 |
|
Перший період розвитку Константинополя при імператорі Феодосії.
Вік Феодосія побачив перші ступені розвитку нового, візантійського зодчества, відступивши від загальних римсько-елліністичних художніх форм, але тим не менш, як це довів Стріговскій, тісно пов'язаного з християнським мистецтвом Передньої Азії і Єгипту. Золоті ворота, збудовані Феодосієм Великим між 388 і 391 рр.., - Найдавніший візантійський архітектурний пам'ятник цього роду. Прості і масивні, ці ворота справляли враження своїми монументальними бічними вежами, схожими на єгипетські пілони, і суворим величчю білого мармурового фасаду.
Підземні водойми Константинополя - Бодруми.
Паралельний розвиток архітектурних форм можна простежити по підземним громадським водоймам Константинополя (Бодрумам). Це обширні слабо освітлені галереї, склепіння яких підтримуються колонами. В Олександрії відомі чудові пocтройки цього роду, в кілька ярусів один над іншим, з колонами з білого мармуру і червоного сиенита; олександрійські зодчі будували і константинопольські Бодруми епохи Феодосія II. Найдавніші з Бодрумів (споруджені, ймовірно, близько 421 р.) - Ешрефідже-Сокагі і Чукур-Бостан.
Церква святого Іоанна в Константинополі.
Церква св. Іоанна (мечеть Мірахор), споруджена в 463 р. патрицієм Студієм, - тринефна базиліка східного типу.
Архітектура Константинополя за імператора Юстиніана.
Розкішні будівлі нерелігійного характеру прикрасили в цей час столицю Візантійської імперії. Повного розвитку новий візантійський стиль Юстініанської епохи досягає лише за допомою збережених до нашого часу храмів св. Сергія і Вакха та св. Софії (Айя-Софія).
Храм святої Софії.
Грандіозний храм св. Софії в усі часи вважався дивом мистецтва. Споруджений в 532-537 рр.., Він вже в 558-563 рр.. піддався капітальній перебудові. Будівельниками його називають Амфемія із Трал і Ісидора з Мілету. Вже з цього випливає, що мистецтво, яке через храм св. Софії було пересаджено на грунт Константинополя, було східно-елліністичним, зокрема малоазійським. У цьому дивовижному храмі найсміливішим чином з'єднані принципи центрально-купольної і базілічной архітектури.
№ 25 Організація освіти в Запоріжській Січі
Становлення та розвиток національної системи освіти має вирішальне значення при творенні самосвідомості народу в процесах його самопізнання та утвердження, а передусім у розвитку власної культури, бо всі культурні навички ґрунтуються таки на освіті.На середину XVIII ст. на Лівобережжі було 866, а на Слобожанщині - 129 початкових шкіл, які розміщувалися майже у всіх містах і селах цього регіону. За рішенням Генеральної військової канцелярії на території всіх полків були засновані школи. У Лубенській полковій школі навчалося одночасно до 1000 дітей.
Досить високою була грамотність серед запорозьких козаків. Основний відсоток найосвіченіших серед них давала Запоріжжю Київська академія. Високоосвічені люди високо цінувалися на Запоріжжі. Найспритніші з них ставали військовими писарями і нерідко, як за своїм званням, так і за природним розумом, відігравали на Січі значну роль. На землях Війська Запорізького низового були школи, які поділялися на січові, монастирські і церковнопарафіяльні. У січовій школі навчалися хлопчики, які з різних причин потрапили на Січ: тут були й полонені, ті, що самі прийшли, діти козаків. У період занепаду Запоріжжя в середині XVIII ст. тут навчалося до 80 осіб. Січові школярі вчилися чигати, писати і співати. Вони обирали зі свого середовища двох отаманів — одного для підлітків, другого для малолітніх. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, який, крім своїх прямих обов'язків наставника, повинен був турбуватися про здоров'я хлопчиків. Про всі надзвичайні випадки у школі він повинен був доповідати кошовому отаману. Школа монастирська існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі й виникла разом з першою його церквою близько 1576 р. Школи церковно-парафіяльні існували майже при всіх церквах запорозького поспільства у паланках по слободах, зимівниках і xуторax.
№26 Художня культура Стародавнього Єгипту і її зв’язок із заупокійним культом
Художня культура Стародавнього Єгипту, як і культура взагалі, були обумовлені заупокійним культом і соціальним устроєм Давнього Єгипту. Все життя людини на Землі було лише короткою підготовкою до вічного життя, треба було підготуватися до нього: збудувати дім, зберегти своє ім’я (рен), душу (ба), ка. Тому і архітектура, і образотворче мистецтво, і правові норми, і матеріальна культура були підпорядковані цій ідеї.
Єгипетська концепція космосу яскраво втілена в пам’ятниках архітектури. Подібно до того, як змінювалося коло уявлень єгиптян про земне і небесне як єдину космічну орбіту, храми і гробниці не тільки системою ритуальних розписів, але й формою архітектури були пов’язані з осмисленням неба і землі, являючи собою модель однієї і другої сфер.
Дім для померлого – усипальниця – мав форму піраміди. Піраміда – це гробниця, де поховальна камера – найменше, але ж найголовніше приміщення, до якого веде довгий коридор і яке засипане камінням: звідси й форма піраміди.
