Главная | Обратная связь

Українська суспільна думка; розвиток науки і філософії

У другій половині XIX ст. виникли нові фактори, які сприяли прискоренню загального культурного розвитку України. Потреба у спеціалістах для різних галузей господарства, науки і культури вивела на соціальну сцену інтелігенцію, близьку до визвольних прагнень, чутливу до інтересів народних мас. Поступальним, хоча і складним, суперечливим, був розвиток науки в Україні, що, починаючи з другої половини XIX ст. зосередився переважно в університетах та спеціальних вищих учбових закладах. Уряди царської Росії та Австро-Угорщини недостатньо асигнували проведення наукових досліджень, мало дбали про практичне використання досягнень науки, підозріло ставилися до прогресивних учених. Особливо тяжко відбивалась офіційна ідеологія на розвиткові суспільних наук. Однак багато талановитих вчених плідно працювали на науковій ниві і досягли великих здобутків.

Значну роль координації творчих пошуків між ученими відіграли численні наукові товариства, які виникли у 70—90-х роках: Харківське математичне товариство, Київське фізико-математичне товариство, історичне товариство Нестора Літописця, Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, історико-філологічні товариства при Харківському, Новоросійському університетах, Ніжинському історико-філологічному інституті та ін. Усі вони видавали свої періодичні органи, які читали не лише науковці, а й широкі кола громадськості.

Значне пожвавлення бачимо в усіх галузях наукової творчості, зокрема, в суспільствознавстві. Розвиток економічної думки в Україні в середині XIX ст. та у пореформений період зумовлювався передусім станом економічного та політичного життя у країні в цілому, а також впливом ідей західноєвропейських шкіл.

Визначне місце у розвитку демократичної думки в Україні посідав М.П. Драгоманов (1841—1895), видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик.

У галузі розробки економічних проблем він приділяв велику увагу пореформеним аграрним відносинам. Реформу 1861 р. розглядав як позитивний акт, в цілому корисний для суспільства, але водночас підкреслював її антинародну спрямованість. Він зазначав, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни одержали так звану волю "без землі". Реформа, писав він, не лише не дала селянам землі, "а й відібрала ту, яка у них була".

На відміну від народників, М. Драгоманов не лише не заперечував капіталістичного розвитку країни, а й вважав, що Росія вже стала на цей шлях. Він зазначає, що розвиток капіталізму сприяє розвиткові продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Бачив він і негативні сторони капіталізму — кризу, безробіття, що вже почали з'являтися в Росії, хоча майбутнє суспільства М. Драгоманов пов'язував із соціалізмом (громадівством) як досконалішим, ніж капіталізм, ладом. Під соціалізмом (громадівством) він розумів такий спосіб виробництва, в якому фабрики, заводи й продукти праці належатимуть робітничим громадам, а земля й результати сільськогосподарського виробництва — сільським громадам. Перехід до нового ладу він мислив як еволюційний, проте не заперечував і можливості революційних виступів, повстань, "без яких інколи не можна обійтись", про що писав у 1878 р. на сторінках української збірки "Громада".

Разом з тим М. Драгоманов, який був обізнаний з працями Маркса і Енгельса, був противником марксистської теорії класової боротьби, теорії соціалістичної революції, диктатури пролетаріату. Соціалізм він вважав справою віддаленого майбутнього. На його думку, першочергове завдання соціалістів (а себе М. Драгоманов називав соціалістом) полягає в задоволенні політичних свобод і вже на їхній основі — проведення соціально-економічних реформ. Тепер можна з упевненістю сказати, що М. Драгоманов у розумінні питань суспільного розвитку був більшим реалістом, ніж деякі його критики.

