Здавалка
Главная | Обратная связь

Домінанти стилю. Особливості творення образу.



Спосіб творення художнього образу - це головний критерій приналежності до різних видів мистецтва. Образи виникають у свідомості людей під впливом реальної дійсності, сприйнятої за допомогою органів чуття. Вони є копіями, відбитками дійсності. Образи зберігаються в пам'яті і можуть бути відтворені уявою. На основі образу пам'яті митець створює нову реальність - художній образ, який у свою чергу викликає у свідомості людей низку уявних образів. В художньому творі образ виступає на перший план, і через нього пізнається значення, думка, ідея.

 

17. Отже, образ автора – це «вираження особи художника в його творінні» (за В. Виноградовим). Часто це називається і по-іншому: суб'єктивізація, тобто творча свідомість суб'єкта в його відношенні до об'єктивної дійсності.

Образ автора у художньому творі– художній двійник реальної особистості письменника, змодельоване ним уявлення про себе і відтворене у свідомості читача. Автор як реальна постать та образ автора – поняття співвідносні, але не тотожні, у кожному з трьох родів літератури – епосі, ліриці і драмі – визначаються своєю специфікою. В епічних творах автобіографічного характеру розкривається найповніше. В ліриці найчастіше втілюється у ліричному героєві та в суб’єктові лірики, у певному ліричному персонажі, явно відмінному від самого письменника.

18. Літературна мова — мова, нормалізована правилами граматики, чиста, відшліфована. Вона формується на основі народної, з'являється на високому рівні розвитку нації. В основі української літературної мови лежить мова Київської, Полтавської і Черкаської областей. Літературною мовою пишуть наукові праці, друкують газети, журнали, нею користуються в школах, радіо, на телебаченні. Розрізняють науковий, науково-популярний, ораторський, публіцистичний, офіційно-діловий (канцелярський) стилі. Наукова мова послуговується поняттями відповідних наук (хімії, математики, літературознавства...). У діловій мові використовуються канцеляризми (лексичні і синтаксичні). Художня мова — літературна, але не обмежується лише літературною. У своїх творах письменники використовують діалектизми, професіоналізми, архаїзми, слова у прямому і переносному значеннях. Вона містить оцінюючий елемент різного забарвлення: співчуття, зневагу, обурення, презирство, захоплення. Художня мова образна, емоційна, експресивна, відзначається лаконізмом, небагатослівністю. А. Чехов вважав лаконічність сестрою таланту, а О. Некрасов закликав писати так, щоб словам було тісно, а думкам — просторо.

19. Література ХІХ ст

Від розуміння народної поезії як реліктового явища, яке допомагає надавати літературним товарм народного колориту, тогочасна естетична думка приходить до визначення народної словесності як відображення історичного змісту епохи, життя і душі народу.

Апологія фольклору в судженнях представників романтичної естетики приводить до проголошення тогочасного літературного процесу продовженням фольклоротворення в нових історичних умовах вже окремими митцями, але від імені народу й у народному дусі.

Народна словесність, як і давня література, що базувалася на засадах канонічності, розвинутої системи художньої умовності, тобто на високому рівні знаковості в структурі обзраності, за формою художнього узагальнення належала до одного типу художнього мислення. Посилення в новій літературі аналітичного підходу породжує складну проблему нових взаємовідносин фольклору й літератури, яка в цей час належить до реалістичного типу творчості.

20. Утвердження мови певного етносу нерозривно пов’язано з визнанням історичної ролі народу, його права на своє політичне життя й державну самостійність. Перехід літератури на живу народну мову в Україні був зумовлений не так потребами освіти, як потребою відтворити «фізіономію» народу, національне мислення. Саме тому в перших десятиріччях ХІХ ст. проблема мови нової української літератури стає засобом самозбереження й саморозвитку нації, набуваючи цим самим політичного характеру.

Не менш важливим було питання, безпосередньо пов’язане з дальшим розвитком літератури, про подолання однобічного погляду на українську мову як на грубе просторіччя, начебто не здатне для відтворення тонких душевних переживань і глибокої думки. Склався цей погляд великою мірою внаслідок поширення на початку ХІХ ст. в українській літературі бурлескного стилю, зокрема великої популярності «Енеїди» І. Котляревського.

