Главная | Обратная связь

Поняття терміна «культура»,Ґенеза терміна «культура»,Структура культури,Функції культури.

Культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей,вироблених людством протягом усієї історії,а також сам процес створення і споживання матеріальних і духовних цінностей Культура- це система життєвих сенсів суб'єкта ( особи, групи, спільноти), що реалізується у засобах та результатах його діяльності.Якщо не буде досягнуто певного рівня культури,не буде суспільства.Цивілізація погано впливає на культуру.У декларації ЮНЕСКО культура тлумачиться як комплекс матеріальних,духовних,емоційних,інтелектуальних рис суспільства,що включає в себе не лише різні мистецтва.а й спосіб життя,основні правила людського буття,системи цінностей,традицій і вірувань. Структура поділяється на матеріальну і духовну.Матеріальна культура охоплює всю сферу матеріально-виробничої діяльності людини:знаряддя праці,транспорт,одяг,житло,оздоблення,предмети мистецтва.Духовна:наслідки діяльності і свідомості.Духовневиробництво:пізнання,наука,мистецтво,мораль,етика,виховання,релігія,право,фольклор.Духовна культура існує у 2 формах:1)в формі духовного світу окремої людини і її діяльності зі створення духовних продуктів (вчитель, письменник, законодавець); 2)в формі духовних продуктів:наукових робіт,книг,законів,звичаїв. Світова культура — це синтез досягнень культур усіх націй і народів.Загальнолюдська — це кращі ідеї, форми, зразки технологій, художньо-поетичної творчості, наукової, виробничої діяльності, єдині способи світовідчуття, світорозуміння, вироблені багатьма народами, поколіннями, на основі яких будується людська цивілізація, мета якої — гуманізм і всезагальне благо.Національна культура — продукт матеріальної та духовної праці певної нації, синтез культур її соціальних груп, верств, її історія, відносини, соціальна пам’ять, самосвідомість. Національна культура відрізняється своєрідністю, неповторністю мистецтва, звичаїв, традицій, господарювання, мислення, духовної і моральної сфери життя й діяльності. Етнічна культура — вікова, сучасна й архаїчна, культура певного етносу, база національної культури, поєднує в собі тисячолітній спосіб мислення, традиції, звичаї, особливості поведінки і побуту, норми, право, філософію, джерело для творчості інтелектуальної національної еліти. Етнічна своєрідність культури найчастіше виявляється в мистецтві, традиціях, звичаях, менталітеті, міфології. Функції: 1)пізнавальна (можливість пізнання майбутнього,теперішнього,минулого);2)світоглядна(формує світогляд);3)інтегративна(незалежно від світоглядної орієнтації у соціальні спільноти,а народи у світову цивілізацію);4)оцінно-нормативна(регулює стосунки і відносини на різних рівнях організації соціуму за допомогою загальних норм і орієнтирів);5)людинотворча.

2. Класичні філософські концепції розвитку культури:

Основоположником концепції циклічного розвитку культури (або циклічного коловороту) вважається італійський філософ Дж. Віко (1668—1744). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл у своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов'язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеня розвитку, людство знову падає на нижній.

