Становище української культури в умовах Російської та Австро_угорської імперії

Українські землі перебувають у складі іноземних держав:Лівобережжя, Правобережжя, Слобожанщина, південь України і Крим у складі Росії Закарпаття, Галичина, Буковина – у складі Австрії ( з 1967року – Австро-Угорщини) – 70 тис. кв. км, 3,5 млн. осіб, з них 2,4 млн. – українці. Перебування українських земель у складі царської Росії та Австро-Угорської імперії зумовило регіональні особливості розвитку їхньої культури. Завершення формування української нації в умовах кристалізації класової структури буржуазного суспільства визначило характер напрямів у національній культурі, зокрема появу струменя демократичної культури. 1864 р. царський уряд здійснив реформу народної освіти. Згідно з нею всі типи початкових шкіл, які існували раніше, оголошувалися загальностановими й дістали назву початкових народних училищ. Вони стали працювати за єдиним планом і програмою. Тут дітям давали елементарні знання: вчили Закону божого, читати, писати, перших чотирьох дій арифметики. Керівництво училищами зосередилося у новостворених повітових і губернських училищних радах, а контроль за ними у межах кожної губернії стали здійснювати попечителі народних училищ.Наприкінці 1860-х років відкрилися двокласні початкові училища з п´ятирічним строком навчання, в яких викладали також історію, географію, малювання тощо. У 1872 р. більшість повітових початкових училищ реорганізували у шестирічні міські училища. Тут вивчали геометрію, креслення, природничі дисципліни. У 70-х роках початкові народні школи почали відкривати земства Лівобережної та Південної України. Учителі цих шкіл, серед яких було багато різночинної демократичної молоді, запроваджували прогресивні методи навчання, розширювали обсяг учбовою матеріалу. В умовах реакції 1880-х років збільшилася, особливо на Правобережжі, кількість церковнопарафіяльних шкіл.У 1897 р. на території Східної України існувало близько 17 тис. початкових шкіл усіх видів. Проте вони могли охопити навчанням лише третину дітей, решта їх лишалася поза школою. Значна частина дітей селян і робітників не відвідувала школу або не закінчувала курсу навчання через скрутне матеріальне становище.

Розвиток освіти й науки. Освітня політика урядів царської Росії та Австро-Угорської імперії здійснювалася в інтересах панівних класів. Однак, зважаючи на потреби господарства в освічених працівниках, на вимоги прогресивних кіл суспільства щодо розширення освіти народних мас, ці уряди були змушені проводити відповідні реформи.Зрослі потреби в підготовлених кадрах зумовили прискорення розвитку професійної освіти. На Україні з´явилося чимало ремісничих, нижчих промислових, комерційних, технічних, сільськогосподарських та інших училищ, а також учительських семінарій. У 1870-90-х роках відкриваються вищі спеціальні учбові заклади:1864 р. у Львові було засновано український професійний театр «Руська бесіда», який очолив О. Бачинський. Його

репертуар складався із творів наддніпрянських і західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії

32.Праця Костомарова «Дві руські народності.»У великій спадщині видатного історика, письменника і громадського діяча М. /. Костомарова (1817 — 18S5) особливе місце посідають наукові розвідки, що були надруковані в журналі „Основа" (1861 — 1862): „О федеративном начале древней Руси", „Черты южнорусской истории", „Иудеям", „Две русские народності:". В них чи не найповніше виявилася одна з історичних граней наукової концепції М. Костомарова - вивчення „народної історії", захист національних прав українського народу, його культурно-історичних традииій, духовних цінностей.

Появились ці розвідки в час гострої ідеологічної боротьби прогресивної української історико-філософської науки проти великодержавних асиміляторських концепцій, представників офіційної історіографії. Захисники „единой и неделимой" та їхні клеврети намагалися довести, що окремого украінського народу ніколи не було і не існує, що він є лише племенем російського чи польського, не має своєї мови, самобутніх рис характеру, духовних якостей, а тому саме прагнення розвивати українську мову і словесність зони трактували то як незрозумілу примху, то як штучне насадження, витвір невеликого гуртка місцевих патріотів... Шалено заперечували право українського народу на свою літературу шовіністична російська (журнал „Русский вестник", газета ,День") польська (газета „Час"), єврейська (тижневик „Сіон") преса, представники офіційної науки.

