Українська культура періоду Ренесансу
Ренесанс (франц. Renaissance), або Відродження - ціла епоха в розвитку європейської культури XV - XVI ст. (для Італії з XIV ст.), яка за своїм ідейним гуманістичним змістом була перехідною від Середньовіччя до Нового часу. Незважаючи на те, що культура України (починаючи з середини XIV ст.), розвивалась у несприятливих умовах бездержавності, український народ створив свою оригінальну і високу культуру, в якій відбилася багатюща культурна спадщина і традиції Київської княжої держави, і яка розвивалася у тісному зв 'язку з європейською культурою. Культура України кінця XVI - першої половини XVII ст. цілком вкладається у загальноєвропейський культурно-історичний контекст. Наприкінці XVI - у першій половині XVII ст. в Україні відбувається культурно-національне піднесення великого масштабу і рівня, яке за оцінкою велета української історіографії Михайла Грушевського, було першим українським культурно-національним відродженням. Починаючи з середини XIV ст. культурне життя України розвивалося у несприятливих умовах. Територія України була розчленована між Польщею, Литвою, Угорщиною (закарпатські землі), Туреччиною (частина Буковини). Українські землі зазнавали безперервних спустошливих татарських вторгнень. Проте саме близько XIV - XVI ст. у зв'язку з консолідацією українського народу, в умовах боротьби за свій подальший етнічний розвиток, на новий рівень піднімається його культура. Використовуючи послаблення українських державних формацій після катастрофічної навали татаро-монгольських орд, Литва захопила Чернігово-Сіверщину (в 50-х рр. XIV ст.), Поділля та Київщину з Переяславщиною (в 60-х рр. XIV ст.). У результаті запеклої боротьби за галицько-волинські землі між Литвою та Польщею, Польща загарбала Галицьку землю (1349 р.), і частину Західної Волині (Холм і Белз - 1377 р.) а Литва - більшу частину Волині. Висновки: 1. Іноземний гніт на українських землях, спустошливі татарські напади дуже несприятливо позначилися на культурному розвитку України. Правлячі кола Польщі, Угорщини, Туреччини своєю колоніальною політикою затримували розвиток національної культури українського народу. В Україну католицизм здійснює експансію не у своєму безпосередньо теологічному вигляді, а у вигляді віровчення тісно переплетеного з польським великодержавним шовінізмом з його планами створення "Великої Польщі" від Балтійського до Чорного моря. Польська агресія поставила український народ перед загрозою повної денаціоналізації. 2. Проте одночасно діяли й інші сили: соціально-економічні, військові, політичні, суспільні, релігійні - які рухали вперед українську культуру. Серед головних сил, які розвинулися наприкінці XVI - початку XVII ст. в Україні, видатний мислитель Франко назвав "зріст міщанства з його братствами, школами і друкарнями". Зросла кількість шкіл і підвищився їхній освітній рівень, починаючи вже з середини XV ст. Але це були школи початкового рівня, тому українська молодь продовжувала освіту за кордоном, в європейських університетах, зокрема, в Празі, Болоньї, Падуї, Парижі, Гейдельберзі, Лейдені та ін. Тільки протягом 1510-1560 р. у Краківському університеті навчалось 352 студенти з 51 міста України. В Празькому університеті, зважаючи на велику кількість студентів з України, навіть був створений для них окремий колегіум. У документах Сорбони (Париж) в 1353 р. зафіксовано отримання Петром Кордованом, вихідцем з Рутенії, ступеня магістра, а в 1449 р. Мартин Іоанн з Перемишля отримав ступінь доктора медицини в Болонському університеті. Загалом багато українців навчалось в таких видатних центрах ренесансної культури і науки, як Болонський та Падуанський університети, де викладали Пікко делла Мірандола, Галілео Галілей. 3. Керівною верствою України стало козацтво. Відомий дослідник Дмитро Яворницький в своїй фундаментальній праці "Історія запорізьких козаків" вказує: "низові козаки поступово дійшли до ролі захисників віри Христової протии мусульманства і православної проти католицизму, а разом з тим охоронців протии турків і татарів слов'янської народності". Середньовічна максима, - "чия влада, того і релігія", - була тоді для Речі Посполитої польської, - пише відомий есеїст Є. Маланюк у змістовних "Нарисах з історії нашої культури", - цілком актуальним гаслом і метою. Але сталося так, що це гасло несподівано викликало з протилежної сторони гасло XVII ст.: "За віру і націю руську". І боротьба Польщі з Козацтвом в певнім періоді набрала рис "війни релігійної"". 4. Як зазначалося раніше, характерною рисою доби Ренесансу було формування національної самосвідомості у народів Європи. І саме наприкінці XVI – першій половині XVII ст. в Україні йшов послідовний процес формування національної самосвідомості українства, усвідомлення їм своєї етнічної ідентичності і власних національно-культурних цілей.