Значні зрушення відбулися в історичній науці завдяки публікації архівних матеріалів, літописів, мемуарів та інших матеріалів. Розширилась їх джерельна база, зріс обсяг наукової продукції, зміцніли творчі зв'язки істориків, посилився інтерес до історії України. Комісією для розгляду давніх актів у Києві продовжувалось видання багатотомного "Архива Юго-Западной России" — капітального зібрання історичних документів і літературних пам'яток Правобережної і Західної України XIV—XVIII ст. Велику цінність для вивчення історії українського народу становлять опубліковані в Петербурзі у 1863—1892 pp. 15-томні "Акты Южной и Западной Руси". Важливу роль у пожвавленні історичних досліджень відіграв щомісячний журнал "Киевская старина", заснований 1882 р. у Києві.

Історична наука характеризувалась різними напрямками і течіями. Свою діяльність продовжували дворянські історики. Проте домінуючою була буржуазна історіографія, яка відзначалася широким спектром ідеологічних установок і поглядів. Праці істориків другої половини XIX ст. містили багаті та різноманітні фактичні матеріали, детально опрацьовані й систематизовані, хоча в них нерідко робилися тенденційні висновки, оцінки.

Своєю плідною діяльністю виділявся М.І. Костомаров. З-під його пера з'являються все нові й нові праці — "Богдан Хмельницький", "Гетьманство Виговського", "Гетьманство Юрія Хмельницького", "Руина", "Мазепа", "Павел Полуботок" та ін. У численних дослідженнях він намагався вирішити ним же поставлене завдання — висвітлення історії широких народних мас як основного предмета історичної науки. Вагомим був творчий доробок О.М. Лазаревського (1834—1902), присвячений історії Лівобережної України другої половини XVII—XVIII ст. у працях "Малороссийские посполитые крестьяне" (1648—1783), "Описание старой Малороссии", "Люди старой Малороссии" та інших. Він розробив значною мірою нові питання: формування на Лівобережжі феодального землеволодіння, перетворення козацької старшини на поміщиків та закріпачення нею селян і козаків. Помітну роль відігравав B.C. Іконников (1841—1923), автор фундаментального "Опыта русской историографии". Численні праці з історії, археології та етнографії України написав В.Б. Антонович (1834—1908). Серед них — "Дослідження про міста в Південно-Західній Русі за актами 1432—1500—1798", "Дослідження про козацтво за актами 1500—1648", "Археологічні знахідки і розкопки в Києві і Київській губернії".

З 80-х років дослідження історії України розпочала історик та етнограф народницького, а згодом буржуазно-ліберального напрямку О.Я. Єфименко (1848—1918). Їй належать, зокрема, праці "История украинского народа", "Конные суды в Левобережной Украине", "Турбаевская катастрофа", "Дворянское землевладение в Южной Руси", "Очерки истории Правобережной Украины" та ін.

З революційно-демократичних позицій історію України висвітлювали І.Я. Франко, С.А. Подолинський, П.А. Грабовський та ін. Їхнім творам притаманні співчутливе змалювання тяжкого становища народних мас, підтримка визвольної боротьби трудящих.

Політика жорстокого національного гноблення, що її проводив царський уряд (мається на увазі Валуєвський циркуляр 1863 р. і Емський акт 1876 p., згідно з якими заборонялося друкувати літературу українською мовою), значно ускладнила розвиток філологічних наук. Однак і в цей складний час учені дбали про прогрес українського мовознавства. Значна робота провадилася в галузі лексикографії. Численні праці з історії української мови, літератури й фольклору написав П.Г. Житецький (1837—1911) — "Очерк звуковой истории малорусского наречия", "Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII в." та ін.

Глибоко розробляв проблеми вітчизняного мовознавства О.О. Потебня (1835—1891). Вони знайшли відображення в його фундаментальних працях: "Из записок по русской грамматике", "Мысль и речь", "Заметки о малорусском наречии" та ін. Мова, за Потебнею, є процесом постійного тривалого творчого зусилля духу (і в цьому плані вона ніколи не завершується, не "застигає" як готовий результат).

