 |
|
Архітектурне та скульптурне
Переворот, який відбувся в ХХ столітті в архітектурі, полягає не просто у появі нових форм, застосуванні нових матеріалів. Змінилася вся концепція цього видутворчості. Досі при проектуванні на першому плані стояли завдання естетичні, світоглядні, тепер же головним призначенням архітектури стає найраціональніше вирішення практичних, функціональних завдань. Така зміна систем цінностей сталася не відразу.
В архітектурі, як і в живописі, літературі, музиці, пошуки нового стилю почалися на рубежі століть у рамках модернізму. Спочатку вони були вираженням ідейного протесту проти колишніх форм і відстоюванням права на індивідуальну творчість. Авангардизм полягав у чисто зовнішньому спрощенні форм, відмові від традиційних декоративних прикрас, матеріалів.
Справжня архітектурна революція пов'язана з оформленням у 20-ті роки функціоналізму як провідного напряму. Він утвердив такий основний принцип: «форма іде за функцією». Ключовою фігурою, чия творчість визначила магістральні шляхи розвитку будівництва у ХХ столітті, став архітектор надзвичайної інтелектуальної і художньої сили — Ле Корбюз'є. Він народився у Швейцарії, але жив і працював в основному у Парижі. У своїх численних яскравих теоретичних роботах він сформулював принципи функціоналістської архітектури:
· 1) колони, що підіймають будинок над землею;
· 2) сад на даху;
· 3) вільний план;
· 4) горизонтальне вікно;
· 5) вільний навісний фасад.
Ле Корбюз'є розробив і застосував революційний принцип у техніці будівництва: він всю систему каркасу споруди звів до двох елементів — опори і перекриття. Таким чином, для внутрішнього планування відкривався повний простір. Це рішення також розкривало широкі можливості для масового будівництва. Фахівці оцінюють значення цього відкриття таким чином: «Принцип відділення несучої конструкції від планувального рішення належить до найглибших змін, які ХХ сторіччя привнесло в архітектуру».
Функціоналізм виявився настільки співзвучним і з новими естетичними запитами, і з новими технологічними можливостями, що став основою міжнародного стилю, який оформився на кінець 20-х років. У його рамках органічно розкрилися можливості будівельного матеріалу сторіччя — залізобетону. Певна національна своєрідність, відмінності архітектурних шкіл існують в межах міжнародного стилю. Він був типовим для американської архітектури Нью-Йорка з його хмарочосами, зосередженими на Мангеттені. Найзнаменитіші адміністративні будівлі — це Емпайр Стейт Білдинг (398 м висотою) і комплекс хмарочосівРокфеллер-центр.
У Радянському Союзі отримав популярність близький за духом напрям — конструктивізм (тобто конструкція — основа усього архітектурного рішення). У деяких спорудах того часу простежувалося поєднання конструктивізму і класичної традиції (наприклад — мавзолей Володимира Леніна, побудований за проектом О. В. Щусева).
У другій половині сторіччя зростає взаємозв'язок архітектури і містобудування загалом. З'являються збірні, пневматичні конструкції, синтетичні матеріали. На зміну традиційним художнім ремеслам прийшов дизайн. Дуже багато прихильників знаходить собі техніцизм — особливо при будівництві багатоповерхових будівель, але він все одно не домінує, а співіснує з безліччю різних шкіл і напрямів, в тому числі тих, які відроджують традиційні стилі (наприклад, класицизм).
Примушує задуматися над перспективами архітектури у наступному сторіччі такий факт. За опитуванням архітекторів — учасників дуже престижної будівельної виставки у Лас-Вегасі у 1999, були названі 10 найвидатніших споруд ХХ ст. Більшість споруд, які потрапили до списку, виділяються не своїми естетичними перевагами, а масштабами і складністю конструкцій. На першому місці виявився Євротунель під протокою Ла-Манш. Були також названі Панамський канал,федеральна система автомобільних доріг США, Асуанська гребля, міст через протоку Золоті ворота у Сан-Франциско. Єдиний виняток становила будівляСіднейського оперного театру.