2. Процес відродження і подальшого розвитку національної школи в Україні передбачає глибоке вивчення історії вітчизняної освіти і всебічний аналіз досвіду минулого. Перші писемні згадки про духовні православні освітні заклади Волині датуються початком XI століття. Широка мережа духовних шкіл створена на історичній Волині ще в княжі часи у Володимирі, Луцьку, Крем’янці, Збаражі, Холмі та ін. Духовні школи існували при монастирях і храмах. Основою викладання було Слово Боже. На зміну духовним школам княжої доби в XVI-XVIII століттях прийшли братські школи, які діяли при братствах. Братствами називались національно-релігійні громадські організації українського міщанства, а також інших верств населення, які відігравали значну роль у церковному, суспільно-політичному й культурному житті. Братства створювались навколо парафіяльних храмів, на базі ремісничих та церковних організацій. Основою діяльності братств був самозахист від релігійного та національного гніту з боку католицької церкви.
2 Бра́тські шко́ли– навчальні заклади в Україні у 16-18 ст., які організовувалися при братствах – громадських організаціях православних міщан з метою зміцнювати православ’я і чинити опір денаціоналізаційним впливам латинських (єзуїтських) і протестантських шкіл. Першу школу заснувало Успенське братство у Львові 1586 р. За її зразком постало чимало Б.Ш. у різних містах України: в Перемишлі (1592 р.), Галичі, Городку, Рогатині, Стрию, Миколаєві, Комарному, Ярославі, Холмі, Красноставі, Замості (1606 р.), Любліні, Більському, Бересті, Володаві, Пінську, Києві (1615 р.), Стрятині, Вінниці, Немирові, Кам’янці-Подільському, Меджибожі, Луцьку (1620 р.), Володимирі-Волинському, Дубно, Крем’янці, а також в Білорусі. В І-й пол. 17 ст. створені були Б.Ш. й у деяких селах. Найважливішими серед Б.Ш. були Львівська і Київська. Спочатку Б.Ш. мали характер греко-слов’янських із слов’янською мовою викладання, друге місце займала грецька мова (Б.Ш. називали також грецькими). Вивчалася також тодішня руська (українська) мова. Пізніше Б.Ш. наблизилися організацією і навчанням до ієзуїтських шкіл (з латинською головною мовою), зокрема школи, які мали зразком Києво-Могилянську колегію. Програмою навчання більшість Б.Ш. відповідала тодішнім середнім школам: класичні мови, діалектика, риторика, поетика, арифметика, геометрія, астрономія, музика (церковні співи). В деяких Б.Ш. викладали православне богослів’я і знайомили (з полемічною метою) з католицьким богослів’ям. Б.Ш. були доступні для різних прошарків суспільності. Учнів вирізняли (передні місця в класах) не за походженням, а за успіхами (на відміну від ієзуїтських шкіл). В школах була сувора дисципліна (включно до тілесних кар). Сироти й учні з незаможних родин жили в бурсах. До викладачів ставилися вимоги зразкової поведінки й доброї педагогічної підготовки. Б.Ш. багато зробили для поширення релігійної та національної свідомості і розвитку української культури, зокрема друкуванням підручників, особливо для вивчення мов. Навчання грамоти ділилося на три етапи: вивчення азбуки, робота з часословом і псалтирем. Кожен завершувався принесенням учнями в школу для вчителя горшків каші. В цей день занять у школі не було, діти повторювали лише "зади", тобто вивчене в минулому. Учитель і школярі приступали до спільної трапези. Оскільки учні в різний час завершували вивчення азбуки, часослова, псалтиря, такі обіди траплялися не так уже й рідко. Закінчивши їжу, учні виносили горня на подвір’я і розбивали його. Етнограф та історик М.Сумцов, котрий досліджував виникнення цього звичаю, писав, що він є відгуком далеких часів, коли східні слов’яни приносили кашу богам землеробства. Горшками після жертвоприношення не користувалися, бо вважали смертних людей недостойними брати до вжитку священий посуд. У Львівській братській школі працювали такі видатні вчені, як Лаврентій та Стефан Зизанії, І.Борецький та інші. Значну підтримку надавав школі гетьман П.Сагайдачний. Київську братську школу створили 1615 р. за зразком статуту Львівської. У школі викладали видатні вчені 17 ст. Йов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, Захарія Копистенський. Восени 1631 р. виникла Лаврська школа, заснована П.Могилою. Тут на вищому рівні вивчали граматику, риторику, діалектику, геометрію, музику, астрономію, історію. У 1632 р. внаслідок об’єднання з Лаврською школою утворилася Києво-Могилянська колегія (пізніше – академія). Під впливом братств виникають також парафіяльні школи при церквах і монастирях. Все це сприяло поширенню освіти серед широких верств населення. Іноземний хроніст Павло Алеппський писав у зв’язку з цим: "У країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти". Чеський педагог Ян Амос Коменський чимало використав з практики Б.Ш. для своєї "Великої дидактики". В несприятливих політичних умовах Б.Ш. в кінці 17 та у 18 ст. занепали.