№ 27 Наукова революція 18 століття
Зміст «наукової революції» будь-якого періоду полягає в тому, що вчені роблять наукові відкриття в різних областях наук, тобто встановлюють «невідомі раніше об'єктивно існуючі закономірності, властивості та явища матеріального світу, що вносять корінні зміни в рівень пізнання».
Перша наукова революція XVII–XVIII століть
Це була революція методу пізнання і поводження з отриманим знанням і вона була тісно пов'язана з духом освіти. Навчання в університетах того часу було строго ієрархічно організоване. Вони складалися з чотирьох факультетів: три вищих (теологія, юриспруденція і медицина) і четвертий — філософський, який включав в себе 7 предметів і займався базисним, підготовчим навчанням. Предметів, що викладаються в сучасних університетах — фізика, хімія, біологія, історія, географія, філологія тощо — в університетах того часу не було. Латина перестає бути науковою мовою — на ній тільки й викладали і писали до початку XVIII століття — і на її місце приходить французька мова. принципова відміна від минулого: вчені нового типу прагнули поширювати знання, популяризувати його[9]. Знання не повинно бути більше винятковим володінням деяких посвячених і привілейованих, а повинно бути доступно всім і мати практичну користь. Воно стає предметом суспільної комунікації, громадських дискусій. У них тепер могли брати участь навіть ті, хто традиційно був виключений з навчання — жінки. Кульмінацією цього прагнення популяризувати знання стало видання Дідро та ін. „Енциклопедії“ (1751–1780) в 35 томах. Це був найуспішніший і значний „проект“ століття. Ця праця зібрала воєдино все накопичене людством до того часу знання. У ньому доступно пояснювалися всі сторони світу, життя, суспільства, наук, ремесла і техніки, повсякденних речей.Відкриття: механічна картина світу дала природно-наукове розуміння багатьох явищ природи, звільнивши його від міфологічних і релігійних схоластичних тлумачень. Її недолік — виключення еволюції, простір і час не пов'язані. Експансія механічної картини світу на нові галузі дослідження (хімія, біологія, знання про людину і суспільство). Синонімом поняття науки стало поняття механіки.
№28 Історичні передумови виникнення української культури
Давня слов’янська культура формувалася протягом багатьох віків. На жаль, ми з вами не можемо детально розглянути це питання і проблеми, пов’язані з тим часом, навколо яких точаться дискусії вчених. По-перше, це проблема етногенезу українського і російського періодів, що є частиною проблеми етногенезу слов’ян. Існують дві теорії.1. Побудована на визнанні руху як керівної засади етнографічного процесу: слов’янство, згідно з цією теорією, виникло в Прибалтиці, що й була першою батьківщиною слов’ян, а потім вони рушили на південь – у віслянський басейн, пізніше – на схід – у басейн середнього Дніпра. Унаслідок чого поділилися на західних і південно-східних слов’ян.2. Теорія автохтонізму: слов’яни автохтони-аборигени, тобто незмінні жителі тієї самої території з часів неоліту. Змінювалися культури, але етнос залишився той самий. Прабатьківщина слов’ян – межиріччя Одра і Вісли, або середнє Наддніпров’я.Є ще багато гіпотез з цієї проблеми. По-друге, це проблема походження етноніма “Русь”, яка теж викликає дискусії. Найважливіші дві теорії: варязька і автохтонна.1.Перша базується на припущенні, що “Руссю” фіни називали одне з племен норманів (тобто варягів).2.Друга – автохтонна – виходить з того, що ця назва місцевого походження, бо існує багато топонімів того ж кореня: Рось, Росла – річки в Україні, “росами” називали тих, хто на чолі з князем Аскольдом напав на Царгород у 860 р. (у грецьких джерелах) і т. ін.Головні етапи цього процесу на терені України:1.Трипільська культура, що датується ІІІ тис. до н. е.
2.Кіммерійська культура в Північному Причорномор’ї: 1500 – 700 рр. до н. е., яку вважають продовженням трипільської.3.Скіфська культура – культура іранських племен (які перебували в Україні у VIII – II ст. до н. е.), що залишила після себе кургани, скіфських баб (які знаходяться біля нашого історичного музею), скіфське золото, що зберігається в Києво-Печерській лаврі в Києві і є зразком так званого “звірячого стилю” (бо саме звір – головний персонаж усіх виробів із золота), а ще – скіфську кераміку з геометричним узором і символікою.4.Сарматська культура (ІІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е.), яка витісняє скіфську і продовжує її традиції (це теж іраномовна культура).5.Грецька культура репрезентована грецькими містами-колоніями (Кафа у генуезців): Тіра, Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантікапей (Керч) (VIII – V ст. до н. е.).6.Римська культура, що в І – ІІ ст. до н. е. впливала на культуру на терені України, бо саме в цей час кордони Римської імперії наблизилися до України.7.Германські племена готів на початку ІІІ ст. до н. е. захопили Південну Україну і мали вплив, особливо на військову організацію.8.З ІV ст. східні слов’яни, які жили на території сучасної України, об’єдналися в сучасну формацію антів. Вона проіснувала до початку VII cт. Анти (були слов’янськими, що за гіпотезою прийшли з Дунаю), а саме поляни (жили на правому березі Дніпра біля Києва), і стали одним з найголовніших коренів Київської Русі. Саме на них у VII ст. вперше поширюється назва “Русь”.Але чи були східні слов’яни українцями? Скоріше, це була давньоруська народність, яку в рівній мірі можна вважати витоком українського етносу, і російського, і білоруського. Не можна казати про кількісну перевагу слов’ян в етногенезі, але, як вважають фахівці, слов’янське начало домінувало в мові, а це дуже важливий елемент будь-якої культури.