О. Потебня рішуче засуджував горезвісний Емський указ про заборону української мови і ввезення українських видань в Україну з-за кордону, різко критикував "інтелігентних" представників панівної нації, які вважали, що перехід поневолених націй на мову гнобителів ніби "залучає" перші до культури та цивілізації. "Взагалі денаціоналізація, — писав Потебня, — зводиться до поганого виховання, до моральної хвороби; до неповного користування наявними засобами сприйняття, засвоєння, впливу, до ослаблення енергії мислі; до мерзоти запустіння на місці витиснутих, але нічим не замінених форм свідомості; до ослаблення зв'язку підростаючих поколінь з дорослими, що замінюються лише слабким зв'язком з чужими; до дезорганізації суспільства, аморальності, підлоти... Іншомовна школа, чи то буде школа у тісному розумінні, чи солдатчина, чи взагалі школа життя, має приготувати з свідомості учнів щось подібне до палімпсесту". При цьому Потебня наголошував на моральній виправданості недовіри поневоленої нації до нації гнобителів, наводячи українське прислів'я: "Може ти, москалю, і добрий чоловік, та шинеля твоя злодій".

Потебня відстоює "право національних культур, тобто право народів на самостійне існування і розвиток".

У галузі фольклористики й етнографії плідно працювали М.Ф. Сумцов, П.П. Чубинський, М.П. Драгоманов та ін.

Розвиток юридичних наук в Україні пов'язаний з іменами таких учених, як М.Ф. Владимирський-Буданов (історія російського, українського, литовського і польського права), О.Ф. Кістяківський (кримінальне право, історія права і судочинства в Україні), В.А. Незабитковський (міжнародне право).

Філософська думка 60—70-х pp. в Україні найяскравіше репрезентована своєрідною гуманістичною концепцією, котра набула назву "філософії серця". Її автор — Памфіл Юркевич (1827—1874).

Розум, вважав він, виявляє загальне в діяльності людей, серце ж — основа неповторності й унікальності людської особистості. Тим-то в серці творяться ті явища й події історії, які принципово неможливо вивести із загальних законів. "У серці людини, — зазначає мислитель, — лежить джерело тих явищ, які закарбовані особливостями, не випливають з жодного поняття чи закону". Звичайно, розум, "голова" керує, планує, диригує, але серце — породжує.

Класична доба української філософії, представлена творчістю Г. Сковороди, М. Гоголя, М. Костомарова, П. Куліша, П. Юркевича тощо, яскраво демонструє нам основні риси українського світоглядного менталітету в їх суттєво зрілій формі.

47.