3. Яскравою історичною сторінкою у становленні і розвитку культури, національної системи освіти і виховання в Україні є період Козацької доби. Як зазначає М.Грушевський, період існування Запорізької Січі - це найбільш яскравий і найбільш цікавий період української історії. Козацький рух стає найяскравішою сторінкою літопису боротьби українського народу за свою незалежність. Козацтво стало єдиним і могутнім форпостом, що пильно стояв на сторожі свободи, гідності і честі України як незалежної суверенної держави [3]. Українське козацтво - це соціальне, політичне, державне, психологічне, педагогічне та культурно-історичне явище. Діяльність козаків була багатогранною - як захисників сплюндрованих прав народу, звитяжних воїнів, вільнолюбних громадян, політичних і державних діячів, дбайливих господарів землі, досвідчених хліборобів, творців високого мистецтва, мудрих вихователів. Багато козаків стали провідними політичними і державними постатями в історії рідного народу. "Сила, велич і могутність козацтва були настільки впливовими, що борючись у ті часи проти феодального закріпачення і гніту особистості, який приносили із собою різні загарбники, кожен українець прагнув стати козаком"[3; 4]. Осередком козаччини стало Запоріжжя. Численні острови Дніпра давали безпеку, захист і змогу укріпитися. Перша Січ на острові Хортиця була побудована під керівництвом князя Дмитра Вишневського. До лав казаків втікали селяни і міська біднота з Галичини, Волині, Поділля, Полісся і інших регіонів. Під керівництвом талановитих полководців і мудрих державних діячів (Сагайдачного, Дорошенка, Хмельницького, Палія та ін.) був організований окремий військовий і соціальний устрій. У своїй своєрідності Запорізька Січ була першою у Європі республікою з послідовним демократичним ладом. Вищим законодавчим органом влади була загальна військова Рада. Вища виконавча влада - гетьман, кошовий атаман - обиралися на Раді прямими загальними виборами, діяло належне судочинство, запорізьке військо. В умовах постійних воєн на Січі складалися чудові традиції побратимства, дружби і взаємодопомоги. За словами Д.Яворницького? світлим боком характеру козаків була добродушність, щедрість, безкорисливість [9]. Епоха козацтва створила багатогранну, глибоку духовність, що стала гордістю української культури. Козацтво сформувалось як аристократія національного духу, високоморальна еліта нації. Патріотизм і хоробрість були могутнім стимулом до державотворчого, вільного і незалежного життя. У багатьох народів Запорізька Січ асоціювалася із школою лицарства. Право називатись козаком вважалось найпочеснішою відзнакою не тільки серед українців. Багато істориків порівнювали козаків з найсильнішими і наймужнішими народами світу. Бернар Коннф у своїй праці "Історія Польщі в особистих листах до знатних осіб" відзначає витривалість, хоробрість, військову винахідливість козаків, порівнюючи їх з іспанськими мігалетами або ж із шотландськими горцями. П.Меріме та Ш.Лезюр порівнюють запорожців з римлянами, посол Венеції Альберт Віміні (1650 р.) порівнює козаків із спартанцями: "...Вони можуть змагатися зі спартанцями суворістю свого виховання". Шефер у книзі "Анали Малоросії"(1788) порівнює козацьку республіку з республіками Спарти і Риму, він знаходить відмінність між козацькою республікою і республіками античності: виховані як спартанці й призначені для війни як римляни, вони однак ніколи не прагнули до завойовування чужих земель, а лише до захисту своїх вівтарів і домашніх вогнищ [1;7;9]. Завдяки головним засадам - свободи, рівноправності, братства, православної віри, захисту слабких від сильних, боротьби з невірними, склад запорізького війська складав єдину і нероздільну спільність, згуртовану і грізну силу для ворогів. Справжній цвіт козацтва складали дуже сильні і добре фізично складені люди, головним чином українці, які належали до "лицарства" чи "товариства". Т.