Здавалка
Главная | Обратная связь

Історичні умови розвитку культури



 

Велике значення для розвитку культури на Україні наприкінці XVIII — у перших десятиліттях XIX століття мало відкриття у ряді міст вищих і середніх світських навчальних закладів. У 1805 році завдяки В. Н. Каразіну було засновано Харківський університет, 1820 року відкрилася гімназія вищих наук у Ніжині, яка 1832 року була реорганізована у ліцей, у 1834 році засновано університет у Києві, гімназії у Полтаві, Одесі та Харкові. У стінах цих навчальних закладів дворянська молодь отримувала не тільки знання, але переймалася найбільш прогресивними національно-культурними ідеями того часу. Також при університетах відкривалися друкарні, що дозволяло видавати фольклорні та поетичні збірки, наукові праці, журнали та альманахи. Вчені, що викладали у Харківському та Київському університетах, займаються фольклорними, етнографічними та історичними дослідженнями, що друкуються в журналах і альманахах як на Україні, так і в Москві, і в Петербурзі.

 

Період розвитку української літератури кінця XVIII — перших десятиліть XIX ст. отримав назву нової літератури. Порівняно з давньою літературою це була література нової історичної епохи — епохи початку розпаду феодально-кріпосницького устрою в країнах Західної Європи та в Росії, посилення боротьби проти кріпосництва і самодержавства, розвитку нових суспільних відносив. Ця епоха вимагала іншої літератури, з новою тематикою, змістом, мовою, заснованої на нових ідейно-естетичних засадах.

 

Друга половина XVIII століття стала часом громадського та економічного піднесення суспільства, розвитку національної культури та характеризувалася посиленою увагою митців до мови, побуту і фольклору, що є витоками національної свідомості та самобутності. Українська інтелігенція прийшла не тільки до національного самоусвідомлення, але й до більш глибокого розуміння ролі художнього слова у розвитку суспільства. Давня українська література не мала значного впливу на суспільне життя через обмеженість тематики, яка була переважно релігійною та шкільною, тому нові митці звертаються до світського життя, до реальності, і це стимулює пошуки нових естетичних принципів і художніх засобів.

 

Становлення нової української літератури відзначилося появою багатьох поетичних творів різних жанрів: поем, історичних віршів, послань, од, пародій тощо. її розвиток ішов у двох напрямах — бурлескно-реалістичному та романтичному» — і в обох цих напрямах відчувався значний вплив народної творчості, яка дала відчутний поштовх для формування нових естетичних зразків у літературі.

 

Провідну роль у формуванні нової української літератури на східноукраїнських землях відіграла творчість І. Котляревського, який перший звернувся до народу — його традицій, побуту, використав народну мову як літературну. Окрім того, він збагатив українську літературу новими жанрами та способами зображення дійсності. Бурлескно-травестійна поема «Енеїда» є одним з неперевершених творів такого роду у світовій літературі. Також Котляревський увів в українську літературу жанр водевілю, опери-драми, оди. Його лі-ричні поезії навіть стали народними піснями («Віють вітри, віють буйні», «Віє вітер горою», «Ой, я дівчина-полтавка» та ін.).

 

На Західній Україні становлення нової літератури відбувалося у той самий час, але у більш жорстких умовах культурного гноблення, хоча соціальний гніт народу був подібним до Росії: кріпосне селянство було власністю пана, а солдатчина однаково нівечила життя рекрутів в обох імперіях.

 

Виявом народного протесту проти гноблення на Західній Україні стала масова втеча селян у глухі землі на Буковині, на незайняті східноукраїнські землі, на Кубань і Дон. Іноді активний протест виливався у народні повстання: повстання селян Волі Якубової (1819) та інших сіл Самбірщини (1823), Сколівщини (1824), Чортківщини (1838), Стрийщини (1842), масові заворушення в Галичині (1846), повстання під проводом Лук'яна Кобилиці у 40-х роках на Буковині. Тому визвольні ідеї стали провідними серед українського народу того часу.

Політика денаціоналізації на Західній Україні була ще більш жорстка, ніж на Східній: знищувалися історичні та культурні пам'ятки, які б нагадували про єдність України. Цю ж роль відігравала і церковна унія.

Проте економічний і культурний обмін між західними і східними українськими землями все ж відбувався: хліб зі степової України йшов на Прикарпаття, а деревина, сіль звідти — на Подніпров'я; книги, що були видані у Львові, продавалися в Росії, а надруковані у Петербурзі, Києві та Харкові — таємно переправлялися в Галичину.

 

Австро-угорський уряд прийняв жорстку політику щодо освіти. Це призвело до того, що у Галичині майже зникли українські освітні центри, а на початок XIX століття залишилося лише два навчальних заклади, що готували б вчителів «руської» мови (церковнослов'янської) — бурси у Львові та у Перемишлі. Школи були онімечені та сполонізовані, і відвідувала їх лише десята частина дітей шкільного віку. У духовних семінаріях, які готували священиків для села, заборонялося говорити українською мовою, а з 1805року Львівський університет було переведено до Кракова аж до 1817 року.

