 |
|
Загальна характеристика європейської культури 14-17 ст. Релігійна ситуація в Україні в 14-17 ст.
Прологом до українського "культурно-національного відродження" другої половини XVI – першої половини XVII ст. послужив другий південнослов’янський вплив XIV–XVI ст. Якщо перший вплив, пов’язаний зі св. Кирилом і св. Мефодієм, мав мовно-літературну спрямованість, то другий відрізнявся загальнокультурною і богословською орієнтацією, будучи злиттям літературних, етико-релійних ідей і реформаційних рухів.1 Поштовхом до нього стала діяльність болгарської Тирновської школи патріарха Євфимія Тирновського. В Україні її ідеї розповсюджувалися митрополитами Кипріяном і Григорієм Цамблаком. Набуває впливу містична теорія греко-візантійського аскетизму – ісихазм (засновник афонський чернець Григорій Палама), а також єретичні ідеї заперечення Святої Трійці, молитов святим і Божій Матері, сумніву в божественності Христа2.На думку низки дослідників, у ці часи в результаті синтезу народної і книжної культури закріплюється самобутній стиль мислення українців. На відміну від західноєвропейської традиції, переважає пошук не істини, а правди, збагнення драми життя. Духовна енергія виливається не у формі філософських трактатів, спекулятивного теоретизування, а насичує глибинним філософським сенсом будь-яке творіння духу – релігійну проповідь, політичний трактат, літературний твір, витвір мистецтва.3У XIV–XVIІ ст. виконання християнськими церквами своїх душпастирських завдань відбувалося на тлі конфлікту, що загострюється, між католицькою (державною) і православною (традиційною) церквами. У XVI ст. до цього додався новий чинник – розкол католицтва, протестантський рух – Реформація. Вона широко розповсюджується у верхах, імпонуючи ініціативним шляхтичам пропагандою підприємництва, орієнтацією на земні успіхи, як знак божественного обрання до спасіння. Шляхтичі популяризували нові ідеї в своїх маєтках, що проте не викликало відгуку в селянському середовищі.У 1530–1540-ві рр. в Україні з’являються осередки протестантизму переважно кальвіністської віри (лютеранство було поширене менше), а також антихристиянська єресь социніанства, яка заперечувала практично всю християнську догматику (в тому числі засадничий догмат, без віри в який християнство не може існувати – боговтілення та воскресіння). В літературі часто помилково зараховують социніан (антитринітаріїв) до протестантів тільки на тій підставі, що антитринітарний рух активізувався в епоху Реформації. Однак вони не були протестантами, з християнством їх також нічого не пов’язує. "В 1573 році, коли в Сенаті у кальвіністів була переважна більшість, польський сейм провів рішення про вічну та всеохоплюючу віротерпимість, з якої виключалися лише социніани", – пише Норман Девіс.1 Социніани-антитринітарії, зауважує Юліаш Бардах, не брали також участі в антикатолицьких конфедераціях протестантів (кальвіністів, лютеран) та православних, були виключені зі сфери чинності Варшавської конфедерації.2
21. Братства - це всестанові, загальнонаціональні організації, що створювались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Братства - це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. Їм належать великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональної консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури. Об’єднуючиосвіченихміщанташляхтичів, братстварозумілинеобхідністьрозвиткуукраїнськоїнаукийлітературиізалучалидосвоїхустановдіячівкультуризрізнихчастинУкраїни. Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI-початку XVII ст. Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Транквіліон Ставровецький, Іов Борецький та ін. Усі вони як тогочасні керівники братств є типовими людьми Відродження. Це яскраві, багатогранні індивідуальності, водночас - керівники суспільного руху та культурні діячі широкого діапазону - учителі, вчені, письменники. Найстарішим і найвпливовішим булоЛьвівське Успенське братство, розквіт діяльності якого припадає на 80-і р. XVI ст. Від 1585 р. його покровителем став князь К. Острозький, а згодом - князі Вишенські, Ружинські, Потоцькі, а також заможні купці та ремісники. 3окрема Костянтин Корн, який заповів львівському братству 4 тис. золотих. Усього в братській скарбниці на той час була досить значна сума - близько 50 тис. золотих. Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615-1616 рр., була створена одночасно із організацією Київського Богоявленського братства; це засвідчує, що для фундаторів братства і школи головним було саме створення школи. Школа перебувала під постійною опікою видатних політичних і культурних діячів України - Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше - митрополита Йова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просвітителів, які взяли активну участь у її реформуванні в Києво-Могилянський колегіум (1632р.), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVIIст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії. Братства великого значення надавали вихованню, формуванню моральних засад. Братчики не допускали сварок, для всіх були обов’язкові дотримання дисципліни, повага та пошана до старших, чесність та люб’язність. На їх думку освіта – найкраща зброя для захисту своєї віри, подальшої діяльності при братствах працювали друкарні, де випускали підручники, різноманітну літературу. Вони були всестановими, приймали до лав всіх, хто бажав цього і міг щось зробити для розбудови держави , її освіти,культури. Головна увага приділ словянській та укр. мовам, грецька, латинська, що сприяло засвоєнню античної спадщини, осягненню тогочасної європейської науки та культури.
22.
23.
24.
25. Думи та історичні пісні, створені у часи козаччини, сповнені неприхованої гордості за тогочасних воїнів - безстрашних і непримиренних до ворога, але не позбавлених рис духовності та християнської моралі. Надприродніможливостіпісеннихперсонажів, їхнінадзвичайноїдуховноїсиливчинкививищуютьгероївепікинадсвітомзвичайнихявищ.
Пісенна розповідь, де міфологізовано кожен образ і де кожне слово має
неабияку вагу і значення, полонить слухача,
поступово втягуючи його у свій художній світ. Козацькі думи Тематика, функція й стиль козацьких дум становлятьгармонійну цілісність, що
виокремлює ці твори у неповторний жанр. На довершеність їх поетики
і музичної форми вплинулаіндивідуалізація творчого
процесу в XVI-XVII століттях –бароковий майстер, спираючись на народну стихію, зумів піднятися на якісно новий щабель творчості. Зкозацькогосередовища, якетворилокозацькихдумовийепосутрансівоєннихдійіперепочинків, відпокаліченихкозацькихлицарівкозацькідумиперейшлидокобзарівілірників, здебільшого сліпихмузикантів, щобулитипологічно
подібнимидогрецькихаедів, південнослов'янськихслєпцов –гуслярів, тамбурашів. сторичніпіснікозаків
Формуючисьспочаткуспонтанновлонііншихжанрівпісенноїтворчості, історичнапісня (якідума) досягаєкульмінаціїу XVII-XVIII ст. - вепохукозаччинивУкраїні. Вона відрізняється хронікальністю, тяжіє до уважного стеження за історичними подіями, за долями конкретних героїв. Такою є відома на всіх теренах України, зафіксована у багатьох варіантах пісня про Байду. Прототипом героя був ДмитроВишневецький,черкаськийстароста з родуГедиминовичів, засновник Запорозької Січі. Головний герой козацьких дум, історичних пісень - козацтво. Воно діє як військова організація в межах трьох імперій у складній, неоднозначній ролі оборонця національних
та релігійних інтересів України і охоронця кордонівчужих держав. Драматизмомтакої ситуації пройняті козацькі думи, історичні пісні.