Журнал „Основа» у численних публікаціях викривав асиміляторські концепції, різного роду фальсифікації, нападки, обстоюючи ідею вільного національного розвитку українського народу, його мови, культури, побуту і звичаїв, національної школи. У своїх програмних положеннях редакція декларувала „уважение к правам личности, к народу и народности и устранение сословий, национальной и религиозной вражды и всяческих недоразумений, посредством разъяснения темных вопросов нашей современной и прошедшей жизни" („Основа", 1862, № 1, с. 2). Будителі національної самосвідомості закликали читачівжурналу усвідомити себе як представників певного народу, нації, носіїв їх культур, історії, визначити ясно своє відношення до інших народностей. „Всякий народ только с того времени становится необходимым членом человеческой семьи, — писали вони, — когда посредством всестороннего самопознания и полного проявления нравственных сил своих начнет вносить в общую жизнь человечества такой вклад, какого другой народ не вносит".

Саме цій благородній меті — пробудженню національної самосвідомості, формуванню наукових уявлень про український і російський народи, риси їхнього національного характеру, психології, світогляду й присвячена стаття М. Костомарова ,Две русские народности" („Основа", 1861, - № З, с. 33—80). У процесі співставлення вчений намагався виявити національно самобутнє, домінантне для кожного народу в системі історично зумовлених його поглядів, переконань, ідеалів, світорозуміння, побуту і звичаїв. Такий методологічний підхід викликав різкі . нападки антиукраїнських сил як на М. Костомарова, так і на журнал „Основу". Реакційні кола звинувачували вченого у його навмисних спробах „разложения отечества", з другого боку, — в „украинофильстве", „сепаратизме", „мазепинстве". Посилилися скоординовані нападки на „Основу", яка змушена була припинити своє існування до кінця 1862 року. М. Костомаров з достоїнством вченого аргументовано спростовував різного роду адресовані йому й журналові закиди, звинувачення, відхиляв усілякі підозри тих, хто хотів ,,во что бы то ни стало, чтобы на Руси существовала одна русская народность, и не терпевших, если им доказывали не одну, а несколько, хотя бы даже существовавших в прошедшие времена''. За кілька років він ще і ще раз доводив в Автобіографії", що в ,Двух русских народностях"„было сказано и доказано, что две русские народности дополняют одна другую и их братское соединение спасительно и необходимо для их обеих".

На жаль, основний пафос цієї розвідки М. Костомарова не хотіли чи не змогли зрозуміти й прийняти не тільки ідеологи московської монархії, але й різноманітні фальсифікатори, вульгаризатори історичного минулого в часи сталінсько-брежнєвського тоталітаризму. Протягом десятиліть цю статтю розглядали упереджено, звинувачували автора в ідеалізмі, буржуазному націоналізмі, навмисному протиставленні українського народу іншим народам... І ніхто не завдав собі клопоту прочитати цю славну працю як серію глибоких начерків з народознавства, які подають в певній системі фундаментальні знання про національний характер, психологію, світогляд українського і російського народів, накреслюють методологічні підходи до вивчення їхнього історико культурного досвіду, великих духовних традицій. Звичайно, не всі спостереження й положення вченого у цій студії можна сьогодні оцінити однозначно. Сам автор допускав, що деякі його судження, висновки, складені із спостережень над історією і тогочасним життям двох народів, можуть здатися однобічними, навіть помилковими. Різке заперечення викликає нині твердження М. Костомарова про те, що „южнорусское племя в прошедшей истории доказало неспособность свою к государственной жизни". Доказовим спростуванням цього положення є витворена генієм народу козацька державність — гетьманщина, котра проіснувала на Лівобережній Україні понад 130 років. Ідея суверенної української державності століттями живила національно-визвольні змагання народних мас. Тому, коли на руїнах Російської та Австроугорських імперій виникли незалежні українські держави — Українська Народна Республіка (1917 р.) та Західно-Українська Народна Республіка (1918 р.), вони об'єдналися 22 січня 1919 року в одну самостійну державу - Українську Народну Республіку. Та невдовзі ворожі сили знову пошматували українські землі на окремі частини, задушили молоду республіку. Прийнята Верховною Радою республіки Декларація про державний суверенітет України 16 липня 1990 року й покликана здійснити віковічні прагнення народу до незалежної Української держави.