Мировая наука

Западные страны на начальном периоде своего становления, используя знания и накопленный опыт других стран и народов, достигли больших высот в развитии науки и образование. В последующем, на практике применяя полученные знания, вели целенаправленную работу по достижению общественного прогресса. Ярким примером использования опыта Запада и созидательного влияния науки в обеспечении общественного развития является Япония. Во второй половине Х1Х века на основе изучения научных достижений и опыта западных стран уже к началу ХХ в. в Японии были созданы условия для дальнейшего социально-экономического развития. Вторая мировая война привела Японию к грани полного распада и уничтожения.
Политическая элита и государственные деятели Японии, пройдя через тяжелые испытания, сосредоточили все свои силы для осознания реальностей того мира и определили основные пути достижения общественного прогресса. При этом они пересмотрели свои отношения к вчерашним врагам, преодолели чувства ненависти и обиды к соседним народам, несмотря на тяжелое положение и лишения избрали путь обновления и прогресса.
Опыт новых индустриальных стран Азии подтверждают ту истину, что развитие «третьего мира», конечно, будет зависеть от использования природных ресурсов, но это не означает игнорирование и предание забвению возможности вкладывания инвестиции на развитие человеческого потенциала и социального обновления.
Несколько десятилетий назад считалось, что реальным источником богатства является наличие запасов сырья, рабочей силы и средств производства. Сегодня наличие высокообразованных кадров, обладающих навыками работы в сферах высоких технологий, имеет также немаловажное значение. «Новые индустриальные страны Азии не только обеспечили условия для развития человеческого потенциала, особенно развития среднего и профессионального образования, но и направили большие финансовые средства на развитие инженерных наук и других технических дисциплин, подготовки кадров» - отмечал Джон Брахман.
Реалии современного мира, особенно развитых стран показывают, что достижение прогресса возможно только путем использования знаний и потенциала высокообразованных личностей, которые являются составной частью элиты. Таким путем эти личности внесли достойный вклад в укреплении экономической мощи своих стран. «Наука и знания, - по определению Эльвина Тоффлера, - являются тоже богатством, образованность также выступает как богатство. Доказано, что страны обладающие определенными знаниями и технологиями, имеющие мощный научный фундамент, занимают более высокое положение в мире».
Промышленно развитые страны традиционно поддерживают политику «утечки мозгов» из более слаборазвитых стран и в условиях жесткой конкуренции заманивают к себе образованную элиту этих стран.
Осуществление таких программ в ходе выполнения задач по достижению прогресса могут подтолкнуть к необходимости организации всеобщих образовательных программ, особенно организации образования в сферах специальных наук в интересах социального и экономического развития. Необходимость осуществления таких шагов заключается в том, чтобы положить конец безжалостному и несправедливому отношению к вопросу подготовки высокообразованных кадров, созданию условий для организации обучения неподготовленных кадров наряду с теми, кто проходил специальное обучение. Следовательно, необходимо выделять большие средства на образование и таким путем обеспечить общественный прогресс.
В период глобализации и информационной революции, развития городов и повышения образовательного уровня народов произошли серьезные изменения в образе жизни и сознания многих сообществ, которые в свою очередь стали доступны только в результате развития науки и новых технологий. Несомненно, культура каждой страны определяет свои нормы применения результатов развития науки в жизни каждой нации.
Если общественное создание любой страны будет способным воспринимать основные тенденции процесса глобализации, то это может привести к увеличению национальных богатств страны. «На современном этапе улучшение благосостояния и экономическая устойчивость граждан является главным показателем легитимности политической элиты любой страны. С учетом этого в нынешних условиях глобализации теряют свое прежнее значение такие понятие как «национальная власть», «борьба против чужих» и т. д. Только достижения науки, технологическая модернизация и новая логика отношений с миром могут определить, насколько любая страна может участвовать в современных мировых процессах».
Развитие науки неразрывно связано с развитием общества, бесспорно, развитие науки является одним из основных показателей общественного развития. Прогресс невозможен без развития знаний, науки и технологий. Страны Юго-восточной Азии, опираясь на достижении науки, строгую религиозную мораль и традиционно сильную социальную дисциплину создали фундамент, на основе которого получили дальнейшее развитие промышленность, экономика и социальная жизнь этих стран.
Важным направлением развития науки является проведение фундаментальных исследований. Развитые страны обращают самое серьезное внимание этому направлению, что является главным условием достижения экономических целей, развития промышленной и военной инфраструктур. Даже страны с самой свободной экономикой считают своей первостепенной задачей развитие фундаментальных исследований. Укрепление и дальнейшее развитие научно-исследовательских структур являются важным условием предотвращения процесса морального старения основ этих структур, с другой стороны, ни одна из развитых стран не теряла передовых позиций в развитии фундаментальных научных исследований. Среди ведущих стран мира США занимают первое место по объему проводимых научных и фундаментальных исследований.
Наука Украины

• 05.01.12, 12:19
• Ми любимо тебе, Україно!
• власть, наука, украина

Для науки независимой Украины стартовые условия оказались не слишком благоприятными. Ни для кого не новость, что основные научные центры в СССР находились на территории России. Именно там проводились наиболее важные и дорогостоящие исследования, и именно они притягивали к себе наиболее способных ученых. После развала Союза очень многие из них не вернулись на Украину. Все органы научной, технической, патентной и прочей информации, созданные в СССР, остались в Росии, поэтому длительное время ученым Украины приходилось работать в инфомационном вакууме. Разрыв связей между лабораториями, находившимися в других бывших союзных республиках, сворачивание отдельных программ,находившихся в разработке сразу в нескольких научных организациях на территории всего СССР, так же способствовали стагнации.