В українській літературі перших десятирічь ХІХ ст. простежується спільна для всіх новоєвропейських літератур провідна роль поезії в системі літературних родів, оскільки проза як епос нового часу до епохи Просвітництва перебувала ще на периферії мистецького розвитку.

21. Таким чином, «Енеїда» — травестійна, бурлескна поема, оскільки створюється різкий контраст між першоджерелом («Енеїдою» давньоримського поета Вергілія), міфологічною темою й прийомами їх розкриття.

висміювання українських панів і чиновників, козацьких старшин, їх паразитичного життя, обжерливості, пияцтва, нікчемних сварок;

водночас – уславлення патріотизму, вірності обов’язку, мужності, товариської солідарності (Еней, троянці, Низ та Евріал).

Проблематика:

  • соціальна нерівність;
  • патріотизм народних мас, громадський обов’язок;
  • виховання майбутнього покоління;
  • дружба і ворожість;
  • любов і ненависть;
  • людяність і моральна нікчемність.

 

22. Комічне – смішне в житті та мистецтві. Літературними різновидами комічного є гумор, іронія, сарказм і сатира.

23.

 

24. Харківська школа романтиків — гурт українських молодих поетів — професорів і студентів Харківського університету 1830–1840 років.

Термін «школа» запропонував дослідник і видавець їх творів Агапій Шамрай.

Головні представники Харківської школи романтиків: Ізмаїл Срезневський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Левко Боровиковський, Михайло Петренко, Опанас Шпигоцький.

Діяльність цього гурту поетів, як і в інших народів доби романтизму, пов'язана з пробудженням національної свідомості, наслідком чого виникло зацікавлення народною творчістю. Збираючи, видаючи та й самі наслідуючи її, харківські романтики розробляли тематику власної творчості на основі народних пісень, переказів, легенд, вдавалися до історичних мотивів. У висліді цього зацікавлення вони зуміли побачити народ інакше, ніж їх попередники (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко): дивлячись на нього не згори, як на наївних дітей природи, а як на джерело духовного відродження й сили та поетичного натхнення. Цей новий погляд поділяли навіть ті з них, що, як А. Метлинський, переляканий розправою з кирило-мефодіївцями, не вірили у можливість національного відродження українського народу. Засуджуючи культивований попередньою генерацією письмовий бурлеск (хоч не завжди самі перемагаючи традиційний нахил до просторікування), харківські романтики нагадували, за словами П. Куліша, українській освіченій верстві, що «в неї є рідна мова не на те тільки, щоб вилаяти неретельного мужика».

 

Виявом цього нового ставлення до народу були «Книги битія українського народу», написані пізніше, після переходу М. Костомарова до Києва, в яких уперше проголошено ідею українського месіянізму, хоч сам автор їх був досить хиткий у своїх національно-політичних поглядах.

25. Натуралізм (від лат. natura — природа) — літературний напрям, який утвердився в Європі і США у 60—80-х роках XIX ст. Філософською основою натуралізму став позитивізм. Позитивісти вважали, що наука повинна описувати явища, вона не здатна проникнути в їх суть. Натуралісти обмежують роль літератури копіюванням дійсності.

 

Натуралізм з'явився у Франції, теоретиком напряму був Е. Золя. Він писав, що не хоче, як Бальзак, розв'язувати питання, яким повинен бути устрій людського життя, бути політиком, філософом, моралістом. Картини, які він малює, — "простий аналіз шматка дійсності, такої, якою вона є".

 

Літературні попередники натуралізму - - письменники "реалістичної школи" 1850-х років — Ж. Шанфлері і Л.Е. Дюранті, які намагалися об'єктивно змалювати дійсність, показали естетичні можливості "низьких" тем. У руслі натуралізму розвивалася творчість Ґ. Флобера, Е. і Ж. Ґонкурів. Але як напрям натуралізм оформився у творчості Е. Золя. Золя розробив теорію натуралістичного роману і театру (зб. "Експериментальний роман" (1880 p.), "Романісти-натуралісти"). Він створив школу письменників-натуралістів. До неї увійшли письменники т. зв. меданської Фупи (Ґ. де Мопассан, Ж.К. Гюїсманс, А. Сеар, Л. Еннік, П. Алексіс), а також Е. Гонкур і А. Додс. Наприкінці 80-х років XIX ст. "натуралістична школа" розпалася через естетичні суперечки. У 1870 році помер Жуль Гонкур, у 1880 — Флобер, у 1893 — Мопассан, у 1896 — Едмон Гонкур, у 1897—Доде,у 1901 — Алексіс, у 1902 — Золя, у 1907 — Гюїсманс.