Про небувалу відвагу і спартанський дух козаків пишуть політичні діячі, історики, письменники XVI-XVII століть - Б.Папроцький, Е.Ляссота, Дж.Сміт та інші. Поняття захисту рідної землі в козацьких думах, історичних піснях ототожнюється з поняттям християнської православноївіри, яка в ситуації протистояння магометанству й католицизму набирає сенсу ідеологічногозахисного щита. Він прочитується в козацьких думах про Самійла Кішку, козака Голоту, Івася Коновченка,в усіх піснях про Б. Хмельницького. Козацькі пісні співалися по всій Україні і найбільше в центральних районах Ліво- і Правобережжя, де розгорталися воєнні дії.
Про це свідчить їх лексика, розспівний мелос, типовий для цього регіону.
Поширившись по всій Україні, історичні пісні адаптували риси
пісенного стилю тих територіально-мистецьких середовищ, де їх найбільше любили й виконували.
26.Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи.1615 рокуцяшколаотрималаприміщеннявідшляхтянки Галшки Гулевичівни. Деяківчителі Львівської та Луцької братськихшкілпереїхаливикладатидоКиєва. Школа мала підтримку Війська Запорозького і зокрема гетьмана СагайдачногоHYPERLINK "https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D1%94%D0%B2%D0%BE-%D0%9C%D0%BE%D0%B3%D0%B8%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%8F_(1659%E2%80%941817)"[4].
У вересні 1632 року Київська братська школа об'єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Київський митрополит Петро Могила побудував в ній систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польської та латини. Станових обмежень для отримання освіти не було. Згодом колегія іменувалася Києво-Могилянською на честь свого благодійника та опікуна.
Згідно з Гадяцьким трактатом 1658 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною колегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом. Після входження українських земель у склад Московського царства статус академії був підтверджений у грамотах російських царів Івана V 1694 року та Петра I 1701 року[5]. За час існування Києво-Могилянської академії, з її стін вийшло багато відомих випускників. До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик,Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, а також багато хто з козацької старшини. Тут навчалися архітекторІван Григорович-Барський, композитори Артемій Ведель та Максим Березовський, філософ Григорій Сковорода та науковецьМихайло Ломоносов. Авторитет та якість освіти в академії також приводили сюди іноземних студентів: росіян і білорусів, волохів, молдаван, сербів, боснійців, чорногорців, болгар, греків та італійців. Вихованці академії часто продовжували освіту в університетах Європи, оскільки, згідно з європейською традицією, викладання проводилось латиноюHYPERLINK "https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D1%94%D0%B2%D0%BE-%D0%9C%D0%BE%D0%B3%D0%B8%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%8F_(1659%E2%80%941817)"[6].
Незважаючи на намагання випускників перетворити академію на сучасний університет, за розпорядженням уряду, указом Синоду від 14 серпня 1817 року Академію було закрито[7]. Натомість 1819 року в приміщеннях Києво-Могилянської академії була створена Київська духовна академія.
Навчання в академії було відкритим для всіх станів суспільства. Рік починався 1 вересня, але студентів приймали також пізніше протягом року.
Процес навчання в Київській Академії тривав дванадцять років. Предмети поділялися на так звані ординарні та неординарні класи. До ординарних належали: фара, інфіма, граматика, синтаксима, поетика, риторика, філософія та богослов'я. В неординарних класах викладались грецька, польська, німецька, французька, єврейська та російська мови, історія, географія, математика (курси включали алгебру, геометрію, оптику, діоптрику, фізику, гідростатику, гідравліку, архітектуру, механіку, математичну хронологію), музика, нотний спів, малювання, вищого красномовства, медицини, сільської та домашньої економіки. В 1751 р. в академії почали викладати російську мову та поезію, в 1784 р. було заборонено читати лекції українською мовою[11]HYPERLINK "https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%B8%D1%94%D0%B2%D0%BE-%D0%9C%D0%BE%D0%B3%D0%B8%D0%BB%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%B0%D0%BA%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D0%BC%D1%96%D1%8F_(1659%E2%80%941817)"[12].
Випускникам академії надавався сертифікат з підписами ректора та префекта.
Випускники та професори старої Києво-Могилянської академії відіграли важливу роль в освітньому та професійному житті України. Багато хто з козацької старшини та гетьманів Запорізького козацтва навчалися тут. До випускників зокрема належали Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович. Канцлер Російської імперії Олександр Безбородько походив з України та здобував освіту в КМА. Університет довгий час був також важливою релігійною школою, звідси вийшли такі відомі християнські діячі як Степан Яворський, Феофан Прокопович і Дмитро Ростовський. Протягом 17 та 18 ст. КМА була колискою культурного життя України та Російської імперії. Декілька поколінь художників, архітекторів, музикантів та науковців були виховані в ній, наприклад архітектор Іван Григорович-Барський, композитор Артемій Ведель, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Після перетворення в Київську духовну академію навчальний заклад зберіг свою міжнародну репутацію як центр православної релігійної освіти.
27.В перше друкована книга в Україні з’явилася у другій половині XVI ст., а до цього книги були рукописні. Переписування книг — це була дуже копітка, виснажлива робота. На одну книгу йшло дуже багато часу: і рік, і більше. Тому подією величезної культурної ваги стало запровадження книгодрукування в Німеччині у середині XV століття, яке швидко було запозичене практично всіма країнами Європи, у тому числі й Україною. У 1464 році воно виникло в Італії, у 1470 році — у Франції, у 1473 році — в Голландії та Угорщині, у 1474 році — в Іспанії, у 1480 році — в Англії. Початок слов’янського друкування припадає на 1491 рік, коли відомий друкар Фіоль у Кракові надрукував дві книжки — „Часословець» і „Осмоглас- ник». Обидві книги набрані кирилівським шрифтом, який є основою сучасної української та російської азбуки. На жаль, життя і діяльність Фіоля Швайпольта закінчилося трагічно. Саме за друкарську діяльність він був заарештований краківською інквізицією. Це сталося у 1491 році.
