Главная | Обратная связь

Орфоепія і українська вимова

Правила нормативної літературної вимови вивчаються у спеціальному розділі мовознавчої науки української мови, який називаєть­ся орфоепією(від гр. orthos- прямий, правильний, рів­ний і epos- слово, мова).

Для української літературної вимови є характерним:

1. Чітке й виразне звучання голосних звуків у наголо­шеній позиції: [пор?ада], [г?олос], [т?уп'іт], [ве^ис?елка], [с?ила],[п’?іс'н'а].

Так само чітко й виразно вимовляються голосні [а], [у], [і] в ненаголошених складах: [нагад?ати], [кучуг?ура], [с'п'ів?ати]. Ненаголошений голосний [о], як і наголошений, теж вимов­ляється виразно й повнозвучно, ніколи не перетворюючись на голосний [а], як у російській мові. Проте перед скла­дом з наголошеним [у] ненаголошений [о] у вимові набли­жається до [у]: [по^угр?уд’:а], [но^ушу].

2. Ненаголошений [е], вимовляється з більшим чи мен­шим наближенням до [и], так само ненаголошений [и] у вимові більшою чи меншою мірою наближається до [е]. Особливо відчутне наближення [е] до [и] та [и] до [е] спо­стерігається в позиції перед наголошеним складом, трохи менше – після наголошеного складу: [ши^ер?оки?і],[селе^изе^ин’], [при^ег?ода], [замет?іл']. Голосні [е], [и] максимально збері­гають свою якість в абсолютному кінці слова й у складі з побічним наголосом: [спи^ет?ати], [п?ити], [п?оле], [се^иред’н’онад’:н’іпр?ан’с’ки?і]; для голосного [и] це й пози­ція перед [?і] (орфографічно – й) у закінченнях прикмет­ників: [с?іри?і], [не^иб?есни?і], [си^ен?ен’ки?і].

3. Відповідно до норм української орфоепії дзвінкі при­голосні [б], [д], [д'], [з], [з'], [§],[§'], [ж], [дж],[ґ], [г] у мовлен­нєвому потоці, як правило, зберігають свою дзвінкість. Це стосується зокрема:

а) абсолютного кінця слова: [дуб], [ж?олуд'], [указ], [ґе§'],[ніж], [пи^ер?іг], [ґандж];

б) середини слова перед наступним глухим приголос­ним здебільшого на межі кореня й суфікса: [гал?узка], [л?ізти], [кл?адка], [ж?абка], [го^ул?убка], [гре^ибт?и], [д'?іжка]. Виняток становить дзвінкий приголосний [г], який в окремих сло­вах чергується з глухим [х] перед глухими [т'], [к]: [к'?іхт'і], [н'?іхт'і], [ле^ихки?і], [вохки?і],[д'?охт'у]>[д 'іхт'?ар];

в) кінцевого дзвінкого приголосного префіксів роз-, без-, через-, над-, під-, від-, об- та інших, який лише частково втрачає свою дзвінкість перед глухим приголосним ко­реня: [роз^ссе^ил?ити], [бе^из^схв?ости?і], [чере^из^сс’ід?ел’ни^ек],[над^тх?одже^ин’:а], [п’ід^тпи^ес], [об^птрус?ийти]. У швидкому темпі мовлення може відбуватися повне оглушення цих приго­лосних: [роспов'ід?ати],[бе^исхв?остиї],[чере^ис’:ід?ел’ни^ек].

Примітка. Префікс роз-, на відміну від інших, виявляє більшу варіативність щодо оглушення кінцевого приголосного: [розс?ада] і [роз^сс?ада], [роз^скр?ити] і [роскр?ити], [роз^схи^вт?ати] і [росхи^вт?ати].

4.Чергування дзвінкого [з] з глухим [с] спостерігаєть­ся у префіксі з- або прийменнику з перед наступним глу­хим (крім [ш] і [ч]): [с'ц'іпити], [с:унути], [схотіти], [ска­зати]; [стобоіу], [скавою], [с:ином] (орфографічно – з то­бою, з кавою, з сином).Перед шиплячими [ш] і [ч] дзвінкий свистячий [з] чергується з глухим шиплячим [ш]: [ш:ити], [шчистити]; [шчасом], [шгафи] (орфографічно – з часом, з шафи).