 

Натуралісти вважали, що завдання письменника — досліджувати закономірності життя людини.

26. «Із секретів поетичної творчості» — естетичний трактат, виданий Іваном Франком у 1898 році в «Літературно-науковому віснику».

 

Довгий час ця праця залишалася маловідомою і практично недоступною українському читачеві через малі тиражі перших видань. Крім того, у часи Радянського Союзу з ідеологічних міркувань її вивчення літературознавцями майже не проводилося.

 

У першому розділі трактату Іван Франко, полемізуючи з Леметром та Добролюбовим, визначає межі літературної критики та її завдання. Франко пише, що завдання літературної критики полягає в аналізі поетичних творів яким-небудь науковим методом. Політичні, соціальні, релігійні ідеї не належать до літературної критики. На думку Франка, літературна критика має бути естетичною і послуговуватися тими методами наукового досліду, якими послуговується психологія.

 

У другому розділі Франко аналізує, у чому ж полягає суть поетичної творчості. Франко наголошує на провідній ролі підсвідомості у творчому акті. Поет, за Франком, — це особливий психічний тип, основною прикметою психологічної діяльності якого є еруптувність його нижньої свідомості, тобто здатність нижньої свідомості час від часу підіймати цілі комплекси давно похованих вражень і споминів, покомбінованих, часто також несвідомо, одне за одним на денне світло верхньої свідомості. Але Франко також зауважує, що для створення композиції, цілісності твору необхідна сила розуму, тому «у найбільших велетнів людського слова еруптивні сили вітхнення гармонійно поєднуються з холодною силою обмірковування». Далі, проводячи паралелі між сонною і поетичною фантазією, Франко приходить до висновку, що здатність до символізування є також одною з головних характерних прикмет поетичної фантазії.

 

У третьому розділі аналізується роль відчуттів у поетичній творчості, порівнюється сила впливу поетичного слова на відчуття людини з силою впливу музики і малярства. Франко пише, що естетика в широкому значенні цього слова — це наука про чуття, а роль естетики в поезії — це вказування ролі окремих відчуттів і образів, в які ці відчуття втілилися у поезії. В людини є п'ять чуттів: зір, слух, дотик, смак та нюх. Людина отримує інформацію про навколишній світ, використовуючи тільки ці 5 відчуттів. Хоча їх не достатньо, щоб пізнати світ у всіх його вимірах, але людині не доводиться вибирати.

 

З іншого боку, людина має пам'ять, свідомість, фантазію та волю, що уміщаються у збірне поняття «душа», або психіка. 5 відчуттів, безумовно, впливають на психіку людини, але душа людини не зовсім залежна від них. Поезія є продуктом душевних функцій, тому відчуттєвий матеріал є основою поезії.

 

З 5 чуттів найважливіший зір, тому зорових образів у поезії має бути найбільше. Далі йде слух і дотик. Передостаннім є смак і останнім — нюх.

 

Франко зауважує, що в українській поезії, порівняно зі староєгипетською і гебрайською, запахове відчуття майже не зустрічається. Натомість в українській поезії значно частіше зустрічаються смакові враження. Дотикові відчуття часто зустрічають в українській народній творчості й поезії в прямому і переносному значенні для вираження форми тіл, консистенції, поверхні, температури, віддалення. Франко висловлює думку про те, що правдиві поети свідомо чи несвідомо б'ють на наші відчуття, творять для своїх ідей наскрізь почуттєві образи. З усього запасу мови поети вибирають саме такі слова, які найшвидше і найлегше викликають у читачів конкретне почуттєве враження.

 

