Здавалка
Главная | Обратная связь

Архітектура і местецтво в 19 ст.



У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійсько-Угорською (20% площі) і Російською (80% площі) імперіями. До того часу завершилася ліквідація української державності.

В архітектурі XIX століття на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).

Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер.

Одеська опера, 1809, архт. Том де Томон

У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму — Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров'я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А. Меленським. За його проектом споруджені пам'ятник на Честь повернення Києву магдебурзького права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Поділ, який постраждав від пожежі 1812 року. У 1837—1843 роках за проектом Олександра Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава.

У другій половині XIX століття стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з'являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву «еклектика» (змішування). У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і ренесанс, і романський стиль, багато будівель в «цегельному стилі» (головна прикраса — нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862—1886) за проектами І. Штрома, П. Спарро, О. Беретті. Участь у розписах собору В. Васнецова, М. Врубеля зробило собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. Першим проектом у власне українському стилі вважають прийнятий в 1903 році проект будівлі Полтавського земства архітектора В. Кричевського. Розписи цієї будівлі виконав художник Васильківський.

Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського у Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галаґана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві, знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки.

У першій половині XIX ст. розвивається станковий живопис. Поширюється автопортрет, зростає інтерес до камерного портрету, мініатюри. Видатним представником українського реалістичного портретного живопису був В. Тропінін. Художник створив узагальнений образ пред-ставника українського народу ("Українець", "Український селянин", "Дівчина з Поділля"). Реалістичні традиції В. Тропініна в українському портретному мистецтві першої половини XIX ст. розвивали Т. Шевченко, І. Сошенко та ін. Одним із зачинателів нової української школи пейзажного і побутового живопису був В. Штернберг ("Вулиця на селі", "Пастух", "Вітряки в степу"). Творчість Шевченка-художника належить до здобутків українського образотворчого мистецтва. На ранніх живописних творах Шевченка позначився вплив його вчителя — К. Брюлова. Поступово у творчості художника виявляються спроби відобразити психологічну глибину й індивідуальні особливості характеру людини.

Для скульптури друга половина XIX ст. була періодом виникнення національної реалістичної школи, основоположниками якої стали Л. Позен та П. Забіла. Перший працював в основному в тематично-жанровій скульптурі малих форм, другий – у жанрі скульптурного портрета. Серед творів скульпторів-монументалістів слід відзначити відомий пам’ятник Б. Хмельницькому в Києві (1888, скульптор М. Микешин). У скульптурі Східної Галичини та Буковини ще панує академізм. Лише в 70-90-х pp. навколо майстерні Ц. Філіппі сформувалась група молодих митців (Т. Баронч, Т. Болотницький, А. Кужава, Ю. Марковський, К. Островський та інші), у творчості яких помічаємо риси реалізму.

У 60-х pp. починається поворот до національного мистецтва у західноукраїнському малярстві. Першим звернувся до народної тематики К. Устиянович. Однак, лише під кінець XIX ст. реалізм у західноукраїнському малярстві утверджується остаточно. Саме тоді починають творити А. Манастирський, О. Курилас, О. Новаківський, І. Труш та інші художники нового покоління, які зуміли поєднати реалізм з досягненнями європейських імпресіоністів.

Серед українських пейзажистів виділяються В. Орловський, С. Світославський, П. Левченко та С. Васильківський. Останньому найкраще вдалося поєднати здобутки ідейного реалізму з українською національною традицією, передати неповторну красу природи рідного краю. Можна впевнено говорити про те, що його пейзажні твори є справжніми шедеврами світового мистецтва. Майстром батального живопису на Україні став М. Самокиш; з його історичних полотен найбільш відома картина «Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким».

Розвиток українського національного образотворчого мистецтва в другій половині XIX ст. зосереджувався у трьох мистецьких центрах – Одесі, Києві й Харкові. З 1875 р. в Києві діяла заснована М. Мурашком рисувальна школа, учнями якої були відомі згодом майстри українського живопису М. Пимоненко. С. Костенко. І. Їжакевич, а також російські художники М. Врубель, В. Серов.

Основою нової музичної культури України, що витворилась у другій половині XIX ст., стала народна пісенна творчість. Тривало збирання пісень та укладання збірок з нотами (записи Т. Шевченка, «Исторические песни малорусского народа» М. Драгоманова і В. Антоновича, «Чумацкие народные песни» І. Рудченка Зробили спробу вивести українську музику на широку дорогу європейського поступу, сприяли поширенню музичної культури серед молоді, популяризували українську пісню П. Сокальський (опери «Мазепа», «Майська ніч», «Облога Дубна»), П. Нішинський (музична картина «Вечорниці» до драми Т. Шевченка «Назар Стодоля»), М. Аркас (опера «Катерина»). До поширення українського музичного мистецтва спричинилися також численні аматорські трупи, при яких діяли хори та оркестри. Існували хори в Києві (під керівництвом М. Лисенка та О. Кошиця), Харкові, Полтаві, у містах Галичини і Буковини (товариство «Боян»).

Цілу епоху в розвитку української музичної культури складає творчість Миколи Лисенка (1842-1912), талановитого композитора, піаніста, диригента, музикознавця, педагога та громадського діяча, творця національного напрямку української музики, який вивів її у коло світового музичного мистецтва. У 70-90-х pp. Лисенко створює найбільш відомі опери «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба» та інші, пройняті духом народної пісні. Велику шану композитору принесли його вокальні твори під загальною назвою «Музика до «Кобзаря» Шевченка», збірки народних пісень, романси на слова І. Франка, Лесі Українки, М. Старицького.

 







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.