 |
|
Сучасне українське кіномистецтво і театр
У 1990-х українське телебачення розпочало освоєння поширеного у всьому світі жанру телесеріалу («Роксолана», режисер Бориса Небієрідзе,«Острів любові», режисер Олег Бійма).
На рубежі 2000-х р. низка українських акторів знімається у закордонних фільмах. Величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана«Вогнем і мечем», у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. З цього часу Богдан Ступка став головним гетьманом українського екрану — йому належать також ролі в історичному серіалі «Чорна рада» Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001).
Богдан Ступка
Iсторичні теми також стали провідними у творчості режисера Олеся Янчука. Впродовж 1990-х — першої половини 2000-х ним було знято такі фільми, як «Голод-33» (1991) про трагічну долю української родини часів Голодомору,«Атентат — Осіннє вбивство у Мюнхені» (1995), «Нескорений» (2000) і «Залізна сотня» (2004), які стали спробою донести до глядача правду про життя та бойовий шлях командирів та воїнів Української повстанської армії.
Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців. У 2001 р. початківець-постановник Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі «Панорам» Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі того ж Берлінале, отримав Срібного ведмедя фільм українського аніматора Степана Коваля«Йшов трамвай № 9». 2003 року Україна висунула фільм «Мамай» Олеся Саніна на здобуття премії «Оскар». Проте фільм не потрапив до підсумкового списку номінантів.
У 2005 році стрічка «Подорожні» молодого українського режисера Ігоря Стрембіцького отримала Золоту пальмову гілку за короткометражний фільм[4].
Після 2004 знято декілька фільмів про Помаранчеву революцію[5][6]. Її добу було висвітлено у декількох кінострічках, зокрема: «Помаранчеве небо»(2006, режисер Олександр Кірієнко), «Прорвемось!» (2006, режисер Іван Кравчишин), «Оранжлав» (2006, Алан Бадоєв). Фільм «Оранжлав» отримав приз за ліпшу режисуру на XV Міжнародному фестівалі «Кіношок» в Анапі (Росія).
У 2006 році відбулася також прем'єра першого українського трилеру «Штольня» (продюсер та оператор Олексій Хорошко, режисер Любомир Кобильчук).[7]
У 2008 році вийшов фільм «Ілюзія страху», українського кінорежисера Олександра Кірієнка. Фільм знятий за мотивами одноіменного твору Олександра Турчинова. Був висунутий від України на нагородження кінопремію «Оскар». Того ж року у конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю у Ротердамі відбулася світова прем'єра Las Meninas (режисер Ігор Подольчак)[8][9]. Фільм брав участь у 27-х міжнародних кінофестивалях, в 10 з них у конкурсній програмі[10], в інших в офіційній селекції.
Серед фільмів з найбільшими бюджетами можна відзначити Сафо ($1,95 млн)[11], Двоє і війна ($2 млн)[12][13]
Театр
За роки незалежності в Україні з'явилося багато нових театрів, зростає інтерес до народного та вуличного театру. Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європейський культурний простір. Світове визнання здобув театральний режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця 20 століття. Відомий далеко за межами України й інший український режисер — Андрій Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру, Богдан Ступка, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв та інші, з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках.
Нині в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, що засвідчили свій авторитет у Європі: «Київ травневий» у Києві, «Золотий Лев», «Драбина» у Львові та "Драма.UA" у Львові, «Тернопільські театральні вечори. Дебют» у Тернополі, «Херсонеські ігри»у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні, «Різдвяна містерія» в Луцьку, «Інтерлялька» в Ужгороді.
У 2010 р. створено всеукраїнську театральну портал-мережу "atheatre.com.ua - український театральний простір", яка налічувала понад 112 театрів і 81 драматурга станом на лютий 2012 р. Портал містить інформацію про театральні фестивалі, репертуар театрів, відомості про вистави й історичні довідки. Всю інформацію театри розміщують самостійно.
9. Кінетізм, соц.-арт, гіперреалізм, концептуалізм, психоделічне мистецтво,
Кінетизм, кінетичне мистецтво — напрям сучасного модернізму, який використовує так зване мобілі (споруди, які рухаються вітром, водою, електрикою, силами магнетизму тощо). Кінетизм оформився в 50-х роках XX ст. (на основі експериментів М. Дюшана, Л. Мокай-Надя, А. Колдера в 10—30-ті роки XX ст.). Деякі твори кінетизму базуються на традиціях дадаїзму («саморуйнівні машини» Ж. Тінчелі), інші претендують на більш «позитивне» відображення в художніх образах сучасного науково-технічного прогресу (праці Н. Шеффера). Кінетичне мистецтво, зазвичай замкнуте в межах суто формальних експериментів, знаходить деяке практичне використання в оформленні виставок, рекламі тощо.