Скульптура
Після знищення населенням України скульптури сталінської за перших днів німецької окупації 1941, радянський уряд почав відновлювати пам'ятники після перемоги над німцями, передусім Сталінові, щоб після XX з'їзду КПРС (1956) і боротьби проти «культу особи» знову їх знищити. Їх заступили нові: Леніна, діячів жовтневої революції та «героїв Радянського Союзу» і «героїв соціалістичної праці». Неґативні риси урядової скульптури тієї доби згодом відзначала сама радянська критика, кладучи вину за них на «культ особи».
Найбільше розвинений жанр у скульптурі УССР повоєнної доби і досі — скульптурний портрет: масово продукувалися портрети «вождів» і «героїв», у яких «документально вірно» передавалися риси портретованих.
Більше індивідуальні портрети (головно діячів науки, культури, мистецтва) дали І. Шаповал (академіка М. Стражеска, 1949), О. Ковальов (академіка В. Філатова, 1952 і Б. Хмельницького, 1954), Е. Фрідман (академіка Л. Булаховського, 1962), Галина Кальченко (1958-1975 створила цілу ґалерею портретів письменників, музик і мистців; цікавіші — Ванди Василевської, 1963, І. Кавалерідзе, 1967, Г. Косинки, 1969), М. Рябінін(Фіделя Кастро, 1967), І. Гончар (О. Гончара, 1949, М. Кривоноса, 1952), М. Лисенко (І. Мар'яненка, 1963), Я. Чайка (І. Айвазовського, 1954, А. Монастирського, 1959-1960), Галина Петрашевич (Н. Ужвій, 1947, О. Корнійчука, 1949, 1951), В. Власов (С. Крушельницької, 1960). Ювілейні портрети створили І. Севера (І.Франка, 1955), Л.Біганич (Лесі Українки, 1959, М. Заньковецької, 1962), І. Салотос (1969) і Г. Кальченко (1972; два останні — Г.Сковороди), Я. Чайка (В. Стефаника, 1971) та багато ін.
У ділянці монументальної скульптури створено чимало пам'ятників, насамперед воєнних і партійних діячів. Серед них — М. Щорсові у Києві (1954) роботи М. Лисенка, В. Бородая і М. Суходолова (схожий на відомі кондотьєрські пам'ятники Донателльо і Вероккіо з доби ренесансу). Риси помпезности мають пам'ятники генералу Ватутінові в Києві (1948) Є. Вучетича і низка пам'ятників «двічі героям Радянського Союзу», що їх за окремим указом Верховної Ради будували у містах і селах України. До кращих з мистецького погляду належать пам'ятники: О. Пушкінові (1962) і М. Лисенкові (1965) у Києві О. Ковальова та модерніший Т. Г. Шевченкові у Москві (1964), створений групою скульпторів (М. Грицюк, А.Фуженко, Ю. Синькевич) та архітектів (А. Сницарєв і Ю. Чеканюк). Варто відзначити пам'ятник І. Франкові перед Львівським Університетом роботи В. Борисенка, Д. Крвавича, Е. Миська, В. Одрехівського і Я. Чайки (1964). Ювілейні пам'ятники поставлено Т. Г. Шевченкові в Канаді в Палермо (1951, М. Вронського) і в Торонто (1961; М. Ковтуна), В. Стефаникові перед бібліотекою у Львові (1971, В. Сколоздри, архітект М. Вендзилович) і Л. Українці у Києві (1973, Г. Кальченко).
Окрему численну групу монументальної скульптури в Україні творили неперсональні пам'ятники і меморіальні ансамблі, присвячені історичним подіям, жертвам війни, ювілейним датам тощо (1971-1975 — понад 70), виконувані групами скульпторів і архітекторів, через що втрачалися індивідуальні прикмети окремих мистців.
У ділянці композиційної скульптури слід відзначити «Бокораша» В. Зноби (1957), «Олексу Довбуша» М. Рябініна і В. Сколоздри (1951), групову скульптуру «Перед боєм» з Б. Хмельницьким, М. Кривоносом й І. Богуном (О. Супрун і А. Білостоцького, 1954) та ін. Серед молодшої генерації українських мистців помітне було намагання модернізувати скульптуру, наприклад, праці Т. Бриж (серія до старослов'янськї міфології: «Бог війни», «Бог землі, води», «Бог вогню», 1968-1970), Віри Шатух («Пам'ять», 1969), І. Чумака («Слово о полку Ігореві»,1966) та ін. на сучасні теми.