Батьком українського друкарства вважають Івана Федорова. Іван Федоров народився близько 1510 року (точна дата його народження невідома). Вважають, що він навчався у Краківському університеті, який закінчив у 1532 році і здобув ступінь бакалавра. У 50-х-60-х роках XVI століття працював дияконом у церкві Ніколи Гостужського в Московському Кремлі, паралельно працюючи в анонімній друкарні, яку невдовзі було закрито. Згодом переїжджає до Львова, де з великими труднощами відкриває друкарню. У 1574 році він друкує „Апостол», який вважається першою українською друкованою книгою в Україні. Ця книга вийшла тиражем 1000 примірників обсягом 560 сторінок (збереглося 77 книг). У Львівській друкарні Іван Федоров видає й „Азбуку» — перший слов’янський підручник, надрукований кирилівським шрифтом. Обсяг книги — 80 сторінок (збереглося декілька примірників).
У 1576 році Іван Федоров переїжджає до Острога, де на кошти князя Острозького відкриває друкарню, і за чотири роки (з 1578 по 1581) випускає у світ „Азбуку», „Псалтир», „Новий Завіт» (988 сторінок!), „Книжку зібрань речей найпотрібніших коротко викладених» та „Хронологію». За бажанням і на кошти князя Острозького (засновника Острозької вищої школи) у 1581 році Іван Федоров видає один з шедеврів давньоукраїнського друкарства — повну слов’янську „Біблію» (1256 сторінок, тираж — 2000 примірників).
У 1582 році переїжджає знову до Львова, планує відкрити власну друкарню, але смерть перервала всі плани й наміри. 5 грудня 1583 року перший український друкар Іван Федоров помер. Похований у місті Львові в Онуфріївському монастирі. „Друкар книг, перед тим небачених» — такий напис викарбовано на надгробній плиті людині, життєвим кредо якої було „духовне насіння розсівати по світі і всім роздавати належну їм духовну поживу».
Після смерті Івана Федорова у 1583 його друкарське устаткування перейшло до Львівської Братської друкарні. У 1977 р. скульптори Б. Борисенко і В. Подольський у Львові спорудили пам’ятник славному українському першодрукареві, у цьому ж році відкрито музей і присвоєно його ім’я Львівському поліграфічному інституту (нині — Академія друкарства).
Іван Федоров багато зробив для розвитку друкарської справи. Саме він уперше ввів друкований шрифт, ще задовго до реформи Петра І використав скорочений шрифт — „гражданку», вперше помістив у книгах гравюри світського змісту, сторінки оздоблював рамками, орнаментом тощо.
З 20-х років XVII ст. найбільшим центром книгодрукування в Україні стає Києво-Печерська лавра. Лаврська друкарня видавала переважно церковно-служебну, богословську літературу, але не обходила своєю увагою і навчальну, світсько-політичну літературу та віршовані твори („Служебник», „Псалтир», „Акафіст», „Триодь», „Євангеліє вчительне», „Часослов», „Лексікон словеноросский» та багато інших). Видання Києво-Печерської лаври відзначалися високою поліграфічною технікою. Титульний аркуш прикрашався гравюрами на сюжет книги, текст кожної сторінки був обрамлений орнаментом або рамкою, оправа книг виготовлялася із дощечок, обтягнутих шкірою або дорогою тканиною, прикрашалася тисненням, орнаментом, а в центрі вміщувався «медальйон із зображенням сцен із релігійних творів. Сам текст творів був надрукований червоними і чорними фарбами, використовувалися різні шрифти.У 1625 році у місті Малині (на Житомирщині) була заснована паперова фабрика, у цей же період було виготовлено новий друкарський шрифт, що підняло книгодрукування в Україні ще на вищий рівень. То ж не випадково, що до 1648 року в Україні функціонувало 25 друкарень, існувати дуже зручні мандрівні друкарні.
28.Бароко - стиль в мистецтві кінця 16 - середини 18 ст. Виявився в архітектурі, живопису, літературі та музиці Характерною особливістю бароко є проникнення світського світогляду в усі сфери художньої діяльності. Монументальність форм, експресивність, введення алегорій та символів, пишна декоративність орнаментики, парадність та урочистість, що притаманні бароко, знайшли відтворення в мистецтві цього періоду. Злиття принципів бароко з національною народною традицією визначило своєрідність його варіантів. Специфічно риси бароко, які виявилися в усіх видах мистецтва - архітектурі, живописі та графіці, скульптурі, художньому металі та гаптуванні. Розвиткові мистецтва сприяло піднесення філософської думки, науки, літератури. Прийшовши на зміну художній культурі Відродження і маньєризму, бароко відкрило нові можливості для мистецтва, що особливо яскраво виявилося в синтезі мистецтв, у створенні грандіозних міських і паркових ансамблів.
Для бароко характерні урочистість і вражаючі ефекти, динамічність композиції й декоративна пишність. В архітектурі це виявилось у примхливих планах, великих контрастах об'ємів, перевантажених скульптурних оздобах, світлотіньових і кольорових ефектах. Живопис і скульптура бароко відзначаються декоративно-театральними композиціями, тонкою розробкою колориту й ефектів освітлення.
Теоретичну основу під українське літературне бароко підводили курси риторики й поетики, які читалися в тодішніх школах, насамперед в Київській академії. Письменники, в творчості яких найвиразніше виявилися риси бароко були викладачами чи вихованцями цієї академії. Перші його прояви помітні на Україні на межі 16 і 17 століть. Українське барокко та європейський контекст / Ред кол. Костюк О.Г., Федорук О.К. та ін. - К.: Наукова думка, 1991. - С. 25
Для стилю бароко в музиці характерні величність, пишність, декоративність, драматизм, заглиблення у внутрішній світ людських почуттів, синтез мистецтв (у жанрах опери, ораторії, кантати) й водночас прагнення до відділення музики від слова (розвиток інструментальної музики).
Відійшовши від властивих ренесансній культурі уявлень про чітку гармонію та закономірність буття і безмежні можливості людини, естетика бароко будувалася на колізії між людиною та зовнішнім світом, між ідеологічними й чуттєвими потребами, розумом і природними силами, які уособлювали тепер ворожі людині стихії.
Разом з тим культура бароко далека від сентиментальної сльозливості або пасивної споглядальності. Її герой - здебільшого яскрава особистість з розвиненим вольовим і ще більш розвиненим раціональним началом, художньо обдарований і дуже часто благородний у своїх вчинках.
У бароковому мистецтві відчувається болісне переживання особистої самотності, “покинутості” людини напризволяще в поєднанні з постійним пошуком “втраченого раю”. У цих пошуках митці бароко постійно коливаються між аскетизмом і гедонізмом, небом і землею, Богом і дияволом. В образотворчому мистецтві для барокових творів характерне звернення до релігійних сюжетів, де художників, насамперед, цікавлять сюжети чудес та мучеництва, де яскраво проявилися властиві бароковій стилістиці гіперболічність, афектованість, патетика.