Соц-арт — один з напрямків постмодерністського мистецтва, що виникло в СРСР у 1970-х роках у рамках так званої альтернативної культури. Соц-арт характеризується протистоянню державной ідеології того періоду.
Соц-арт виник як пародія на офіційне радянське мистецтво і образи сучасної масової культури в цілому, що знайшло відображення в його іронічному найменуванні, що з'єднав поняттясоцреалізму і поп-арту. Поп-арт був рефлексією на товарне перевиробництво і достаток західного світу, а об'єктом соц-арту стає перевиробництво ідеології в СРСР. Також певний вплив на соц-арт надав концептуалізм.
Використовуючи і переробляючи одіозні кліше, символи та образи радянського мистецтва і розхожі мотиви радянської політичної агітації, соц-арт в ігровій, найчастіше епатуючій формі, розвінчував їх істинний зміст, намагаючись розкріпачити глядача від ідеологічних стереотипів. Іронія, гротеск, гостра підміна, вільне цитування, використання різноманітних форм (від живопису до просторових композицій) стали основою помітного, еклектичного художньої мови цього напрямку.
Винахідниками соц-арту вважаються московські художники Віталій Комар і Олександр Меламід, навколо яких у другій половині 1970-х склалося коло художників, які поділяли їхні погляди та переконання. У різні роки до об'єднання примикали Олександр Косолапов, Леонід Соков, Дмитро Прігов, Борис Орлов, учасники арт-груп «Гніздо» і «Мухомор». Соц-арт об'єднував різних за своєю манерою авторів. До кінця 1990-х соц-арт вичерпав себе, тому що зі зміною політичної ситуації змістовна основа цього мистецтва стала неактуальною.
Гиперреализм — термин, который используется для обозначения: а) течения в современном искусстве (живописи и скульптуре) 1990—2000-х годов, б) творчества европейских фотореалистов 1970-х годов.
Слово «гиперреализм» было придумано Isy Brachot в 1973 как французский синоним слова «фотореализм». «Гиперреализм» стал названием большого каталога и выставки в Брюсселе в том же 1973 году. На выставке преимущественно были представлены работы американских фотореалистов, но также были включены работы ряда значительных европейских художников, таких как: Гноли (Gnoli), Герхард Рихтер, Клафек (Klapheck) и Делкол (Delcol). Почти тридцать лет спустя термин стали использовать для определения творчества новой группы художников.
Современный гиперреализм основывается на эстетических принципах фотореализма, но в отличие от последнего, не стремится буквально копировать повседневную реальность. Объекты и сцены в гиперреалистичной живописи детализированы, чтобы создать иллюзию реальности, но это не сюрреализм, так как изображенное вполне могло произойти.
Корни гиперреализма можно найти в философии Жана Бодрийяра: «симуляция чего-то, что никогда в действительности не существовало» («the simulation of something which never really existed»). Гиперреалисты создают ложную реальность, убедительную иллюзию. Как фотореализм симулировал аналоговую фотографию, так гиперреализм использует цифровые изображения.
Концептуальне мистецтво - мистецький рух постмодернізму, що склався в кінці 1960-х років під впливом дадаїстів, майстрів поп-арту й мінімального мистецтва. Концептуалісти ставлять своїм завданням перехід мистецтва від виконання художніх творів до вільних від матеріального втілення «художніх ідей» (т. з. концептів — загальних уявлень). Творчість осмислюється концептуалістами як близький по духу хеппенінгу, але статично зафіксований процес залучення глядача в «гру ідей». Це оформляється у вигляді графіків, діаграм, схем, цифр, формул, написів тощо.
Яскравими представниками українського концептуалізму є Фонд Мазоха та Олег Тістол.
Психоделі́я (від грец. ψυχή — душа, δήλος — ясний) — термін, у загальному випадку означає коло явищ, пов'язаних зі «зміною» й «розширенням» свідомості.
Психоделічні досліди одержали широке відображення в сучасному мистецтві, породивши поняття «психоделічна музика», графіка, література, кіно.
В образотворчому мистецтві «психоделічними» (за сучасними уявленнями) можна назвати багато робіт художників-авангардистів світу першої половини XX століття (наприклад,Сальвадора Далі). Найяскравішим представником сучасної психоделічної графіки можна назвати Алекса Грея(Alex Grey). Новий імпульс жанр одержав з розвитком технологійкомп'ютерної графіки (див., напр., роботи Люка Брауна).
