 |
|
Видатні культурні діячі української культури: Ф. Прокопович, Г.С. Сковорода
Феофан (Єлеазар) Прокопович (також: Теофан Прокопович; *18 червня 1681 — 19 вересня 1736) — український богослов, письменник, поет, математик, філософ, ректор Київської академії (1710-16 рр.), архієпископ Великоновгородський та Великолуцький.
Феофан Прокопович — визначний український діяч епохи бароко. Різносторонність обдарувань, енциклопедичність знань, видатні досягнення в галузі науки, політики, без сумніву дозволяють поставити його в ряд геніїв людства. Праці Ф.Прокоповича торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології.
Єлеазар Прокопович народився у Києві 7 червня 1681 року в родині крамаря Церейського.
Навчання він почав у Києво-Могилянській академії, продовжив у Львові, Римі, але, не дослухавши там курсу теології, покинув вічне місто і повернувся до Києва. Постригшисьученці (прийняв прізвище своєї матері), почав викладати в академії поетику, риторику, філософію. Цар зауважив талановитого професора. У 1712 р. Прокопович стає ректором академії, а через чотири роки Петро І викликав його до Петербурга і призначив радником з питань освіти й церкви. З того часу Прокопович - активний учасник у Петрових реформах, теоретично обґрунтовує їх.
Ф.Прокопович - автор численних праць, серед них відома «Про риторичне мистецтво», «Натурфілософія», «Логіка», «Поетика». Він же автор першої вітчизняної історичної драми «Володимир». Для нас же особливе значення мають праці, присвячені суспільно-політичній тематиці, зокрема «Слово про владу і честь царську», «Правди волі монаршої», «Духовний регламент», «Розшук історичний».
Ф.Прокоповичу належить заслуга створення вітчизняної концепції держави просвіченого абсолютизму, що об'єктивно відображала й обґрунтовувала процеси централізації російської держави, які проходили наприкінці XVIII - на початку XVII ст. У ній, викладеній насамперед в працях «Слово про владу і честь царську», «Правда волі монаршої», Ф.Прокопович гостро виступив проти князівсько-боярської опозиції процесові централізації російської держави, а також проти зверхності і автономії влади церкви щодо держави.
Спираючись на праці тодішніх західноєвропейських вчених та роботи вітчизняних попередників, він створив першу в Росії і Україні теорію просвіченого абсолютизму, її обгрунтування було зроблене, спираючись на теорії «природного права», суспільного договору, а також на одкровення3 як самостійні джерела доказів. Використовуючи думки Гоббса (про природний стан людини як війни всіх проти всіх), Пуффендорфа (про природний стан людини як існування миру), Ф.Прокопович вивів тезу, що в додержавному житті людей були і мир, і війна, і любов, і ненависть, добро і зло. Людина мала власну вільну волю і може творити і добро, і зло. Однак більш природно для людини є творити добро, що є даром її природи, як і совість, яка спонукає людину на це добро. Ф.Прокопович називає ряд природних законів, які спирались на інстинкти, і зазначав, що скрізь «бажаним був вартівник і захисник і сильний поборник закону, і то є державна влада»1.
Ідеї підпорядкування духовної влади світській був присвячений і складений Прокоповичем «Духовний регламент» (1720), що складався з трьох частин: в першій давався опис загальних принципів правління, другій - справ, що підлягали управлінню, третій - вимоги й норми для самих управляючих. Концепція держави Ф.Прокоповича -це просвітницько-абсолютистський варіант теорії природного права. Його ідеал - монархія, сильна російська держава (куди входила й Україна), на чолі якої мав стояти освічений монарх-самодержець, світській владі повинна була підпорядковуватись духовна влада. Це зовсім не означало, що він займав негативну позицію щодо православної церкви.
Григо́рій Са́вич Сковорода́ (* 22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський полк — † 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.
Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Переслідуваний світськими та духовними властями, з 1770-х років вів життя мандрівного філософа. У філософських діалогах і трактатах біблейська проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Зміст людського існування — подвиг самопізнання.
Предметом юнацького захоплення Сковороди був Сократ. Цей образ став для нього ідеалом протягом усього життя. І Григорій Сковорода оволодіває російською, книжно-українською, церковно-слов'янською, німецькою, польською, латинською, давньогрецькою те гебрейською мовами.
Твори Сковороди за життя друкувались сотнями екземплярів, бо тодішня цензура знайшла їх «противними Святому Писанію і образливими для монашества». Вихований у дусі філософічно-релігійного навчання, Сковорода повставав проти мертвої церковної схоластики та духового гноблення московського православ'я, спираючись у своїй філософії на Біблію. Сковорода повчав, що царство людини знаходиться всередині неї і «Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки чоловік не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі.»
Сковорода обстоював права людської особистості в кожній людині, а, в перекладі на конкретну політичну мову того часу, це означало сильну демократичну тенденцію, що була поєднана із співчуттям до закріпачених селянських мас, з гострою неприязню до московських гнобителів.
Як на джерело радощів, а звідси — душевного здоров'я, Сковорода вказує на дружбу. Однак вибирати друзів треба дуже обачно, оминаючи підлабузників і криводушних. Бо нерідко нещирі друзі залучають молоду людину до непомірності, спокушаючи запевненнями, що для чистого все чисте; у таких випадках треба рішуче побороти соромливість і твердо відмовити, а надалі і взагалі відмовитися від спілкування з такими людьми, — застерігає наставник. Якщо «ми охоче підтримуємо зносини з людьми, які ще досі здорові, але розум яких пошкоджений і насичений отруйним вченням», ми ризикуємо втрапити у їхнє становище.
ОСНОВНІ ТВОРИ:
Поетична книжка «Сад божественних пісень», збірка морально-повчальних притч «Байки харківські», філософські трактати «Вбогий Жайворонок», «Вдячний Еродій».