Концепція циклічності у розвитку культури дістала дальший розвиток у працях М. Данилевського (1882—1885), О. Шпенглера (1880—1936), А. Тойнбі (1889—1975) та інших вчених. Послідовником О. Шпенглера в поглядах на культуру був відомий англійський історик і соціолог А. Тойнбі. Як прихильник концепції історичного коловороту у розвитку локальних культур, він розділив історію людського суспільства на окремі цивілізації. Їх дослідженню вчений присвятив 12-томну працю "Дослідження історії". Спочатку А. Тойнбі виділив для аналізу 21 цивілізацію, потім скоротив їх перелік до 13 найрозвинутіших, серед яких називалися антична, західна, православна, індійська, китайська, ісламська та інші. Цивілізації, що раніше розглядалися самостійними, були віднесені до цивілізацій-супутників. Згодом перелік було ним звужено до п'яти діючих, а саме західної, іспанської, індійської, китайської та православної. Особливістю марксистської концепції є те, що вона грунтується на принципі формаційного підходу до аналізу культури. К. Маркс і Ф. Енгельс історію суспільства ділили на три великі формації, яким, у свою чергу, відповідали "три великі форми поневолення": рабство, кріпосництво і наймана праця. Ф. Енгельс у своїй праці "Походження сім'ї, приватної власності і держави" писав, що суперечності докапіталістичного суспільства були приховані становим розшаруванням, релігійними і політичними ілюзіями. К. Маркс підкреслював, що "історія культури в цьому випадку повністю являється історією релігій і держави". Капіталістична епоха, якою керує нестримне прагнення до наживи, розірвала старі зв'язки між людьми. Серед культурологічних теорій помітне місце посідають теологічні концепції культури. Основна суть цих концепцій зводиться до розгляду релігії як базової основи розвитку культури. Так, на думку німецького богослова С. Пуфендорфа, культура — це проміжна ланка між Богом і людиною. Її розвиток відбувається по волі Всевишнього. Будучи залежною від Бога, культура впливає на природу людини і визначає її діяльність.Концептуальні основи технологічного розуміння культури були започатковані ще основоположниками і провідними богословами християнства. Так, Аврелій Августин (354—430) у своїх працях "Сповідь" і "Про град Божий" зробив спробу аналізувати динаміку всесвітньої історії і культури людства. Історію людства він розділив на два етапи: "Град Божий", що заснований на любові до Бога і "презирстві людини до себе", та "Град земний", що грунтується на "любові людини до себе" і на "презирстві до Бога". Перший етап найбільш повно уособлює церква, яка є зразком гармонії соціальних взаємовідносин, другий етап представлений державою, що є уособленням зла і карою за гріховність людини. Тільки Божа благодать, на думку Августина, здатна вивести людину з гріховного стану і забезпечити її спасіння.

3. Українська культура в контексті світової культури

У будь-якій національній культурі основоположною і базисною є народна культура. Потім на її основі поступово формуються професійні наука, література, мистецтво. Внаслідок труднощів історичного шляху України у вітчизняній традиції народна культура зіграла виключну роль. І в ХVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця ХVIII ст., коли верхівка козацької старшини русифікувалася, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти.Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися низи суспільства. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві - народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві.

Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в ХVI - ХVII ст., і культурне відродження в ХIХ ст. У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв'язували своє подальше життя і творчість з російською, польською, іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на Візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов'янському світі, а також як центру наук і вищої освіти в добу Козаччини завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників – К.Острозьким, П.Конашевичем-Сагайдачним, І.Мазепою та ін. – все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, мистецтва, досягти значних успіхів у науці.

4. Розвиток і становлення понять «етнос», «нація» і «національна культура».

Етнос (грец. ἔθνος - народ) - група людей, об'єднаних спільними ознаками: об'єктивними або суб'єктивними. Різні напрямки в етнології включають в ці ознаки походження, мову, культуру, територію проживання, самосвідомість і інш.Етнос дослівно перекладається з давньогрецької мови як "чужинець", "ідоловірець". Етимологічно воно означає стадо, група (натовп) людей, народ, плем'я, рід, іноземне плем'я і т.п. З V ст. до н.е. його використовували у значенні "плем'я негрецького походження", "народ негрецького походження". Себе греки позначали словом "демос" (народ) і відрізняли від негреків тим, що останніх іменували "етносом". У такому значенні римляни ввели слово "етнос" у латинську мову. У зв'язку з його латинізацією з'явився прикметник "етнічний", що вживався у значенні "нехристиянський", "язичницький". Нині термін "етнос" став науковим поняттям, є еквівалентом давньогрецького слова "демос" (народ) у значенні специфічної міжпоколінної історико-культурної і природної, усвідомленої людьми спільноти. Щоб підкреслити саме таке його значення, інколи поєднують обидва слова у словосполученні "етноси-народи". Нині поняття "етнос" вживається як науковий термін для означення всіх історичних типів етнічних спільнот від племен до сучасних націй. Якнайповніше еволюційний ланцюжок можна зобразити так: рід → плем'я → союз племен → народність → народ → нація. Нація – результат еволюційного процесу Етносу,На́ція (лат. natio — плем'я, народ) — багатозначнепоняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існує два основних значення терміну.Політична спільнота громадян певної держави — політична нація. Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на «національні» університети, банки та інші установи. Національна культура - синтез культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства. На відміну від етнічної культури національна передбачає існування нових типів взаємозв'язку між людьми, складніших стосунків, ніж природні кровно-родинні. Таким принципово новим типом комунікації є писемність. За допомогою писемності загальні для всієї нації ідеї поширюються серед населення. Носіями такої культури стають освічені шари суспільства. Національна культура твориться письменниками, філософами, вченими, священиками, митцями та ін.

