 |
|
Український культурний ренесанс 20-х років 20 ст.
* Самий початок 20х років для української культури був більше ніж несприятливий. Завершений на цей час новий поділ українських земель гальмував визрівання нації, отже, і її культури. Становище з кадрами національної культури на початок 20х років було катастрофічним. Українська інтелігенція, яка у визвольних змаганнях 1917-1920рр. брала участь не на боці більшовиків, здебільшого мігрувала. Та її частина, що залишилася в Україні як “скомпрометована” попередньою діяльністю, не мала можливості активно включатися в національно -культурні перетворення. Більшовики прагнули до політичного й ідеологічного монополізму. Інтелігенція за своєю суттю орієнтувалася на демократичний устрій суспільства. Проте і за цих умов українська культура вижила, більше того у 20-ті роки набула такого злету який правомірно був названий українським культурним ренесансом, національно-культурним відродженням. Певний час політика більшовиків щодо української культури в цілому дійсно була толерантною.Був започаткований новий курс у національно-культурній політиці, що тривав близько 10 років і став найбільш плідним у розвитку української культури за весь період існування радянської влади.Освіта «Даруючи» українському народові право на його культуру, влада мала на увазі нову, класово-пролетарську культуру, вкладену в певні національні форми. Творці ж українського культурного ренесансу намагалися використати ситуацію, щоб вивести українську культуру на рівень світових культурних надбань, спрямувати її на шлях боротьби за національно-державне відродження. Для цього необхідно було подолати наслідки імперської політики в минулому, великодержавний шовінізм і русифікацію, які являли перешкоду на шляху розвитку української національної культури.Ще в 20-ті роки, незадовго до культурної революції, «проклята тема» «двох культур» промайнула була і у нас на Україні - мова йде про сумнозвісну «теорію боротьби двох культур» Д.З. Лебедя. Згідно з нею на Україні, в силу її колоніального становища в Російській імперії, історично склалися і функціонують дві паралельні культури: російська, вона ж міська, вона ж пролетарська, і українська, вона ж селянська, а що гегемоном соціалістичної Революції є пролетаріат, то йому має належати культурна гегемонія, тобто в перспективі українська культура остаточно поступиться місцем російській…Вибухова сила цієї теорії крилася в тому, що висунув її не культуролог, а політик, і підніс громадянству не як матеріал до роздумів, а як керівництво до дії: навіщо, мовляв, панькатися з культурою, котра наперед історично приречена! Полеміка з Лебедем, яку очолив М.О.Скрипник, обернулася тоді, відразу після закінчення громадянської війни, боротьбою за виправлення партійного курсу в галузі національної політики. У 1920 році була надрукована стаття М.О. Скрипника «Донбас і Україна», в якій доводилося, що пролетаріат України русифікований або російський, зможе побудувати соціалізм, привернути в соціальному відношенні на свій бік решту українського народу (передусім селянство) тільки в тому випадку, коли сам стане на бік селянства у відношенні національному, - ця стаття , по сутті, поклала початок тій сторінці української радянської історії, котра здобула назву «українізація».