№29 Релігія і міфологія греків
Міфи становили інтегральну частину давньогрецької релігії. Але початкові релігійні уявлення греків розвивали письменники та поети. антична культура в своїй суті включає зв’язок з художньою творчістю. Під впливом мистецтва та літератури і формується релігія й міфологія греків. Перша збірка давньогрецьких міфів – це поеми Гомера “Іліада” й “Одіссея”. Саме тут відбувається процес гомеризації богів: вони одержують біографії, історії життя, складається панеллінський пантеон.
В народній теогонії кожний поліс мав своїх богів і свої історії. Спільним було антропоморфне уявлення про богів (вони поводили себе, як люди: сварились, билися, кохалися – “психологічний антропоцентризм”). У цих грецьких теогоніях Зевс був батьком усіх богів.
Але загальногрецька теогонія була подарована грекам теж поетом: саме поема Гесіода “Теогонія” і дала назву цьому процесу. Там розповідається про три покоління богів: перший період – космічної еволюції, коли виникають космічні стихії: Хаос → Гея (земля) → Тартар (підземний світ). Із Хаоса → День, Ніч, Повітря, Темрява (пригадайте шумерів).
Другий – народження хтонічних богів, доолімпійських, які уособлювали релігію землі і родючості. Від шлюбу Землі (Геї) та Неба (Урана) народжуються інші боги – так звані Титани.
Третій період – покоління від Кроноса (оскопив батька Урана) і Реї – це олімпійці на чолі із Зевсом. Їх дванадцять.
Персонажами міфів були не тільки боги, а й герої – діти богів і смертних: Прометей, Орфей, Геракл.
№30 Закон в «Старому Заповіті» і «Новому заповіті»
№31 Київський іконопис 13 – I пол.. 14 ст.
З легкої руки Володимира Великого перейняла Русь християнську віру зразка візантійського. Візантія, могутня та авторитетна країна тих давніх часів, привабила руського князя зокрема і пишною церковною службою та неймовірною енергетикою святих образів. Тому й не дивно, що руська православна ікона заявила про себе світу саме як ікона візантійського типу. Заявила і почала тихо-мирно змінювати, здавалося б суровий та недоторканний канон візантійського ікономалювання. Руські ікони візантійського типу – це ікони, що були поширені на території Київської Русі в XI-XV ст., і, яка ввібрала в себе візантійський стиль мистецтва та слідувала візантійському канону іконописання. Проте, руська ікона візантійського типу, пройшовши шлях внутрішнього осмислення та «перетравлення» руським світоглядом засад православної естетики та філософії, вже в XIII ст. заявляє про себе як про досить специфічний, особливий тип іконопису . Формування якісно нових рис у руських іконах візантійського типу пояснюється, в першу чергу, досить відмінним від візантійсько-християнського, слов’янсько-язичницьким, способом сприйняття світу, що, не зважаючи на запровадження християнства на Русі, ще довго впливатиме на хід думок русича. XIII ст., було досить складним для Київської Русі – Золотоординське іго та міжусобні війни тяжко позначилися на всіх сферах її існування. Відповідна атмосфера не могла не відобразитися в руському мистецтві тієї доби, що хоча й занепало, проте, аж ніяк не переривалось. Так, по Русі будують добре укріплені невеликі храми, монастирі, які стають осередками ікономалювання. Самі ж ікони стають більш монументальними, суворими, як даність такої ж суворої доби. Шукаючи в цей важкий час внутрішньої рівноваги та оновлення у вірі, Руссю поширюється ідея захисної сили ікони, прохання заступництва у Діви Марії (з цим пов’язана популярність іконописного типу Богоматір-Одигітрія (Провідниця) . Розширюється список образів, що входять в ікони, серед них: українські мученики за віру Борис та Гліб, князь Володимир, княгиня Ольга, засновники Печерського монастиря Антоній та Феодосій.
З XIV ст. культурно-мистецьке життя Києва, добряче поруйнованого феодальними війнами та монголо-татарською навалою, зберігало, можна сказати, лише локальне значення. Центри українського художнього життя перемістилися на захід – на Галичину та Волинь, адже Галицько-Волинська земля довше, ніж інші руські князівства зберігала свою незалежність від татар й була розміщена на важливих в той час торгівельних шляхах.