Бароко - це мистецтво, збудоване на контрастах, асиметрії.
Однією з основних рис барокової культури, не тільки аристократичної, але й міських низів та селянства, є потяг до синтезу різних видів і жанрів творчості.
29.Театральне мистецтво України бере початок з глибокої давнини, коли воно проявлялося в народних іграх, танцях, піснях та обрядах. З 11 століття відомі театральні вистави скоморохів. В епоху Київської Русі елементи театру були в церковних обрядах. Про це свідчать фрески Софійського собору в Києві (11 століття).
Перші зразки драми прилюдно виголошувалися учнями київських Братської та Лаврської шкіл (16-17 століття). Важливими осередками розвитку релігійної драми у цей час вважалася також Львівська братська школа та Острозька академія.
У 17-18 столітті широкого розмаху набули вертепи — мандрівні театри маріонеток, які виконували різдвяні драми та соціально-побутові інтермедії.
У 1795 році був відкритий перший в Україні стаціонарний театр у Львові, в колишньому костелі єзуїтів. В Наддніпрянщині, де перші театральні трупи народилися також у 18 столітті, процес відкриття стаціонарних театральних споруд просувався повільніше. Так, у Києві перший стаціонарний театр з'явився у 1806 році, в Одесі — в 1809, в Полтаві — в 1810.
Становлення класичної української драматургії пов'язане з іменами Івана Котляревського, який очолив театр у Полтаві та Григорія Квітки-Основ'яненка, основоположника художньої прози в новій українській літературі. Бурлеск та експресивність, поряд з мальовничістю та гумором, що характерні для їх творів, надовго визначили обличчя академічного театру в Україні.
У другій половині 19 століття в Україні поширився аматорський театральний рух. В аматорських гуртках розпочинали діяльність корифеї українського театру — драматурги і режисери Михайло Старицький, Марко Кропивницький та Іван Карпенко-Карий. Заслуга швидкого розвитку театру належить також і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського і Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором і режисером. Провідною зіркою українського театру того часу була Марія Заньковецька.
Коля́дки — величальні календарно-обрядові пісні зимового циклу свят, які походять з глибокої давнини.
Зараз в Україні зима асоціюється перш за все з колядками, які співають на свято Різдва Христового (6-8 січня за новим стилем). Але колись колядки були язичницькими піснями, з якими Православна Церква спочатку вела безуспішну боротьбу, забороняла їх. Однак дуже стійкими виявились в Україні обряди Коляди, багато в чому позначені рисами язичницьких вірувань, що нагадують як про вшанування новонародженого сонця, так і про культ предків[1].
31. Іоанікій Галятовський (Чернече ім'я Йоаникій) (*бл. 1620 — †12 січня 1688, Чернігів) — український письменник, церковний та громадсько-політичний діяч XVIIHYPERLINK "https://uk.wikipedia.org/wiki/17_%D1%81%D1%82%D0%BE%D0%BB%D1%96%D1%82%D1%82%D1%8F" століття.
Іоанікій Галятовський (пол. JoannicjuszGalatowski, стар.укр. Іωаникій Галятовскій) походив з Волині. У 1640-х роках навчався уКиєво-Могилянській Колегії, був учнем Лазаря Барановича.
Близько 1650 року прийняв чернечий постриг. Служив у Куп'ятицькому монастирі (близько Пінська, тепер Білорусь). Повернувшись до Києва, викладав курс риторики у Києво-Могилянському колегіумі.
У 1658—68 роках (після Л. Барановича) — ректор Києво-Могилянської академії, ігумен Києво-Братського монастиря. Від 1668року — ігумен, згодом архімандрит Чернігівського Єлецького монастиря.
Конфлікт і неприйняття ставленика Москви, «місцеблюстителя» Київської митрополії єпископа Методія, якого не визнавало більшість представників вищого українського православного духовенства, примусили Й. Галятовського виїхати з Києва (1664) і шукати притулку у львівського православного єпископа Атанасія Желиборського. Крім Львова, Галятовський відвідав Луцьк,Слуцьк, Мінськ.
1668 року повернувся до Києва. Владнавши питання з друкуванням свого трактату «Месія правдивий», поїхав до Новгорода-Сіверського — до чернігівського архієпископа Л. Барановича.
В 1669—88 роках — архімандрит Єлецького Успенського монастиря у Чернігові.
Помер Іоаннікій Галятовський 02(12) січня 1688 року в Чернігові.
Іоанікій Галятовський — видатний промовець, автор збірок проповідей і оповідань. Автор близько 20-ти творів, здебільшого полемічного характеру, українською та польською мовами.:
«Ключ разуменія..» (1659 і 1660, Київ; 1663 і 1665, Львів);
трактат з теорії гомілетики «Наука, або способ зложення казання» (1659);
«Небо новое» (1665, 1677, 1699), історико-літературне значення якої полягало в ознайомленні українського суспільства з розповідями й легендами західно-європейської середньовічної літератури; [1]
«Скарбниця потребная» (1676).
а також кілька творів полемічного характеру, спрямованих на захист православ'яHYPERLINK "https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%BE%D0%B0%D0%BD%D1%96%D0%BA%D1%96%D0%B9_%D2%90%D0%B0%D0%BB%D1%8F%D1%82%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9"[1].
Видав польською мовою полемікобогословські трактати:
«Лебедь з перами своїми» (1675; за ін. даними — 1679);
«Азбука різним єретикам» (1681),
«Алькоран Магометів» (1683) та ін.
Творчий доробок Галятовського засвідчує його широку ерудицію, глибоку обізнаність з кращими зразками світової наукової, полемічної та історичної спадщини[1].
Слідом за Єпіфанієм Славинецьким, Галятовський вплинув на розвиток схоластичної проповіді в Україні, сприяв поширенню в Московії традицій українського проповідництва. Цю справу згодом продовжили Димитрій Туптало, Стефан Яворський, Феофан Прокопович. Помер і похований у Чернігові.
Димитрій Ростовський (в миру Данило Савич Туптало; грудень 1651, Макарів, Київщина — 28 жовтня 1709, Ростов) — український та російський церковний діяч, вчений, письменник і проповідник, богослов, святий Російської православної церкви, митрополит Ростовський і Ярославський, .
Народився в родині сотника Київського полку Сави Туптала.
Навчався у Києво-Могилянській академії (тоді колеґіум) (1662–1665).
Після постригу 9 липня 1668 р. Т. Д. жив у Київському Кирилівському монастирі.
З 1675 по 1700 р. Т. Д. — ігумен і проповідник різних українських монастирях (Густинський, Чернігівський, Батуринський,Києво-Печерській Лаврі) і недовгий час у Вільні та Слуцьку, жив в єпископа Теодосія Василевича).
