Главная | Обратная связь

Писемність та література Київської Русі.

Писемність у дохристиянські часи була поширена у завнішньо-політичній, економічній і торгівельній сферах. Найважливішим джерелом писемності язичницьких часів є договори Русі з греками 907, 911, 944, 970 рр.: Олега, Ігоря та Святослава, зміст яких зберігся в «Повісті минулих літ». Подібні документи, за традицією візантійської дипломатії, писалися в двох примірниках: грецькою мовою та мовою народу, з яким укладався мир, тобто давньоруською (протоукраїнською), яка імовірно, послугувалась грецькими чи латинськими літерами та спеціальними слов’янськими (ж, ч, ш, щ). У договорах багато свідчень існування писемності на Русі. Так, ідеться про те, що руські посли та купці, які прямували до Візантії, повинні були мати писані грамоти від київського князя. Згадується і звичай писати грамоти-заповіти для тих, хто йде на військову службу. Крім договорів князів, оригінальними пам’ятками давньоруського (праукраїнського) письма були численні надписи на предметах домашнього вжитку – горщиках, ливарних формах, голосниках, корчагах, що свідчить про поширення писемності серед простого люду. Наприклад, у Гніздовському кургані, розташованому неподалік від Смоленська, був знайдений керамічний посуд Х ст. з написом «Гороухща» або «Гороунша», тобто для зберігання гірчиці чи гірчичної олії. Після введення християнства, у Київській Русі утверджується кирилична система письма, яку створили в 60-х рр. ІХ ст. греко-болгарські просвітники брати Кирило та Мефодій для перекладу з грецької мови богослужбових книг на одну зі слов’янських (староболгарську). На основі грецького алфавіту було створено глаголицю і кирилицю. З Болгарського царства ця писемність була перенесена й на Русь. Деякі дослідники вважають, що слов’яни мали письмо до кирилиці (протокирилицю), про що свідчать знайдені на стінах Софії Київської графіті. Ця абетка (інколи її називають софійською) простіша від кирилиці — має 27 літер, серед яких 23 грецьких і 4 слов’янські (Б, Ж, Ш, Щ). Та й у літописі є запис про те, що Кирило і Мефодій знайшли у Корсуні (Херсонесі) Євангеліє і Псалтир, написані руською мовою. Поступово кириличне письмо витіснило стару писемність, кирилицею написані усі відомі нам пам’ятки ХІ і наступних століть: «Остромирове Євангеліє», «Ізборники» 1073 та 1076 років, «Слово про закон і благодать», «Мстиславове Євангеліє» Отже, виникненню писемності у східних слов’ян сприяло два головних чинники: поява держави і проникнення на східноєвропейські території християнства.

Поява літератури в Київській Русі була важливим явищем культурного життя. Виникла вона на ґрунті усної народної словесності, слов’янської міфології, а також унаслідок засвоєння після запровадження християнства візантійсько-болгарського літературного досвіду. До наших днів дійшли два види пам’яток давньоруської літератури: перекладні та оригінальні.

Перекладна література Київської Русі представлена творами різних жанрів і різного спрямування, серед яких:

- біблійна література (похвальні пісні, гімни Богові, Богородиці, святим, зокрема канони, кόндаки, ікоси, акафісти; переклади Старого й Нового Заповітів, зокрема Псалтир, Четвероєвангеліє, Апостол; оспівування і возвеличення християнських святих – житія; збірки оповідань про подвиги пустельників, ченців – патерики; неканонізовані перекази на біблійні теми, близькі до житійної літератури – апокрифи, наприклад, Ходіння Богородиці по мукам, Похвала пророку Іллі);

- природничо-наукова література (перекладні енциклопедичні книги, зокрема анонімний «Фізіолог», «Шестиднев» Іоанна Екзарха, «Християнська топографія» Козьми Індикоплова);

- історична література (переклади візантійських хронік Іоанна Малали, Георгія Амартола, у яких цікаві оповідання від часів створення світу і факти поєднуються з біблійними переказами);

- повісті (прозові оповіді, найпопулярніші серед яких «Александрія» про життя і подвиги Олександра Македонського).

На основі перекладної літератури, а також під впливом усної народної творчості формується оригінальна література Київської Русі.

1. Житія – це життєписи святих мучеників і князів, які стали жертвами князівських усобиць, наприклад, «Житія Бориса і Гліба», «Житіє Антонія Печерського», «Житіє княгині Ольги» та ін. 2. Проповіді, зокрема «Слово про закон і благодать», виголошене приблизно 1050 р. в Софії митрополитом Іларіоном. Це своєрідний маніфест самоусвідомлення руського народу, утвердження самостійності Київської держави і церкви.

3. «Повчання Мономаха» - зразок популярного в середньовічній літературі жанру повчань і одночасно життєпис; оригінальний твір, у якому Володимир Мономах (роки правління 1113—1125) висловлює думки загальнодержавного, політичного та морального характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою подавати приклад іншим.

4. Героїчна поема «Слово о полку Ігоревім» (1185 – 1187) – найвизначніша пам’ятка Київської Русі, неперевершений шедевр світової літератури. Поразка русичів у боротьбі з половцями 1185 р. послужила авторові приводом для пекучих роздумів про долю рідної землі і народу, про необхідність всенародного єднання для відсічі ворогам. Твір перекладений багатьма мовами світу. 1985 за ухвалою ЮНЕСКО відзначалося 800-річчя «Слова».

5. Збірка оповідань про історію та ченців Києво-Печерського монастиря поч. ХІІІ ст. – «Києво-Печерський патерик». В його основі лежать легенди і перекази про особливу

святість монастиря, місця, де він заснований, підкреслюється значення монастиря як осередку культури. Серед тих, кого прославляв патерик – монах Агапіт, перший відомий руський лікар, з іменем якого пов’язують заснування лікарні при монастирі.

6. Паломницька література. Паломництво – це ходіння до святої землі, до Палестини, до Гробу Господнього. Найвідомішою пам’яткою паломницької літератури початку ХІІ ст. є «Житіє і ходіння Данила, руської землі ігумена», написане ігуменом одного з чернігівських монастирів Данилом, який відвідав святі місця і описав усе побачене – топографію середньовічної Палестини, біблійні легенди.

7. Історична література. Літописання – оригінальний вид літератури, якого не знала жодна країна Західної Європи. Літописи — це історичні твори, у яких розповідь велася за роками («літами») і які містили не тільки стислі записи, а й цілі новели, перекази та легенди про окремі історичні події. На відміну від західноєвропейських хронік, що писалися латиною, літописи велися рідною мовою, близькою до народної, були надбанням як княжої еліти, так і широкого загалу освіченого населення. Вони читалися, переписувалися упродовж багатьох століть, тому й дійшли до нашого часу. Традиція літописання склалася в Києві у Х ст.