5.Специфічні риси української національної культури. Сучасне трактування національної культури полягає в розумінні її як сукупності властивих даному етносу духовних, матеріальних, інтелектуальних і емоційних ознак, що виявляються в менталітеті, системі цінностей, традиціях і віруваннях, мистецтві та способі життя. Національна культура має здатність до самореалізації у двох взаємопов’язаних напрямах: реалізації внутрішнього потенціалу у межах національного будівництва та реалізації через поширення сфер, просторів впливу власної специфіки. Тобто національна культура пов’язана з процесом “конструювання” культурного простору нації залежно від особливостей та розвитку. Більшість дослідників феноменологічного напряму до найусталеніших рис українського національного характеру відносять: індивідуалізм, гуманність, демократизм, волелюбність (що часто переростає в анархізм), толерантність та миролюбність, милосердність, щирість та душевність, хазяйновитість, оптимізм, честолюбство, інтровертизм, тощо. У той же час серед найтиповіших рис відзначають нестабільність і суперечливість вдачі, брак колективної волі, національної солідарносте та згоди.Національна культурає способом синтезу минулого, теперішніх часів та майбутнього етносу, способом об’єднання поколінь заради подальшого розвитку його, етносу, потреб та інтересів.

6. Роль української ментальності в формуванні української культури

Глибинні пласти українського менталітету, безумовно, закладені землеробством, яке з найдавніших часів було головним заняттям проукраїнського та українського етносів. Саме зв'язок з землею визначив особливості світобачення наших предків, їхні культурні орієнтири та соціальну організацію. Вчені Інституту філософії та соціології НАН України в своїх численних наукових дослідженнях, довели, що весь уклад життєдіяльності українців (праця, традиції, культура, мова і ментальність) ідеально адаптовані до степового та лісостепового ландшафтів, детерміновані природними кліматичними циклами та сільськогосподарським календарем. Закодовані на рівні архетипу „Україна”, закріплені в традиціях та мові, ці чинники крізь століття генерують свої імпульси, зумовлюючи такі риси українського національного характеру, як тонке відчуття гармонії, виважений підхід до вирішення складних справ, працьовитість, відсутність агресії, ліричне сприйняття життя, м'який гумор, відчуття господаря та певний індивідуалізм (дещо завищена самооцінка, хвалькуватість, пасивність в громадських справах).На сучасному етапі розвитку нашого суспільства менталітет продовжує відігравати свою важливу роль, як „вмонтованого в соціум” регулятора економічних, політичних та культурних подій. Саме завдяки особливостям українського менталітету (певному консерватизму, уповільненості, зваженості) в Україні не відбулося соціальних вибухів в періоди „помаранчевої революції” кінця 2004 року та політичної кризи початку 2006 року. В той же час потрібно зазначити, що ці риси є серйозною перешкодою на шляху реформування нашого суспільства, оскільки вони не дають змоги надати розвиткові країни бажаної динаміки та ініціювати пропив на фронті впровадження в життя інноваційних політичних, соціальних та суто інформаційних технологій.

7. Українська національна ідея та ідейний зміст української культури.

- Національна ідея є основною парадигмою усвідомлення потреби політичного суверенітету народу, боротьби за його досягнення й побудови національної держави.- Особливу лінію становлення української національної ідеї становить український націоналізм як світогляд українського народу, який визначає ідею нації і має бути організованим на принципі волі.- Українська національна ідея є своєрідною філософсько-культурною парадигмою державотворення і духовного відродження України, демократичного регулятора суспільних відносин, консолідації української нації. Розуміння української національної ідеї в історичному аспекті передусім орієнтувало на рух за незалежність України, суверенність, відокремлення, відмежування від тиску й панування певних сил (держав). Сьогодні вихідним пунктом національної ідеї є реальний суверенітет України, без якого неможливий економічний, соціальний і духовний розвиток держави, збереження та подальший розвиток культури, мови, утвердження національної гідності й самобутності українського народу, право самостійно вирішувати всі питання суспільно-політичного життя. Отож, національна ідея повинна стимулювати національний розквіт.