№32 Писемність і релігійні уявлення жителів Межеріччя
Ця культура (як і культура Єгипту) народилася в епоху неоліту і так само, як і Єгипет, вона мала дуже важливий знак, член культурної тріади – писемність, яка виникла, може, й раніше, ніж в Єгипті.Але писемність Шумерів відрізнялася і за формою, і за способом запису, які були обумовлені природою Шумера.Природа була грізною: дві ріки розливалися несподівано, йшли дощі, що руйнували дамби, затопляли посіви, перетворюючи тверду поверхню землі в море грязюки. Природа руйнувала все, що робила людина. Але шумери змогли прокласти ірригаційні канали, висушити болото, виробити з глини цеглу.Саме глина й болотні рослини і стали тим матеріалом, що застосовувався для письма. Нічого не маючи навкруги, крім болота та глини, шумери почали писати на глиняних табличках (або таблетках) очеретовими паличками.Спочатку це була, як у єгиптян, піктограма (малюнкове письмо). Потім вони створили більш зручну форму – клинопис. Але ця форма писемності теж була досить важкою, бо таблички були маленькі, клиновидні значки ліпилися один на одний і відрізнялися часто лише глибиною клину. Тому той, хто вмів читати, повинен був добре вдивлятися в знаки. Це було складове письмо, клин дорівнював складові.
І шумери, і вавилонці вважали (подібно до єгиптян), що все народилося з водяного хаосу. Але для них головним богом стає не сонячний бог, а бог неба – Ан. Всесвіт вони називають Ан-Кі. Тобто Небо-Земля, Кі – богиня Землі. Ці два елементи роз’єднуються третім, який має центральне значення для шумерів – Енліль або Ліль (повітря, вітер – атмосфера). З Енліля народжуються і зірки, і сонце, і місяць: він головний. Але ж є ще одна важлива стихія, силу якої відчували на собі шумери. Це вода – Енкі.Пантеон шумеро-вавилонських богів являв собою щось подібне до зборів, де головував Енліль, далі за рангом ішли сім богів, “що вершили долі”, так звані Аннунаки (тобто сини й дочка Ану), а вже потім ще п’ятдесят “великих богів”. Якщо в Єгипті була еннеада, то тут – “сімка” богів.Міфологія вже була антропоморфною – тобто богів уявляли в образі людей, що одружувалися, хворіли, їли, пили і навіть вмирали.
№33 Соціальна структура середньовічного суспільства і диференціація художньої культури
Середньовіччя – епоха класифікації: кожна частина і жива істота, створені Богом, мали свій ступінь досконалості, своє місце в Божому всесвіті. Уявляючи світ у вигляді двовершинної піраміди, людина Середньовіччя розподіляла на різних поверхах не тільки сили небесні, а й сили земні – людей.
Духовенство – це не тільки верства, що мала велику владу (і духовну, і політичну ), а й верства багатих людей. Духовенство формує й найголовнішу в Середні віки релігійну культуру.
У світському суспільстві середньовічної Європи існували три головних соціальних верстви, належність до яких обумовлювалась походженням людини:
· дворянство;
· селяни;
· городяни.
Дворянство – друга головна верства середньовічного суспільства, яка мала монополію на військову справу. Дворяни були рицарями, тобто воїнами та шляхетними людьми.
Третьою великою соціальною верствою західноєвропейського середньовічного суспільства були селяни, які становили 85 % населення середньовічних європейських держав.
На полотнах відомих середньовічних художників Ієроніма Босха і Пітера Брейгеля зображено багато виродків, кривих, сліпих. Це не перебільшення, не плід хворої фантазії, а досить реалістичне відображення тогочасної дійсності, причиною якої були і різке соціальне розшарування суспільства, і погана їжа, і недосконалість медичної науки.
Головною формою культури була, як ви розумієте, релігійна. Але вся історія середньовічної культури – це історія боротьби церкви та держави за владу.
Видатний християнський теолог Середньовіччя Аврелій Августин відобразив цей процес у трактаті “Про Град Божий” (413 – 426 рр.), де показав історію людства як історію споконвічної боротьби двох Градів: Града Земного – тобто спільноти, що заснована на мирській державності, на “любові до себе”, і Града Божого – духовної спільноти, в основі якої лежить “любов до Бога”, доведена до презирства до себе.
34.Язичництво дохристиянської Русі. (повтор. 16.)
35. 100 культурних понять шумерів у міфі про Інанну та закони „ме”
У шумерській цивілізації були закладені початки науки, яка, увійшовши до релігійного світогляду, була його служанкою. Через це наукова діяльність була підкорена культу традицій і орієнтувалася на недосяжні зразки минулого. Шумерські мислителі прагнули пояснити сутність природи та власної цивілізації. Вони створили оригінальну концепцію «Me», значення якої й до сьогоднішнього часу не встановлене остаточно. Загалом «Ме- являє собою сукупність різних закономірностей та правил, що забезпечували функціонування елементів як природи, так і шумерської цивілізації. Всі закони й правила «Me» створені великими богами, однак вони існують без них, проявляються в русі живої та неживої матерії, що безособова й вічна. В законах «Me», згідно з думкою шумерських мислителів, міститься вся мудрість і наука. В міфові про те, як «цариця небес» і «цариця Уруку» Інанна викрала божественні закони «Me», зберігається перелік понад ста цих законів, пов'язаних із шумерською цивілізацією. Нині розшифровано дещо більше половини з них. Вони містять найрізноманітніші поняття: правосуддя, мудрість, героїзм, мистецтво, ворожнеча, бойовий прапор, проституція та священне очищення, музичні інструменти та мистецтво писаря, мир, перемога, добро тощо.