33.Культурно-освітня діяльність усс.На початку 1918 р. в Україні відбувалися процеси державотворення. На східних українських землях, що входили до складу Російської імперії, було проголошено Українську Народну Республіку, на чолі якої стояла Центральна Рада. Проте внутрішні й зовнішні конфлікти постійно погіршували ситуацію в країні. Особливо це проявилось у війні з більшовицькою Росією, яка претендувала на українські території. Всі ці причини змусили ЦР шукати сторонньої допомоги в найбільш економічно та військово могутніх держав того часу. На нашу думку симпатії Центральної Ради схилялися на бік Антанти. Із самого початку свого існування вона наполегливо домагалася знайти підтримку серед її членів і особливо Франції 1. Але реакція останньої, яка рішуче стояла за відновлення Російської імперії, змусила керівництво України звернути свою увагу до противників Антанти, тобто до Троїстого союзу, який очолювала Німеччина .

9 лютого 1918 року 2 між ними було підписано Брест-Литовський мирний договір. Як зазначав відомий західноукраїнський історик Зенон Стефанів, останній "здійснював принцип національного самовизначення українського народу" 3. За його умовами центральні країни - Австро-Угорщина, Німеччина, Болгарія - визнавали українську державність, і Україна стала повноправною державою світу, хоча й на короткий час.

Австро-Угорщина і Німеччина зобов'язувалася надавати Центральній Раді військову допомогу. Натомість Україну було зобов'язано поставити для цих держав величезну кількість продуктів та інших матеріальних засобів.

Серед військових частин Австро-Угорської армії особливе місце займав Легіон українських січових стрільців (УСС). У першу чергу він виділявся своїм яскраво вираженим національно-патріотичним характером. Саме це військове формування та його діяльність у період перебування в Наддніпрянській Україні є основним змістом нашого дослідження.

Історія Легіону українських січових стрільців починається з Першої світової війни. На заклик "Головної Української Ради", яка представляла інтереси українців в Австрії, та за рішенням австрійського уряду було дозволено сформувати Легіон УСС. Останній складався виключно з добровольців. Присягу він прийняв у Стрию на Закарпатті, особовий склад налічував дві з половиною тисячі вояків. З точки зору одного з найвідоміших дослідників стрілецтва Степана Ріпецького, "основна мета цього збройного формування було визволення українських земель від поневолення Російської імперії" 4.

10 вересня 1914 р. Легіон вирушив на фронт, а вже 25 вересня перші сотні Легіону взяли участь у боях з російськими військовими частинами. Посилаючись на історичні матеріали того періоду, можна зробити висновок, що за період Першої світової війни, а саме до 1918 р. воїни цієї організації - прості селянські хлопці, студенти, гімназисти - перетворилися на досвідчених солдатів й офіцерів, які мали за плечима бойовий досвід. Легіон був дуже організований і вишколений, мав чітку тилову інфраструктуру, що забезпечувала стрільців усім необхідним. Сюди входили такі допоміжні формації, що знаходилися в етапі діючої армії, як Кіш УСС та Вишкіл, Збірна станиця УСС у Львові, Поборова станиця УСС у Станіславові (сучасний Івано-Франківськ) і тилові -у Відні розміщувалися Боєва управа УСС та Осередня збірна станиця.