Боплан зазначає, що борючись за свою політичну свободу, за православну віру, славні українські козаки кожний клаптик землі поливали своєю кров'ю і щедро засівали своїми кістками, натомість виховували нових героїв-богатирів, які дуже часто викликали у сучасників справедливий подив [1]. Козаки відзначалися набожністю, дбаючи про святість православної віри, створили і облаштували протягом свого історичного буття багато церков і каплиць. Великий відсоток освічених і вихованих людей Січі готувала Київська духовна академія, січові, монастирські та церковно - парафіяльні школи [9]. З ініціативи Петра Конашевича-Сагайдачного запорізькі козаки надавали матеріальну підтримку братському рухові. Разом зі своїм військом П.Сагайдачний вступає (1620) до Київського братства, що свідчить про велику участь Січі у суспільно-політичному і культурному житті України. З 1632 р. першим учбовим закладом східних слов'ян стає Києво-Могилянська колегія, а з 1658 р. Києво-Могилянська академія, першим опікуном якої був видатний культурно-освітній діяч України Петро Могила. У цьому унікальному освітньому закладі здобули блискучу освіту багато культурно-освітніх, державних діячів, значна частина козацьких воєначальників, зокрема гетьмани: Іван Виговський, Павло Тетеря, Хмельницький, Іван Самойлович. Засобом міжнародного спілкування стає латинська мова, тому козацька молодь доборе оволодівала нею. За програмою колегії діяли школи у Вінниці, Кременці та інших містах. Дбаючи про інтелектуальний розвиток козаків, осередки освіти були створені на запорізьких землях-паланках та у фортецях Січі, у яких навчали письма, церковного співу, читання, музики. Такі школи існували при усіх церквах на Січі, їх діяльність була спрямована на формування світогляду, моралі, етики, музичної грамоти. Про високий рівень освіти в Україні козацької Доби Павло Халебський пише: "У країні козаків усі діти вміють читати, навіть сироти" [9]. Під впливом козацтва та православної церкви у кінці ХVІ ст. народжується українське борокко у стилі традицій народного мистецтва, що відбулося в архітектурі, живописі, музиці, літературі. Слід відзначити архітектуру Духовної академії в Києві, церкву Юра у Львові, Ковнірський корпус Києво-Печерської лаври, іконописну церквах, літературні твори М.Смотрицького, Ф.Прокоповича, Г.Сковороди, І.Величковського та ін. Визначними пам'ятниками архітектури стали світські та церковні будівлі козацької столиці - Чигирина та родинного маєтку Хмельницьких - хутора Суботова. Велику цінність має запорізький Троїцький собор, побудований майстром Я.Погрібняком без жодного цвяха (Дніпропетровська область). Активізують творчі процеси соціальні потрясіння. В умовах зовнішніх впливів, зокрема стильових особливостей класицизму, у живописі розгорнули свою діяльність талановиті художники Д.Левицький та В. Боровиковський. В умовах боротьби з національними та релігійними утисками справжньою перлиною поетичної творчості стали невільницькі думи і пісні, у яких звучить туга за батьківщиною, мрії про волю, жадоба до боротьби з поневолювачами [2].
4. Гуманізм — це система ідей і поглядів на людину як на найбільшу соціальну цінність, створення умов для її повноцінного життя і фізичного та духовного розвитку. Історія, проте, знає чимало кривавих періодів, коли людей масово і без суду розстрілювали, прикриваючись саме ідеалами гуманізму, та ще й "вищого ґатунку". В більшовицькій філософії сформувалося також поняття "нашого" та "їхнього" гуманізму. При цьому поняття "нашого", "соціалістичного гуманізму" увібрало в себе ненависть до інакодумства та культ сили, нібито потрібний для побудови "світлого майбутнього". Антропоцентризм (від греч. άνθροπος - Людина і лат. centrum - Центр) - ненаукове ідеалістичне [1] погляд, згідно з яким людина є центр Всесвіту і мета всіх відбуваються у світі подій.
Антропоцентризм являє собою одне з найбільш послідовних виразів точки зору телеології, тобто приписування світові позаприродний, зовнішніх йому цілей. В античної філософії антропоцентризм сформулював Сократ, пізніше цього погляду дотримувалися представники патристики, схоластики і деякі філософи нового часу [2].
Згідно з американським медієвіст Лінну Уайту (Lynn White Jr) антропоцентризм виник як результат двох історичних утворень:
моделі Сучасне демократичної держави, що склалася за допомогою завоювань і колонізації того, що зараз називається розвиваються світом. іудейсько - християнської традиції, згідно з якою все створено для людини, яку Бог вибрав для панування на землі [3].