№ 36 Музика і театр середніх віків
Музика розвивалася як частина релігійної культури й була тісно пов’язана із храмом. В епоху Середньовіччя виникає і складається тип молитовних піснеспівів – григоріанський хорал (його ввів папа Григорій І). У збірці григоріанських хоралів “Аптифонарій” за кожним днем церковного календаря закріплювалася своя молитва-спів. Григоріанський хорал – це унісонний спів чоловічого хору на латинській мові без музикального супроводу. У ньому поєднувалися дві частини:
1) Ordinarium – незмінні розділи богослужіння:
· Kyria (Господи, помилуй);
· Gloria (Слава);
· Credo (Вірую);
· Sanctus (Свят);
· Agnus Dei (Агнець Божий);
2) Proprium – псалми для кожного дня різні.
З ІХ ст. з’являється орган, а з ХІІ ст. – поліфонічна меса на 3 – 4 голоси.
У Середні віки з’являється декілька видів запису музичних творів за допомогою нот – т. зв. нотацій:
· квадратна нотація (ХІІ – ХІІІ ст.);
· готична нотація (ХІ – ХІІІ ст.);
· конданарний спів (ХІ – ХІV ст.);
· крюкова, або знаменна нотація (ХІ – ХVІІ ст.).
Театр об’єднав релігійну і народну культури. Виник з літургії, тому перші жанри були “анімацією” Священного писання:
- пасіон (пристрасті);
- міракль (чудо);
- містерії (таїнства).
А вже потім з’явилися світські та народні вистави – мораліте, фарс, соті.
37.Візантія та культура Київської Русі.
Світове значення візантійської культури важко переоцінити. Саме Візантія зберегла протягом Середньовіччя греко-римську культурну основу і вже цим підготувала розвиток гуманізму епохи Ренесансу. І хоча в ХІ ст. християнська церква розпалася на західну – римсько-католицьку і Східну – греко-православну (1054 р.), і Візантія належала до Східної зони, саме візантійська культура мала великий вплив не тільки на східну культуру і країни православні, але й на західні культури. Вплив же Візантії на культуру Київської, а потім і Московської держави виявлявся в багатьох напрямах. Ще в ІХ ст. поширюються активні контакти Київської Русі з Візантією по знаменитому шляху “з варягів у греки”. Наступним кроком стає похід князя Аскольда на Царгород у 860 р., який фактично започаткував хрещення Русі. Потім, у середині Х ст., – поїздка княгині Ольги до імператора Константина Багрянородного, і як наслідок – посилення торговельно-економічних зв’язків між двома державами та поширення християнства на Русі. А шлюб сестри візантійського імператора Василія ІІ – Анни – з київським князем Володимиром завершує перетворення християнства на державну релігію Київської Русі, хрещення якої відбулося, як відомо, в 988 р. Київська Русь сприйняла не тільки церковну доктрину, але і християнську концепцію богообраності імператорської влади (пригадаємо порожній трон Христа біля трону візантійського василевса). Церква в Київській Русі також була залучена до коронації київських князів, символізуючи, як і у Візантії, божественне освячення їх влади. Саме з Візантії у великій кількості прибували богослужебні книги і предмети християнського культу, там же був запозичений церковний спів.
Не менш відомим був вплив Візантії на мистецтво Київської Русі:
- тринадцятикупольна Софія Київська була створена візантійськими зодчими;
- мозаїка і фрески Софії Київської відобразили й участь у їх створенні візантійських митців, і продовження візантійської традиції давньоруськими майстрами;
- у Володимирі під час розпису Дмитріївського собору місцеві майстри працювали над фресками вже на рівних з художниками, запрошеними з Константинополя.
Після падіння Константинополя (1453 р.) Московська держава сприймалася у світі як пряма спадкоємниця Візантійської імперії. Це відобразилося у відомій державно-політичній формулі: “Москва – третій Рим”, що означала: “Два Рима впало, третій (Москва) – стоїть, а четвертому – не бувати!” Московська держава запозичила й герб Візантії – орел з двома головами, а її князі перейняли титул царів (цесарів). Російський іконопис розвивався за візантійськими канонами і в створенні школи російського іконопису визначну роль відіграв виходець з Візантії Феофан Грек, у якого навчався і з яким полемізував славнозвісний Андрій Рубльов. Візантійські традиції відчуваються і в архітектурі (хрестово-купольний храм), і в книжковому видавництві, і в літературі, і в політичних концепціях аж до ХVІІ ст. На українських братських школах ХVІ – ХVІІ ст., на діяльності Острозької та Києво-Могилянської академій, на самій системі навчання позначився вплив візантійської культури та богослов’я. Мотиви візантійської філософії відчуваються у творчості видатного українського мислителя Григорія Сковороди.
38. Культура скіфів.
Територія Скіфії, як її описував Геродот, майже повністю відповідає географічним межам сучасної України. Коли говорять про скіфські племена на українських землях, то виділяють дві основні групи, які, користуючись термінологією Геродота, називають "царськими скіфами", що вели кочовий спосіб життя, і "скіфами-орачами", в яких вбачають одних з прямих предків слов'ян. Сам Геродот поділяв територію Скіфії на вісім регіонів, у кожному з яких жило певне плем'я.
