Главная | Обратная связь

Б) Києво-Могилянська академія як духовний навчальний та науково-культурний центр східного і південного слов’янства.

Академія була створена в 1632 році на базі Київської братської школи (заснованої 1615 р.) та Лаврської школи (1631 р.). Об'єднана школа називалася Києво-Могилянською колегією на честь її протектора митрополита П. Могили. За своєю суттю, на зразок західноєвропейських колегій, наукових центрів і вищих навчальних закладів, Києво-Могилянська колегія прирівнювалася до академії, що й визнано було офіційно, зокрема й царським указом 1701 року. Вона функціонувала до 1817 року.

Києво-Могилянську академію порівнюють із такими національними святинями й світочами знань, як Оксфорд у англійців, Сорбонна у французів, Карлів університет у чехів, Ягеллонський університет у поляків.

Києво-Могилянська академія могла з'явитися лише за певного збігу чинників, .породжених прагненнями й необхідністю для українського народу знайти оптимальні організаційні структури в царині виховання високих патріотичних почуттів і національної самосвідомості, аби протистояти чужоземним натискам. Це був перший православний вищий навчальний заклад України. Протягом усієї своєї історії український народ не мав іншої інституції, яка б справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, мистецтва, в тому числі малярства, графіки, музики, театру, архітектури, ніж Києво-Могилянська академія.

Навчання в Києво-Могилянському колегіумі (академії) тривало 12 років. Особливе значення надавалося вивченню й читанню лекцій латинською мовою, оскільки остання давала змогу підтримувати духовні й практичні відносини з іншими країнами, мати доступ до багатої літературної класичної спадщини. Знання латинської мови відкривало шлях для навчання у вищій школі Західної Європи: Краківському, Віденському університетах, Замойській академії. Викладалися всі навчальні предмети, за винятком катехізису та слов'янської граматики, латиною. За традиціями братських шкіл, почесне місце посідала старослов'янська мова, якою писалися трактати, художньо-поетичні твори, драми для театру, започаткованого й розвинутого саме в колегіумі. Першоосновою всієї навчальної програми в колегіумі, крім вивчення мов, були так звані сім вільних наук — граматика, риторика, піїтика, філософія, математика, астрономія й музика. Слід зауважити, що дисципліни розумілися досить широко, охоплюючи собою увесь найважливіший спектр знань, як гуманітарних, так і природничих чи богословських. Скажімо, професор Києво-Могилянського колегіуму Г. Кониський у своїх курсах лекцій на основі традиційного викладання філософії прагнув до всебічного охоплення й історичних здобутків, і науки Нового часу.

Водночас із читанням логіки, метафізики, так би мовити, чистої філософії, слухачам його курсів були запропоновані "Етика" ("Моральна філософія, або Етика"), "Філософія природи, або фізика". Характерно, що до "Моральної філософії" віднесено так звані "трактати" під назвами "Основи людських учинків" — "Побуджувальні основи людських дій", "Людські дії взагалі", "Пристрасті". Судячи з докладного розгляду в них різних станів людини, можна зробити висновок, що перед нами не лише "моральна", а й психологічна філософія. На цьому принциповому моментові важливо наголосити саме тому, що відбувалися величезні зміни в розумінні призначень наукового пізнання менше в традиційно-класичному, схоластичному дусі, а більше у зверненні до людської особистості, її таланту, розуму, способу мислення і світосприймання. Київські професори приділяли увагу вивченню логіко-раціоналістичних здобутків, але поряд із цим їхні курси пройняті ідеями Відродження, Реформації й раннього Просвітництва. Відбувається переорієнтація на пізнання людини, природи, історії, розпочинається не лише піднесення, а й притаманна добі Просвітництва абсолютизація людського розуму, освіти, виховання, в яких убачають основний важіль для досягнення суспільного добробуту, моральності громадян і законності судочинства.

Наскільки очевидним залишається зв'язок філософії професорів-мислителів Києво-Могилянської колегії (академії) з традицією, осягненням Слова-Логоса в Київській Русі, софійністю світосприймання і його панестетизму, настільки ж незаперечне переосмислення цих традицій у дусі новітніх філософських спрямувань.

Вибудувана ієрархічність теорій пізнання світу в цьому навчальному закладі вимагала синтезу традиційних знань, глибоко укорінених у культурі Русі й стверджуваних Новим часом Європи та світу. Гуманізм і раціоналістичний принцип мислення, за всієї схильності надати належне місце великим мислителям минулого, вносили свої суттєві корективи в читані професорами курси, підносячи дух Просвітництва, звільняючи людський розум від містицизму, пригніченості.