Починаючи з епохи Відродження людина у філософії перестає розглядатися як причетний до Богу [4]. До подій в науці, що зачіпають місце людини у Всесвіті, відносяться, головним чином, геліоцентрична система світу Коперника, змістити фокус з людини на Сонце і еволюційна теорія Чарльза Дарвіна, яка натравила людини з вершини ланцюга буття [5].
1. Вживання
Антропоцентризм наказує ставити феномен людини в главу всієї іншої життя. Цінність людського життя може врівноважити тільки цінність іншого людського життя .
Слово "антропоцентризм" зустрічається сьогодні в різних значеннях - від антропоцентричного принципу в лінгвістиці до антропоцентризму в екології. Найбільш поширене значення - екологічне: людина - господар природи, і має право отримувати з навколишнього світу потрібні йому ресурси, навіть шляхом обмеження інших біологічних видів. Таке наповнення терміна набуло широкого поширення в XX столітті. Полемическая литература(от греч. «Воинственный») - литературное творчество церковно-теологического и художественно-публицистического характера в Украине. Полемическая литература возникла в результате «зацепок от католиков», то есть с началом окатоличивания Украины. Хотя отдельные полемические выступления против попыток папы римского и католицизма вообще подчинять своей власти не только Запад, но и Восток, в частности восточное славянство, начались уже во времена Киевской Руси, вскоре после раскола 1054 г. единого до христианства на два враждебных лагеря - римо -католический и греко-византийский. На развитие полемической литературы повлияли такие события как реформа календаря по приказу папы Григория в 1581 году и официальное уведомление унии на Берестейском Соборе 1596 года. Особого развития Л. получила в 16-17 вв., Когда католицизм стал религиозно-идеологическое наступление на православие, а также в связи с Брестской церковной унией 1596 г. Толчком для развития Л. стала книга польского публициста - иезуита П. Скарги "О единстве церкви Божьей» (O jedno?ci ko?cio?a Bo?ego) (Вильно, 1577 г.). Среди украинских политических, церковных и литературных деятелей не было единой позиции относительно событий, которые происходили. Среди сторонников украинского православия уния породила тревогу и вызвала целую волну протестов в виде полемических трактатов и памфлетов. На 16-17 столетие приходится наибольшая активность братств - общественных объединений, которые образовывались при православных церквях. Более всего братств было образовано в период после Берестейской церковной унии. В братском движении, которое охватило территорию западноукраинских земель и затронуло даже Киев, активностью отличалось Львовское Ставропигийское, Луцкое Хрестовоздвиженское и Киевское братства. На сохранение традиций культуры была направлена научная и издательская деятельность братств. Львовское братство выкупило у ростовщика типографию Ивана Федорова, и здесь были изданы первый украинский Букварь и книги для чтения - Апостол и Часослов, а под авторством Лаврентия Зизания две книги - "Грамматика словенская" и "Наука ко читанию и пониманию письма словенскаго" (1596 г.).
5. Значні світоглядні зрушення відбиваються в усній народній творчості. Розвиток народної творчості українців відбувався на основі давньоруських фольклорних традицій, проте нові умови життя народжували й нові форми народної творчості. Продовжувала, наприклад, розвиватися обрядова поезія - весільні пісні, колядки, щедрівки, веснянки, поховальні голосіння. Але новим було те, що цей фольклорний жанр певною мірою звільнявся від переважання культових елементів, і язичницьких, і християнських. Натомість в обрядовій творчості з'являються (насамперед у жнивних та обжинкових піснях) соціальні мотиви та настрої, які мають антифеодальне забарвлення. У XV ст. відроджується народний героїчний епос України у формі історичних пісень і дум. Це було продовженням, але на вищому рівні, епічних давньоруських традицій (билин). Історичні пісні - це ліро-епічні твори про конкретні чи типові історичні події та процеси, відомих історичних осіб та безіменних героїв, чиє життя і вчинки пов'язані з подіями суспільно-політичного життя, в яких відтворено дух певної історичної епохи. "Історизм пісень полягає в тому, що в цих піснях народ висловлює своє ставлення до історичних подій, осіб і обставин, виражає свою історичну самосвідомість" (Пропп В.). творцями та виконавцями були очевидці чи безпосередні учасники подій. Народ не тільки відтворює події, але дає їм свою оцінку. Іст.пісні мають ритмомелодичну будову, чіткий поділ на строфи, епічність: фабульність, наявність сюжету, оповідний характер. Для них характерна подієвість.
За річкою вогні горять Там татари полон ділять. Село наше запалили, і багатство розграбили. Стару неньку зарубали, а миленьку в полон взяли. А в долині бубни гудуть, Бо на заріз людей ведуть: Коло шиї аркан в'ється, і по ногах ланцюг б'ється.