Між цими різними племенами на V ст. до н.е. встановилися форми своєрідного симбіозу під проводом одного володаря ("царя").
Не маючи родючої землі, де можна було б вирощувати хліб, греки вдавалися до колонізації тих регіонів басейну Середземного та Чорного морів, де були сприятливі для землеробства умови. Так і на нашому узбережжі з'являються грецькі міста-колонії. Найбільшою з них була Ольвія, розташована в гирлі Дніпра, поблизу сучасного Миколаєва. Осідаючи на цих землях, греки заводили своє господарство, садили виноградники, ловили рибу та головне вели торгівлю з місцевим населенням. Це сприяло жвавому культурному обміну між народами й поширювало здобутки середземноморської культури на наших теренах, адже греки тоді мали зв'язки з усіма регіонами Середземномор'я. Археологи знаходять численні грецькі вироби не тільки на півдні України, а й на території Київської, Полтавської, Харківської областей. У старих могилах, що вивчалися в різних куточках України, зустрічають гроші, які карбувалися в грецьких містах-колоніях, античні глиняні амфори з-під вина й оливи, грецькі вази й різні інші вироби античних майстрів, у першу чергу, з золота й срібла. Грецьким майстрам замовляли вироби з золота скіфи. Для скіфських царів карбували греки й власне скіфські гроші. З грецькими товарами йшла в наші землі й культура, нові технології, майстерність передових у тогочасному світі виробників. Разом із крамом тутешні мешканці набували відомостей про світ, про побут та звичаї греків. Цей побут вельми приваблював місцевих жителів, формував у них критерії престижного споживання.
Вірогідно, столицею Скіфії у V ст. до н.е. було Кам'янське городище на правому березі Дніпра біля сучасного Нікополя. Скіфська знать столиці жила у цитаделі-акрополі площею ЗО га у кам'яних будинках. Навколо на великій площі жили ремісники та інші міщани у наземних кам'яних та дерев'яних будівлях зі стовпами, а частково і в землянках. Основними заняттями мешканців міста-метрополії були виготовлення залізних і бронзових виробів на продаж, ткацтво і гончарство, а також скотарство і землеробство. Великою шаною у скіфської знаті, як кочівницької, так і осідлої, користувалися вироби з місцевого і привізного золота. За такі вироби, що їм разом з вином і олією постачали греки причорноморських міст, скіфи платили своїми бранцями, а також продуктами землеробства, що вироблялися "скіфами-орачами". Кочівницькі поховання скіфського типу нерідко багаті на предмети розкоші місцевого виробництва, виконані у так званому "звіриному стилі".
Поховання кочівницьких скіфів відрізняються від поховань осідлого населення. Кочівники покладали тіла своїх царів і знать у катакомбах, над якими насипали курган (висота насипу деяких з них сягає 20 м), в якому було чимало предметів розкоші. У землеробській зоні з VI ст. до н.е. також насипалися величезні кургани, але не над катакомбами, а над дерев'яною конструкцією, що нагадувала житло. Верхня частина дерев'яної домовини спалювалася, тоді як сам труп померлого лишався неспаленим. Розмір курганів і предмети розкоші, серед яких траплялися не тільки місцеві, а й ассирійські коштовності, свідчать про значне майнове розшарування і в землеробському середовищі. Оскільки поховання знаті розташовувалися у центральних районах племінних утворень, між двома типами поховань пролягає стокілометрова зона між степом і лісостепом, де курганів скіфської доби немає зовсім.
"Скіфи-орачі" селилися на всьому Правобережжі Дніпра від Буго-Дніпровського лиману до Волині та в лісостеповій зоні Лівобережжя. Землеробське населення також утворювало великі протоміста, з яких найбільшими є Трахтемирівське городище на правому березі Дніпра (загальна площа 500 га), яке, правдоподібно, було культовим центром сколотських племен, та Нільське городище на березі Ворскли, яке ототожнюється більшістю дослідників з Гелоном у Геродота.
Це культура величезного світу, переважно кочових і напівкочових племен, що жили в I тисячолітті до н.е. у Північному Причорномор'ї, на Кубані, на Алтаї й у Південному Сибіру, тобто на території, що простирається від Дунаю до Великої Китайської стіни. Культура, яка на Півдні і Південно-Західному регіоні стикалась з еллінською і з культурою Передньої Азії, на Заході — з культурою кельтських племен, а на Сході — з культурою Середньої Азії і Китаю. Люди цієї культури жили напруженим життям, де нещадні ворожі сили вторгалися в людську долю і де людина повинна була постійно нападати і перемагати, щоб самій не бути переможеною. Це життя було яскравим і насиченим, і таким самим було породжене цим життям мистецтво.
39.Романський стиль в культурі Зах. Європи.
Першим європейським стилем середньовіччя став романський стиль, що домінував з 1000 р. – кінець ХІІ ст. (у деяких країнах і пізніше).