Піонерами психоделічної музики прийнято вважати Pink Floyd, The Doors, Rolling Stones, частково The Beatles і інші колективи, пов'язані з субкультурою хіпі. Подібні проекти прийнято відносити до психоделічного року[3], хоча вже до кінця 1960-х психоделія поширилася і на соул- та фолк- напрямки. Від стрижневої культури гоа-транса в середині 1990-хвідбрунькувався так званий «психоделічний транс» (характерні представники — ізраїльські проекти Infected Mushroom, Astrix), виник «психоделічний ембієнт» (psybient), (характерні представники — Shpongle, Bluetech та інші.
Більшість артистів так чи інакше зачіпають у своїй творчості образи, запозичені в релігійних традиціях Азії (буддизму, індуїзму, кришнаїзму), які по сучасних поданнях теж можна класифікувати як психоделічні.
До психоделічної літератури, по-перше, можна віднести наукові і білянаукові книги про дослідження психоделіків, а також деякі роботи, що торкаються теми психічних розладів, у першу чергу шизофренії (наприклад, теорії Станіслава Грофа, Карлоса Кастанеди). По-друге, так можна охарактеризувати філософські (візіонерські) і художні літературні інтерпретації психоделічних дослідів. Серед авторів — Лірі, Хакслі, Пєлєвін, Гайдук та інші.
Психоделічними можна назвати багато мотивів і в кінематографі (наприклад, фільм «Страх і ненависть у Лас-Вегасе», що має культовий статус).
Хепенінг (англ. happening — випадок, подія) — різновид мистецтва дії (перформанс, мистецтво процесу, мистецтво демонстрації), один із проявівакціонізму, спрямованого на заміну традиційного художнього твору простим жестом, розіграною виставою, спровокованою подією. Певна форма дій, акцій, учинків, під час яких митці намагаються залучити глядачів до гри, сценарій якої намічений тільки приблизно. Вид рухомого твору, в якому навколишнє середовище, речі відіграють роль не менш вагому, ніж живі учасники акції. Хепенінг є ігровою імпровізацією, яка дає вихід різноманітним підсвідомим спонуканням. Творчість у стилі хепенінг полягає в маніпулюванні об'єктами і людьми в просторі.
Історія
Термін «хепенінг» запропонований Аланом Капроу.
Історія хепенінгу і поп-арту, починається у 1950-ті роки. Постав він як форма авангардистського (тотального) театру у Нью-Йорку (1957), але невдовзі змінив свою форму, здебільшого розігрувався безпосередньо на вулиці, в громадських велелюдних місцях. Відлік історії хепенінга ведуть від акції композитора Джона Кейджа, який створив музичну п'єсу «П'ять хвилин тридцять три секунди. Тиша». Протягом 5 хвилин піаніст сидить за фортепіано, не граючи на інструменті. В певний момент присутні, не витримуючи очікування, починають якось реагувати на те, що відбувається (точніше — не відбувається) на сцені, і епіцентр подій перемішується в зал.
У 1959 році Алан Капроу в галереї Рейбен у Нью-Йорку поставив виставу під назвою «Вісімнадцять хепенінгів у шести частинах». На сцені з великими конструкціями замість декорацій, з пластичними об'єктами замість традиційної скульптури і з полотнами, оббризканими фарбою виконувалися хореографічні композиції, читалися монологи. При цьому актори намагалися спровокувати глядачів на який-небудь виступ.
Особлива роль у запровадженні хепенінгу належить маляру К. Олденбургу. У хепенінзі чітко проявилася тенденція авангардизму (футуризму, дадаїзму тощо) до розмивання меж не тільки між окремими мистецтвами (літературою, малярством, музикою, театром), а й між мистецтвом та дійсністю, втілення уявлень про процесуальний характер художньої діяльності, про перевагу творчого акту над його результатом. Попри те хепенінг має своє коріння і в фольклорних дійствах (зокрема у дійствах сміхової культури), кожен учасник яких може бути водночас глядачем, актором, сценаристом, і в середньовічних мандрівних театрах, маскарадах, фестивалях.
[ред.]В Україні
В Україні хепенінг застосовується переважно представниками неоавангардизму (Бу-Ба-Бу та ін.). Елементи хепенінгу притаманні Київському театру на Подолі (під керівництвом В. Малахова).
Перформанс або Перфоманс (від англ. performance — вистава, спектакль) — одна з форм акціоністського мистецтва, де твором вважають дії автора, за якими глядачі спостерігають у режимі реального часу. В деякому сенсі може вважатися продовженням стародавніх традицій народного театру і вистав, а на Україні - скоморохів, ряжених і юродивих старої православної, а потім і середньовічної козацької Русі.
Започаткований у ХХ ст. Виявляється не тільки у театральних постановках, але і у літературі, візуальній та музичній сферах.
В основі перформансу лежить уявлення про творчість як спосіб життя.
Людина, яка творить дійство називається перфомер.