Порівнюючи слухові враження в поезії і в музиці, Франко зазначає, що початок поезії і музики був спільним. Раніше, коли поезія існувала у формі пісні, а музичні інструменти були ще примітивними, слухові враження, що їх викликала музика, і слухові враження, що їх викликала поезія, були подібними. Але після відділення поезії від музики люди стали сприймати поезію переважно за допомогою зору, тобто не слухати, а читати. Якщо музика, впливаючи тільки на слух, може викликати в людини глибокі та неясні зворушення на межі свідомості і підсвідомості (веселість, бадьорість, сум, тугу тощо), то поезія впливає переважно на верхню свідомість. «Враження, яке робить на нас музика, безмірно багатше, інтенсивніше й сильніше, ніж враження поезії. Але, з другого боку, воно більше загальне, обхапує всю нашу істоту, але не торкає спеціально ніякої духовної струни». На відміну від музики, сила впливу поезії значно слабша у кожному поодинокому моменті, але через те, що поезія має витонченіші інструменти впливу, то вона може в результаті розворушити всі наші вищі духовні сили, включаючи інтелект, викликати виразніші, яскраві і тривкіші образи". Тобто, головна відмінність між музикою і поезією - це те, що поезія не втихомирює, а розбурхує наші вищі духовні функції. Ще одна важлива відмінність полягає у тому, що тоді, коли музика апелює тільки до слуху, поезія у потрібний момент може перейти від слухових образів до зорових, а від зорових до дотикових і так далі у довільному порядку. Отже, поезія тим вища від музики, що засобами мови може впливати на всі 5 органів чуття людини.

 

Заперечуючи спроби французьких поетів відбирати слова для віршів тільки за їх музичною вартістю, Франко наголошує на тому, що слова є сигналами, які здатні викликати у душі читача враження у повному спектрі відчуттів. З цієї точки зору французькі поети роблять наголос тільки на слуховому сприйнятті поезії і нехтують 4-ма іншими.

 

Зорових образів найбільше в поезії. Це пов'язано з тим, що почуття зору відіграє для людини головну роль. Щоб підтвердити це, Франко наводить статистичні дані. В слов'янських епічних піснях на зорові образи припадає 55 %. Особливо багато почуттєвих епітетів і власне зорових у сербів і болгар.

 

Порівнюючи поезію з малярством, Франко приходить до висновків, подібних тим, яких він дійшов, порівнюючи поезію з музикою. Малярство апелює до одного з відчуттів — зорового. Поезія, особливо друкована, теж у першу чергу апелює до зору. Але, оскільки в поезії є ритм і рима, то, крім зору, поезія обов'язково відкликається і до слуху. А використовуючи інструменти, які надає мова, поезія може вже через засоби мови впливати на всі без винятку органи чуттів. У цьому полягає головна відмінність між малярством і поезією.

27 – 28. Модерністи виявляють глибоку увагу до підсвідомого у людській психіці. І. Франко, розмірковуючи над відмінністю модернізму від реалізму, писав: «Коли старі письменники виходять від малювання верхнього світу природи, економічних та громадських обставин — і тільки при помочі їх силкуються зробити зрозумілими даних людей, їх діла, слова й думки, то новіші йдуть зовсім противною дорогою: вони, так сказати, відразу засідають у душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою, освічують все окруженця. Властиво, те окруження само собою їм мало цікаве і вони звертають на нього увагу лише тоді й оскільки, коли й оскільки на нього падуть чуттєві рефлекси тої душі, яку вони беруться змалювати».

 

Реалісти змальовують характери як наслідок обставин, модерністи зосереджують увагу на психології людини. Теми, сюжети, образи вони беруть з фольклору, міфології, культурної історії, прагнучи дистанціюватися від реальності.

 