Чимало скульпторів працювали в пластиці малих форм, зокрема в майоліці і теракоті: Б. Довгань («Волошки», 1960), В. Клоков («Біля струмка», 1962), О. Рапай-Маркіш («Чорт на козі»,1965, «Весілля», 1968), Я. Ражба («Мавка», 1960, «Теофан Грек», 1970, «Дон Кіхот і Санчо», 1971), В. Трегубова («Одарка», «Карась», 1970), В. Шатух («Приятелі», 1957) та ін.
У 1970-х роках помітне відродження медальєрства в Україні (перша виставка медалей 1975 у Києві); серед ін. працювали у цій ділянці Г. Кальченко (медалі С. Гулака-Артемовського, Г. Сковороди, 1972; Л. Українки, 1974), Е. Мисько (І.Труша, 1969, О. Новаківського, В. Стефаника, 1972), О. Скобликов (М. Черемшини, 1974), І. Хотінок («До 700-річчя Данте Аліґ'єрі»,1965; «До 200-річчя від дня народження І. Котляревського», 1969), та ін.
Серед української еміграції у перші роки після війни через постійні переселенчі проблеми скульптура не мала тривалої бази для нормального розвитку; проте скульптори активно виявили себе за т. зв. «таборової доби», особливо на виставках у Мюнхені (1947) і Реґенсбурзі (1948): Г. Крук, С. Литвиненко, Б. Мухин, А. Павлось, М. Черешньовський, М. Дзиндра.Г. Крук залишився в Мюнхені і своїми Фігурними і портретними працями здобув визнання у німецьких мистецьких колах. У Берліні працював В. Масютин, один з найяскравіших представників національного мистецтва (залишив серію медалей-рельєфів укрраїнських історичних постатей, бюсти гетьманів та сучасників). Усі ін., названі вище, у 1948-1950 виїхали до США.
У США, у Нью-Йорку, жив О.Архипенко (1923-1964), засновник модерної світової скульптури. Він шукав «праформи» у творах, доведених до максимальної простоти, до гри площ і ліній, опуклостей і вглиблень, як і кольорів, які він використовував у скульптурі, що межувала з абстракцією. Він творив і реальний портрет (портрети-пам'ятники Т. Шевченкові й І. Франкові в Парку народів у Клівленді, портрети українських діячів). На початку 1950-х років Архипенко виставляв у Німеччині, Італії, Швейцарії; 1969 музей Родена в Парижі влаштував ретроспективну посмертну виставку його творів, яку згодом перебрав Смітсонський музей у Вашингтоні.
З 1948-1950 у Нью-Йорку працювали: С. Литвиненко, що дав цілу галерею скульптурних портретів сучасників, низку фігурних композицій і пам'ятників; М. Черешньовський, що до скульптури прийшов від дерев'яної різьби, досконалість якої характеристична для його творів (портрети, композиції, пам'ятники Л. Українки у Клівленді і Торонто).
У Філадельфії працював О. Капшученко, автор невеликих груп реалістичних фігур, здебільша типів сучасного міста, часто з соціалістичним забарвленням і гумористичним теплим ставленням до людини.
Модерного вислову надавали своїй скульптурі, ґрунтуючися на фолкльорі і мітології, керамістка С. Ґеруляк у Нью-Йорку і Г. Пецух у Польщі.
У ділянці скульптурного портрета працювали О. Лятуринська, Ф. Ємець (Каракас, Венесуела), В. Сім'янців (США), К. Бульдин (Буенос-Айрес).
На відомого скульптора Канади вибився Л. Молодожанин (Лео Мол) (між його творами — портрети церковних і державних діячів Європи, Канади, США і Ватикану, пам'ятники Шевченкові у Вашингтоні і Буенос-Айресі).
У ділянці абстрактної скульптури у США і Канаді працювали К. Мілонадіс (кінетична скульпртура.), М. Урбан, М. Дзиндра, М. Гуненко, Микола Голодик, В. Палійчук, В. Баляс, І. Букоємська, Р. Коваль, М. Бентов, І.Осадца, А. Перейма, Р. Костинюк, Е. Зеленак, П. Колісник та ін. молодші. У їх творчості відчутні різні сучасні стилі, від конструктивістичного до експресіоністичного. Деякі з названих мистців викладали в американських вищих мистецьких школах.