5. Сонорні приголосні [в], [і], які взагалі не мають глу­хих відповідників, у кінці слова, на початку слова перед будь-яким приголосним, а також у середині слова після голосного перед приголосним перетворюються на короткі нескладові голосні [?у],[?і]; [леу],[воук],[га?і],[за?ічи^ек],[?ішоу].

6. Глухі приголосні в середині слова і на межі слів перед дзвінкими чергуються з відповідними дзвінкими: лічба- [л’іджба], Вишгород- [вижгород], футболіст- [фудболіст], ось де- [оз'де].

7. Шиплячі приголосні (неподовжені) у кінці слова або перед голосними [а], [о], [у], [е], [и] завжди тверді: [часто], [річ], [чутка], [чийсти?і], [пе^икуче], [жито], [шапка], [си^едж:у]. Тільки перед [і] вони злегка пом’якшуються [ж'інка], [ч'ітко], [грош'і]. Пом’якшеними також є подовжені шип­лячі у коренях слів: [роздор'іж':а], [узвиш':а], [узб'іч'а].

8. Перед наступними м’якими чи пом’якшеними при­голосними попередні теж стають м’якими: [с'н'іг], [ц'в’ах], [с'м'іливиі],[с'огод'н'і],[п’іс'л'а].

9. У мовленні шиплячі звуки [ж], [ч], [ш] перед наступ­ними свистячими [ц'], [с'] чергуються відповідно зі свистя­чими [з'], [ц'], [с']. Наприклад: [мишка] – [мис'ц'і], [книжка] – [книз'ц'і], [річка] – [р'іц':і].

10. Свистячий приголосний [з] перед шиплячими [ж], [дж]чергується з [ж]: [бе^иж:урниї],[жджемом].

11. М’який подовжений звук [ц':] є характерним для нормативної вимови буквосполучення -тьс(я) у дієслівних формах 3-ї особи однини і множини теперішнього часу: [с'м'іjец':а], [хви^ел’уjуц’:а]. Буквосполученню -шс(я) у вимові відповідає довгий м’який [с':]: [с'м'іjес':а], [хви^ел’уjс’:а].

Примітка. Ненаголошений [е] між м’якими приголосними може вимовлятися навіть як [и^і] (Див. Орфоепічний словник / Укл. М.І. Погрібний. – С. 11).

12. Нормативним для української мови є також чергу­вання [у] – [в], [і] – [j] у мовленнєвому потоці, яке зале­
жить від кінця попереднього і початку наступного слова:
наш учитель, наша вчителька, зайшов у клас, зайшла в аудиторію, жити в будинку; він ішов, вона йшла; грім і блискавка, зима й осінь, співати й танцювати.

Український правопис / вступ /

Український правопис складається з трьох підсистем: графіки (літер, якими позначають найтиповіші звуки та звукосполучення), орфографії (способів поєднання звуків і звукосполучень, що забезпечує однотипність написання слів) і пунктуації (розділових знаків, за допомогою яких позначають інтонаційне членування тексту).

Кожен із цих розділів має свою історію. Українська графіка (як і білоруська, болгарська, македонська, російська, сербська) бере свій початок від старослов’янського письма. У нинішньому українському алфавіті є тільки дві літери, що їх не було в кирило-мефодіївській абетці — це ґ, яка відома з кінця XVI ст. і набула поширення в XVII ст., та ї, що спершу вживалася замість колишньої літери та на місці е в новозакритому складі, а згодом перебрала на себе функції позначення сполучення й+і. Слід ще згадати про специфікацію в українському правописі літер е, є, відсутню в інших кириличних правописах. Решта літер — це ті, що їх, на думку проф. І. Огієнка, знали вже в давньокиївський період, принаймні з VII ст. н. е. Правда, в старослов’янському алфавіті були й такі літери, які не відповідали жодним українським звукам, а тому вживалися непослідовно, а потім і зовсім зникли ( та ін.).

Отже, якщо брати до уваги графіку, то український правопис бере свій початок від кінця минулого тисячоліття. Щоправда, остаточне його становлення припадає аж на початок XX ст. Треба згадати й про те, що від 1708 року змінилося накреслення літер: традиційну кирилицю замінено так званою «гражданкою» — спрощеним кириличним письмом.