29. Проблема емансипації жінки входить у життя й у літературу в 40-ві роки XIX сторіччя. Спочатку жінка заявила про свою волю кохати того, кого велить їй серце, потім відстоювала свої права в сім'ї, а незабаром на перший план вийшла й потреба активної участі в суспільному житті, освоєння нових професій. Але перш, ніж використовувати термін «емансипація», варто дати його визначення виходячи з кореневого значення цього слова. У латинській мові слово «emancipare» означає: 1) звільнити сина від батьківської влади й цим оголосити його самостійним; 2) формально відмовлятися від чого-небудь, відчужувати, уступати. Корінь слова «емансипація» можна витлумачити як «звільнення від певної ролі». Майже протягом цілого сторіччя емансипація виконує роль активного елемента: піддані дискримінації, у першу чергу жінки, вимагають права звільнення від нав'язаної їм ролі. Вони хочуть самі взяти те, що їм не передають добровільно. Для нас поняття «емансипація» означає в самому широкому значенні спробу людини звільнитися від кола обов'язків, які суперечать її індивідуальним потребам. Це відноситься не тільки до жінок, але й до чоловіків. Якщо виходити з того, що віддавна сформований образ чоловіка (сильний, відважний, спритний) застарів точно так само, як і образ жінки (ніжної, чутливої, безпомічної), то емансипація - це загальна для чоловіка й жінки задача. Задача, що може бути вирішена тільки об'єднаними зусиллями чоловіків і жінок, тому що кожний окремо потерпить поразку в боротьбі за своє звільнення. Тема даної роботи є вкрай актуальною для дослідження, оскільки в наш час погляди на місце жінки в суспільному житті значно видозмінилися і потребують більш глибокого аналізу та вивчення. Що цікаво, погляди О.Кобилянської у час її життя виглядали більш радикальними і революційними, ніж сьогодні, але, в якійсь мірі, і творчість О.Кобилянської і творчість Лесі України сприяли становленню феміністичних позицій не тільки в Україні, але і по всій Європі. Таким чином, актуальність обраної теми дослідження обумовлена недостатньою вивченістю проблеми емансипації жінки в творчості О.Кобилянської відносно сьогоднішнього часу, а також назрілою необхідністю поглибленого й цілісного вивчення спадщини талановитої письменниці в аспекті еволюції її художнього світу. Об’єктом нашого дослідження стали питання емансипації жінок в українській літературі , а предметом – проблема емансипації жінки у творчості О.Кобилянської , тому що процеси, пов'язані з активною життєвою позицією жінок, були наскрізними в творчості письменниці. Метою даної роботи є наукове дослідження проблем жіночої емансипації як явища в українській літературі. Для реалізації даної мети дослідження були визначені наступні завдання: - розкрити особливості авторського методу художнього осмислення проблеми емансипації жінки, механізми взаємодії індивідуального творчого мислення із суспільною свідомістю часу; - визначити основні тематичні аспекти й мотиви творів О.Кобилянської.

«Перший вінок» — жіночий альманах, виданий коштом і заходом Наталії Кобринської і Олени Пчілки. Вийшов у 1887 у Львові, з друкарні Товариства імені Шевченка. Обсяг альманаху 464 сторінок. Альманах з'явився за активної допомоги Івана Франка.

 

Цей альманах, як і три книги збірника «Наша доля», видані вже самою Наталією Кобринською, в 1880—1890-х, важливі тим, що першими в Галичині й на Україні поставили жіноче питання як проблему, яку вони висвітлювали в різних аспектах. Тут і становище жінки в суспільстві, і питання жіночих організацій, і дитячі заклади, які б вивільняли час для жінок-трудівниць, і міжнародний жіночий рух. В альманасі «Перший вінок» друкувалось чимало художніх творів, передусім жінок-письменниць.

30. Кінець ХІХ – початок ХХ століття – один із найяскравіших періодів в історії української літератури, оскільки саме у цей час з’являється жіноче письмо. У ньому втілилися емансипаційні тенденції доби, які відповідали прагненням самих письменниць. Врахуванням жіночого досвіду відкриває нові грані цієї епохи, а використання ґендерного аналізу руйнує незрушне традиційне бачення української літератури як соціально заангажованої, народної літератури, яка має захищати права уярмлених мас. Довгий час адресатом письменства уявляли лише селянина і закликали писати так, щоб не стривожити його ні недоступними проблемами, ні забороненими темами, ні якимись новинками.

Можна виокремити декілька специфічних рис інтелектуального фемінізму цього періоду:

- оприявлення ідей феміністичного руху на текстуальному рівні у творчості письменників;

- протиставлення на культурному і соціальному рівні чоловічих і жіночих цінностей;

- започаткування нової традиції, з орієнтацією на інтереси жінки, представлення жіночого досвіду;

- суголосність ідейних пошуків жіночої літератури модерним філософським концепціям.

31. Драматургія Лесі Українки — феноменальне явище в українській літературі: вона вражає новизною тем, гостротою соціально-психологічних конфліктів, філософськими узагальненнями і поетичною красою. Пристрасне заперечення всього ворожого, реакційного, закостенілого в житті, утвердження гуманістичних ідеалів ведеться в її творах з позицій неоромантизму, який намагався розширити права особистості, визволити її від тиску юрби. Творчість поетеси — якісно новий етап у розвитку української драматургії. За своїми ідейно-художніми якостями, рівнем мистецької досконалості вона є одним із найвагоміших здобутків всесвітньої драматургії.