Думи. Первісно слово "дума" вживалося для означення жанру пісні на честь померлого чи загиблого лицаря – сааме в такому значенні воно вживається у писемних пам'ятках 16 століття, - зазначають Зоряна та Мар'яна Лановики. Співці дум виконували свої твори під супровід кобзи. Думи близькі до народного голосіння, оскільки їх співають речитативом. Думи – це народні епіко-ліричні пісенні твори героїчного, рідше соціально-побутового змісту. У них оповідається про подвиги народу чи його окремих представників – героїв. Часто оспівується героїчна смерть воїна у цій боротьбі. Жоден наступний варіант думи, навіть якщо вона виконується одним і тим самим виконавцем, не є тотожним з попереднім: у ході відтворення одні елементи момоволі опускаються, інші додаються, тому думи належать до найбільш імпровізаційних видів фольклору. Думи починаються поетичним заспівом – "заплачкою":
То не ясний сокіл квилить-проквиляє, Як син до батька, до матері у городи християнські поклони посилає.
Далі йде власне дума, де сюжет розгортається лінійно, в хронологічній послідовності. Завершується дума кінцівкою, яка називається "славословіє", бо у ній прославляються подвиги, відвага, справи героя, який переміг ворога або поліг заправедну справу. Виникнення дум пов'язане з появою українського козацтва та його боротьбою проти турецько-татарських загарбників. Виконували думи народні співці-кобзарі, які часто гуртувалися у професійні кобзарські громади. Далеко не всі думи дійшли до нашого часу. Одна з найвідоміших і найдавніших - дума про козака Голоту. Думи та історичні пісні мали велике виховне значення: вони прославляли народних героїв, закликали до боротьби проти іноземних поневолювачів, оспівували подвиги, мужність, відвагу, відданість козаків та їх ватажків, таких як Байда, Кішка, Сагайдачний та ін. На епічному ґрунті виникає фольклорний жанр лірико-драматичної пісні - балади. Балада. У балладах освоюються всі можливі явища людського буття – особистого, сімейного, суспільного, заторкуються проблеми, з якими людина може стикатися у житті, висвітлюються стосунки із оточуючим світом. Балада спрямована на естетичне переживання – викликати в людини емоції , певні почуття. У баладі є сюжет, в основі якого лежать незвичайні, часто ("В неділю рано зілля копала..") фантастичні події (дівчата перетворюються в тополю, брат продає сестру, дівчина отруює невірного коханця, мати пропиває дочку. Дійові особи – звичайні люди. Балада ніколи не завершується щасливо. У баладі опис тих чи інших історичних реалій уже поступається місцем особистим переживанням героїв і є тільки загальним тлом, на якому ці переживання розгортаються. В рукописній граматиці 1571 р., яку не встиг підготувати до друку видатний чеський учений і культурно-освітній діяч Ян Благослав, було вміщено українську баладу "Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?", записану від мандрівного студента. Це перший фіксований запис твору властиво українського фольклору. Особливу субкультуру витворило в XV-XVI ст. прикордонне українське населення, що пристосувалося до екстремальних умов тогочасного життя у формі, відомій під назвою Запорозького козацтва або Низового товариства. Козацтво взагалі й запорозьке зокрема як соціальний стан або прошарок не було передбачене Литовськими статутами. З огляду на свою недоступність офіційній владі козацтво на зайнятих ним вільних землях привласнило собі той статус, який статути надали шляхті та рицарству. З іншого боку, в козацтві ніби оживали дещо призабуті з часів раннього Середньовіччя демократичні форми "украювання" земель і перших давньоруських дружин. Зовсім не випадково козаки в усьому, включаючи зовнішній вигляд, нагадували давніх русів-росів, як їх описували арабські та візантійські джерела. Крім того, Запорожжя було простором безпосереднього контакту з "чужим", кочівницько-мусульманським світом, який розглядався як "нечистий" і "нижній", розташований на межі ворожого світові християнської культури неоформленого, дикого хаосу. Власне, Січ була "за порогом" духовно і матеріально освоєного простору; в міфологічній географії з давньослов'янських часів дніпровські пороги мали сакральне значення кордону з "нижнім світом". За соціально-культурним змістом Запорожжя було такими собі дверима у "світ навиворіт", що визначає парадоксальний, водночас аскетично-мілітарний і карнавально-сміховий характер його існування (суворі звичаї й кумедні ритуали, лицарськість і волоцюжництво, дисципліна і анархія, взаємодія східних і західних впливів у побуті та методах ведення війни тощо). Протягом усього часу існування в цьому особливому військово-громадському організмі між різними тенденціями і течіями точилася постійна боротьба, що не завадило Запорожжю бути весь цей час ідеологічним центром усього козацтва, хоча