Однако, несмотря на неблагоприятные обстоятельства, вопреки логике, украинская наука продолжает занимать достойное место в Европе.

Приведенные факты свидетельствуют о то, что наука в Украине находится на стадии клинической смерти, правда с хорошими шансами на положительный успех реанимационных мероприятий, если таковые последуют.

В причинах сложившегося положения разбирались многие, в том числе люди непосредственно причастные к науке. И хотя иной раз складывается впечатление, что эти размышления призваны в первую очередь стать обоснованием перераспределения финансового ручейка к отрасли, в которой работает автор, в целом налицо осознание того, что не только скудное финансирование не дает стать украинской науке вровень с передовыми странами. Безусловно нуждается в реформировании и сама научная отрасль. Конечно же надо принимать меры, направленные на улучшение качества подготовки молодых кадров. Но можно бесконечно реконструировать структуру НАНУ, поднять престиж научного работника, можно даже переоснастить лаборатории современным оборудованием, но кардинального улучшения при этом все равно не произойдет, так как корень зла кроется совсем не в научной сфере.

Перед современной наукой стоят такие задачи, решение которых требует настолько дорогостоящего оборудования, что даже благополучные страны не могут себе позволить самостоятельного их решения. Как правило, крупные современные научные проекты осуществляются объединенными усилиями нескольких стран. Тем более не может позволить себе подобной роскоши Украина, так что кооперация с мировым научным сообществом неизбежна. И сейчас действует ряд международных научно-технических проектов с участием Украины, однако этот уровень сотрудничества можно считать удовлетворительным только как стартовый. Более 60% мирового объема научного продукта обеспечивают страны Европы, США и Канада. Это те страны, которые на сегодняшний день определяют уровень науки. В этом направлении и должны быть сосредоточены интеграционные усилия наших ученых.

Необходимость резкого подъема уровня науки, инновационной активности в Украине диктуется не соображениями престижа или имиджа, а прежде всего экономической успешности государства, скорее даже его экономической безопасности. Хотя Украина не относится к странам бедным на минеральные ресурсы, но не это в современном мире является залогом процветания. На первом месте сейчас – интеллектуальные ресурсы. В доказательство достаточно привести следующие цифры. Если в начале 21 века объем мирового рынка наукоемкой продукции оценивался в 2,5 трлн. Долл, то к 2015 году по оценкам экспертов он достигнет 4-5 трлн долл.

Вывод. Если мы хотим жить в нормальной, процветающей стране, то нам надо менять действующую власть, кровно заинтересованную в дальнейшем усилении роли олигархических образований, тяготеющую к евразийским союзам и являющуюся олицетворением коррупции и невежества.

 

48.

Украина имеет богатую и славную историю. Её славу создавали вдохновенном, самоотверженным трудом выдающиеся ученые и педагоги, которые превратили родную отчизну в процветающий край, и внесших выдающийся вклад в развитие науки и техники в ХХ веке - отечественной и мировой. Здесь мы попытались собрать информацию об этих великих и известных учёных.

• Бабичев Федор Семенович
• Багалей Дмитрий Иванович
• Богомолец Александр Александрович
• Вернадский Владимир Иванович
• Вячеслав Липинский
• Глушков Виктор Михайлович
• Грушевский Михаил
• Дахно Федор Власович

 

• Драгоманов Михаил Петрович
• Заболотный Даниил Кириллович
• Кибальчич Николай Иванович
• Кондратюк Юрий Васильевич
• Королев Сергей Павлович
• Лебедев Сергей Алексеевич
• Патон Борис Евгеньевич
• Янгель Михаил Кузьмич