З розвитком нової української літературної мови — від часу видання «Енеїди» І. Котляревського – виникла потреба в зміні традиційного письма. Письменники, які писали живою українською мовою, мусили шукати засобів передавати справжнє звучання слів, а не йти за їх давнім традиційним написанням. Пошук цей був великою мірою стихійним, а тому від 1798 до 1905 року нараховується близько 50 різних (більш і менш поширених—іноді й суто індивідуальних) правописних систем1. Найпомітніші серед них правописні системи О. Павловського, «Русалки Дністрової», П. Куліша, згодом Є. Желехівського. Як видно, у становленні українського правопису — вдосконаленні графіки й упорядкуванні орфографії — брала участь уся Україна: і Східна, і Західна. Синтез цієї праці зробили видатні українські вчені й культурні діячі: В. Антонович, М. Драгоманов, П. Житецький, В. Лисенко, К. Михальчук, П. Чубинський у 1-му томі «Записок юго-западного отдела Русского географического общества», що побачив світ 1873 року в Києві. Це був перший справді фонетичний український правопис, якому, однак, випала нелегка доля. У 1876 р. царський уряд прийняв закон, згідно з яким українські твори могли видаватися за умови, якщо в них «не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания...» Український правопис таким чином опинився поза законом, що тривало на підросійській Україні до революції 1905 року. У 1907—1909 роках виходить знаменитий словник української мови за ред. Б. Грінченка, в якому практично застосовано принципи фонетичного українського правопису. Вони й стають законом для всіх видань українською мовою. Проте офіційного українського правописного кодексу не було. У 1918 році вийшов друком його проект, запропонований проф. І. Огієнком, у доопрацюванні якого згодом взяли участь акад. А. Кримський і проф. Є. Тимченко. Він був виданий у 1919 році під назвою «Головніші правила українського правопису». Всі подальші зміни й доповнення до нашого правописного кодексу були внесені саме в цей офіційно затверджений текст, що став законом.

Графіка відтоді не переглядалася, якщо не брати до уваги, що з 1933 року й до нинішнього видання «Українського правопису» з неї було вилучено літеру ґ.

Орфографія ж постійно вдосконалювалась, охоплюючи написання тих слів, які раніше не регулювалися силою закону. Особливо це стосувалося слів іншомовного походження, насамперед новітніх запозичень з європейських мов, а також грецизмів і латинізмів. Кожна мова запозичує іншомовні слова. Адаптуючи їх, роблячи своїми, мова-сприймач завжди зважає на їхнє походження. Тому одні правила застосовуються до власної та давно запозиченої побутової лексики (типу вино, левада, крейда, плуг, шибка), інші — до так званих інтернаціоналізмів, тобто поширених у більшості європейських мов слів-термінів, слів на позначення багатьох абстрактних понять (типу авангард, ботулізм, вівісекція, гармонія, декаданс), а також до чужоземних власних назв, деяких назв побутових предметів (типу афіша, багаж, бакалія). У травні 1928 року в Харкові відбулася правописна конференція, яка схвалила новий, розширений український правописний кодекс. Зберігаючи традиційну українську графіку, вчені докладно опрацювали орфографію та вперше унормували правила української пунктуації. Орфографія «Українського правопису», схваленого 1928 й виданого 1929 року, була побудована на компромісі: українські з походження слова писалися згідно зі східноукраїнськими правописними традиціями, а запозичені — згідно з західноукраїнськими. Такий симбіоз не припав до душі тодішньому партійно-державному керівництву, яке саме «закручувало гайки», і воно швидко його ліквідувало: наступне видання правопису (1933 р.) було вже зорієнтоване тільки на східноукраїнські правописні традиції. Задля справедливості треба зазначити, що цей симбіоз і не міг бути життєздатним. Шкода, що не всі члени правописної комісії прислухалися до думки проф. І. Огієнка: «Наша літературна традиція по пам’ятках розпочинається з ХІ-го віку, — і в цих старих наших пам’ятках переховується й певна відповідь, в якій саме формі вживати нам чужих слів... Скажімо, коли ми споконвіку все писали Амвросій, Ірина, ефир, то яка ж рація міняти ці споконвічні свої форми на латино-польські Амброзій, Ірена, етер? Коли ми ще з початку своєї літературної мови чужі звуки g, l, i все передавали через г, л, и й писали гигант, митрополит, Платон, то чому я тепер повинен на все те махнути рукою й писати та вимовляти ґіґант, мітрополіт, Плятон?»2

І все ж «Український правопис» 1933 року видання був настільки знекровлений, що потребував ґрунтовного доопрацювання. Ця робота під керівництвом акад. Л. Булаховського завершилася в 1945 році, а в 1946 році стабільний «Український правопис» було видано. Правописом 1929 року до 1939 року користувалися в Західній Україні; до сьогодні ним послуговується значна частина української еміграції, хоч багато видань використовують також дещо видозмінені його варіанти, видані в 1942 році проф. Я. Рудницьким і в 1943 році проф. І. Зілинським, або ж чинний «Український правопис».