34.Українізація.До позитивних прикмет українізації належить закріплення бодай на деякий час частини завоювань української революції 1917—1921 років, зміцнення позицій українства в місті, зокрема й коштом напливу до них сільського населення, якому українізація полегшувала влаштування в місті. Позитивними були також спроби (з ініціативи Миколи Скрипника) поширити українізацію поза кордони УРСР на етнографічно українські територіїРРФСР (Курщина, Вороніжчина, Саратовщина, Кубань, Казахстан), зокрема у намаганні запровадити там україномовне шкільництво, пресу, постачання української літератури тощо, як також (щоправда, ще менш успішні) домагання українізації армії (Школа червоних старшин у Харкові,газета «Українське Військо». Округи «Червона Армія», що виходила до середини 1930-их pp.). Активно проходила українізація в Кубанській,Донській, Армавірській, Тверській, Майкопській, Сельській, Ставропольській та інших областях РРФСР. Тут відкрилися українські хати-читальні, клуби, лікнепи, робфаки. На Курщині був відкритий Український педтехнікум. Кількість дітей, які вчилися мовами національних меншин, була набагато більшою, ніж кількість тих, які вчилися російською. Українська мова впевнено, без утиску для інших почала посідати провідне місце. Ознакою розуміння ваги національного питання за українізації було й толерантне ставлення до національних меншостей в Україні (євреїв, поляків, німців, молдаван й інших) — і забезпечення їх прав у місцевій адміністрації, шкільництві, пресі, театрі тощо.
Зважаючи на все позитивне, що давала українізація, українська інтелігенція назагал схвалювала й підтримувала її, хоч, — особливо в академічних (УАН) і літературних (ВАПЛІТЕ, неокласики, Ланка-МАРС) колах, — сприймала її як тільки часткове задоволення природних прав українського народу, а то й перестерігала вже на самих початках перед небезпекою відродження російського великодержавництва й русифікації (див. М. Грушевський, «Ганебній пам'яті», ж. «Україна», 1926, ч. 4; памфлети М. Хвильового, полемічні виступи М. Зерова).

35.Соцреалізм.Соціалісти́чний реалі́зм (скорочено соцреалі́зм, рос. Социалистический реализм) — термін, що закріпився у радянському мистецтвознавстві на окреслення художнього методу літератури і мистецтва, «що представляє собою естетичне вираження соціалістично усвідомленої концепції світу й людини, зумовленою епохою боротьби за встановлення й творення соціалістичного суспільства» (визначення ВРЕ). Соціалістичний реалізм був єдиним офіційно дозволеним в СРСР «творчим методом» літератури і мистецтва.

Поняття соцреалізму пов'язували насамперед з творчістю письменників М.Горького, В. В. Маяковського, М. О. Шолохова, з театрами К. С. Станіславського і В. Е. Мейєрхольда, кінематографічними роботами С. М. Ейзенштейна, В. І. Пудовкіна, О. П. Довженко, музикою С. С. Прокоф'єва (головним чином радянський період творчості) та Д. Д. Шостаковича (з другої половини 1930-х років), живопис Б. В. Йогансона, А. А. Дейнеки, Б. И. Пророкова, П. Д. Корина, Р. Гуттузо, скульптура С. Т. Коненкова, В. И. Мухіної, драматургія Б. Брехта, В. В. Вишневського.Насправді ці засади в конкретному тлумаченні розуміються дуже тенденційно. «Правдиве» зображення дійсності «в її революційному розвитку» означає, що література і мистецтво мусять бути хвалебною ілюстрацією політики КПРС, видавати бажане за дійсне. Відхилення в дійсно правдиве зображення радянської дійсності з притаманними їй вадами плямується як «схиляння перед фактами» або й «антирадянська пропаганда й агітація». Звідси такі відомі в радянській літературі і мистецтві явища, як «лакування дійсності» і «теорія безконфліктності», тобто зображення дійсності в рожевих фарбах. Боротьба проти цих явищ, що часом спалахує за періодів відносної лібералізації режиму (хрущовська «відлига»), не дає жаданих наслідків, бо вони органічно прикметні соціалістичному реалізму.

