Главная | Обратная связь

Молодіжна та професійна субкультури

Поняття "субкультури" як наукового терміну є досить широким та багатоскладовим. За даними новітнього філософського словника "субкультура"- це система норм та цінностей, що відрізняє групу від більшості суспільства. Сучасне суспільство, яке базується на розділі труда та соціальної стратифікації, представляє собою систему багатоподібних напрямних субкультур. Поняття "субкультури" включає в себе також :

1) сукупність деяких негативно інтерпретованих норм та цінностей традиційної культури, що функціонують як культура злочинного прошарку суспільства,

2) особлива форма організації людей (частіше всього молоді) - автономне цілісне утворення усередині панівної культури, яке визначає стиль життя та мислення її носіїв та відрізняється своїми звичаями, нормами та комплексами цінностей,

3) трансформована професійним мисленням система цінностей традиційної культури, що отримала своєрідне світоглядне забарвлення (професійні "с").

За способом виникнення розрізняють субкультури, що утворились як позитивна реакція на соціальні та культурні потреби суспільства, та субкультури, які являються негативною реакцією на існуючу соц1альну структуру і панівну в суспільстві культуру. Взагалі сучасні субкультури являються специфічним способом диференціації розвинених національних та регіональних культур, в яких поряд з основною класичною традицією існують своєрідні культури утворення, що виникають на генетичній основі провідної культурної традиції, але по формі та змісту відрізняються від неї.

Молодіжна субкультура являється одним з багатьох видів субкультур. Молодь створює свій жаргонний язик, моду, музику та моральний клімат. Особливості цієї субкультури пояснюються, з одного боку - надлишком життєвої енергії, а з іншого - відсутністю у більшості молодих людей економічної та соціальної самостійності. І тому для такої людини спосіб знаходження свого місця у молодіжному угрупуванні є способом самоствердження та самореалізації себе в суспільстві.

Профейсійна

У вивченні соціокультурних відмінностей з самого початку намітився парадоксальний перекіс, помічений П. Бергер і Т. Лукманов (1966 р.) [4] і не подоланий ще до цих пір: маргінальні середовища і виникають на їх основі так звані "аномічні" (що живуть в зоні "соціальної аномії" - дефіциту усталених норм) субкультури виявилися набагато більше вивчені, ніж "номічного", що залишаються в галузі соціальної норми. До числа останніх належать і субкультури, що формуються за професійною або корпоративного ознакою, хоча в останні роки вони викликають дедалі більший інтерес, перш за все, через зростання міжнародних контактів у галузі бізнесу, політики, освіти і необхідності враховувати міжкультурні відмінності у функціонуванні відповідних інститутів у різних суспільствах.
Не можна сказати, що професійні традиції зовсім не знаходять відображення в науковому дискурсі. Зокрема, на вітчизняному матеріалі деякі їх аспекти ставали предметом соціологічного аналізу, наприклад, в рамках соціології праці та організацій, вивчення організаційної культури. Однак, ці моделі опису роблять видимими, перш за все, структурні характеристики професійних співтовариств на макро-і мікросоціологічному рівні (характер і конфігурацію міжгрупових і внутрішньогрупових зв'язків, структури управління тощо), лише частково торкаючись норм і стереотипів поведінки і практично не зачіпаючи знакові системи, тобто власне основу культури. З іншого боку, все більш помітно потяг до етнографічних методів дослідження, що дозволяє спостерігати внутрішню неформальнуструктуру професійних співтовариств, норми та звичаї, а також символічні механізми їх відтворення і функціонування [5].
Як було сказано вище, дана робота орієнтована на опис професійних традицій у термінах субкультур, оскільки ця концепція дозволяє фіксувати як знакові (символи, атрибути, фольклор), так і соціально-поведінкові (форми спілкування, норми, стереотипи поведінки) аспекти цих традицій - т . е. соціальні відносини і їхні культурні коди. Під "професійної субкультурою" розуміється комплекс традицій: звичаєвого права, стереотипів поведінки, особливостей способу життя, форм повсякденного дискурсу, символіки та атрибутів, - склався в даній професійному середовищі.
Зауважимо, що саме існування такого роду субкультур довгий час не уявлялося очевидним, оскільки професіонали сприймалися як носії домінуючою культурної моделі, а то і її персоніфіковане втілення. Термін "субкультура" виник спочатку для позначення відхиляються від цієї моделі маргінальних, периферійних форм, сприймалися як низова пласт культури, підстильний її домінуючу модель і придушений нею. Проте, в міру усвідомлення мультикультурної сутності сучасного суспільства, концепція "субкультур" все в більшій мірі використовується як засіб опису розмаїття, а не відхилень. Тим не менш, диспропорція на користь вивчення переважно "аномічні" субкультур все ще зберігається. Ця диспропорція найбільш відчутна тепер не стільки в накопиченні фактичного матеріалу, скільки на рівні концептуального осмислення "номических" субкультур, що виникли на базі не виключених спільнот, а як раз найбільш включених в інституційну структуру соціуму. У міру накопичення польових матеріалів по конкретних професійним традиціям, стає все більш очевидним, що вони не вписуються в ту схему опису субкультур, яка сформувалася на основі аналізу маргінальних або периферійних середовищ. Іншими виявилися неформальнівідносини, норми звичаєвого права, форми ритуальної поведінки, повсякденних практик, символіка, а також жанрова структура та основні мотиви існують у професійному середовищі "фольклорних" текстів.
Дослідження професійних традицій проводилося якісними методами (включене спостереження, глибинне інтерв'ю, аналіз дискурсу).
Отже, проаналізуємо подібні елементи з точки зору їх соціальної прагматики - ролі у конструюванні статусу професіонала: впливу на його репутацію, самосвідомість і поведінка в різних типових ситуаціях. Таким чином, ми розглядаємо елементи професійних традицій (їх знакових систем) як засобу культурногоконструювання соціальної реальності. З цієї точки зору весь комплекс професійних традицій розпадається на дві групи: пов'язані з відносинам "професіонал - об'єкт діяльності" і "професіонал - спільнота".

11. Культура українського народу в контексті світової культури.

Кожна з більш ніж двох тисяч національних культур, що існують у світі, має свою специфіку, яка і робить її неповторною й унікальною. Ця своєрідність виникає на основі впливу географічного чинника, особливостей історичного шляху народу, взаємодії з іншими етнокультурами.

У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти. Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури І. Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії (боязні чужого) і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Г. Сковороди, Ф. Прокоповича, П. Куліша. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування. На відміну від філософської думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур'я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі. Сьогодні такі підходи набувають особливого значення для всього людства.

У Посланні Президента України до Верховної Ради України від 22 лютого 2000 р. висловлена така думка: «Загальносвітові тенденції і власний досвід підводять до принципового висновку: індустріальний, промисловий та економічний поступ значно більше залежить від духовної, культурної складової, ніж від суто технічних нововведень». Майбутнє незалежної України тісно пов'язане з розвитком гуманітарної сфери, продовженням національних культурних традицій.