Правопис 1946 року з невеликими змінами й доповненнями було перевидано в 1960 році мільйонним тиражем. Проте сьогодні це вже бібліографічна рідкість. Та й мова за ці понад 30 років не стояла на місці: з’являлися нові слова, тривав процес запозичення, поповнювалась наукова термінологія, свої вимоги до орфографії висувала перекладацька практика. Постало закономірне питання про чергове видання «Українського правопису». З цією метою Президія Академії наук України утворила представницьку Орфографічну комісію на чолі з акад. АН України В. М. Русанівським.

Робота Орфографічної комісії складалася з кількох етапів. На першому — підготовчому — в Інституті мовознавства було створено робочу групу в складі А. А. Бурячка, С. І. Головащука й Г. М. Колесника, якій доручалося розробити проект змін та доповнень, що повинні бути внесені до нового видання «Українського правопису». Робоча група мала керуватися такими загальними настановами: 1) не змінювати традиційної української графіки, але відновити порядок розташування літер в абетці; 2) не ускладнювати принципи написання українських слів новими правилами й винятками, а навпаки, намагатися зменшувати їх кількість за рахунок уніфікації однотипних явищ; 3) за можливості спростити правопис складних слів, критично поставитись до правил, що регулюють уживання великої літери й под., тобто тих правописних моментів, які не випливають із мовної структури; 4) докладніше опрацювати правила щодо написання слів іншомовного походження, зокрема географічних назв та особових найменувань людей.

Вироблений робочою групою проект цього видання «Українського правопису» було розглянуто групою вчених, які запропонували внести ще деякі зміни й доповнення. Після врахування всіх зауважень проект правопису було розмножено в кількості 140 примірників і надіслано для докладного розгляду в Міністерство народної освіти, Міністерство вищої освіти, Міністерство культури України, в редакції українських газет і журналів, до творчих спілок і т. ін. Проект видання «Українського правопису» обговорювався також на кафедрах української мови університетів і педінститутів, на конференції Товариства української мови імені Тараса Шевченка «Просвіта». Орфографічна комісія після докладного розгляду кожного параграфа оновленого «Українського правопису» ухвалила його опублікувати.

Правопис – система, що саморозвивається. Тому цей процес необхідно вислідковувати, упорядковувати, коригувати. Невипадково всі країни рано чи пізно стикаються з необхідністю відкоригувати правопис, оскільки відбуваються зміни у суспільстві, зміни у мовній системі; мова, як живий організм, нарощується новими словами, видозмінюється і, ясна річ, набуває нових властивостей, які обов’язково треба побачити й зафіксувати.

Разом з тим слід пам’ятати, що мова повинна не роз’єднувати людей, а навпаки, об’єднувати.

Український алфавіт: Аа Бб Вв Гг Ґґ Дд Ее
Єє Жж Зз Ии Іі Її Йй
Кк Лл Мм Нн Оо Пп Рр
Сс Тт Уу Фф Хх Цц Чч
Шш Щщ Ьь Юю Яя

Примітка.Апостроф (’) в алфавіт не входить і на розміщення слів у словнику не впливає; напр.: бур’ян, буряний стоятимуть поруч.
Сполучення літер дж і дз (для позначення зімкнено-щілинних звуків [], []) не входять в алфавіт; отже, такі слова, як джерело, дзвін, стоятимуть у словнику під літерою д.

Орфографія

Орфографія (від гр. orthos - прямий, правильний, рівний і grapho - пишу) - це правопис. Орфографія містить кілька розділів, кожен з яких є сукупністю правил, що базуються на певних принципах.

Головний розділ орфографії- це розділ про позначення звуків мови буквами.

Окремий розділ орфографії складають правила написання слів разом, окремо чи через дефіс, що залежить від змісту та поєднання з іншими словами (нарешті ми з вами зустрілися! - на решті теріторії люди також неодноразово стикалися з цим загадковим явищем).

Правопис регламентує вживання великої літери при написанні власних назв (Конотоп, Париж, Всесвіт).

Інші розділи орфографії регламентують закономірності переносу частин слів з одного рядка на інший, правопис запозичених слів, правила графічних скорочень слів, особливості вживання апострофа та інші правила передачі усної мови на письмі.