Цілком закономірно, що біля джерел створення Академії стояв Київський митрополит Петро Могила (1596— 1647рр.), видатний церковний і культурний діяч, молдованин за походженням, із роду княжої династії, порідненої з аристократичними польськими та українськими родами. В історію української культури він увійшов як визначний теолог (автор праць "Літургіон, або Служебник", "Православне ісповідання віри", "Требник"), учений, реформатор, організатор вищого шкільництва. "Поруч гетьмана П. Сагайдачного, — зазначає М. Симчишин, — це друга найвизначніша постать передхмельниччини". Бачення завдань і покликань колегіуму П. Могилою полягало в розумінні того, що це перший вищий навчальний заклад у православному слов'янському світі, в якому мусять бути зібраними найдосвідченіші інтелектуальні сили. І справді, в Києво-Могилянській академії працювали такі видатні діячі, як Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Пзель, йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Георгій Кониський, Амвросій Дубневич, Георгій Щербацький. Багато з них — випускники цього закладу, котрі продовжили навчання в закордонних університетах та академіях. Велика притягальна сила як осередку духовності і творення культури в Києво-Могилянській колегії сприяла тому, що на її взірець засновувалися колегії в інших містах - Чернігові, Переяславі, пізніше на Слобожанщині, де центром культури, літератури, виродженських і державницьких ідей став Харків.

Києво-Могилянська академія майже за двохсотрічний період свого функціонування стала добре відомою в Європі та світі, передусім найтісніші її зв'язки були зі слов'янськими країнами. Посланці Академії плідно працювали в інших слов'янських країнах, зокрема М. Козачинський -у Сербії, Г. Кониський - у Білорусі. Символом взаємозбагачення української та білоруської культур є ім'я Симеона Полоцького, білоруса за походженням, випускника й діяча Києво-Могилянської академії.

Значна когорта професорів, учених з Києва працювала в Москві, несучи туди набуті ними знання у сфері педагогіки, церковної діяльності, науки, хуложньо-літературної творчості, мистецтва. Серед них уже згадуваний Симеон Полоцький, Єпіфаній Славинецький — один із найвідоміших учених того часу, Дмитро Туптало — видатний проповідник, ігумен різних монастирів, а згодом митрополит Ростовський, автор чотиритомного збірника "Четы Мінеї", п'єс, поетичних творів барочного стилю. Галичанин Стефан Яворський -- філософ-поет — після навчання та праці в Києво-Могилянській академії став єпископом у Рязані. Мабуть, найбільш знана постать Феофана Прокоповича, автора філософських праць ("Логіка", "Натурфілософія, або Фізика" та ін.), полеміста, викладача поетики в Київській академії; значні йот зусилля були пов'язані з реформаторською діяльністю Петра І.

Будучи автором праці з риторики, за якою сам Ф. Прокопович читав власний курс, він добре володів поетикою слова, його твори не позбавлені високого ліризму, зокрема у віршованому описі Бор мете на (Дніпра), Києва та Його околиць, але водночас із патріотизмом, любов'ю до землі й історії свого народу, його слово здатне нести в собі гнівну полемічність, сарказм. Не всім ієрархам подобалася його історична п'єса "Володимир", де в алегоричних персонажах язичницьких жерців поставали тогочасні вельможні особи. Очевидно, лише навіяна стилем критицизму, полемічності й громадянської відваги, великої поваги до справжнього пізнання світу, а не схоластики, могла з'явитися своєрідна відозва поета-мислителя "Про папський вирок Галілеєві".

Українська культура XVII—XVIII століть, як і культури інших слов'янських народів, набула свого особливого забарвлення. За її образно-пластичною гіперболічністю й традицій, пристрасть до візерунчастих плетених ліній і барвистих кольорів пов'язана з прадавніми язичницькими символами. До того ж, сама земля спонукала до відтворення життя в усій його красі й квітуванні. Людина покликана прикрасити дім працею, а особливо той дім, який асоціюється з божественною гармонією. Краса земна мінлива й скороминуща, абсолют же її духовної величі вічний і незаперечний. В українському барокко злилися в одне ціле виродженські ідеї, меланхолійність і смуток, динаміка форм на противагу спокою, велич пишноти н багатого убрання. Так щедро починає квітнути сама природа, надолужуючи втрачене після бур і катаклізмів.