У своїх драматичних творах Леся Українка часто зверталася до сюжетів і так званих «вічних образів», узятих із Біблії і Євангелія, з історії та літератури інших народів. Прекрасно обізнана з історією й культурою народів Європи й Азії, письменниця зверталася до переломних етапів історичного розвитку, відшукувала такі події, які були б співзвучними українській сучасності, що дозволило розширити тематичні обрії нашої драматургії, порушувати злободенні соціально-політичні й морально-етичні проблеми, які хвилювали українське громадянство.

З іменем Лесі Українки пов'язаний і розквіт драматичної поеми в нашій літературі. Цей жанр приваблював письменницю можливістю порушувати гострі суспільно-політичні та морально-етичні проблеми у формі словесних поєдинків між носіями альтернативних поглядів, прихильниками радикальних чи консервативних ідей.

Першим драматичним твором Лесі Українки була п'єса «Блакитна троянда», написана прозою 1896 року. Пізніше поетеса створює драматичні поеми, які на початку XX століття посіли провідне місце в її творчості. До кращих драматичних поем і соціально-філософських драм Лесі Українки належать: «Одержима» (1901), «Осіння казка» (1905), «В катакомбах» (1905), «Кассандра» (1907), «У пущі» (1897—1909), «Адвокат Мартіан» (1911), «Лісова пісня» (1911), «Камінний господар» (1912), «Оргія» (1913). Три останні становлять її «діамантовий вінець», за влучним висловом М. Рильського.

Однією з перших спроб поетеси у жанрі драматичної поеми стала лірико-драматична поема «Одержима», написана на основі євангельського мотиву — вчення Ісуса Христа про любов до ближнього, незважаючи на те, чи він друг, чи ворог. Поему було створено одним подихом — у ніч, коли Леся Українка перебувала біля ліжка смертельно хворого Сергія Мержинського, від якого відвернулися його колишні товариші. Звідси той виразний суб'єктивізм авторки в окресленні конфлікту між Міріам і Месією, який в останні дні свого земного життя глибоко страждає від самотності, від нерозуміння його стану людьми, особливо учнями.

Міріам, яка любить Месію, не може змиритися з байдужістю, лицемірством, безтурботністю людей, які завдають болючих ударів Учителеві. Одержима високим духом справжньої любові, Міріам не може сприйняти проповідей Месії любити ворогів. Для неї «тихий усміх фарисея» гірший за «скорпіона злого», їй бридка не так сама отрута, як все «оте гнучке, підступне тіло». Жінка проймається ненавистю до всього облудного й фальшивого.

Міріам обурена, що й ті, хто вважає себе друзями Месії, зокрема його учні, не відчувають болю Учителя. Вони «сплять непробудним сном», коли душа Месії «сумна до смерті». З уст жінки зриваються пристрасні слова зневаги до людей, «сонного кодла», байдужого до страждань інших. Страждання Міріам посилюються ще й від того, що вона нічим не може допомогти дорогій серцю людині, котра Приносить себе в жертву, щоб врятувати людство. Вона хотіла б кинути гнівні слова в обличчя фальшивим друзям, що «тричі одрікалися» від Месії, що не побачили в ньому Сина Божого і віддали Учителя в руки катів.

 

...хай би очі

їм випекло, ті очі безсоромні,

що сміли тут дивитися на муку,

того, чийого всі не варт мізинця!

 

В останній сцені Міріам висловила юрбі все, що накипіло на душі, і, звісно,

поплатилася за це життям: озвірілі люди, що не хочуть бачити своє непривабливе єство, забивають її камінням.

Тема протистояння позитивного героя, який обстоює правду, підносить дух переможених і збайдужілої юрби, єднає «Одержиму» з двома іншими творами цього жанру, написаними в цей час також на основі подій стародавньої історії східних народів.

У драматичних поемах «Вавилонський полон» і «На руїнах» Леся Українка по-новому осмислює події, пов'язані із загибеллю Стародавньої Іудеї, її завоювання Вавилоном. Головну увагу тут звернено на проблему між поневоленими і переможцями, на духовний розкол серед завойованих. У центрі поеми «Вавилонський полон» — співець Єлеазар, якого співплемінники зневажають за те, що заради шматка хліба він співав для ворогів. Та справжні пісні він зберіг для свого народу і ними він піднімає його дух.