 

Ще більш важкою була ситуація з українським друкарством. З 1787 року (цісарський дозвіл на викладання деяких предметів у Львівському університеті «місцевим наріччям»), до 1837 року (вихід альманаху «Русалка Дністровая»), у Галичині було надруковано лише ЗО видань церковнослов'янською мовою.

 

Але, не зважаючи на важку національну ситуацію, просвітительські ідеї захопили і західноукраїнських культурних діячів. Мовознавці пишуть розвідки і граматики «руської мови», складають абетки, деякі вчені працюють над створенням оловників, фольклористи збирають народні пісні.

 

Ця боротьба навколо української мови, граматики, абетки і фольклору мала політичний зміст, адже визнати право наіснування мови і літератури означало визнати і соціальну рівність українців.

 

***

 

В історії культури Української козацької держави XVIII ст. було складною і багатогранною добою. Це був період, коли продовжувався започаткований у попередні часи розквіт українського мистецтва й літератури. Однак у той самий час створювалися умови, за яких українська культура поступово втрачала свою самобутність і набувала рис провінційності.

 

Підґрунтям, на якому квітло дерево української культури, була козацька державність. Курс російського царизму на ліквідацію Гетьманщини й Запорозької Січі та перетворення Лівобережної України на російську провінцію позбавляли українську культуру основи її розвитку.

 

Особливістю культурних процесів на українських землях було також те, що до кінця XVIII ст. в Гетьманщині, з одного боку, і Правобережжі й західноукраїнських землях, з іншого, вони розвивалися в різних умовах. Але це не вплинуло на єдність національної культури українців.

 

Прикметною рисою української культури Гетьманщини XVIII ст. був вищий за сусідів рівень розвитку. Імперські кордони значно обмежили звичні раніше культурні контакти із Західною Європою. Одночасно з цим Російська імперія отримала можливість використовувати інтелектуальний потенціал Гетьманщини. Процес «вимивання» високоосвічених українців із національного середовища став характерним явищем тогочасної української культури. Українці обіймали високі посади в Російській імперії: від вищих державних адміністраторів і церковних ієрархів до ректорів вищих навчальних закладів і вихователів царської родини. Вагомий внесок у розвиток російського мистецтва XVIII ст. зробили українські митці.

 

КШ Освіта і книгодрукування. На середину XVIII ст. загальний рівень грамотності населення України був досить високим. Його забезпечував, перш за все, найпоширеніший тип початкових шкіл — українські народні школи. Утримувалася школа коштом парафіяльного братства. У другій половині XVIII ст. тут працювало 866 українських народних шкіл. Подібні ніколи існували й на Слобідській Україні. Навчання здійснювалося українською мовою, учнями могли стати найнезаможніші прошарки населення.

 

У 1829 р. Києво-Могилянську академію було перетворено на типовий для Російської імперії духовний навчальний заклад.

 

Важливим осередком вищої освіти на західноукраїнських землях продовжував залишатися Львівський університет. Із приєднанням Галичини до Австрійської імперії в ньому відбулися певні зміни. Австрійський уряд дозволив існування певних кафедр, які увійшли до так званого Українського інституту (Студіям рутеніум). Діяльність цієї структури суворо регламентувалася. У навчальний процес було запроваджено викладання української мови. Однак викладання інших предметів здійснювалося лише польською і німецькою мовами. Інститут проіснував до 1805 р.

 

Ситуація в освітньому житті галичан суттєво змінилася із заснуванням імператрицею Марією-Терезією в 1776 р. у Відні Греко-католицької генеральної семінарії (Барбарерум). Щорічно в ній могли навчатися 29 юнаків із Галичини.

 

У другій половині XVIII ст. добре розвивалося книгодрукування. Роль найважливіших видавничих осередків відігравали друкарні Києво-Печерського монастиря та чернігівського Троїце-Іллінського монастиря. Тут друкувалися твори як богословської, так і світської літератури. Незважаючи на постійні обмеження й заборони, українські друкарі в другій половині XVIII ст. істотно збагатили національне духовне життя. Серед тогочасних книгодруків найпомітнішими були Біблія (1759 р.), «Києво-Печерський патерик» (1760, 1762 рр.), «Синопсис» (1755 р.), «Часослов навчальний» (1753, 1758, 1766 рр.), «Буквар» (шість видань) та багато інших.

 

Кілька друкарень існувало й на західноукраїнських землях. Найбільшою з них була друкарня А. Пілєра. Вона видавала книжки різними мовами. До 1800 р. тут було видано 250 книжок. Також французькою мовою друкувалася «Львівська газета».

 







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.