1677 року, будучи кафедральним проповідником при Лазарі Барановичу в Чернігові, написав за велінням останнього «Руно орошенное» (1680), першу його книгу, що дійшли до нас.
З 1679 року — імовірно, придворний проповідник гетьмана Івана Самойловича у Батурині. 1680 р. обраний ігуменом Київського монастиря Св. Кирила, проте залишається у Батурині. 1681 р. стає ігуменом Максаківського Спасо-Преображенського, а через півроку — Батуринського Крупицького Миколаївського монастиря.
У 1684 р. Т. Д. за запрошенням Варлаама Ясинського приїздить до Києва і стає проповідником у Києво-Печерській Лаврі. Тут Т. Д. прийняв на себе послух — складання Четій Міней, що прославили його ім'я. Над Четіями Мінеями Т. Д. трудився понад двадцять років і закінчив їх лише в Ростові в 1705 р.
1701 року Петро I призначив Т. Д. митрополитом Тобольську.
Над початку 1700-их Тупталом було побудовано першу каплицю над могилою гетьмана Петра Дорошенка в селі Ярополець(нині Московська область, каплиця не збереглася. Він же започаткував традицію панахид над могилою Дорошенка.[1]
У 1702 р. з уваги на слабке здоров'я Т. Д. призначається митрополитом Ростовським та Ярославльським, де Т. Д. розвив широку адміністративну діяльність. Найголовнішим його починанням було відкриття в 1702 р. школи для священнослужителів. Туди приймалися не тільки діти священиків, а й особи інших станів, усього за час існування школи в ній навчалося 200 чоловік. Школа Т. Д. була загальноосвітньою, а не спеціальною. У школі викладалися граматика, латинська і давньогрецька мови, нотний спів, віршування, риторика. Навчання було побудовано за тогочасними українськими принципами. Ростовська школа проіснувала до 1705 р.
У 1757 р. Т. Д. був канонізований. У Ростовському кремлі знаходиться портрет митрополита пензля В. Л. Боровиковського, написаний у 1790 р. для Ростовського Спасо-Яковлівського монастиря, він списаний, певно, з одного прижиттєвих зображень Д. Р., що не збереглися.
«Руно орошенное» (1680), перший з його творів, що дійшли до нас, був збірником оповідей про чудеса чудотворного образу Богоматері в Чернігівському Троїцько-Іллінському монастирі (7 видань до 1702 р.).
Лазар Баранович (у миру — Лука) (1620 — †3 (13) вересня 1693) — український церковний, політичний діяч другої половини17 століття.
Архієпископ Чернігівський і Новгород-Сіверський Московської Православної Церкви.
Народився: 1) ймовірно, у 1595 році, походив з родини греко-католиків у ВКЛ;[1] 2) в 1620 році в Україні. Існують припущення, що його батьківщиною була Чернігівщина[2].
Навчався у школі Київського Братського Богоявленського монастиря. Остаточну освіту отримав у колегіях Вільно (теперВільнюс, Литва) і єзуїтській КалішаHYPERLINK "https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9B%D0%B0%D0%B7%D0%B0%D1%80_(%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87)"[1] (тепер Польща).
З початку 1640-х викладав у Києво-Могилянській колегії (академії) (або від 1642 до 1647 років викладав польською, латиною в колегіумі Київського братства), з 1647 року став ректором у Гощі.[1] З 1650 року — її ректор й ігумен Братського училищного монастиря, а з 1651 або 1652 року — і Києво-Кирилівського монастиря.
В 1651 році залишив академію і мешкав у монастирях Києво-Кирилівському, Куп'ятицькому і Дятиловецькому. З 1653 року завідував Єлецьким монастирем Чернігівської єпархії.
8 березня 1657 року у Ясах митрополитом Гедеоном Молдавським рукопокладений на єпископа Чернігівського; але старий архієпископ Чернігівський Зосима був живий, тому поселився в Новгород-Сіверському Преображенському монастирі і до смерті Зосими в Чернігівській єпархії було два єпископи.
Близько 1666 р. призначений місцеблюстителем Київської митрополії.
У 1657 році висвячений на Чернігівського і Новгород-сіверського єпископа.
8 вересня 1667 р. зведений у сан архієпископа.
В 1674 році заклав друкарню при Спасо-Преображенському монастирі у Новгороді-Сіверському, у 1679-му переніс її до Чернігова. За його життя було надруковано понад 50 книг.
У 1657, 1659–1661, 1670–1685 рр. він був місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри.
В 1692 р. звільнений на спочинок.
Помер 3 (13) вересня 1693 р. Похований у Чернігівському Борисоглібському монастирі.
Лазар Баранович — автор кількох книг[5]. Зокрема, опублікував збірки проповідей:
«Меч духовний» (1666, 1668),
«Труби словес проповідних» (1674, 1679).
У відповідь на працю єзуїта Бенедикта Павла Бойми пол. «Starawiara» видав у 1676 році релігійно-полемічний трактат пол. «Nowa Miara Stary wiary».
Документальнийматеріалз історії України другоїполовини XVII століття міститьлистуванняБарановичазсучасниками.
Миха́йлоОлекса́ндровичМаксимо́вич (*3 (15) вересня 1804, хутірТимківщина, теперускладісела Богуславець — †10 (22) листопада 1873) — видатнийукраїнськийвчений-енциклопедист, фольклорист, історик, філолог, етнограф, ботанік, поетзі старшинського козацького роду Полтавщини, першийректор університету Св. Володимира.
Михайло Максимович народився на хуторі Тимківщина (нині Черкаської області) в сімї Олександра Максимовича (1773–1834) сільского судді.
У 1819 закінчив Новгород-Сіверську гімназію.
1823 р. закінчив Московський університет (словесний і природничий відділи філософського факультету, згодом ще й медичний). Залишився при університеті для науково-академічної праці, викладав ботаніку.
1833 р. одержав учений ступінь доктора й був іменований ординарним професором на кафедрі ботаніки Московського університету.
1834 р. у відкритому тоді університеті Св. Володимира Максимович дістав професуру російської словесності й був обраний його першим ректором.
Через поганий стан здоров'я пішов 1845 р. у відставку й решту життя присвятив винятково науково-літературній діяльності, яку провадив на своєму хуторі Михайлова Гора біля села Прохорівки Золотоніського повіту, де й помер.
Максимович не раз намагався повернутися до активної науково-академічної діяльності, однак російське міністерство освіти, побоюючись українофільських поглядів Максимовича, усувало його від науково-академічної діяльності.
Живучи в Україні, Максимович підтримував тісні творчі й особисті зв'язки з Тарасом Шевченком, Петром Гулаком-Артемовським, Євгеном Гребінкою, Миколою Костомаровим, Михайлом Щепкіним, Адамом Міцкевичем та іншими визначними діячами науки й культури.