Цей стиль був новим за формою і за духом. Історія терміна “романський”має лінгвістичну основу: цей стиль зародився й активно розвивався у країнах, що розмовляли так званими романськими мовами, що вийшли з латині й трансформувалися під впливом місцевих варварських мов ще в “Темні віки”. Із 1000 року по всій Європі розпочався будівничий бум – перебудова старих і будівництво нових храмів, церков, монастирів як вияв вдячності Богові. Саме тому новий романський стиль сформувався перш за все в архітектурі, що стала найрепрезентативнішою формою втілення нових художніх принципів. В основу покладено прості об’ємні фігури: куб, паралелепіпед, циліндри. Плоскі дерев’яні перекриття замінили хрестовими, циліндричними, хрестово-ребровими склепіннями. Типовою рисою романського стилю стає масивність і хрестоподібність склепіння, що створювалося за допомогою двох перехресних напівциркульних склепінь. В основі романського собору прямокутник з апсідою. Культові споруди (церкви, собори, монастирі), і світські будівлі – замки, виконуючи захисну функцію, мали вигляд фортеці. Донжон – прямокутна вежа в декілька ярусів з вузькими вікнами-бійницями, був головним елементом замкового комплексу в епоху Середньовіччя. З ХІ ст. цю центральну вежу стали будувати круглою, а з ХІІ ст. на вежі з’явилися машикули – галереї з отворами на підлозі, що виступала понад стінами вежі й використовувалася для захисних цілей. Шедеври романського стилю:
собор Нотр-Дам ля Гранд в Пуатьє з вежею
- собор Нотр-Дам в Паре-ле-Моніаль з багатьма апсідіолами пірамідальної конструкції. Скульптура пов’язана з храмом: це рельєфні композиції над порталами храмів, найчастіше на тему “Страшного суду”. Живопис залишається релігійним за сюжетами і символіко-канонічним за стилем. Символ не тільки позначає головний архетиповий, небесний оригінал, а й є знаком, який цей оригінал заміщає. Так елементи символічної системи поєднуються в чітку піраміду знаків, центруючись навколо фігури Христа, “сума” виявляється інтегральною, світ – єдиним”.
До найпопулярніших образотворчих символів належать:
· виноградна лоза – символ Христа та його учнів;
· якір – християнська надія;
· голуб – символ миру, а раніше – Христа та Святого Духу.
Найпоширенішими живописними техніками були фреска й мозаїка. Живопис розвивався й у мистецтві книжкової літератури, золотого шитва, яким прикрашали інтер’єри церков й святковий одяг духовенства. Серед стилів рукописного книжкового орнаменту виділяється англо-вінчестерська школа. У Німеччині епохи романського стилю складається й кельнська школа книжкової мініатюри, де умовні стилізовані зображення із домінуючою графічністю, чітко визначеним контуром заміщаються характерним для античної мініатюри світловим моделюванням об’єму. Пейзаж позначається тільки символічними знаками, формується інтерес до золотих фонів, у чому не можна не вбачати впливу іконопису. Окреме місце в рукописних книжкових мініатюрах Середньовіччя належить ініціалам – початковим літерам тексту.
40.В архітектурі важливими ознаками бароко були:динаміка форм;декоративність;детальне опрацювання атрибутів.“Декоративність, – як пише А. Макаров, – становить одну з найприкметніших ознак українського художнього мислення. І якби бароко не мало б жодних інших заслуг перед українським мистецтвом, то воно все одно посіло б почесне місце в його історії лише тому, що саме йому судилося найповніше передати притаманні українському національному характерові потяг до святковості, поетичності, смак до яскравих барв, рясного рослинного орнаменту і, що не одразу впадає в око, відтінок легкої задуми, ледь відчутного суму, який виникає, припустимо, в травні, коли видима краса світу буйно розквітає і водночас швидко зникає, опадає, розвіюється. Інакше кажучи, в українському відчутті прекрасного є ще й легке філософське забарвлення, що виявляється в розчуленості й сентиментальності”. Звідси – бажання утримати цю примхливу красу, наситити нею життєвий простір. Ці риси втілені в усіх жанрах мистецтва, але в архітектурі вони зберігаються у камені. Українське бароко нерідко називають козацьким. Це, як вважає А. Макаров, перебільшення, але якась частина істини в ньому є, бо саме козацтво в XVІІ ст. було носієм художнього смаку і саме воно відобразило характерну для українців, для української ментальності двоїстість характеру: “то він дуже веселий, жартівливий і цікавий, то дуже сумний, мовчазний, похмурий і неприступний”. П’ятиверхий козачий собор – це ірраціональний образ світу, втілений в камені, це по-бароковому мінливий образ світу. І оцю барокову мінливість передано за допомогою рис, що відрізняли козачий бароковий собор від давньоруського, який був цілком раціональною будівлею: мав обличчя (фасад) і спину (абсиди), внутрішній простір раціонально поділяється на головне (“парадне”) і додаткові (нефи) приміщення. У козачому соборі, який (через спосіб життя козаків) будувався не в монастирі, а на площі, нема обличчя й спини: він однаковий з усіх боків, ніби повертається весь час навколо своєї осі, передаючи суто барокове світосприйняття – відчуття неподільної єдності скінченого і нескінченого, безмежної складності всього сущого: церква в козацькім полку в Ніжині (1668) – перша така в Лівобережній Україні, Густинська церква (в ансамбль входило 4 церкви Троїцького собору (1672); Преображенський собор в Ізюмі (1684); Роменська Покровська церква (1764); Новгород-Сіверський Успенський собор (кінець XVІІ – початок XVІІІ ст.). Прояви загострено – декоративний смак можна побачити в щедро прикрашених каплицях Трьох святителів (1578); “Боїмів” (1609 – 1617) у Львові. У Східній Україні існував так званий “рушниковий стиль” декорування, коли прикраси збираються в цільні вертикальні смуги, і це створює враження, ніби на стінах висять рельєфні рушники (Преображенська церква в Великих Сорочинцях (1732); Києво-Печерська Святоуспенська лавра; Дзвіниця церкви Різдва Богородиці на Дальніх печерах (1761)). Ще виразніше декоративні пристрасті української архітектури проявилися в так званому “килимовому стилі”, яскравим прикладом якого є дзвіниця Софійського монастиря. Декоративність бароко обумовила наявність багатого декору (деталі барокового декору Троїцької надвратної церкви Святоуспенської Печерської лаври). За часів І. Мазепи багато церков було перебудовано в руслі барокової естетики. Так і Софія Київська, строгий вигляд XІІ ст. якої ви бачили, дійшла до нас у пишному бароковому декорі: Софія часів Мазепи і Кирилівська церква, де внутрішній простір залишається здебільшого середньовічним (фрески – Ангел, що згортає небо) перебудована в бароковому ключі; Кирилівська церква. У XVІІІ ст. уже Растреллі будує у Києві вишукані барокові будови: Андріївську церкву, що поєднує риси козачого бароко із європейським каноном; Маріїнський палац.