Потреба маскувати фальш у змісті витворила специфічні мистецькі особливості, притаманні всій літературі і мистецтву соціалістичного реалізму. У літературі — перевантаження зайвою інформацією і статичними описами у штучних словесних прикрасах з перевагою епітетів і порівнянь (типові з цього погляду і твори кращих прозаїків — О. Гончара, П. Загребельного й ін.), при одночасному збідненні літературної мови до обсягу газетної лексики, штучний пафос, іноді з ухилом у сентиментальність (романи М. Стельмаха, біографічні повісті й оповідання Ю. Мартича тощо), дидактизм і моралізаторство.

В образотворчому мистецтві теж пафос, виписування дофотографічної точності образів, з наче застиглими на моментальній фотографії позами й жестами, замилування пишними мундирами й інтер'єрами тощо.

Відповідно до змін, яких зазнавала в своєму розвитку радянська система, можна розрізнити кілька етапів і в історії соціалістичного реалізму, на огляді яких легко помітити, що твердження, ніби він «забезпечує виключну можливість виявлення творчої ініціативи, вибору різноманітних форм, стилів і жанрів», — не відповідає дійсності.

За першого періоду соціалістичного реалізму (1934 — 41) у прозі й образотворчому мистецтві ці можливості були звужені до виробничого жанру: ілюстрування індустріалізації й колективізації (в образотворчому мистецтві ще портрети й пам'ятники, переважно Сталінові), у поезії до прославлення партії й вождів («Партія веде» П. Тичини, «Пісня про Сталіна» М. Рильського); у музиці величальні на честь партії пісні й кантати.

За війни у мистецтві домінував патріотичний плакат і сатирична карикатура, у літературі — патріотична тематика з ухилом у публіцистику (оповідання й статті О. Довженка), але поволі й з ухилом у вихваляння російського «старшого брата». Ця остання тенденція посилилася по війні, зокрема в Україні у зв'язку з «возз'єднавчими» святкуваннями (1954): у прозі тут, поруч з дальшим триванням воєнної тематики, на перший план висувалися такі твори, як «Переяславська Рада» (І — II, 1948, 1953) Н. Рибака; в образотворчому мистецтві — «Переяславська Рада» М. Дерегуса (1952), «Навіки з Москвою — навіки з російським народом» М. Хмелька (1951 — 54) тощо. Відтоді тема звеличення російського народу в українській соцреалістичній літературі й мистецтві лишилася константною, з виразною тенденцією дальшого посилення.

Характерно, що й літературно-мистецька творчість відродження 50 — 60-их pp. 20 століття переслідувана за несполучність з канонами соціалістичного реалізму і, всупереч статутним твердженням про свободу вибору стилів, під виглядом «формалізму», «абстракціонізму», «модернізму» було заборонено все нове в творчості як несполучне з методою соціалістичного реалізму.

В останній стадії свого розвитку соціалістичний реалізм формулюється як перемога «партійності» і «народності», а ці поняття своєю чергою тлумачаться як синоніми служіння літератури і мистецтва інтересам партії. Соціалістичний реалізм вимагає ізоляції від літератури і мистецтва Заходу, з особливим наголосом на критиці «ревізіонізму» західних комуністичних теоретиків («Realiste sans rivages» P. Ґароді й ін.).

Теоретики соціалістичного реалізму посилаються на висловлювання К. Маркса, Ф. Енґельса, В. Леніна, резолюції з'їздів КПРС і на Л. Брежнєва. Численна література про Соціалістичний реалізм, створена за останні десятиліття радянської доби, відзначається крайнім догматизмом і зводиться до коментування штучно дібраних цитат із зазначених джерел.