Незважаючи на великий науковий авторитет (Максимович був почесним членом кількох українських та російських університетів і багатьох наукових товариств), лише під кінець життя (1871 р.) його обрано членом-кореспондентом Російської Академії Наук з відділу російської мови та словесності.
Праці природничого характеру «Главные основания зоологии», «Систематика растений», «Ботаника». Видав у Москві збірку «Сборник малороссійських пісень»
Його «Курс математики» був основним підручником кілька десятиліть в усій Російській імперії.
32. Іва́н Григо́рович Григоро́вич-Ба́рський (нар. 1713, Літковичі, ГетьманщинаHYPERLINK "https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87-%D0%91%D0%B0%D1%80%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87"[1] — † 10 вересня 1791, Київ, Російська імперія) — архітектор українського бароко.Народився 1713 вмістечку Літковичах у родині вихідцівізміста Бар на Поділлі. Близько 1715 рокусім'япереїхалидоКиєва. Батькомайбутньогоархітекторабувзаможнимкрамаремістаростоюсоборної подільської церкви Успіння Богородиці Пирогощі. Як і його старший брат Василь, Іван навчався у Києво-Могилянській академії. Окрім усього іншого, Академія давала пристойний рівень мистецької освіти.
Спробував себе в архітектурному мистецтві вже у зрілі роки. До того служив у магістраті, одружився, налагодив сімейний побут (був батьком 15 дітей). А потім, пройшовши вишкіл на будовах інших зодчих, заходився творити самостійно.
Близько 1760 проводив будівельні роботи у Кирилівському монастирі на околиці Києва. Наново декорував стародавнюКирилівську церкву, збудував монастирську огорожу, а також триярусну дзвіницю з брамою та невеликою церквою на другому ярусі. Провів реконструкцію ще однієї пам'ятки часів Київської Русі — церкви Богородиці Пирогощі, де був старостою його батько.
З наявних нині будівель Григоровича-Барського привертає особливу увагу Покровська церква (1766) на однойменній вулиці. Немає сумніву, що на зодчого справив певне враження славетний петербурзький архітектор Растреллі, за чиїм проектом зводилася Андріївська церква. Просто з Покровської вулиці можна побачити разом витвори Растреллі і Григоровича-Барського та знайти деякі спільні риси — зокрема, напівкруглі вигнуті фронтони. Але, як зауважив мистецтвознавець Федір Ернст, «розробка фасаду не має нічого спільного зі стилем Растреллі: своєю спокійним, ясним кольором вона наближається до епохи класицизму, а трибанна система надає їй типового українського колориту». Дуже приємне враження справляють затишні ґаночки обабіч церкви.
Так само на Подолі збереглася й Набережно-Микільська церква (1772–1775) на вулиці Григорія Сковороди. Щоправда, вигляд цієї стрункої будівлі було дещо змінено пізнішою перебудовою бані у візантійському стилі. Зберігся, хоч і дуже перебудований, «городской магазин» — колишній хлібний склад по вулиці Братській, 2. А старий гостинний дім біля Межигірської вулиці та житлової оселі Грецького монастиря і Юрія Драчеві, що стояли на Контрактовій площі, давно втрачено. Кілька гарних споруд традиційно приписують зодчому через близькість до його стильової манери — зокрема, дзвіницю Ближніх печер лаври, залишки церкви Костянтина й Олени на розі вулиць Щекавицької та Кирилівської тощо.
Добра слава про Івана Григоровича-Барського лунала по всій Україні, тож доводилось йому час від часу працювати за межами Києва (у Межигір'ї, Козельці, Золотоноші) і теж надзвичайно плідно.
Іва́н Петро́вич Ма́ртос (нар. 1754, Ічня, Прилуцький полк, Гетьманщина (нині Чернігівська область, Україна) — † 5 (17) квітня 1835, Петербург, Російська імперія) — український скульптор.
Народився в 1754 році у місті Ічні (тепер Чернігівська область) в козацькій родині. Дядько Мартоса був сотником ічнянської сотні й добрим різьбярем. Відомо, що він різьбив іконостас ічнянської церкви та скульптури цього іконостасу. Тому перші кроки Іван Мартос міг пройти у себе вдома.
З 1764—73 навчався у Петербурзькій Академії Мистецтв у Л. Роллана і Н. Жілле. Але найбільш його хист до скульптури сформувався за кордоном, у Римі, в майстерні славного Антоніо Канови. Працюючи там, Мартос багато малював під проводом Помпео Батоні та Рафаеля Менгса, велетнів західноєвропейського малярства доби класицизму.
В 1779 р. Мартос повернувся до Петербурга вже як справжній майстер, скульптор. Тому був призначений до Академії мистецтв у Петербурзі, був її професором (з 1794), а пізніше — ректором (з 1814). Більше ніж за півстоліття своєї праці Мартос залишив по собі в мармурі та бронзі велику кількість скульптур.
Роботи І. Мартоса мали великий вплив на скульпторів Російської імперії 19 століття.
Помер 5 (17) квітня 1835 року в Петербурзі.
Надгробні пам'ятники — найкращі твори Мартоса, праця над ними найбільше відповідала елегійній вдачі Мартоса, цього «поета мрійної й сумовитої грації» (характеристика барона Врангеля). Це визнавали вже сучасники Мартоса. Композитор М. Глинка казав про нього: «його мармур плаче».
Для його надгробних пам'ятників раннього періоду (надгробки: С. С. Волконської, Третьяковська галерея; М. П. Собакіної; обидва —мармур, 1782) характерні строга архітектоніка композиції, тонке моделювання форм, майстерне поєднання високого і низького рельєфу. У подальшому Мартос відходить від барельєфного принципу композиції, відособлюючи людську фігуру від скульптурного фону і монументалізуючи пам'ятник в цілому (надгробки: Н. І. Паніна, 1788, Е. С. Куракіної, 1792; обидва — мармур, Музей міської скульптури, Санкт-Петербург).
Продовжуючи часто використовувати мотив пірамідальної стели з включеним в неї барельєфного медальйона-портрета померлого, Мартос усе більш різноманітить розташування скорботних фігур, вдається до поліхромії відтінків мармуру.
Відтворення інтимного світу переживань, властиве раннім пам'ятникам Мартоса, з початку 1790-х років змінюється підкресленням суспільної значущості монумента, образний вид якого ускладнюються і часом навіть драматизується.
Найкращий період творчості Мартоса — час після повернення з-за кордону — до війни дванадцятого року. В цей час постала велика кількість надгробків із мармуру та бронзи на цвинтарях Петербурга та Москви; в Києві за працю Мартоса вважають надгробок Іллі Висоцького біля Видубицького монастиря.