40.2.Поступовий перехід до архітектури бароко у перші десятиліття XVII ст. позначається відмовою від ренесансної пропорційності форм і пошуками виразної деформації ренесансних композицій; деталі й прикраси занадто перевантажують стіни як зсередини, так і зовні, приголомшуючи глядача. До таких будівель у Львові належать каплиці-усипальниці Боїмів (1617) і Камшанів (1619), ціла низка приватних будинків та костелів у західноукраїнських містах (зокрема, Бернардинський костел у Львові, 1600—1630) Надзвичайно своєрідними рисами відзначаються й православні будівлі, в яких починають відбиватися риси раннього бароко, передусім вежі Манявського монастиря в Карпатах І П'ятницька церква у Львові (1643). Виразні риси бароко помітні у реконструйованій Італійцями у 1613 р Успенській церкві Києво-Печерської лаври (див на мал. східний фасад з ліпленням І різьбою пізнішого часу).Вплив західноєвропейського мистецтва у сполученні з національними традиціями був досить помітним у мистецтві різьби по каменю, металу та дереву Усі ці різновиди різьби активно залучалися в оформленні архітектурних споруд як зовні, так І зсередини. При цьому чим далі, тим усе багатша різьба прикрашала це тільки церкви та костели, але й світські палаци, замки та будинки Одним з найбільш високомистецьких зразків різьби по каменю у світськич будинках є різьба по білому мармуру в інтер'єрі "Чорної кам'яниці" у Львові див. фрагмент на мал ліворуч). Ще більше залишилося пам'яток дереворізьби, найбільш вишукані зразки якої являли собою обрамлення Ікон та Іконостасів Різьблений український іконостас як яскраве явище національної культури виникає саме у першій половині XVII ст У цих витворах мистецтва відчувається вплив італійського Ренесансу, хоч залишилися відомими Імена майстрів і з німецького міста Нюрнберга Найбільш поширеними сюжетами різьби були в цей час лози та квіти. В архітектурі XVII-XV1II ст. спостерігається співіснування та переплетіння різних стилів з виразним домінуванням стилю бароко. Другу половину XVII ст. знаменує розквіт нового своєрідного стилю, який носить назву козацьке бароко. Це найменування покликане підреслити, що в Україні архітектура бароко набуває своєрідних мис-Іецьких форм і національного колориту. Однією з перших споруд у стилі козацького бароко була Миколаївська церква на головному міському майдані у Ніжині (1668—1669), центрі одного з найбільших козацьких полків. Українські будівничі творчо використали традиції вітчизняного дерев'яного храмобудівництва, одягнувши сільську хрещату в плані церкву в камінь і прикрасивши її зовні низкою пластичних І орнаментальних мотивів. Новий вигляд церковної архітектури мав підкреслити прихід в Україну на зміну старій нової культурної еліти (козацтва) і стати наочним втіленням її культурної програми. На відміну від давньоруських та іноземних храмів козацькі собори часто (коли кількість бань на церкві дорівнює п'яти, семи або дев'яти,) не мають вираженого фасаду, вони однакові з усіх чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, всіх присутніх на майдані. При цьому ідея демократичності сполучається з ірраціоналізмом барокового світовідчуття, оскільки спроба обійти таку церкву довкола має наслідком відчуття дезорієнтації в часі й просторі, ефект певного метафізичного запаморочення. Стіни охайно білилися, завдяки чому будівлі органічно вписувалися у навколишній пейзаж українських населених пунктів, у яких домінували хати-мазанки, і в природний ландшафт. Характерної форми бані та інші елементи мідного покриття фарбувалися переважно у зелений або синій колір, хоча інколи, особливо у Києві, вкривалися позолотою.