36.Культура при Хрущові
60-80-ті роки зовні виглядають найбільш стабільним часом радянської історії, але і вони пронизані глибокими внутрішніми протиріччями. З приходом до влади М. Хрущова політична обстановка в країні поступово змінюється, настає «відлига». Свою назву цей час отримав за повістю І. Еренбурга, яка дуже точно передала зміст епохи. Це — десталінізація суспільного життя, певна демократизація, реабілітація засуджених, повернення багатьох імен, певна свобода творчості, що породило безліч надій. Однак реформи до кінця доведені не були, корінних змін політичного устрою не сталося, дуже швидко почався відкат перетворень, що призвів до «застою». Проте для культури хронологічно короткий період «відлиги» мав величезне значення і далекосяжні наслідки. Атмосфера кінця 50-х років привела до формування цілого покоління так званих «шестидесятників» — вчених, письменників, художників, які відзначалися непримиренністю до ідеологічного диктату, повагою до особистості, прихильністю до національних культурних цінностей, ідеалів свободи. По-різному складалися їх стосунки з владою, але загалом творчість цього покоління визначила шляхи всього подальшого розвитку української культури.
У кінці 50-х років на державному рівні було усвідомлене і визнане відставання Радянського Союзу від провідних західних країн, що вступили до того часу в етапнауково-технічної революції. В державній політиці стали приділяти особливої уваги розвитку науки, створювалася безліч нових галузевих науково-дослідних, проектно-конструкторських інститутів, збільшилася кількість періодичних видань, у великих економічних центрах — Харкові, Львові, Донецьку відкрилися відділення Академії наук УРСР. Розвивалася система освіти. У 1959 році обов'язковою стала восьмирічна освіта, в 1977 — середня.см
Всесвітньовідомим став Інститут електрозварювання імені Є. Б. Патона, який перетворився на науково-виробниче об'єднання, куди входили науково-дослідний інститут, конструкторське бюро, два дослідних заводи. Тут було запатентовано понад 400 винаходів, розроблені методи зварювання і різання електронним променем, лазерної обробки. При створенні англо-французького літака «Конкорд» була використана патонівська технологія виплавки сталі особливо високої якості. Київським Інститутом надтвердих матеріалів були розроблені карбоніт, кіборит. Їх промислове виготовлення було налагоджене на Львівському заводі штучних алмазів. Крім того, в Києві створена перша в історії людства «Енциклопедія кібернетики» (видана 1973 р. українською мовою), в Харківському відділенні АН України зразу ж за американськими вченими Чиказького центру (піонерами в цій галузі) розщеплено атом. З початком космічної ери кращі машинобудівні підприємства України стають частиною ракетно-космічного комплексу. Величезний внесок у розвиток фундаментальних і прикладних наук внесли математик М. Боголюбов, математик і кібернетик В. Глушков, конструктори космічних апаратів С. Корольов (генеральний конструктор), М. Янгель та В. Глушко, генетик І. Шмальгаузен, офтальмологВ. Філатов, кардіолог М. Амосов, нейрохірург М. Бурденко та інші.Поступально, але суперечливо розвивалися всі сфери художньої творчості. Найбільш повно характерні риси епохи відобразила література. З одного боку, в художній прозі стали утверджуватися аналітичність, проблемність, відхід від описовості, звернення до сфери тонких почуттів, співвідношення морального і духовного. Насамперед це стосується творчості О. Гончара, П. Загребельного, Ю. Збанацького, В. Козаченка. 60-70-і роки, за оцінкою авторів «Історії української літератури ХХ століття», були періодом «плідним, хоч і суперечливим, періодом поглиблення її гуманістичних основ, посилення аналітичного й синтезуючого начал, утвердження нових форм, стилів, засобів». На повний голос заявили про себе Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Микола Вінграновський. Склалася школа українського літературного перекладу, яка має високий міжнародний авторитет. У той же час творчість продовжувала жорстко регламентуватися, зазнавати цензури, новаторство часто діставало негативну оцінку у офіційній критиці. Українські читачі, як і раніше, були відлучені від творчості письменників, які емігрували з України і продовжували писати за кордоном. Особливе місце серед письменників-емігрантів займає Іван БагрянийСаме в колах інтелігенції виникає опозиційний рух, названий дисидентським, члени якого головним своїм завданням вважали відстоювання прав людини: свободу слова, свободу совісті.Особливого розвитку в ці роки досяг український кінематограф. Його вершини — фільми О. Довженко "Україна в огні", С. Параджанова «Тіні забутих предків», Л. Осики «Захар Беркут», Ю. Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою», Л. Бикова «В бій ідуть одні старики», І. Миколайчука «Вавілон ХХ». У той же час на екран не допускалися неприйнятні для режиму фільми, майстрам нав'язувалася тематика.