«На руїнах» — твір про руїни поневоленого Єрусалима. Ми дізнаємося про горе і відчай людей, які залишилися без даху над головою, без їжі й одягу. Сонні люди здаються вбитими, а поле, де вони знаходяться, наче вкрите трупами. І от руїнами ходить від однієї купки людей до іншої пророчиця Тірца і підбадьорює занепалих духом. На гіркі зітхання, на згадування про смерть, яка скосила близьких, вона радить будувати нову хату, дбати про свою оселю, щоб «не була чужою в ріднім краю». Тірца закликає зневіреного до праці, перекувати іржавий меч на рало. їй болить розбрат між поневоленими, вона закликає до єднання, до праці, до відбудови зруйнованого. Трагізм пророчиці в тому, що люди її не розуміють і проганяють, прирікаючи самих себе на довге рабське існування.

Доба раннього християнства відбувається у драматичній поемі «В катакомбах», де вже на фактах з життя переслідуваних імператорським Римом прихильників нової віри засуджується рабський дух, котрий сковує порив до свободи. Раб-неофіт не може примиритися з словами єпископа, що не осуджує рабства, а закликає до покори. Тут письменниця вказувала на російську православну церкву, яка вороже ставилася до визвольних змагань народу і всіляко захищала деспотичний режим імперії. Раб-неофіт не приймає таких «порад», він віддає честь титанові Прометею, який не творив своїх людей рабами. Так у творі пристрасно зазвучала ідея боротьби за правду й свободу. Поетеса обстоює звільнення людини від духовного гніту, її право на земне щастя. Та справжнім шедевром всесвітньої драматургії стала драма-феєрія Лесі Українки «Лісова пісня». Це — «поезія рідної природи, сприйнятої через прекрасні фольклорні образи, поезія мрії про щасливе, гармонійне, красиве життя, — звучить тут з незвичайною, навіть для Лесі Українки, силою», — як справедливо зазначив один із критиків — Леонід Новиченко. Твір утверджував боротьбу за волю як неодмінну умову людського щастя, втілював мрію про нову людину — мужню, добру, безкорисливу, готову йти на самопожертву в ім'я свободи й щастя народу.

«Лісова пісня» — найвидатніша драма Лесі Українки, твір, що приніс їй найбільшу славу і радість.

32.

Інтерпретація теми кохання у творчості А.Кримського відзначається

особливою, сказати б, “концептуальною” стрункістю. Ще в “Заспіві” до

першої частини “Пальмового гілля” поет намагався пояснити своє розуміння

любові, де стверджує, що він спостерігаючи за одним професором із

Бейрута, пересвідчився, що “кохання, коли воно чисте од сексуальної

брудоти, хоч би було й ненормальне і нещасливе, може хіба розбити серце,

розбити фізичне здоров'я і зробити з людини меланхоліка, та не одбирає

віри в життя, не одбирає енергії до життя, не вбиває духу, не вбиває

ідеальних поетичних поривів, а навпаки – тільки облагороджує душу... А

звичайне людське кохання, хоч би як ідилічно та поетично воно

розпочиналося, разом тратить усю свою поетичність, скоро-йно переходить

на сексуалізм. На якийсь час людина, може, й оп’янить і одурить себе

“мусульманським раюванням”, тільки ж далі надходить реакція,

розчарування, зневіра до себе, огида до цілого світу, нудьга за минулими

чистими днями, – і з живої людини робиться безсилий духом манекен або

бідолашний ходячий духовний труп”. І хоча пізніше, в

“Напутньому слові до 3-го видання” в 1919 р. автор назвав “Заспів”

“архаїчним анахронізмом”, проте ця задекларована антитеза “чистого”-

платонічного – кохання та “мусульманського раюванння” залишила по собі

виразні сліди в його поезії та белетристиці.

 

Серед оригінальних поезій “Пальмового гілля” вирізняються два провідні

цикли 1-ої частини – “Нечестиве кохання” з підзаголовком “Уривки з

ліричного роману одного бідолашного дегенерата” і “Кохання по-людському”

з не менш колоритним автокоментарем – “Уривки з ліричної ілюзії, із

життя недегенератів”, – у яких і “проілюстрована”, сформульована в

“Заспіві”, дилема інтимних стосунків. У серії дрібних ліричних творів,

об'єднаних єдиним задумом у єдиний сюжет і з єдиним героєм у центрі,

автор розповідає історію платонічної закоханості професора-книжника в

заміжню жінку. Героя несподівано охоплює “сліпе чуття”,

 

[1]







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.