Твори Мартоса зрілого періоду відрізняються загальною монументальністю форм, органічним зв'язком з архітектурним середовищем ясною замкнутістю композиції, лаконічною виразністю силуету; їх емоційне навантаження з початку 1800-х років відрізняється суворою стриманістю героїв в прояві відчуттів, особливою величавістю образів, покликаних втілити античні ідеали мужності і досконалої краси (надгробки: К. Розумовського в Батурині 1803-1805; П. Рум'янцева в Києві 1797—1805; О. І. Гагаріної, бронза, 1803, Петербург; Павла I, мармур, 1807, Павловськ). Між цими монументами особливо відомий найменш вдалий твір — пам'ятник Кузьмі Мініну та Дмитру Пожарському в Москві 1804-1818 рр.
Вдалішим виявивсь пам'ятник герцогу Рішельє в Одесі (бронза, 1823—1828), який несе в собі багато рис пізньої творчості Мартоса, в якому стають помітні нотки ригоризму, схильність до надмірної узагальненості форм і в той же час до дріб'язковості в деталях (пам'ятник Олександру I в Таганрозі, бронза, 1828—1831). Один з найвдаліших монументів — пам'ятник Потьомкіну в Херсоні 1829-1835.
Іван Георгій Пінзель[2] (Іоан Георг Пінзель, майстер Пінзель[3], пол. Jan Jerzy Pinzel, *~1707HYPERLINK "https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%93%D0%B5%D0%BE%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9_%D0%9F%D1%96%D0%BD%D0%B7%D0%B5%D0%BB%D1%8C"[4] — †~1761) — галицькийскульптор середини 18 століття, представникпізнього бароко і рококо. Зачинатель Львівської школи скульпторів.
Біографічнівідомостіпромайстрамайжевідсутні. Його етнічне походження, місце і час народження, також обставини появи вГаличині та смерті наразі невідомі. В середині 1740-х років він з'явився при дворі магната Миколи Василя Потоцького, який став його головним замовником і патроном. 13 травня 1751 року одружився у Бучачі із вдовою Маріанною Єлизаветою Кейтовою з родини Маєвських[5]. Від цього шлюбу мав двох синів — Бернарда[6] (*1752) і Антона (*1759HYPERLINK "https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%93%D0%B5%D0%BE%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9_%D0%9F%D1%96%D0%BD%D0%B7%D0%B5%D0%BB%D1%8C"[7]).
Протягом 1750-60-х років (переважно спільно з архітектором Бернардом МеретиномHYPERLINK "https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%93%D0%B5%D0%BE%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9_%D0%9F%D1%96%D0%BD%D0%B7%D0%B5%D0%BB%D1%8C"[8]) працював у Львові, Ходовичах (тепер Львівська область), Городенці, Гвіздці(нині Івано-Франківська область), Монастириську (костел Успіння Пречистої Діви Марії, також Антон ШтильHYPERLINK "https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%93%D0%B5%D0%BE%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9_%D0%9F%D1%96%D0%BD%D0%B7%D0%B5%D0%BB%D1%8C"[9]), Бучачі (обидва — сучасна Тернопільська область). Для творів Й.-Ґ.Пінзеля характерна велика емоційність та динаміка, надання створеним формам життєвих рис.
1756—1757 роки разом з Яном Ґертнером виконав бічні вівтарі святого Яна де Мата і святого Фелікса Валуа в Монастирі тринітаріїв (Львів, не зберігся).[Джерело?]
За наявними документами, 24 жовтня 1762 року Єлизавета Пінзелева втретє вийшла заміж за Беренсдорфа. Отже, Пінзель, імовірно, помер до цієї дати (близько1761 року, певно, у Бучачі).
Благовіщення
Вознесіння
Жертвоприношення Авраама (Музей Пінзеля, Львів)
Богородиця зі сцени Розп'яття
Розп'яття (варіанти)
Цар Соломон
33.Макси́м Созо́нтович Березо́вський (нар.16 (27) жовтня 1745, Глухів, Гетьманщина — †22 березня (2 квітня) 1777, Санкт-Петербург, Російська імперія) — український композитор, диригент, співак. Класик європейської музики.
Автор першої української та російської опери («Демофонт»). Разом з іншим українцем Дмитром Бортянським вважається творцем класичного типу російського хорового концерту.
Народився у Глухові на Сумщині в козацькій родині, в місті, де виховувалися музики для роботи при дворі російських імператорів (див. Глухівська музична школа). Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, де почав писати власні твори.
1758 року через виняткові вокальні дані відряджений до Петербургу, де став солістом у Придворній співацькій капелі князя Петра Федоровича. Там познайомився з тогочасною європейською музикою.
У 1759–1760 роках виступав як співак-соліст в Італійській оперній трупі в Оранієнбаумі та Петербурзі.
1769 року відряджений до Італії на навчання у Болонській філармонічній академії, де брав уроки у відомого композитора та історика музики падре Джованні Батіста Мартіні, у якого навчався близько восьми років. Аби мати право бути капельмейстером, витримав іспит 15 травня 1771 р. на звання академіка філармонії в Болоньї разом з чеським композитором на ім'я Йозеф Мислівечек.
Закінчив Академію з відзнакою. Варто зазначити, що в ці ж роки у Болонській академії навчався ще юний В. А. Моцарт. 1771 року отримав звання італ. maestrodimusicaі обраний членом Болонського філармонічного товариства.
До 1773 року єдина закінчена опера — «Демофонт» — була поставлена у Ліворно на карнавальні свята. Таким чином він став першим українським (а також і російським) автором опери.
На початку 1774 року разом з ескадрою російських кораблів під керівництвом Олексія Орлова повернувся до Петербургу, де зіткнувся із байдужістю урядовців. Йому обіцяли місце директора Кременчуцької музичної академії, але цьому проектові не судилося здійснитись. Був зарахований (без посади) церковним півчим і капельмейстером Придворної співацької капели.
Постійні нестатки, неможливість знайти застосування своїм творчим силам привели композитора до нервової недуги. 22 березня 1777 року помер.
У 1820-х в російській літературі поширилась версія про його самогубство, проте біограф композитора М. Рицарєва аргументовано відкидає її як безпідставну[Джерело?]. Трагічна доля судилася творам Березовського — вони або припадали пилом, або взагалі були знищені. Більшість творів Березовського збереглася в рукописах. Були видані тільки поодинокі композиції, які, власне, й принесли йому світову славу.
Відомий як композитор, автор духовних концертів, що написані ним після повернення з Італії (найпопулярніший концерт «Не отвержи мене во время старости»). Він поєднав у своїй творчості тогочасний досвід західноєвропейської музичної культури з національними традиціями хорового мистецтва. Разом із Д. Бортнянськимстворив новий класичний тип хорового концерту.
Духовна музика
Духовні музичні твори охоплюють Літургію, причасні вірші, хвалебну пісню і ряд концертів, із яких збереглася лише невелика частина. Окрім церковнослов'янських текстів Березовський використовував також тексти англійською (хвалебна пісня) та німецькою мовами («UnserVater»).