37.сучасна культура.Розвиток української культури базується на таких загально визнаних засадах:
* самоцінність культури й мистецтва в усіх їх численних проявах;
* творення єдиного загальнонаціонального культурного прос тору як одного з найважливіших консолідуючих факторів у справі розбудови української державності;
* забезпечення активного функціонування української мови в усіх сферах культурного життя держави;
* забезпечення гарантій свободи творчості, доступу до культурних надбань, створення можливостей активної участі громадян у художній творчості, особливо молоді;
* підтримка високопрофесіональної мистецької творчості, яка забезпечує якісний рівень національної культури, незалежно від політичної чи комерційної кон'юнктури; * збереження національної культурної спадщини (рухомих та нерухомих пам'яток і цінностей, музеїв, заповідників тощо) як основи національної культури, турбота про дальший розвиток традиційних культур народів та етносів, що населяють Україну;
* утримання зусиллями держави та місцевого самовряду вання базових елементів культурної інфраструктури, основних (у національному, регіональному та комунальному масштабі) культурно-мистецьких закладів та організацій;
* забезпечення державної підтримки та сприятливого госпо дарсько-правового режиму для культурно-мистецьких організа цій, об'єднань, окремих митців незалежно від підпорядкування чи форми власності;
* створення правових та економічних стимулів для залучення недержавних коштів та засобів до підтримки культури й мис тецтва.
* Процес реформування культурної сфери має включати:
* створення нової правової бази для культури, мистецтва, суміжних сфер суспільного життя, що відповідала б сучасним світовим вимогам та українським особливостям;
* реорганізацію майнових та фінансово-господарчих взаємин у культурній галузі, аби привести їх у відповідність із загальним
* напрямком суспільно-економічних реформ;
* заохочення становлення й зміцнення мережі недержавних, незалежних культурно-мистецьких організацій (творчих спілок, фундацій, професійних гільдій, виконавських колективів тощо), які забезпечуватимуть здоровий розвиток культури через багатоманіття творчих, господарських, адміністративно-правових форм її існування, через множинність каналів її підтримки суспільством і державою;
* створення умов здорового протекціонізму щодо вітчизня ної культури, національної культурно-мистецької продукції, забезпечення її конкурентоспроможності на внутрішньому та зовнішньому ринках.
Суттєво урізноманіт нилось духовне життя суспільства за рахунок проникнення (спочат ку напівмаскованого, а потім відвертого) зарубіжних модерністських і пост-модерністських напрямків. Відбувалось "розхитування" традиційних критеріїв оцінки ху дожніх цінностей, збагачення їх ширшим спектром відтінків. У значній мірі суспільством все більш усвідомлювалась однобічність висунення на перший план критерію "ідейності".
Поступово допускається, а потім і визнається існування поряд з методом соціалістичного реалізму інших творчих методів. Проводиться ціла серія соціальних реформ у сфері культури та мистецтва (наприклад, багаторічний експеримент з реформування театральної справи в СРСР), які мали ряд плідних наслідків. Надається значна свобода у виборі репертуару та діяльності в цілому закладів культури аж до їх комерціалізації. Тому зміни, які проходили в сфері культури після проголошення незалежності України, були значною мірою продовжен ням, але на більш визначеній національній основі, тих тенденцій і напрямків, що склалися в період "перебудови", доповнились широ ким андеграундом — напрямками мистецтва, альтернативними со ціалістичному реалізму.