непорозуміння запорожців з реєстровцями і городовими козаками були справою буденною. На тлі поступового розвитку "низької" народної культури традиційні центри культури "високої" - князівські двори і монастирі — до певного часу лишалися надто далекими від потужних культуротворчих процесів у народній українській масі. Давні удільні князівські роди поступово дрібніють і вироджуються, лише деякі з князів наважуються виступити організаторами оборони і зворотної колонізації запустілих територій. У монастирях життя також до часу консервується в намаганні утримати старі надбання, а не розвивається, створюючи щось нове. Кращі представники чернецтва захоплюються візантійським ісихазмом (містичною практикою "умної" молитви, метою якої є цілковите злиття з Богом), а рідкісні представники соціально активного політичного ісихазму, не знаходячи своїй діяльності суспільного опертя, залишають межі Литовської держави (як київський митрополит Кипріан). Театральне мистецтво Зароджується також театральне мистецтво. Воно виявляється в появі справжніх віршованих шкільних драм з режисурою, декораціями і костюмами, де переважали релігійні та міфологічні сюжети; акторами були учні братських шкіл та студенти колегій. На жаль, крізь лихоліття пізніших воєн та інших катаклізмів жодна з цих драм періоду національно-культурного піднесення до нашого часу в повному обсязі не дійшла. Формується також такий жанр театрального мистецтва, як комедія у формі інтермедій на побутові теми, які виконувались в антрактах між актами поважної релігійної драми. Перші дві українські інтермедії, що дійшли до нашого часу, датуються 1619 р. З XVII ст. починається історія українського вертепу - лялькової театральної вистави з різдвяним сюжетом. Вистави відбувались у двоповерховій дерев'яній скриньці, де на верхньому поверсі демонструвалася невеличка вистава на сюжет Євангелія від Луки, а на нижньому - різноманітні комічні сюжети з народного життя. Часто вертепні вистави обходилися без ляльок і скриньки: ролі виконувалися вживу, але актори неодмінно носили з собою макети "вертепу" (використовуваної як хлів печери, у якій прийшов на світ Ісус) і "звізди", яка показувала шлях до вертепу "халдейським волхвам". Розвиваються народні ігри та мистецтво скоморохів (виконавців і творців розважальної усної поезії, музичного фольклору). Музична культура Певний якісний стрибок розвитку пережила в Україні музична культура, основою якої залишалась усна народна пісенна творчість. Тексти й мелодії пісень і дум складали народні поети та композитори - кобзарі і бандуристи, які самі ж і виконували ці твори. Найпоширенішими народними інструментами були бандура, кобза, цимбали, скрипка, сопілка, дудка, в Карпатах - трембіта. Найпопулярніши-ми танцями були "козачок", "метелиця", "веснянка". З XVI ст. по багатьох українських містах виникли ремісничі цехи, що спеціалізувалися на виготовленні музичних інструментів. При церквах і монастирях, у братських школах та маєтках магнатів існували хорові капели. До XVI ст. церковний хор був одноголосним, нотний спів безлінійним і позначався спеціальними знаками, знаменами, поставленими над складами і словами тексту богослужбових книг. З XVI ст. церковний спів стає багатоголосим або партесним (з лат. — партія для окремих голосів). Але всі запозичення вдумливою працею перетворюються, приводяться до злагоди з місцевими традиціями і так засвоюються українським музичним мистецтвом. Відомо, що у Луцьку братська школа підняла партесний спів до такої висоти, що їй заздрили місцеві єзуїти і намагалися інтригами знищити цей православний хор. Уславилися також хори при братствах у Львові, а дещо згодом - і в Києві під орудою диригентів-прото-псальтів. У письмовій фіксації музичних творів поступово замість знаменної усталюється звична нам лінійна нотація, найдавнішою пам'яткою якої є "Супрасльський ірмолой" 1593 р. Таким чином, незважаючи на складні політичні умови, тяжкий соціальний гніт, наступ єзуїтської Контрреформації оригінальна та високохудожня культура українського народу, спираючись на давньоруські традиції, досягла істотних успіхів у багатьох сферах. Цей період можна схарактеризувати як добу розквіту української національної культури, її трьома основними центрами були Львів, Острог і Київ, які за короткий час дали так багато культурних цінностей, яких не дали попередні століття. Однак надіям українців на швидке покращення суспільного клімату і розвитку культури не судилося справдитись. Натомість у Речі Посполитій визріває серйозна суспільно-політична криза: загострюються національно-культурні і соціально-економічні антагонізми, хвилями прокочуються козацько-селянські повстання, посилюється державний тиск на українські землі. Розглянуте вище культурне піднесення стало духовним підґрунтям Визвольної