У літургії композитор використовує характерні для партесної музики постійне гармонічне багатоголосся, зіставлення туттійних і ансамблевих епізодів, метр — 3/2 та 4/2.
Причасні вірші написані на тексти псалмів переважно подячного характеру, у Березовського вони знайшли ліричне втілення (за винятком «Радуйтеся праведнії» і «Хваліте Господа з небес» № 3 урочисто-панегіричної образності). Хорова фактура досить різноманітна, окремі твори мають постійну гармонічну фактуру (напр. «Хваліте Господа з небес» № 1), інші поєднують гармонічну з імітаційною («Во всю землю»), або використовують поліфонічну («Блажені яже ізбрал»), зокрема, фугу(«Хваліте Господа з небес» № 2). Ще яскравіше ніж у Літургії, в причасних віршах спостерігається мелодизація голосів. Мелодика віршів виразна і різноманітна, і нерідко виявляє схожість з типовими зворотами українських ліричних пісень[1].
Духовні концерти займають чільне місце у творчості композитора, і були підняті, як жанр, до найвищого музично-художнього рівня[2]. Збереглися лише три концерти — «Бог ста в сонмѣ Богов», «Господь воцарися», «Не отвержи». Ці концерти успадкували чимало рис партесних концертів, зокрема поєднання акордової і поліфонічної фактур, однак увібрали й традиції західноєвропейської музики, зокрема нова гармонічна мова із функційно-гармонічною ладовою системою. Усі концерти являють собою багаточастинні цикли, складені за принципом образного, темпового і фактурного контрасту, однак об'єднані тематичною цілісністю, що досягається інтонаційними зв'язками між крайніми частинами, а в останньому концерті — протягом усього твору. Концерти досить різні як за побудовою, так і характером:
Єдина опера композитора — «Демофонт» була написана в Італії і ставилася в м. Ліворно у 1773 році, про що збереглася стаття у місцевій газеті «Notiziedelmondo». Збереглися лише 4 арії з цієї опери[3], які свідчать про тісні зв'язки композитора з неаполітанською та венеціанскою оперними школами. Орієнтуючись на тогочасні тенденції розвитку опери-серіа, Бортнянський виявляє в музиці емоційність і щиросердність, почутєєву ніжність і благородство, мелодичну красу[4].
Єдиним відомим інструментальним твором Березовського є Соната для скрипки і чембало, написана в Пізі 1772 року. Рукопис цієї сонати зберігався в Паризькій національній бібліотеці і був розшифрований М. Степаненком та опублікований видавництвом «Музична Україна» в 1983 році.
Соната має три частини, енергійні крайні частини контрастують повільній середній. Як і в опері «Демофонт», Березовський наслідує тогочасні традиції західноєвропейської музики, яскраво виявляючи своє ліричне обдарування[5]
Дмитро́ Степа́нович Бортня́нський (нар. 28 жовтня 1751HYPERLINK "https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BE%D1%80%D1%82%D0%BD%D1%8F%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D0%94%D0%BC%D0%B8%D1%82%D1%80%D0%BE_%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87"[1], Глухів, Гетьманщина — †28 вересня (10 жовтня) 1825, Санкт-Петербург, Російська імперія) — український композитор, співак і диригент, автор 6 опер, камерно-інструментальних творів, хорових циклічних концертів, 10 двохорних концертів, херувимських та причасних творів. Разом з іншим українцем Максимом Березовським вважається творцем класичного типу російського хорового концерту.
Народився 1751 року в Глухові — столиці Гетьманщини та головній резиденції Кирила Розумовського. Відомостей про дату народження композитора не збереглося, однак найімовірнішою дослідники вважають 28 жовтня (за старим стилем), ґрунтуючись на тому, що найпопулярнішим святим на ім'я Димитрій (Дмитро) на теренах України був святий Димитрій, день пам'яті якого припадає на цей день[2].
Початкову музичну освіту здобув у Глухівській співацькій школі, яка готувала співаків для придворної хорової капели в Петербурзі. У юному віці його за сильний голос і музикальність вирізнив з-поміж однолітків Марко Полторацький і забрав до Петербурга до хорової капели, де він навчався у її керівника, італійського композитора й аранжувальника Бальдассаре Ґалуппі.
Згодом Ґалуппі, за вказівкою цариці Єлизавети Петрівни, взяв свого вихованця до Італії, де він навчався протягом десяти років у Венеції, Болоньї, Римі та Неаполі. В Італії були з успіхом поставлені опери Бортнянського на італійські лібрето — «Креонт» (1776), «„Алкід“» (1778), «Квінт Фабій» (1779). Бортнянський бере участь у діяльності музичної академії в Болоньї. Його опери йшли у венеційському театрі «Сан Бенедетто».
У 28-річному віці Бортнянський повернувся до Петербурга, де отримав посаду придворного капельмейстера, а 1784 року — капельмейстера «малого двору» престолонаслідника Павла Петровича. За Бортнянського петербурзька придворна капела досягла високого рівня. Перебуваючи на службі керівника капелою Бортнянський написав багато інструментальних творів, три опери на французькі лібрето «Сокіл» (1786), «Син-суперник» (1787), пасторальну комедію «Свято сеньйора» (1786), ряд творів для клавесину та ін..
Бортнянський був першим композитором у Російській імперії, музичні твори якого почали виходити друком. 1782 року в Петербурзі вийшла друком його «Херувимська», 1784 року — триголосний хор «Хай відправиться молитва моя». 1793 року в Петербурзі вийшли друком романси Дмитра Бортнянського.
У 1796 році, після зведення Павла І на престол, Бортнянський отримав посаду директора придворної капели, на цій посаді композитор перебував до кінця життя. Як і його попередники, Бортнянський поповнював капелу переважно вихідцями з України, зокрема Глухівської співацької школи. 1802 року було засновано Петербурзьке філармонічне товариство, на концертах якого з успіхом виконувалися хори Бортнянського. 1816 року композитора було призначено головним цензором видань духовних творів.
Наприкінці життя Бортнянський продовжував писати романси, пісні, кантати. Він написав гімн «Співець у стані російських воїнів» на слова поета Михайла Хераскова, присвячений подіям франко-російської війни 1812 року. В останні роки життя Бортнянський працював над підготовкою до видання повного зібрання своїх творів, у яке він вклав майже всі свої кошти, але так і не побачив його. Композиторові вдалося лише видати кращі зі своїх хорових концертів, написаних у молодості, як «Духовні концерти на чотири голоси, створені і знову виправлені Д. Бортнянським».
Бортнянський помер 1825 року в Петербурзі, похований на Смоленському цвинтарі на Васильєвському остро