38.Назвати видатних укр.мислителів. У кожного народу є свої історичні постаті першої величини, яких не в змозі прикрити пил віків, як і не можуть зламати їх кайдани можновладців чи оббрехати діячі псевдонауки. До таких велетнів української національної культури, політичної думки і дії останніх двох століть безперечно належать Тарас Шевченко, Іван Франко та Михайло Грушевський. Саме з їхніми іменами, їхньою творчою спадщиною насамперед пов’язані ідеї відродження української культури, науки, громадської думки, відродження історичної свідомості й національної гідності народу. Всі вони належали до революційного крила української інтелігенції, яка ніколи не обмежувала поле своєї діяльності суто національними проблемами, а поряд з усвідомленням необхідності боротьби за національне визволення прагнула домогтися й визволення соціального.

Саме їхній приклад, їхня самопожертва і непримиренна позиція революційних демократів будили свідомість народу, кликали його до боротьби за державність. На такому грунті великої історичної свідомості і виріс геній М. Грушевського – невтомного дослідника історії та культури українського народу, поборника його соборності, злуки розшматованих імперіалістичними силами всіх українських земель.

Але якщо постаті Тараса Шевченка й Івана Франка, хоч і в заідеологізованій ретуші, в цілому не підлягали забороні, то Михайла Грушевського, якщо і згадували, то неодмінно з негативними ярликами. Його наукова, культурницька, педагогічна, громадська та політична діяльність неодмінно подавались у викривленому віддзеркаленні. Протягом десятиліть геніального вченого і відомого політичного діяча неодмінно зображували буржуазним націоналістом (хоч він був соціалістом-революціонером), ідеологом і натхненником української контрреволюції (хоч насправді він був одним із вождів української революції та федералістом), агентом австро-німецького імперіалізму (хоч він був його непримиренним ворогом), заклятим ворогом українського народу (хоч він залишався його вірним сином до своєї раптової смерті), фальсифікатором історії України ( хоч нічого глибшого і достовірнішого за його історичні дослідження на цій царині ми досі не маємо).

Грушевський працював над головною капітальною працею свого життя, вчений дуже швидко підготував і видав популярну книгу “Про старі часи на Україні. Для першого початку”, а згодом – розраховану на більш підготовленого читача – “Ілюстровану історію України”. Цей період був надзвичайно плідним щодо наукової роботи видатного історика. Виходить велика кількість його статей, як українською, так і російською мовами. Він обгрунтовує необхідність відкриття українських кафедр, впровадження університетського викладання українською мовою, пише книгу про історію українського козацтва, веде широку лекторську діяльність.

39. Діячі рідного краю.Гординський Святослав (30.ХІІ.1906, м. Коломия – 8.V.1993, м. Нью-Йорк, США) – український поет, перекладач, художник, мистецтвознавець, видавець. Був членом ради Союзу українських митців в Парижі.З віршів, написаних в Парижі, сформував першу збірку поезій «Барви і лінії» (1933). Сам її оформив. Книжка отримала нагороду Товариства українських письменників і журналістів ім. І. Франка. У 1936 р. видав збірку «Буруни», український і німецький переклад «Слово о полку Ігоревім» (1936), «Слова на каменях» (1937), поему «Сновидів» (1938) та ін. Один з засновників Асоціації незалежних українських митців (1931-1939).Оздобив понад тридцять церков в Америці, Європі та Австралії. Переклав і видав українською мовою антологію «Поети Заходу». Перу С. Гординського належать статті про Т.Шевченка, як художника, про український іконопис. Твори митця зберігаються в музейних та приватних збірках світу. У Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Й. Кобринського є дві роботи Гординського, подаровані музею 25 листопада 1931 року, зокрема, «Портрет гуцула з Надвірної» і «Гуцульський танок». Похований у Бавнд-Бруку. Одна з вулиць Івано-Франківська названа його ім’ям.

Рубчак Богдан
(6 березня 1935 р., м.Калуш) - відомий український поет, дослідник літератури, вчений, професор Іллінойського університету в Чікаго, США. Захистив докторську дисертацію. Член Нью-Йоркської групи. Автор поетичних збірок "Камінний сад", "Промениста зрада", "Дівчині без країни", "Особиста Кліо", "Крило Ікарове". Перекладав зарубіжних поетів - Рільке, Гессе, Стівенса.

⇐ Предыдущая 1 234 Следующая ⇒