війни. Ювелірне мистецтво У зв'язку з наявністю значного прошарку магнатів, купців, багатих міщан суттєвого розвитку набуває ювелірне мистецтво. Із занепадом Києва поступово зникають староруські типи ювелірних прикрас і техніка, на якій їх виготовляли. В цей період українське ювелірне мистецтво опинилося під впливом двох визначальних напрямків: 1) західноєвропейського, переважно німецького; 2) східного, головним чином грецько-турецького. Переважав останній, оскільки Львів славився як перевалочний пункт у торгівлі східними товарами, а магнати та шляхта захоплювалися зброєю та кінськими уборами в східному стилі (виробництво узд, сагайдаків, сідел, оправа шабель). Українські майстри комбінували ці впливи з традиційними давньоруськими, що дозволяло їм створювати цілком оригінальні вироби, багато з яких розходились не тільки у Польщі, а й за її межами під назвою львівських. Однак скоро польська влада почала поширювати свою дискримінаційну релігійну політику й на різні галузі мистецтва. Майстрами ювелірних золотих цехів могли бути лише поляки, католики. Це призводило до певного гальмування розвитку цього виду мистецтва і зміни матеріалів, з яких вироблялися ювелірні речі: не з золота, а із срібла, бронзи та міді. В литті з міді та олова були досягнуті високі результати. Відливали і художньо оформлені гармати, дзвони, ліхтарі, чаші, світильники, посуд.
6. Развитие украинской культуры во второй половине XVII - первой половине XVIII в. происходило в достаточно сложных, порой противоречивых условий
Национально-освободительная война в середине XVII в. и возрождения Украинского государства способствовало подъему творческого духа украинского народа. Важным фактором развития духовной жизни Украины была культурная политика украинских гетманов, направленная на поддержку Украинской православной церкви, национального образования, книгопечатания, искусства время развитие украинской культуры устремился расчленением украинских земель и неодинаковыми условиями их развития. Стремление установить контроль над культурной жизнью украинский - характерная черта колониальной политики любого из государств, владевших землями Украине. Так, например, наступление царизма на государственность Украины происходило одновременно с усилением давления в области культуры Тяжелым ударом для украинской культуры стало подчинение Украинской православной церкви Московскому патриархату (1687 г.) Другим шагом царского правительства, усиливал вмешательство царизма в государственную жизнь Украины, были всевозможные цензурные притеснения украинского книгопечатания. В частности, с 20-х гг XVIII в. внедрялся строгий цензурный контроль Синода над Киевской и Черниговской типографиями. Запрещалось печатать книги на украинском языке После Полтавской битвы дела украинского образования попали под строгий контроль царского правительства: по царскому указу было сокращено количество студентов Киево-Могилянской академии (из двух тысяч воспитанников осталось в 1710 г. только 165 человек), от преподавания отстранили лиц, которые, по мнению российских военачальников, были недостаточно преданными царю Кроме того, царское правительство всячески поощряло отток деятелей украинской культуры в Москву. При Петре И такое зманювання элиты приобрело насильственных черт: высокие должности получали лишь те из украинских деятелей, которые благосклонно относились к царю и во всем подчинялись его воле. высокие церковные иерархи Российской империи были украинский ( Стефан Яворский, Феофан Прокопович ). Было время, когда все епископские кафедры в России занимали Украинская трагичным в этом было то, что за высокие должности Украинский должны отрекаться своих корней не избегали притеснений в области культуры и западноукраинские земли. Например, большинство коллегиумов на Правобережье и в Западной Украине находилась под контролем иезуитов украинский оставались только начальные братские и общественные школы, но и они преследовались польскими чиновниками
ОБРАЗОВАНИЕ И книгоиздания. КИЕВО-МОГИЛЯНСКАЯ АКАДЕМИЯ
Низшей звеном в системе образования были начальные школы. Их количество в течение 18 в. неуклонно росла. До первой половины 18 в. на землях Левобережной Гетманщины и Слобожанщины действовали коллегиумы - Черниговский (1700 г.), Харьковский (1726 г.) и Переяславский (1738 г.) В те времена украинский коллегиумы были всестанового: у них учились не только дети священников, казацкой старшины и шляхтичей, но и выходцы из крестьян и мещан. Количество студентов в коллегиумах была значительной: например, в Чернигове ежегодно обучались 700-800 человек. Высшим учебным заведением в Украине, главным очагом науки и искусства на протяжении второй половины XVII - первой половины XVIII в. оставалась ©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|