріплений козацькими фортифікаторами, витримав не одну ворожу облогу. Воду обложені діставали через пробиту в камінній горі криницю – чудо рук давніх майстрів. „Чигиринський колодязь – так називається один із віршів поетки Ліни Костенко. До сьогоднішніхднів, пройшовшикрізьвійни, революції, пожежі, сваволючиновників, зберегласявидатнапам’яткаукраїнськоїархітектури – запорізький Троїцький собор у Самарі (покитимчасовоНовомосковськДніпропетровськоїобласті). Довгий час цебуланайбільша і найвища в Українідерев’янаспоруда, одна з найшановнішихсвятиньЗапоріжжя. Цікаву й захоплюючуісторіюїїспорудженнярозповів на підставізбереженихдокументівДмитроІвановичЯворницький.
26)Ки́єво-Могиля́нськаакаде́мія — стародавній навчальний заклад в Києві, якийпід такою назвоюіснуваввід 1659 до 1817 року. Спадкоємецьстародавньої КиївськоїАкадемії заснованої князем Ярославом Мудрим. Фактичновсісучасніукраїнські ВНЗ в тійчиіншіймірі є духовнимиспадкоємцямицього закладу через вихованцівАкадемії, які стали засновникамивідповіднихновихбогословських, філософських і науковихшкіл у цихвишах.Навчання в академіїбуловідкритим для всіхстанівсуспільства. Рікпочинався 1 вересня, але студентівприймалитакожпізнішепротягом року. Процеснавчання в КиївськійАкадеміїскладавдванадцятьроків. Предметиподілялисяна так званіординарні та неординарнікласи. До ординарних належали: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія та богослов'я. В неординарнихкласахвикладалисьгрецька, польська, німецька, французька, єврейська та російськамови, історія, географія, математика (курси включали алгебру, геометрію, оптику, діоптрику, фізику, гідростатику, гідравліку, архітектуру, механіку, математичнухронологію), музика, нотнийспів, малювання, вищогокрасномовства, медицини, сільської та домашньоїекономіки. В 1751 р. в академіїпочали викладатиросійськумову та поезію, в 1784 р. було заборонено читатилекціїукраїнськоюмовою Києво-Могилянськаакадемія та заклади-наступникизгадуються в твораххудожньоїлітератури. В повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба» сини Тараса Бульбибули студентами академії[12]. Київськаакадеміязгадується в двох романах Павла Загребельного, «Я, Богдан» та «Південний комфорт»[13][14]. Київська духовна академіяфігурує в творах «Хмари» ІванаНечуй-Левицького та «Печерськіантіки» МиколиЛєскова[15][16]. В поемі «Бояриня» ЛесіУкраїнки один з головнихдійовихосіб — Степан — випускникКиївськоїакадемії[17]. В 1992 р. буловипущенопоштову марку з зображеннямКиєво-Могилянськоїакадемії[18]. Староакадемічний корпус академії зображено на купюрі в 500 гривень, а також на логотипах УкраїнськогонауковогоінститутуГарвардськогоуніверситету та Інститутуукраїнськоїархеографії та джерелознавстваім. М. С. Грушевського НАН України. ©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|